ЕЛЕКТОРАЛЬНИЙ ПРОСТІР У КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ЗМІН В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, узагальнено наявні підходи й результати досліджень зазначеної проблематики, виявлено низку малодосліджених аспектів, визначено мету й завдання, об’єкт, предмет, методи, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, також подаються відомості про апробацію отриманих результатів і структуру дисертації.

Перший розділ “Базові підходи до вивчення електорального простору трансформаційного суспільства” присвячено теоретико-методологічним проблемам дослідження електорального простору в умовах трансформаційного суспільства. Розділ містить огляд основних підходів до визначення терміна електоральний простір та його уточнення, пропонується авторська методологія дослідження електорального простору у контексті трансформаційних перетворень.

У першому підрозділі “Проблема визначення терміна “електоральний простір” та його структура” комплексно висвітлено зміни теоретичних підходів до визначення терміна “електоральний простір”. Аналіз цих змін базується на тому, що термін електоральний простір науково дискусійний. Електоральний простір є суміжним об’єктом дослідження політичної науки, соціології, географії та культурології, що визначає його термінологічну поліваріативність та неуниверсальність застосування у прикладних дослідженнях. У межах різноспрямованих наукових підходів, термін “електоральний простір” передбачає композиційні та контекстні фактори політичної поведінки громадян, їх електоральних настроїв та ідеологічних уявлень. Композиційні фактори електорального простору базуються на приналежності виборців до певних соціальних груп та спільнот, а також їх нормах, практиках та специфічних формах комунікації. Контекстні фактори електорального простору враховують більш широке навколишнє середовище, у яке інтегровані виборці. Електоральний простір пропонується розглядати як взаємодію між територіями, що базується на регіональних особливостях й відмінностях у період виборчих кампаній, специфічних формах комунікації між суб’єктами електорального процесу. Географічно-просторовий компонент електорального простору визначає специфіку взаємодії між територіями у період виборчих кампаній. Поведінковий компонент електорального простору об’єднує в собі індивідуальні та колективні мотивації до активності в електоральному процесі його суб’єктів. Інтеракційний компонент електорального простору визначає зміст взаємодії між суб’єктами електорального процесу та встановлює систему обміну ресурсами між ними.

