ФОРМУВАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначаються його об’єкт і предмет, мета та завдання, наукова новизна роботи, розкривається теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про апробацію результатів та наукові публікації автора.

Розділ 1. «Теоретичні аспекти формування доказів у кримінальному судочинстві» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історичний аспект формування доказів у кримінальному судочинстві» аналізується розвиток кримінально-процесуального законодавства, що стосується процесу доказування і використання принципу змагальності у кримінальному судочинстві та виділяться такі його етапи, як: 1) за часів Київської Русі (X – XIII ст.); 2) період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої (XIV – XVI ст.); 3) період існування Запорозької Січі; 4) в добу Гетьманщини (XVII – XVIII ст.); 5) за часів перебування України у складі Російської імперії (друга половина XVIII ст. – 1917 р.); 6) Радянський період – до 60-х років ХХ ст.; 7) після 60-х років ХХ ст. – до здобуття Україною незалежності; 8) період незалежності України.

У підрозділі 1.2. «Сучасні уявлення про докази, їхні процесуальні джерела та загальні засади їх формування у кримінальному судочинстві».

На основі аналізу сучасних уявлень про докази, висловлених різними авторами, а також правових актів, що стосуються цієї проблеми, автор дійшов висновку, що єдиного розуміння поняття доказів не існує. Проведене дослідження дає підстави для висновку, що доказами у кримінальному провадженні є отримані у передбаченому цим Кодексом порядку фактичні дані, на підставі яких суд з участю сторін встановлює наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Обґрунтовується потреба класифікації доказів та її використання, як в теорії так і в практиці кримінального процесу. Зокрема, значення наукової класифікації полягає в тому, що з теоретичного погляду вона забезпечує правильне використання понять та термінів, повне і всебічне дослідження об’єкта, а також усуває двозначність чи неоднозначність наукової мови, а з практичного – сприяє з’ясуванню особливостей збирання доказів, їх перевірки та оцінки, правильному визначенню особливостей їх використання в доказуванні, їхньої значимості для доведення тих чи інших обставин, що входять до предмета доказування.

Зокрема, на основі аналізу традиційного поділу доказів на: обвинувальні та виправдувальні; первинні та похідні; прямі та непрямі, автор доходить висновку, що найбільш раціональною є класифікація доказів з їх поділом на 4 групи: 1) за джерелом одержання відомостей: первинні та похідні докази; 2) по відношенню до предмета обвинувачення: обвинувальні та виправдувальні докази; 3) по відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: прямі та непрямі докази; 4) за механізмом формування та носієм доказової інформації: особисті докази та докази, що містяться в об’єктах матеріального світу (предмети і документи).

Автор притримується позиції про необхідність розмежувань понять «джерела доказів» і «докази», оскільки джерела доказів – це носії інформації, її джерело, а доказ – це сама інформація. А з урахуванням цього, на думку автора слід розрізняти джерела відомостей, які не є доказами, і процесуальні джерела доказів.

Враховуючи відсутність одностайності у поглядах вчених щодо складових елементів процесу доказування, автор підтримує і розвиває позицію щодо умовності застосування терміну «збирання доказів». Оскільки готових доказів у природі не існує, то суб’єкт доказування у ході кримінального провадження, відшукуючи інформацію (сліди злочину), що мають значення для справи, і фіксуючи її у процесуальних актах, формує процесуальні джерела доказів. Що ж до визначення конкретних фактичних даних доказом, то це є лише прерогативою суду. Саме тому збирання доказів як елемент кримінально-процесуального доказування точніше було б називати формуванням доказів та їхніх процесуальних джерел, яке включає проведення і процесуальне оформлення слідчих та інших процесуальних дій з виявлення, отримання та фіксації доказової інформації.

Процесуальний порядок доказування не довільний, він виводиться з його засад, серед яких слід розрізняти конституційні, що стосуються кожного виду судочинства, галузеві, що стосуються кримінального судочинства та спеціальні, що стосуються окремих стадій судочинства.

У підрозділі 1.3. «Зарубіжний досвід формування доказів у сфері кримінального судочинства» досліджується кримінально-процесуальне доказування таких країн як: Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Велика Британія, США.

На основі аналізу кримінально-процесуального законодавства романо-германської і англо-американської правових систем визначено, що єдиних підходів до здійснення кримінального переслідування не існує. Загальними рисами кримінального процесу цих правових систем є те, що оцінювання рівня змагальності процесу відбувається через оцінку наявності механізмів її реалізації саме на стадії судового розгляду. А відмінність принципу змагальності в кримінальному процесі країн англо-американської правової системи від країн континентальної Європи, полягає в наданні обвинуваченому та його захиснику можливості паралельно і незалежно від сторони, що здійснює кримінальне переслідування, виявляти і збирати докази. Тобто тут принцип змагальності проявляється й на досудовій стадії.

Згідно ч. 2 ст. 22 КПК 2012 р. «сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом». Проте інші положення КПК 2012 р., які так чи інакше становлять собою механізм реалізації принципу змагальності, свідчать, що це зовсім не так. Українська модель змагальності є несхожою на жоден з наведених типів, оскільки реальної змагальності між стороною обвинувачення і стороною захисту на стадії досудового розслідування в Україні немає. Адже згідно ч. 3 ст. 93 КПК сторона захисту позбавлена права самостійно проводити слідчі дії і таким чином збирати докази. Крім того відповідно до ч. 8 ст. 95 «сторони кримінального провадження, потерпілий мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів», а як відомо з усіх перелічених процесуальних джерел доказів найпоширенішим є показання. У той же час роль суду, у збиранні доказів під час судового розгляду справи, залишається пасивною.

