ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження; характеризується ступінь наукової розробки; вказується об'єкт і предмет дослідження; аналізуються застосовані у дослідженні методи і принципи; формулюється мета, завдання та наукова новизна положень, що виносяться на захист; розкривається теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також подаються відомості про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження освітньої політики» – розглядаються головні поняття роботи, висвітлюються існуючі наукові підходи до аналізу освітньої політики, подається авторська методологічна парадигма пошукової роботи.

У підрозділі 1.1. – «Формування концептуально-понятійного поля сфери досліджень освітньої політики» – розглядаються особливості інтерпретації базових понять дослідження, таких як «освіта», «політика», «освітня політика Європейського Союзу».

Освіта – це суспільне благо, один із найважливіших ресурсів суспільства. Його розподіл і регулювання – один із об’єктів політики на національному, регіональному та глобальному рівнях. Освіта нині розглядається як один із видів глобальних публічних благ, що вимагає, зокрема, перерозгляду традиційних уявлень про форми міжнародного управління. Феномен освітньої політики виникає у контексті взаємодії освіти із «політичним форматом суспільного буття».

Процес формування теоретико-методологічних засад дослідження освітньої політики Європейського Союзу є результатом зусиль представників різних наук – філософії, політології, політичної соціології, державного управління. В контексті політичної науки зазначений феномен розглядається як певна система організації освітнього процесу, як органічна складова суспільно-політичної організації Європейського Союзу.

Важливою умовою ефективності системного аналізу освітньої політики Європейського Союзу є адаптація англомовної термінології, зокрема термінів «політика» та «освітня політика» до потреб української політичної науки. Робота в цьому напрямку знайшла своє втілення у виданні відповідних довідників та монографій, автори яких зробили значний внесок в утвердження відповідного бачення феномену освітньої політики, що відповідає сучасним досягненням світової політологічної думки. В цьому контексті освітня політика Європейського Союзу розглядається в роботі із урахуванням її унікальності у порівнянні із освітньою політикою окремої національної держави. Ця унікальність визначається принципом субсидіарності, на основі якого функціонує Європейський Союз.

Один із головних факторів впливу на освітню політику Європейського Союзу є глобалізація. В Європі відбувається процес «розмивання» національної державності. Формується система «пост-національного врядування», органічною складовою якого є освітнє врядування, освітня політика.

У підрозділі 1.2. – «Методи аналізу освітньої політики – сучасні підходи» – визначається інструментарій дослідження, який, з огляду на міждисциплінарність та багатоаспектність явища освітньої політики, має певні особливості.

У контексті нашого дослідження освітня політика ЄС як «EU Education Policy» розглядається як мета, як цілі, що, в свою чергу, передбачає характеристику механізму та інструментів їх досягнення, реалізації, оцінювання результатів. Відповідно, в цій сфері, у порівнянні із дослідженнями освітньої політики як «politics», є певна специфіка з точки зору характеру застосовуваних дослідницьких методів.

Вивчення особливостей функціонування цієї складної системи передбачає застосування відповідної взаємопов’язаної системи методологічних підходів та методів. У дослідженні освітньої політики політична наука використовує методи, якими послуговуються інші науки, зокрема філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо. Але зважаючи на те, що політологія є окремою, самостійною наукою з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко.

Головні із них – це історико-генетичний, інституціональний, структурно-функціональний, порівняльний та, безумовно, системний. Спираючись на них, можна виділити головні функціональні зв’язки у галузі освітньої політики, особливості координації зусиль учасників освітньо-політичного процесу – наднаціональних інституцій, національних урядів, інститутів громадянського суспільства, навчальних закладів тощо. Розмаїття методологічних підходів та методів надає дослідженню міждисциплінарного характеру.

Головна мета освітньої політики ЄС – розвиток освіти в регіоні шляхом інтеграції держав-членів у єдиний духовний, гуманітарний, політичний та економічний простір при збереженні противаг культурного різноманіття. Провідна роль в цьому процесі належить вищій освіті, яка безпосередньо забезпечує фундаментальну, наукову, загальнокультурну та практичну підготовку фахівців вищої кваліфікації для потреб суспільства.

У другому розділі – «Становлення основних інституцій освітньої політики Європейського Союзу» – розкрито особливості структури інституцій Європейського Союзу та їх функцій у рамках формування та здійснення освітньої політики.