Другий підрозділ “Методологія дослідження електорального простору України у контексті трансформаційних змін” містить аналіз основних підходів до трансформаційного аспекту формування та функціонування електорального простору. Встановлення або заперечення розриву між структурними перетвореннями в суспільстві та їх відображенням через форми електорального позиціювання (вибори, участь в діяльності політичних інститутів, політичний протест, пасивна рефлексія) належить до ключових елементів проблеми. З одного боку, системні трансформації можуть розглядатися в якості процесів, детермінованих, насамперед, демократичною практикою. Демократична ситуація, в такому випадку, актуалізує участь громадян у визначенні пріоритетних напрямків суспільних перетворень. З другого боку, сприйняття суспільством трансформаційних перетворень може розглядатись в межах загальної схеми “стимул-реакція”, де громадяни не визначають зміни, а лише рефлексують щодо них. Деактуалізація суспільства у контексті перетворень радикальним чином може бути окреслена гіпотезою, що низький розвиток суспільства, у тому числі в економічному, політичному та соціальному аспекті, сприяє швидким та якісним трансформаціям. Аналіз взаємозв’язку трансформаційних перетворень в Україні та їх усвідомлення громадянами засвідчує наявність чітко вираженого протиріччя: український виборець демонструє високий рівень попиту на патерналістські програми та соціально орієнтовані політичні сили попри кардинальні зміни у структурі власності, перерозподілу функцій та зобов’язань держави. Український вимір взаємозв’язку трансформаційних перетворень та їх електоральних відображень визначається двома протилежними характеристиками. Українське суспільство відтворює високий рівень заангажованості стосовно політичного процесу. Виборці пов’язують власні електоральні орієнтації з конкретною політичною партією або політичним напрямком, відбулась певна структуризація політичних та електоральних орієнтацій. Загальноєвропейські соціологічні опитування засвідчують, що політична та електоральна визначеність українського виборця вища, ніж у громадян низки країн-членів ЄС (Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина). Утім, громадяни залишаються пасивними спостерігачами перетворень, що впроваджуються у різних сферах суспільства. Трансформаційні перетворення в Україні не тільки не визначаються демократичним процесом, але й політика, фактично, не зазнає змін від суспільної реакції на ці перетворення. Без реальних механізмів впливу на політичний та економічний розвиток країни, населення зазнає однобічного зовнішнього тиску: нормативного, політичного, економічного, інформаційного. В Україні також має місце деактуалізація соціального контексту трансформацій. Влада та опозиція – поляризовані суб’єкти політичного процесу посилюють політизацію суспільства. Стратегія політизації полягає у найширшому залученню соціальних груп до процесу легітимації окремих політичних позицій, при цьому проблематика суспільної дискусії визначалась правлячими групами: мовне питання та культурні протиріччя, регіоналізація, зовнішньополітична стратегія та безпекова політика, “цивілізаційний” вибір і релігійне домінування тощо. У той же час, проблемні аспекти соціальної й економічної трансформації залишались поза межами діалогу між владою та суспільством. Негативні прояви економічної та соціальної трансформації в Україні пом’якшуються політичним протиборством, спрямованим на суспільну рефлексію. Дослідження взаємозв’язків між електоральним простором і трансформаційними перетвореннями в Україні пропонується здійснювати в межах авторського методологічного підходу. Запропонований методологічний підхід полягає у розподілі проблематики на два базових рівня. До першого рівня зараховуємо три елементи, що охоплюють проблематику системної трансформації: політичні, економічні та соціальні перетворення. Встановлюється каталізатор і послідовність перетворень, виокремлюються основні напрямки змін (політична та економічна трансформація). Другий рівень передбачає такі елементи: електоральна реакція та електоральний комплекс. Зміст елементу електоральна реакція полягає у співставленні українських електоральних кампаній із характеристиками елементів першого рівня. Напрямки аналізу: відповідність результатів електоральних кампаній фактичному розподілу влади, роль електоральних кампаній в перерозподілі економічних ресурсів, соціальна диференціація та технології в електоральній боротьбі тощо. Електоральний комплекс є синтезом результатів, отриманих під час встановлення електоральних реакцій, їх інтерпретація, що є завершальним елементом дослідження.

Другий розділ дисертаційної роботи “Соціальні детермінанти електорального простору України” спрямовується на висвітлення специфіки українських соціополітичних поділів, особливостей виборчого корпусу і його демографічної динаміки, проблем політичної участі та електорального протесту в Україні.

