МУСУЛЬМАНСЬКІ КРАЇНИ БЛИЗЬКОГО СХОДУ У СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИНАХ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, проаналізовано ступінь розробленості тематики українськими, західними та близькосхідними дослід­никами; визначено предмет, об’єкт, мету та завдання дисертації. Обґрунтовано наукову новизну, подано інформацію щодо апробації отриманих результатів і висвітлено логіку побудови дослідження та його структуру.

У першому розділі “Особливості дослідження міжнародних інформаційних відносин на Близькому Сході” проаналізовано концептуальні основи та джерельну базу сучасного стану вивчення міжнародних інформаційних відносин на Близькому Сході. На підставі комплексного аналізу джерельної бази виокремлено праці, присвячені дослідженню інформаційних технологій, медіа та формуванню колективної ідентичності.

У підрозділі 1.1 “Основні напрямки дослідження близькосхідної регіональної системи міжнародних інформаційних відносин” розглянуто наявні напрацювання щодо ролі країн Близького Сходу в сучасних міжнародних інформаційних від­носинах. Визначено спільні та відмінні положення праць вітчизняних, близько­східних і західних науковців. Спільним для них є акцент на чинниках культурного і релігійного партикуляризму в близькосхідному регіоні, чинниках інформаційної безпеки. Відмінним є зосередження близькосхідних дослідників на концепціях “інформаційної нерівності”, зокрема, “цифровому розриві”, “інформаційній альтернативі” й “інформаційному неоколоніалізмі”, реп­резентоване у працях Х. Аміна, Ф. Мерніссі, М. Аїша, М. Ель-Нававі та А. Іскан­дара, А. Махмуда, Н. Сакр. Детально розглянуто теорії арабських трансна­ціональних спільнот Д. Айкельмана, арабської медіа-сфери Д. Альтермана і концепції “віртуальної умми” П. Мендавіля у контексті близькосхідного сере­довища.

Визначено, що окремі аспекти інформаційно-пропагандистського забезпе­чення зовнішньої політики держав Близького Сходу та інформаційні стратегії ісламістських угрупувань розглядали російські (О. Ігнатенко, Р. Ланда, О. Ма­лашенко, С. Модестов) та українські (А. Веселовський, Ю. Кочубей, Ю. Скороход, О. Волович, В. Нагайчук, А. Канаха) дослідники. Загалом попри їхню загальнотеоретичну цінність констатовано недостатню розробленість теми вітчизняними науковцями. Виокремлено праці теоретиків інформаційного суспільства (Е. Масуда, Д. Белл, Е. Тофлер), інформаційної безпеки (У. Швартау, В. Оуенс, Д. Най), а також праці, присвячені цивілізаційній конфліктології (С. Гантінгтон, Б. Барбер), які відзна­чаються надмірною генералізацією та неврахуванням близькосхідного контексту.

У підрозділі 1.2 “Стан дослідження ролі близькосхідного регіону в міжнародних інформаційних відносинах” проаналізовано засадничі принципи теорії арабських транснаціональних спільнот, арабської медіа-сфери і концепції “вір­туальної умми” в контексті близькосхідної детермінанти. Хронологічно диференційовано західні та близькосхідні дослідження щодо впливу ІТ-революції в регіоні. Виокремлено основні типи й підходи до дослідження стратегій публічної дипломатії на Близькому Сході. Розглянуто “дуалізм” зовнішньої політики держав Близького Сходу, який містить, окрім базової національної складової, ідеологічну надбудову у вигляді панісламізму чи панарабізму. З’ясовано, що специфічну термінологію на кшталт “електронного джихаду”, “віртуальної умми” та “елект­ронного іджтихаду” активно застосовують західні науковці, зокрема, Г. Кірхнер,
П. Мендавіль та Г. Бант. Наголошено на науковому та практичному значенні комплексних досліджень Д. Альтермана, Д. Андерсона і Г. Банта.  Особлива увага звернута на феномен біфуркації міжнародних відносин Дж. Розенау та концепцію глокалізації Р. Робертсона, оскільки вони обґрунтовують вибір основних акторів і процесів, які розглянуто у дисертації.

У другому розділі “Методологічні підходи та методика дослідження міжнародних інформаційних відносин у близькосхідному регіоні” визначено логіку дослідження, основні методологічні підходи, з’ясовано особливості використання термінології дослідження.