У підрозділі 2.1. – «Еволюція освітньої політики Європейського Союзу» – здійснено порівняльний аналіз існуючих періодизацій становлення освітньої політики Європейського Союзу, запропонованих вітчизняними та зарубіжними вченими, обґрунтовано авторську хронологію етапів формування політики в сфері освіти співтовариства.

Європейський Союз – це складна система інституцій з різними функціями, яка створювалась впродовж останніх десятиліть еволюційним шляхом. Сучасна освітня політика Європейського Союзу є результатом дії багатьох факторів, перш за все впливу усіх без виключення держав, що входять до його складу. 

Сучасна архітектоніка освітньої політики Європейського Союзу пережила у своєму становленні ряд етапів, кожен із яких має свої особливості. Перший етап розпочався у 1957 р. із першої офіційної згадки про необхідність професійної підготовки у Римських договорах.

1971 р. є початком другого етапу, коли за ініціативою шести міністрів держав-членів було створено експертну групу високого рівня з метою  визначення напрямів більш тісної співпраці в сфері освіти. Її було покладено в основу фундаменту для співробітництва у галузі загальної освіти ЄС – «Програми дій в галузі освіти» Ради міністрів.

Початок третього етапу припадає на 1971 р., коли була прийнята Резолюція про співробітництво в галузі освіти, в яку увійшли питання навчання, наукових досліджень, статистичних даних освітньої сфери. Тоді ж були започатковані перші освітні програми, метою яких було збільшити кількість молодих людей, бажаючих отримати досвід в європейському середовищі.

Четвертий етап розпочався у 1987 р. остаточним утвердженням спільної освітньої політики в співтоваристві, налагодженням міжнародних відносин в галузі освіти через заснування програми «Ерасмус». Наступного року було підписано Велику Хартію, яка забезпечила правову основу свободам університетів, надала необхідні засоби для реалізації їх завдань, а також умови для досягнення особистих цілей учасників навчального процесу, посприяла збільшенню кількості спільних проектів у розвитку освіти.

1992 р. – початок п’ятого етапу становлення освітньої політики європейського співтовариства, яка із підписанням Маастрихтського договору отримала законну основу для здійснення заходів з метою сприяння європейській співпраці в галузях науки і технологічного розвитку новоствореного Європейського Союзу.

Початком шостого етапу є 1998 р., коли було підписано Сорбоннську декларацію, положення якої забезпечили конкурентну основу Болонського процесу, що офіційно стартував 1999 року. Наскрізною ідеєю Лісабонської стратегії стало створення конкурентоспроможної, динамічної економіки, здатною забезпечити стійке економічне зростання і збільшення якісних робочих місць, соціальної згуртованості. 

Початком останнього – сьомого етапу – став 2010 р. Для цього етапу характерний аналіз попередніх здобутків. Десятирічний термін виконання статей Лісабонського договору надав можливість оцінити реальний стан освітньої політики ЄС та переосмислити завдання, поставлені перед державами-членами співтовариства. На сучасному етапі розвитку прослідковується підвищення інтенсивності політичного процесу Союзу та мобілізація національних і регіональних суб'єктів у спільному співіснуванні, що надає державам-членам стратегічні можливості, більш складні та дифузні.

Хронологічна фіксація політичних подій та фактів, їх дослідження в часовому просторі, порівняння з подіями минулого, теперішнього, моделями майбутнього, разом із встановленням взаємозв’язків між структурними та функціональними змінами, дає змогу досліджувати етапи розвитку освітньої політики як politics, свідчить про доцільність та актуальність застосування історичного підходу у політологічному аналізі освітньої політики ЄС.

У підрозділі 2.2. – «Структура та функції освітньої політики Європейського Союзу» – розглянуто формально-організаційний аспект освітньої політики Європейського Союзу.

З огляду на особливий устрій Європейського Союзу, його складна інституційна будова є уособленням синтезу трьох класичних моделей «вертикальної» організації влади: міжурядової, федеративної та наднаціональної. Створення відкритого європейського простору вищої освіти є одним із основних досягнень Європейського Союзу. Головними акторами-установами ЄС, які беруть участь у процесі формування та реалізації спільної освітньої політики співтовариства, є Європейський Парламент, що представляє інтереси громадян ЄС і безпосередньо ними обирається; Рада Європейського Союзу, що представляє окремі держави-члени ЄС; Європейська Комісія, що виражає інтереси Союзу в цілому.