У першому підрозділі “Соціополітичні фактори електорального простору: загальні тенденції та український досвід” висвітлюються основні підходи до вивчення соціополітичних поділів у контексті українських електоральних кампаній. У підрозділі наведений аналіз підходів до вивчення соціополітичних поділів іноземних і вітчизняних науковців (С. Бартоліні, Ж. Бодуен, А. Лійпхарт, С. Ліпсет, П. Маєр, Х. Рішар, Ст. Роккан, А. Романюк, Р. Роуз, А. Рьоммеле, Ю. Сокирка, М. Тейлор тощо). Потенціал застосування категорії “соціополітичного поділу” до вивчення електоральної поведінки в Україні, є багаторівневою та складною проблемою. У цій проблемі містяться два протилежних полюси: від гіпотез про повну непередбачуваність результатів виборів до висновків щодо їх абсолютної прогнозованості. Непередбачуваність виборів базується на тому, що слабкість українських політичних та партійних інститутів ускладнює еволюцію наявних соціальних поділів у соціополітичні. Вибори в Україні фіксують чітку тенденцію електоральної диференціації території країни на рівні макрорегіонів (Західний, Центральний, Південний та Східний регіони). Західний та Східний регіони є полюсами електоральної диференціації. Центральний та Південний регіони є проміжними точками між цими полюсами. Електоральний простір України може розглядатись як взаємодія між макрорегіонами, що характеризується взаємопроникненням регіональних електоральних тенденцій, обміном специфічними формами та практиками комунікації між суб’єктами електорального процесу. До головних причин виникнення електоральних макрорегіонів найчастіше відносять історичний, етнолігвістичний, релігійний. зовнішньополітичні чинники, ідеологічне розмежування населення; суттєві соціально-економічні розмежування між регіонами; розбіжності у ставленні до політичному режиму. Останні виборчі кампанії в Україні засвідчили, що чинники регіонального поділу залишаються значним маркером електоральних орієнтацій громадян, але політичні сили все частіше формують серединні політичні позиції. Найбільш яскраво ця тенденція проявилась на президентських виборах 2010 р., коли окремі кандидати синтезували у своїх передвиборчих програмах положення щодо необхідності зміцнення статусу української мови та намірів забезпечення прав російськомовних та іншомовних громадян. Такий підхід дозволяв кандидатам одночасно апелювати до різних електоральних макрорегіонів України. Ідеологічне розмежування українського суспільства характеризується непослідовністю орієнтацій його громадян. Наявні соціологічні дані засвідчують, що громадяни України більше схильні орієнтуватись на ліві,соціально орієнтовані політичні сили, ніж заявляти про підтримку ліберальних, ринково-орієнтованих політичних сил. Особливістю партійної ідентифікації громадян України є те, що на неї несильно впливають ідеологічні орієнтації виборця, а й часто вступають з нею у протиріччя. В Україні яскраво виражені соціально-економічні розмежування між регіонами, що об’єктивно послаблює горизонтальні зв’язки між громадянами. Слабкість горизонтальних зв’язків між громадянами сприяє регіоналізації політичних настроїв, формуванню певних упереджень між населенням регіонів та ототожненню цих упереджень із конкретними політичними силами.

У другому підрозділі “Вплив демографічної диференціації на функціонування електорального простору України” розглядається демографічний аспект функціонування електорального простору. Вплив демографічної диференціації на електоральний простір виявляється через зміни у виборчому корпусу, що є сукупністю громадян, які мають активне виборче право. Стабільність показника кількості виборців та його обґрунтованість демографічними, міграційними та іншими процесами є запорукою якісних виборів та довіри до їх результатів. Не дивлячись на загальновідомі негативні демографічні тенденції в Україні, показник кількості виборців характеризується стабільністю. У період між 1998-2010 р. кількість виборців скоротилась на 2,5 % (930 тис.), а населення скоротилось на 8,6 % (4 млн. 309 тис). Проблема співвідношення кількості виборців та кількості наявного населення отримала у окремих дослідженнях назву “конфлікт статистик”. Аналіз показників смертності та показників народжуваності в Україні дозволяє стверджувати, що вікові зрушення у виборчому корпусі України забезпечують відтворення кількості виборців. Високі показники народжуваності наприкінці 80 рр. – початку 90 рр. ХХ ст. компенсують втрати у показниках кількості виборців, оскільки смертність, в основному, приходиться на старші вікові групи. Темпи зниження кількості виборців компенсуються за рахунок тих вікових груп, що тільки набувають виборчих прав. У дисертації вивчається специфіка електоральних орієнтацій різних вікових та статевих груп виборчого корпусу України.