Розділ 2. «Особливості формування доказів на стадії досудового розслідування» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Особливості процесуального регулювання та проблемні аспекти формування доказів на стадії досудового розслідування» з урахуванням сучасних положень теорії і чинного законодавства розглянуті проблемні аспекти механізму реалізації принципів змагальності та рівності сторін в ході досудового слідства.

Системний аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства, свідчить про те, що судочинство в Україні здійснюється за так званим змішаним принципом, згідно яким досудове слідство є розшуковим, а судовий розгляд – змагальним. Як наслідок, на досудовому слідстві визначальну роль у провадженні справи покладено на слідчого, як представника сторони обвинувачення, а принцип змагальності починає діяти лише в ході судового розгляду.

Проблема змагальності сторін проявляється й у тому, що законодавець не надав стороні захисту активних прав щодо збирання доказів, зокрема на досудових стадіях процесу. Зазначену проблему можна було б вирішити наданням адвокату права здійснювати «адвокатське (паралельне) розслідування». На необхідність надання стороні захисту можливості проводити альтернативне розслідування звертається увага у частині 5 пункту 2 розділу ІV Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006. Тому, було б доцільно надати захиснику право виконувати альтернативні слідчі дії.

У підрозділі 2.2. «Права і обов’язки суб’єктів, уповноважених формувати докази в ході досудового розслідування» проведено аналіз повноважень органів досудового слідства у сфері формування доказів та їх систему. Зокрема, суб’єктами, уповноваженими законодавством збирати докази виступають службові особи: 1) органів внутрішніх справ; 2) органів безпеки; 3) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; 4) органів державного бюро розслідувань; 5) прокурор; 6) керівник органу досудового розслідування; 7) оперативних підрозділів.

Звертається увага на те, що самостійність слідчого у кримінальному провадженні є декларативною, оскільки він фактично не приймає самостійно жодного процесуального рішення, а основною фігурою досудового розслідування згідно КПК 2012 р. є прокурор, якому КПК надає досить широкі повноваження. Зокрема, ч. 2 ст. 36 «Прокурор» КПК 2012 р. передбачає положення, згідно яким прокурор, здійснює керівництво слідством у формі обов’язкового погодження з ним відповідних процесуальних рішень слідчого.

Зазначається про необхідність передбачити норму в КПК, яка б містила процедуру допиту особи за наявності в неї психічного чи іншого тяжкого захворювання, а також надати слідчому повноваження щодо примусового поміщення до медичного закладу задля фіксації слідів злочину на тілі людини у випадку відмови особи від добровільного освідування, а також для одержання зразків для експертизи.

Акцентується увага на те, що показання, які отримав слідчий на досудовому слідстві, мають доказову силу тільки у разі підтвердження їх у суді.

У підрозділі 2.3. «Криміналістичні засоби формування доказів та їх процесуальних джерел на стадії досудового розслідування» звертається увага на те, що зміст процесу доказування, крім правової характеристики, розкривається через криміналістичну.

Зокрема, з криміналістичного погляду процес доказування можна охарактеризувати як цілеспрямовану планомірну діяльність, що передбачає реконструкцію минулої події злочину за виявленими слідами та фіксацією виявленої слідчим інформації у визначений законом спосіб. З цією метою проводяться слідчі (розшукові) дії та оперативно-розшукові заходи, які базуються на криміналістичних засобах збирання, дослідження, перевірки і використання фактичних даних.

Розділ 3. «Особливості формування та використання доказів в ході судового розгляду справи» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Загальні засади формування доказів на стадії судового розгляду» акцентується увага на теоретичних та практичних питаннях дії принципів у ході доказування – як засобу ефективного виконання завдань кримінального судочинства.

Потребує вирішення проблема співвідношення принципу змагальності сторін і діяльності суду зі збирання доказів під час судового розгляду кримінальних справ.

Розглядається проблема довкола ролі суду в змагальному процесі, меж його доказової активності, обсягу повноважень щодо одержання доказів. Зокрема, в главі другій КПК 2012 р. передбачено пасивну роль суду в ході розгляду справи, що суперечить ст. 2 КПК 2012 р., оскільки не сприяє встановленню істини у справі, а тому її необхідно доповнити статтею, яка б містила норму такого змісту: «Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Суд повинен запропонувати учасникам кримінального провадження подати докази або з власної ініціативи витребувати чи отримати докази, яких, на думку суду, не вистачає».

У підрозділі 3.2. «Особливості використання доказів в ході судового розгляду справи» автором підтримується позиція вчених, що під використанням доказів слід розуміти як процедуру оперування ними в доказуванні, тобто надання суб’єктам можливості ознайомитись із джерелом інформації, оцінити фактичні дані, що містяться в ньому, перевірити законність і обґрунтованість вилучення, фіксації, збирання інформації та її процесуального закріплення і прийняття на їх основі рішення у справі.

Встановлено, що необхідно оцінювати, як докази, так і їхні процесуальні джерела та визначені критерії їх оцінки. Зокрема, кожний доказ оцінюється з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності для прийняття відповідного процесуального рішення, а критеріями оцінки їхніх процесуальних джерел є: допустимість їх використання та повнота відомостей, що в них містяться. А також уточнено підстави, за яких суд може визнати докази недопустимими.