Вища освіта, як і освітня політика загалом – одна із сфер, що не є сферою виняткової компетенції ЄС. Згідно з Конституційним договором, повна відповідальність за сферу освіти покладається на національні системи держав-членів співтовариства. Формальні рамки компетенції ЄС є досить обмеженими, більшою мірою, полягають у принципі субсидіарності.

Функціонально Європейська Комісія відіграє вирішальну роль в освітній політиці ЄС. У процесі реалізації Лісабонської стратегії, а також Болонського процесу, спрямованого на реструктуризацію системи освіти, Європейська Комісія досить швидко постала як важливий актор у європейському просторі вищої освіти.

Європарламент, вважаючи освіту одним із головних засобів забезпечення конкурентоспроможності ЄС, спрямовує свої зусилля на збільшення інвестицій в освіту, формування більш послідовної національної освітньої політики, розвиток наукових та технічних досліджень. Парламент забезпечує створення міцної правової бази для розвитку освіти та професійної підготовки та  співпраці держав-членів ЄС.

Рада Європейського Союзу відіграє в освітній політиці Європейського Союзу роль форуму для ухвалення рішень з найважливіших та стратегічних питань. Підпорядкована інституції Рада з питань освіти, молоді та культури покликана зберегти відповідальність держав-членів у визначенні національного змісту навчання та професійної підготовки, організації системи освіти та професійної підготовки, зберігаючи їх національне, регіональне та культурне розмаїття.

Окрім представників владного трикутника інституцій ЄС, важливу роль в освітній політиці відіграє також Європейська Рада, що є уособленням міждержавної складової Європейського Союзу. Рішення, прийняті Європейською Радою, переважно не мають юридичної сили, але їх політичне значення є досить вагомим, що знаходить відображення в правових актах, прийнятих іншими уповноваженими інституціями ЄС.

Мережа інституцій освітньої політики Європейського Союзу – це складний, динамічний механізм, який є уособленням взаємозалежностей окремих політик (policy) держав-членів ЄС та механізмів їх впровадження (politics) з урахуванням викликів сучасності.

У третьому розділі – «Особливості формування освітньої політики Європейського Союзу» – розглянуто основні положення освітньої стратегії співтовариства та охарактеризовано процес її реалізації.

У підрозділі 3.1. – «Стратегічний курс Європейського Союзу в сфері освіти» – досліджено освітню стратегію Європейського Союзу.

Здійснення ефективної політики є неможливим без визначення стратегії та тактики. Існує закономірний зв'язок між динамікою суспільного розвитку і необхідністю визначення його загальної мети і конкретних цілей та формування відповідних стратегій розвитку.

Освітня стратегія Європейського Союзу, формуючись на основі принципу субсидіарності, є інтегрованим уособленням інтересів усіх 27 держав-членів. Її розглядають як систему спільних засобів, необхідних для просування у напрямку поставлених співтовариством цілей. Європейський Союз, реалізуючи спільну стратегію, всіляко сприяє модернізації розвитку, удосконаленню національних (регіональних) освітніх систем. Цей курс забезпечує створення можливостей для кожного громадянина здобувати якісну ціложиттєву освіту.

На сучасному етапі стратегія Європейського Союзу в сфері освіти розглядається у двох контекстах: широкому – в загальній стратегії «Європа - 2020», вузькому – стратегії «Освіта та навчання - 2020».

Сфера освіти у загальній стратегії «Європа - 2020» (2010 р.) представлена наступними завданнями: гармонійний розвиток економіки шляхом зміцнення знань та інновацій, підвищення якості освіти, стимулювання дослідницької діяльності, сприяння інноваціям та передачі знань по всьому співтовариству, повною мірою використовуючи сучасні інформаційні та комунікаційні технології, а також забезпечення перетворення інноваційних ідей в нові продукти та послуги, якість робочих місць та вирішення європейських і глобальних соціальних проблем. Стратегія, обґрунтована у документі «Європа - 2020», є спільною для всіх держав-членів, демонструє нову якість політики наднаціонального рівня та підтверджує установчу, регулятивну, допоміжну та контролюючу роль Європейського Союзу.

Основою для співпраці держав-членів ЄС в сфері освітньої політики є план «Освіта та навчання - 2020» (2009 р.), що включає в себе офіційні документи трьох основних директивних органів ЄС – Європейської Комісії, Ради та Парламенту. У ньому йдеться про загальні стратегічні цілі для держав-членів, у тому числі, визначено набір принципів для досягнення цих цілей, а також загальні методи роботи з пріоритетними областями для кожного періодичного циклу робіт. Наскрізна ідея плану полягає у підтримці держав-членів у подальшому розвитку їх освітніх та навчальних систем, а також  дотриманні стратегічного курсу розвитку ціложиттєвої освіти.  