Третій підрозділ “Практики політичної участі як чинники електорального простору України” висвітлює особливості реалізації політичної участі громадян у контексті електоральних практик. Прихильники партисипаторної демократії наполягають на постійному збільшенні можливостей участі пересічних громадян у процесі прийняття політичних рішень. Послідовники концепції демократичного елітизму, вбачають у надмірному розширенні політичної участі загрозу для демократичних механізмів здійснення влади. Основна форма демократичної політичної участі – вільні вибори. Політична система України характеризується суперечностями перехідного стану. Гостра політична конкуренція істотно не впливає на якісну ротацію владних груп. Високий рівень політизації суспільства, втім, не надає йому реальних можливостей здійснювати вплив на прийняття та реалізацію управлінських рішень. Брак усталених моделей політичної участі та неефективність громадського впливу на прийняття політичних рішень підвищують протестний потенціал суспільства. Для українських виборців традиційно притаманним є “протестне голосування” (електоральний протест) та “вуличні акції протесту” (мітинги, демонстрації, петиції, страйки тощо). Протестне голосування знаходиться в площині легітимності всієї сукупності політичних відносин, “вуличний протест” більше спрямований на розв’язання конкретної проблеми суспільства. Стрімке підвищення протестного потенціалу населення, зафіксоване на межі 2008-2009 рр., для українського суспільства є нетиповим. Попередні дослідження протестних настроїв населення України свідчили, що громадянам не був притаманний радикалізм. Трансформаційне суспільство не бачило перспективи в радикалізації власної стратегії виживання. Політична влада намагалася не залучати населення до внутрішньоелітних дискусій і протистоянь. Така стратегія сприяла формуванню суспільної інертності та лояльного відчуження щодо правлячого режиму. Можна констатувати, що з 2000 р. монолітність влади вже була не такою очевидною, з’явились опозиційні групи вихідців із правлячої еліти, загострювалася політична конкуренція. Президентська кампанія та масові акції протесту 2004 р. посилили ці тенденції, відбувалася певна лібералізація інформаційного простору. Політичний протест електорального характеру втілюється через підтримку громадянами опозиції та голосування “проти всіх”. Готовність українських громадян підтримувати політичні сили, що декларують опозиційність до чинної влади, варто вважати одним із проявів протестних настроїв у суспільстві. Більшість передвиборних кампаній в Україні відбувалися за поділом “влада-опозиція”, при цьому таке протистояння навряд чи можна вважати антисистемним для наявного владного устрою, бо відбуваєьбся воно у контрольованих межах. Голосування “проти всіх” багато в чому специфічне саме для України й деяких держав, які раніше входили до складу СРСР. Показово, що у демократичних західних країнах ця форма політичного волевиявлення практично не поширена. Статистика президентських виборів 1999-2004 рр. підтверджує спостереження, що відображає зв’язок між кількістю кандидатів і рівнем голосування “проти всіх”. У другому турі президентських кампаній “проти всіх” голосують дещо активніше, при цьому готовність виборця голосувати “проти всіх” не залежить від регіонального розподілу. Ліквідація в Україні можливості виборця голосувати “проти всіх” сприятиме підвищенню абсентеїзму громадян. Перспективним напрямком законодавчого врегулювання цієї проблеми може бути встановлення вимог щодо визнання виборів недійсними при поєднанні максимального порогу голосування “проти всіх” та мінімальної явки виборців.

Третій розділ “Інституційні детермінанти електорального простору” присвячено аналізу впливу інституційного середовища на специфіку функціонування електорального простору України.