У підрозділі 2.1 “Особливості методологічних підходів до дослідження акторів міжнародних інформаційних відносин” окреслено методику дослідження системного та мережевого підходів як засадничі для дисертації. Визначено, що система міжнародних інформаційних відносин, яка ґрунтується на новітніх інформаційно-комунікаційних технологіях, інкорпорує “мережеве суспільство” і загалом характеризується мережевою природою. Отже, систему міжнародних інформаційних відносин, яка характе­ризується неієрархізованістю, поліцентричністю, неоднорідністю акторів та мережевістю, не можна повністю описувати за допомогою методу системної теорії. Доведено, що проникнення мереж та мережевого принципу в інформа­ційний простір забезпечує самодинамічний розвиток і масштабування міжнародних систем. Мережеві характеристики політичного простору виражають гіперпросторовий характер взаємодії учасників мереж, вибудовування горизонтальних відносин між учасниками і аналізуються на основі теорії мереж (Дж. Річардсон, Г. Джордан, Дж. Арквілла, Д. Ронфельд, Р. Родес, Д. Марш та ін.). Особлива увага приділена дослідженню А.-М. Слотер, яка акцентує увагу на впливі державних акторів на формування та функціонування мереж. Мережева теорія дала  змогу  розглядати  політичну спільноту як багатоманітність акторів, які організовані як за ієрархічними, так і неієрархічними критеріями, спроможні до самоорганізації та саморегуляції, і діють для просування індивідуальних і колек­тивних інтересів.

Подано тлумачення щодо дискусійних питань у понятійному апараті, зокрема, стосовно термінів “міжнародні інформаційні відносини”, “міжнародний інфор­маційний простір”, “публічна дипломатія”. ґрунтуючись на позиціях теорії транснаціоналізму окреслено коло акторів міжнародних інформаційних відносин, що доповнило державоцентричне тлумачення суб’єктності в регіоні. Наголошено на взаємозв’язку публічної дипломатії та “м’якої” сили. На противагу інформаційно-технічному трактуванню акцентовано на міжнародно-політичному контексті термінології.

У підрозділі 2.2 “Методи дослідження системи міжнародних інформаційних відносин у близькосхідному регіональному вимірі” обгрунтовано використання  в межах порівняльних досліджень близькосхідних міжнародних інформаційних відносин методів конкретного аналізу ситуацій (case study),  івент-аналізу (event study) кросс-культурного та кросс-регіонального аналізу. Окрім використання контент-аналізу друкованих джерел, доведено доцільність застосування методів он-лайн-контент-аналізу.

Адаптовано також метод кантрі-стадіс (country studies)  з метою врахування профілю публічної дипломатії країн регіону, розглянуто передумови використання методу медіа-фреймінгу. Обґрунтовано важливість використання аналітико-синтетич­ного методу для структурування підходів до рівнів аналізу міжнародних інфор­маційних відносин, окреслено основних акторів та їхні інформаційні ресурси. Доведено доцільність використання проблемно-історичного методу для дослід­ження інформаційно-пропагандистських аспектів ідеологій панісламізму та панарабізму, аналізу еволюції активності у кібер- та медіа-просторі близькосхідних державних та недержавних акторів, етапів розвитку інформаційної-пропаган­дистської складової регіональних конфліктів.

У третьому розділі “Історичні передумови та сучасний стан розвитку інформаційних аспектів міжнародних відносин на Близькому Сході” подано розширену характеристику ідеологічних та політичних засад формування системи близькосхідних інформаційних відносин, проаналізовано динаміку інформаційного простору Близького Сходу як чинника формування єдиної системи інформаційних відносин у регіоні. Також детально розглянуто інформаційно-пропагандистську складову близькосхідних конфліктів та її вплив на регіональні інформаційні відносини.

У підрозділі 3.1 “Ідеологічні та релігійні засади формування системи близь­косхідних інформаційних відносин” проаналізовано основні етапи розвитку панісла­мізму та панарабізму на Близькому Сході. Визначено, що розвиток панісламської й панарабської ідентичності спричиняє структурні перетворення, які формують відкритий транснаціональний медіа-простір. Констатовано, що на сучасному етапі панарабізм і панісламізм активно використовують медіа- та кібер-інструментарій  як на рівні недержавних організацій, так і державних інституцій. Роль міждержавних організацій, зокрема, ОІС і ЛАД в ідеологізації міжнародних інформаційних відносин у регіоні зменшується. Доведено, що на сучасному етапі панарабська інформаційна стратегія не сформована внаслідок превалювання національних інтересів над інтеграційними.

З’ясовано, що трансформація регіональної публічної сфери внаслідок револю­ційних подій 2011 р. сприяла зростанню панарабської єдності та інтенсифікації політичної мобілізації. Політичний вимір панарабізму поступився місцем суспільному та культурному, що підсилилось діяльністю панарабських супутни­кових мереж. Транснаціональні ЗМІ зумовили появу нової панарабської ідентичності, яка стала вагомим чинником формування нового етапу міжнародних інформаційних відносин у регіоні.