Стратегія освітньої політики ЄС полягає у створенні основи, яка спрямована на задоволення спільних освітніх проблем в глобалізованому середовищі, за умови, що відповідальність за зміст освіти несуть держави-члени співтовариства.

У підрозділі 3.2. – «Реалізація освітньої стратегії ЄС» – визначено процес впровадження освітньої стратегії та головних стейкхолдерів (суб’єктів) освітньої політики Європейського Союзу.

Стратегічне управління сферою освіти, як і інших сфер публічної політики, складається із двох фаз: періоду планування та періоду реалізації стратегії. Більшою мірою процес реалізації стратегії ЄС відбувається шляхом застосування відкритого (прямого) методу координації, що є гнучким інструментом координування діяльності держав-членів на європейському рівні, врахування інтересів національних політико-адміністративних систем; він  сприяє співпраці усіх акторів освітньої політики держав-членів ЄС, дає змогу обмінюватися досвідом, запозичувати методи та інструменти здійснення стратегій, адаптувати свої національні системи до спільних цілей ЄС.

Освітня політика Європейського Союзу здійснюється на основі процесуальної моделі політики, включає в себе ряд етапів: встановлення порядку денного (спільні засідання, переговори представників усіх членів співтовариства, розробка альтернатив політики), спільне ухвалення, впровадження політики та  оцінювання.

Процес реалізації освітніх стратегічних планів Європейського Союзу тісно взаємопов’язаний із визначенням ключових компетенцій як необхідних характеристик громадян суспільства знань в «опертому на знання суспільстві» та їх впровадженням. Їх остаточне утвердження стало заключним акордом у тривалому пошуку держав-членів ЄС та усією міжнародною спільнотою сенсу їх місії в освіті.

В освітній політиці Європейського Союзу ключове організаційне та виконавче навантаження виконують її стейкхолдери, які забезпечують зв’язок сфери із суспільством, наближують зміст політики до умов її реалізації, роблять процес вироблення політики більш прозорим та ефективним: бізнес, міжнародні, національні та приватні організації, агентства, університети, викладачі, студенти, приватні особи тощо.

Значною мірою впливає на освітню політику Європейського Союзу Світовий банк, його стратегія на найближчі десять років – це надання допомоги державам-клієнтам у спробах максимізації впливу освіти на економічне зростання та скорочення бідності.

Європейською Комісією засновано щорічний Форум стейкхолдерів сфери європейської співпраці в освіті та навчанні, що своєю діяльністю підтверджує наміри ЄС брати до уваги різні інтереси у процесі прийняття рішень в освітній політиці, забезпечує партнерство всіх стейкхолдерів, налагоджує кооперацію між регіонами для реалізації освітньої стратегії Європейського Союзу.

Активну роль у формуванні освітньої політики Європейського Союзу відіграє Європейська асоціація університетів, що об’єднує понад 800 вищих навчальних закладів у 46 державах Європи, і є одним із ключових акторів, що скеровує та реалізує завдання Болонського процесу в державах Європи, а також виконує оцінювання якості європейської вищої освіти.

Інші стейкхолдери освітньої політики Європейського Союзу – Європейський профспілковий комітет учителів, Європейська федерація роботодавців освіти, Оргбюро європейських учнівських спілок – створили спільну платформу для міжрегіонального співробітництва в галузі ціложиттєвої освіти, у рамках якої проводять транс-регіональні семінари з метою обміну досвідом реалізації стратегії ціложиттєвого навчання Європейського Союзу на національному рівні.

У Європейському Союзі функціонує Європейська співпраця університету та бізнесу, яка забезпечує реалізацію завдання освітньої політики ЄС, залучає ділові кола у процес підготовки студентів до майбутньої роботи.

У «Висновках» узагальнюються результати дослідження.

У контексті політичної науки освітня політика Європейського Союзу розглядається як певна система організації освітнього процесу, як органічна складова суспільно-політичної організації Європейського Союзу. У ході дослідження стало можливим встановити, що освітня політика Європейського Союзу – це міжнаціональна співпраця владних та освітніх інституцій держав-членів ЄС задля досягнення спільних цілей: підвищення рівня конкурентоспроможності ЄС на політичній арені, створення ефективної, заснованої на знаннях економіки, забезпеченні високого рівня освіченості громадян, створенні умов для кращої мобільності в просторі вищої освіти ЄС, підготовці затребуваних цілями економіки фахівців, оптимізації національних систем освітньої політики, залучення наукового потенціалу із держав-сусідів до європейського загалу шляхом участі в освітніх програмах тощо.