Перший підрозділ “Правові детермінанти електорального простору України (на прикладі парламентських виборів)” передбачає характеристику еволюції законодавства про вибори народних депутатів України та висвітлює вплив інституційних норм на функціонування електорального простору. Динамічність реформування виборчого права в Україні супроводжується інертністю правових новацій. Зміни законодавства обертаються навколо виборчих механізмів, закладених ще “на зламі” політичних режимів, руйнування радянської правової системи та закладення нових інституційних норм у незалежний Україні. Знайти приклади такої інертності досить нескладно: дискусія щодо мінімальної “явки” виборців, спроби нівелювання “адміністративного ресурсу”, проблема самовисування кандидатів, визначення кількості та меж виборчих округів тощо. Реформування виборчого законодавства України на початку 90 рр. ХХ ст. необхідно вважати “перехідним” періодом. У цей час політичний процес супроводжувався пошуком виборчої моделі, яка б відповідала владним реаліям перших років незалежності України. Основним викликом можна вважати роль і місце партій в політичній системі. З одного боку, вже існувала подібність партійного ринку (на початку 1992 р. діяло більше 10 політичних партій), з другого, – їх реальна організаційна й технологічна спроможність характеризувалась низькими показниками ефективності. Видається, що тоді найбільш проблемним для політичних груп було залучення новостворених партійних об’єднань до процесу розподілу влади. Виборче законодавство 1990-1997 рр. має багато прикладів коливань або “серединної позиції” української еліти щодо законодавчого реформування виборчого процесу. Закон України “Про вибори народних депутатів України” 1993 р. розглядається як спроба пристосування чинних законодавчих практик до нових умов. Конкурентність електоральної боротьби між партіями урівноважувались “фактором трудових колективів”, зусилля з посилення прозорості виборчих кампаній співіснують зі збереженням впливу влади на організацію і проведення виборів. У 1998 р. вибори до Верховної Ради України вперше відбулись за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Політичні партії як суб’єкти виборчого процесу отримали можливість формувати половину конституційного складу українського парламенту. Напередодні чергових виборів Президента України (1999 р.) перед Головою держави постало завдання щодо інтеграції лояльних політичних груп. Політичні ризики підштовхнули Президента до створення провладних партійних груп із більшою формалізацією, привнесеною введенням пропорційної виборчої системи. На виборах 1998 р. відносно успішно було реалізовано декілька пропрезидентських партійних проектів (НДП, ПЗУ, АПУ), що зменшувало вагу політичних груп, що діють в межах неформалізованих політичних груп (таких, які не спираються на партійний інститут). У 2002 р., коли відбулись чергові парламентські вибори, політичне обґрунтування виборчої системи зазнало певних змін. У зв’язку з появою та розвитком антипрезидентських політичних сил (Блок Віктора Ющенка, Блок Юлії Тимошенко), мажоритарна складова виборів розглядалась як механізм збереження впливу Президента України на парламент, а інтенсивність партійної структуризації законодавчого органу влади на цьому етапі була уповільнена. Така логіка політико-правових перетворень мала свій результат: перемога провладних сил на виборах 2002 р. у одномандатних виборчих округах не дозволила опозиції створити парламентську більшість. Парламентські кампанії 1998 -2002 рр. супроводжувались посиленням впливу політичних партій на функціонування органів адміністрування виборів. Закон України “Про вибори народних депутатів України ” 2005 р. ознаменував перехід виборчої системи в стан “всевладдя” політичних партій. Виборче законодавство стало механізмом практичної реалізації домовленостей провідних політичних сил, досягнутих у процесі вирішення владного конфлікту на президентських виборах 2004 р. Компроміс щодо посилення у виборчому процесі політичних партій був закладений ще у конституційних змінах 2004 р. Принциповим для такого переформатування було проведення виборів на пропорційний основі (за партійними списками), зниження загороджувального бар’єру для проходження до парламенту, забезпечення контролю за перебігом голосування з боку парламентських сил. У парламентській кампанії 2006 р. єдиним механізмом реалізації громадянином свого права бути обраним стали політичні партії. Самі ж політичні партії (блоки) могли брати участь у виборчому процесі за умови, якщо вони набули офіційного статусу не пізніше, ніж за рік до парламентської кампанії. Треба звернути увагу на те, що законодавчі новації все більше проводили розподіл суб’єктів виборчого процесу на парламентські та позапарламентські політичні сили. Конституційні норми щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України виявились не імперативними, а такими, що потребують політичного компромісу. Політичні обставини визначили наступні новації у виборчому законодавстві: можливість визнання позачергові виборів недійсними за умов низької явки та тотальній контроль парламентських сил над вертикаллю виборчих комісій. Позачергові вибори депутатів визнавались такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини від кількості виборців, включених до списків виборців. Враховуючи регіональний електоральний розподіл, найбільші політичні групи мали потенційну можливість шляхом “штучного” застосування цієї норми уникнути небажаний для себе політичний сценарій. На позачергових виборах виборчі комісії всіх рівнів формували винятково парламентські партії, які поділялись на “більшість” та “опозицію”, інші суб’єкти виборчого процесу відсторонювались від організації виборів та контролю. Домінування політичних партій у кампаніях 2006-2007 рр. проявлялось у зменшенні рівня непрогнозованості результатів електоральних кампаній, посилення легального владного впливу на виборчий процес, структуризації електоральних орієнтацій населення України.