У підрозділі 3.2 “Динаміка інформаційного простору Близького Сходу як фактор формування єдиної системи інформаційних відносин у регіоні” проа­налізовано основні етапи і тенденції розвитку ІКТ-інфраструктури, медіа- і кіберсфери. Доведено, що розвиток ІКТ-сфери та медіа-ландшафтів чинить прямий вплив на міжнародні інформаційні відносини у регіоні. Розвиток ІКТ-регіону, який відбувся у 2000–2011 рр., характеризувався активним інвестуванням ІКТ-сфери КСА, ОАЕ, Бахрейном, Катаром, а також Іраном. Однією з найважливіших тенденцій розвитку ІКТ-інфраструктури у регіоні стало поширення мобільних технологій та їхнє використання у політичних цілях.

Наголошено, що на відміну від ІКТ-сфери основні етапи розвитку ЗМІ пов’язані не з інвестиціями, а з військовими конфліктами, зокрема, іракськими (1990, 2003). Завдяки сателітарним телеканалам арабський світ отримав можливість доступу до західної аудиторії, а також зумів сформувати новий публічний імідж арабської спільноти, незалежний від інтерпретації західними медіа. Окрім того, супутникові телеканали сприяють феномену детериторіалізації міжнародних інформаційних відносин, зокрема, завдяки впливу на близькосхідні діаспорні спільноти.

Констатовано, що революційні події 2011 р. підтвердили, що навіть у країнах зі значною контрольованістю національних медіа інформація може ефективно поширюватися за допомогою супутникового телебачення та соціальних мереж. Конвергенція традиційних і новітніх медіа довела умовність розмежування медіа- і кібер-сфери та підсилила їхній вплив на міжнародні інформаційні відносини. На прикладі Сирії і Бахрейну вперше показано використання нових медіа обома сторонами конфлікту.

Визначено, що формується “магрібський” варіант впливу медіа на фор­мування регіональної системи міжнародних інформаційних відносин з пануванням Інтернету і мобільних технологій, на противагу панарабсь­кому сателітарному телебаченні, що формує колективну ідентичність країн Затоки і Леванту.

У підрозділі 3.3 “Інформаційно-пропагандистська складова близькосхідних конфліктів у контексті формування регіональної системи міжнародних інфор­маційних відносин” відображено інформаційно-пропагандистські аспекти арабсько-ізраїльського та ліванського конфліктів, а також громадянських конфліктів на Близькому Сході у 2011 р.

Інформаційно-пропагандистська складова конфліктів у регіоні є важливим чинником впливу на регіональну систему інформаційних відносин. Роль новітніх медіа підсилюється періодами підвищеної конфлікто­генності у регіоні. Перша війна у Затоці (1990) сприяла появі панарабських сателітарних мереж та зумовила “ефект “Аль-Джазіра”. Іракський військовий конфлікт (2003) сприяв становленню панарабського телебачення як основного регіонального гравця, запровадженню арабомовних версій глобальних медіа та виникнення арабської Інтернет-журналістики.

Арабсько-ізраїльський конфлікт до другої інтифади 2000 р. залишався тра­диційним військовим конфліктом, проте події в секторі Газа стали першим військовим протистоянням, у якому були використані елементи кібер-війни. Конфлікт у Лівані 2006 р. став першим прикладом асиметричної війни, яка, окрім “Хизбaлли”, залучила групи близькосхідних хактивістів та інших недержавних акторів. Акції протесту  у 2011 р. стали точкою відліку громадянських конфліктів 2.0 на Близькому Сході, у яких громадяни виступають повноправним актором інформаційного конфлікту.

IV розділ “Міжнародна інформаційна діяльність суб’єктів міжнародних відносин у регіоні” присвячений інформаційному забезпеченню зовнішньої політики держав Близького Сходу, а також міжнародним інформаційним стра­тегіям регіональних міждержавних, недержавних акторів та діаспорних спільнот.

У підрозділі 4.1 “Особливості формування інформаційних стратегій дер­жавних, міждержавних та недержавних акторів у регіоні” з’ясовано, що міждер­жавна діяльність як панарабської організації ЛАД, так і панісламської ОІС у медіа- та кіберсфері, характеризується значною декларативністю, недостатньою ефектив­ністю та запізнілою імплементацією ініціатив. Арабський союз інформації не зміг консолідувати спільну платформу для інформаційної політики держав регіону. Спільна інформаційна діяльність у рамках панарабських інституцій щодо врегулювання палестинської проблеми та подій в Іраку однозначно не принесла бажаних результатів. Ініціатива спільного англомовного арабського телеканалу не була реалізована, поступившись місцем панарабським сателітарним мережам, створеним окремими країнами регіону.