З огляду на багатоаспектність поняття «освітня політика Європейського Союзу», його зміст охоплює безліч інших характеристик: 1) освітня політика як політична, управлінська діяльність, спрямована на досягнення освітніх цілей; 2) освітня політика як особлива національна політика забезпечення власних освітніх інтересів та захист національної освітньої системи від глобалізаційних тенденцій сучасності, в той же час, включення в повноцінну співучасть у загальних освітніх програмах та ініціативах ЄС; 3) освітня політика як структура владних інституцій ЄС, які покликані забезпечити розвиток, функціонування та модернізацію освітньої системи кожної окремої держави-члена ЄС та спільного освітнього простору; 4) освітня політика як politics – сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації освітніх інтересів та потреб; 5) освітня політика як policy – стратегія і тактика регулятивної, управлінської діяльності ЄС, що визначає цілі й завдання розвитку освітньої політики у суспільному житті, включно з обранням і практичним застосуванням тих або інших шляхів та засобів досягнення своїх цілей; 6) освітня політика як уособлення та кінцевий результат взаємодії політичних та соціальних інститутів, що існують, груп інтересів та індивідів як між собою, так і з навколишнім середовищем – економічною, соціальною, правовою системами, політичною культурою, її різними сегментами.

У ході дослідження було здійснено періодизацію формування освітньої політики Європейського Союзу, зокрема визначено сім основних етапів, які характеризують певні віхи становлення інституційної та правової бази освітньої політики ЄС, починаючи з 1957 р. до сьогодення.

І період – 1957-1958 рр. Офіційно заявлено про необхідність професійної підготовки як однієї із важливих складових Римських договорів (1957 р.) – спільного ринку товарів, капіталу та послуг.

ІІ період – 1971-1975 рр. Визначення напрямів співпраці в сфері освіти в  «Доповіді Янне» «До питання про політику Співдружності у галузі освіти», що стала своєрідним фундаментом для співробітництва у галузі загальної освіти ЄС.

ІІІ період – 1976- 1986 рр. Прийняття міністрами освіти першої резолюції про співробітництво в галузі освіти, що включала питання навчання, наукових досліджень, компіляцій до поточної документації та статистичних даних у ряді освітніх областей.

IV період – 1987-1991 рр. Остаточне утвердження спільної європейської освітньої політики, початок функціонування освітньої програми «Ерасмус», мета якої полягала у фінансуванні студентів, які бажають отримати освіту в іншій європейській державі. Підписання Великої Хартії «Магна Карта» ректорами європейських університетів в університеті Болоньї.

V період – 1992-1997 рр. Підписання Маастрихтського договору – створення Європейського Союзу. Сферу освіти передано у відповідальність держав-членів ЄС.

VI період – 1998-2009 рр. Підписання Сорбоннської декларації щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі, спільної Болонської декларації, Лісабонського договору про реформування європейської освіти.

VII період – 2010 р. – дотепер. Завершення 10-річного терміну Лісабонської стратегії. Сучасний етап формування та реалізації освітньої політики Європейського Союзу.

Інституційний устрій Європейського Союзу є уособленням синтезу трьох класичних моделей «вертикальної» організації влади: міжурядової, наднаціональної та федеративної. Трьома основними інституціями ЄС є: Європейський Парламент, Європейська Комісія, Рада Європейського Союзу. Саме цей інституційний трикутник і виробляє політику та закони (директиви, законодавчі акти й рішення), що діють на території ЄС.

У процесі дослідження ролі владних інституцій наддержавного утворення на формування та здійснення освітньої політики встановлено, що незважаючи на те, що відповідальність за вищу освіту покладена на національні міністерства держав-членів Європейського Союзу, про що йдеться в Договорі про Європейський Союз, встановлено, що функціонально Європейська Комісія відіграє вирішальну роль у європейському просторі галузі вищої освіти.

Роль Парламенту в освітній політиці Європейського Союзу полягає у забезпеченні створення міцної правової бази для розвитку освіти та професійної підготовки, збільшення інвестування сфери, а також сприяння співпраці держав-членів ЄС.