Другий підрозділ “Інституційні фактори локальних електоральних кампаній в Україні та Донецькій області (на емпіричних даних місцевих виборів 2010 р.)” висвітлює інституційні фактори місцевих виборів, розглядається їхній вплив на переформатування регіональних сегментів електорального простору України. У межах підрозділу представлені емпіричні дані щодо специфіки організації та проведення голосування на місцевих виборах у Донецькій області, які засвідчують значний вплив інституційного чинника на результати виборів. Місцеві вибори 2010 р. були першими локальними виборами в Україні, проведеними за змішаною виборчою системою. Для кампанії 2010 р. характерною стала поява низки нових політичних партій та актуалізація на локальних виборах політичних сил, які на національному рівні припинили активну діяльність. Відсутність у законодавстві норми про самовисування кандидатів обмежила виборчу активність регіональних еліт, підвищила їх залежність від центрального керівництва політичних партій. Виборча кампанія Партії регіонів майже у всіх регіонах була консолідованою та скоординованою, опозиційні сили проводили автономні та децентралізовані кампанії. Місцеві еліти переважно висувались від правлячої Партії регіонів,: опозиційні кандидати представляли різні політичні партії. У законі про місцеві вибори було закладено нерівність між партіями щодо впливу на організацію та проведення голосування, які можна поділити на “парламентські” та “позапарламентські”. При формуванні територіальних виборчих комісій на місцевих виборах 2010 р. найбільшу перевагу отримали Партія регіонів, Комуністична партія України та Народна партія, що самостійно сформували свої депутатські фракції у Верховній Раді України поточного скликання, а тому мали право подати до складу кожної територіальної виборчої комісії по три делеговані кандидатури. На прикладі формування дільничних виборчих комісій Донецької області автор дисертаційної роботи демонструє інституційні переваги правлячої більшості. Домінування правлячої партії у дільничних виборчих комісіях досягалось практикою внесення до їхнього складу представників переважно однієї політичної сили або розподілу посад у комісіях між маловідомими партіями, що висунули мінімальну кількість кандидатів.

Третій підрозділ “Інституційні передумови парламентської кампанії 2012 р.” висвітлює інституційні чинники виборів народних депутатів України, що відбудуться 28 жовтня 2012 р., аналізуються проблеми конкурентного формування органів адміністрування виборів, а також наслідки підвищення виборчого бар’єру. У політичних елітах досі не сформувались усталені практики проведення виборчих кампаній, а тому навіть найоптимальнішим законодавчим новаціям буде надзвичайно складно довести свою ефективність. У перехідних суспільствах незалежні виборчі комісії із пропорційним представництвом політичних сил більш адекватно відповідають задачам демократичного розвитку, ніж адміністрування виборів органами влади. Функціонування в Україні незалежних виборчих комісій із партійним представництвом супроводжується значними проблемами. Ініціативи щодо впровадження “постійних” чи “професійних” виборчих комісій є передчасними та ризикованими. Напрямком удосконалення підходу до формування виборчих комісій має стати зняття преференцій для парламентських сил, а також зобов’язання політичних партій щодо підготовки зацікавлених та професійних представників. Перспективою законодавчого регулювання може стати комплексна система навчання членів виборчих комісій із одночасним наділенням партій обов’язками щодо завчасної підготовкою своїх кандидатів. Підвищення виборчого бар’єру призведе до подальшого зниження легітимності виборів, оскільки зросте кількість виборців, які не матимуть представництва в українському парламенті, бо реальною може бути ситуація, коли майже половина виборців проголосує за партії, що не наберуть встановлену законом мінімальну кількість голосів. Підвищення виборчого бар’єру має дискримінаційний характер для політичних партій, які за результатами соціологічних опитувань 2011 р. знаходяться на межі бар’єру у 3 %. Проблема подібних політичних сил загострюється тим, що змішана виборча система передбачає зростання у два рази виборчої квоти для отримання мандатів у загальнодержавному окрузі. Збільшення виборчого бар’єру разом із мажоритарною системою не сприятиме стабільності процесів структуризації українського парламенту.