Визначено, що хоча держави залишаються основними акторами міжнародних інформаційних відносин на Близькому Сході, ефективні міжнародні інформаційні стратегії репрезентують і недержавні актори, зокрема, релігійно-політичні орга­нізації й транснаціональні радикальні угруповання.

Проведене дослідження засвідчило зростаючу мережевість та транснаціо­нальність міжнародних інформаційних відносин, притаманних для усіх груп недержавних акторів (релігійних, радикальних, суспільно-політичних організацій). Важливим результатом інформаційної діяльності недержавних акторів є формування ідентичностей, які ґрунтуються не тільки на ідеологічній та релігійній платформі, а й на системі “якорів” у вигляді текстового та мультимедійного контенту. Недержавні актори використовують інструменти, які значно відрізняються від арсеналу методів публічної дипломатії державних акторів. Зокрема, традиційні релігійно-політичні практики ведення джихаду і видання фетв отримали інформаційне вираження у кіберпросторі (е-джихад та е-фетви).

Практики недержавних акторів надали нового звучання політичному активізму, призвівши до появи хактивізму, завдяки якому гетерогенні групи інди­відів об’єднуються заради спільної соціальної чи політичної мети. Конфесійність ісламського світу відображена і в інформаційних стратегіях, зокрема, зазначено про чітку типологізацію шиїтської і сунітської міжнародної інформаційної діяльності. Наголошено на змінах в інформаційних стратегіях “Хизбалли” та “Братів-мусульман” після їхньої інституалізації.

У підрозділі 4.2 “Порівняльний аналіз публічної дипломатії окремих країн Близького Сходу” досліджено публічну дипломатію країн близькосхідного регіону з найбільш репрезентативними стратегіями публічної дипломатії в розрізі міжнародних культурних, освітніх, релігійних програм, харитативної діяльності, а також міжнародного мовлення.

Обґрунтовано, що публічна дипломатія виступає важливою складовою зовнішньополітичних стратегій країн регіону, відображаючи тенденції на кшталт ісламізації, міжконфесійного розлому та виходу на авансцену нових впливових державних акторів. Неспівмірність впливу публічної дипломатії порівняно із зовнішньополітичною вагою можна простежити тільки на прикладі Туреччини, “м’яка” сила якої на сучасному етапі є недостатньо розвиненою. Наступальна дипломатія, імплементована Іраном та Саудівською Аравією, а віднедавна і ОАЕ, свідчить про інтенсифікацію боротьби за геополітичне лідерство у регіоні і ґрунтується, з одного боку, на месіанських поглядах магдизму, а з іншого – на інспірованій саудитами ідеї арабського консенсусу. Прагматична дипломатія, притаманна для Катару та нещодавно прийнята на озброєння Марокко, свідчить про кризу лідерства в регіоні та характеризується значною нішевістю й чіткою спрямованістю інформаційної діяльності.

Ще одним значущим для регіону видом публічної дипломатії, яка ґрунтується на релігійному чиннику, є оманська ібадитська дипломатія, що спирається на консенсус та однакову повагу до сунітського та шиїтського віросповідань. Незважаючи на те, що ісламський чинник є важливим для зовнішньополітичної діяльності більшості країн регіону, він детермінує тільки кувейтську публічну дипломатію, а також виокремлює роль харитативної діяльності серед інших ініціатив. Активне використання “народної дипломатії” притаманне тільки для іранського та єменського сегментів публічної дипломатії.

У підрозділі 4.3 “Інформаційні стратегії близькосхідних мусульманських спільнот у Європі” наголошено на тому, що вплив діаспорних спільнот на формування близькосхідного інформаційного простору зазнав якісних транс­формацій. Якщо на початку переорієнтація інформаційних потоків відбувалася від траєкторії “країна походження – країна перебування” до зворотної траекторії, то на цьому етапі формується глокалізований інформаційний простір, що підтверджує основні положення теорії детериторіалізації А. Аппадураї.

Отже, інформаційні стратегії близькосхідних мусульманських діаспор у Європі значною мірою детерміновані їхньою гетерогенністю та мережевістю. Набувають подальшого розвитку глокалізаційні тенденції, що поєднують самоідентифікацію з глобальною уммою, та процеси інтеграції в суспільства-реципієнти. Недосконалі моделі інтеграції спричинили як стабільне зростання популярності правих партій у європейських країнах, так і відносну сегрегацію діаспорних спільнот, сприяючи значному залученню європейських мусульман до транснаціональних ісламських організацій. Отже, зростає мережевість діаспорних близькосхідних спільнот, яка, окрім організаційного, характеризується ще релігійним та інформаційним виміром. Соціальні медіа та блогінг значно розширюють аудиторію мережевих організацій, але зменшують лояльність до певної ідеології чи конфесійного віровчення внаслідок накладання інформаційних повідомлень, згенерованих розмаїттям організацій.