Рада з питань освіти, молоді та культури Ради Європейського Союзу покликана зберегти відповідальність держав-членів у визначенні національного змісту навчання та професійної підготовки, організації системи освіти та професійної підготовки, зберігаючи їх національне, регіональне та культурне розмаїття.

Важливу роль в освітній політиці відіграє Європейська Рада, що є уособленням міждержавної складової Європейського Союзу. Її головні завдання у сфері освіти полягають у сприянні взаєморозуміння між європейськими народами, розбудові демократії, формуванні європейської свідомості через збереження та примноження культурної спадщини, спонуканні до вивчення різних мов, активної участі у громадському житті співтовариства, формуванні історичної свідомості.

Освітня стратегія Європейського Союзу на сучасному етапі розглядається в двох контекстах: широкому – в загальній стратегії «Європа – 2020», вузькому – стратегії «Освіта та навчання – 2020». Здатність Європейського Союзу формувати та здійснювати єдину освітню стратегічну мету для розвитку одночасно 27 держав-членів визнано ключовою особливістю політики в сфері освіти.

План «Освіта та навчання – 2020» складається із загальних стратегічних цілей для держав-членів, обґрунтування принципів для досягнення цих цілей, визначення методів роботи у пріоритетних сферах. Наскрізна ідея плану полягає у підтримці держав-членів у подальшому розвитку їх освітніх та навчальних систем, спрямованих на реалізацію громадянами своїх потенціалів та забезпечення стійкого економічного процвітання та працевлаштування. У плані береться до уваги весь спектр систем освіти і навчання з ціложиттєвим навчанням, що охоплює всі рівні і контексти, включаючи неформальне і неофіційне навчання.

Аналіз складної інституційної природи освітньої політики Європейського Союзу та її націєтворчої ролі надає підстави віднести освіту ЄС до питань спільної компетенції держав-членів співтовариства. Таким чином, визначено, що загальна стратегія освітньої політики Європейського Союзу є спільною для всіх держав-членів, тобто здійснюється більшою або меншою мірою в усіх національних політиках. Освітня політика Європейського Союзу демонструє нову якість політики наднаціонального рівня. Це не просто сума політик її членів-держав, а результат постійних та тривалих аналізувань, вивчень, порівнянь, узгоджень, переговорів, прийняття рішень та оцінювань результатів тощо.

Обґрунтовано особливості реалізації освітньої стратегії Європейського Союзу, ключовим інструментом її здійснення визначено відкритий метод координації, що передбачає кругообіг рекомендацій та критеріїв реалізації, індикаторів прогресу, багаторівневого моніторингу, обміну найкращими практиками.

У ході дослідження уточнено головних стейкхолдерів (суб’єктів) освітньої політики Європейського Союзу, діяльність яких спрямована на забезпечення зв'язку освіти із суспільством, наближення змісту політики до умов її реалізації, сприяння прозорості та ефективності процесу вироблення політики. Аналіз складного механізму освітньої політики співтовариства дозволив встановити, що на наднаціональному рівні спільна освітня стратегія є загальнообов’язковою для кожної держави-члену.

Розкрито сутність загальної освітньої концепції Європейського Союзу, що демонструє переорієнтацію методів управління освітою, повну зміну її ролі, характеристик, змісту, що, у свою чергу, поставило перед системами освіти завдання сприяти соціальній інтеграції та згуртованості, виробити нове уявлення про національне громадянство та ідентичність. Освіта та навчання сьогодні більше не стримується національними рамками, нове суспільство, що вчиться, потенційно має бути сформоване не із громадян держав-членів Європейського Союзу, носіїв певної культури та історії, а із європейських індивідів, які мають бажання та здібність вчитися ціложиттєво. Таким чином, ЄС переклав відповідальність за здобуття, якість освіти та працевлаштування з держави на кожного індивіда особисто.

Подальша дослідницька робота з проблем політичного устрою освітньої політики ЄС на загальному рівні може сприяти розвитку освітньої сфери загалом, а її основні стратегічні пріоритети мають потенціал вийти за рамки загальноєвропейського простору вищої освіти: розробка стратегії ціложиттєвого навчання та мобільності; заохочення співробітництва між системами освіти, професійної підготовки та бізнесом, підтримка початкової та ціложиттєвої підготовки викладачів, тренерів та керівників навчальних закладів; заохочення оволодіння ключовими компетенціями в системі освіти та навчання.