СПІЛЬНА БЕЗПЕКОВА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: УПРАВЛІНСЬКІ АСПЕКТИ :

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі визначено сутність і стан наукової розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність, показано зв’язок із науково-дослідними роботами; визначено мету, завдання дослідження, його об’єкт і предмет, методи дослідження; визначено положення, що характеризують наукову новизну й практичне значення одержаних наукових результатів, наведено дані щодо їх апробації та публікацій за темою дисертації.

У першому розділі – “Теоретичні основи спільної безпекової політики Європейського Союзу та її управлінських аспектів” – розглянуто теоретичні засади формування і здійснення спільної безпекової політики ЄС (далі – СБП ЄС), розкрито понятійно-категорійний апарат; проаналізовано стан наукової розробки, джерельну базу та історичний розвиток СБП ЄС у контексті внутрішньоєвропейських інтеграційних процесів; з’ясовано сутність та особливості становлення стратегічної культури в спільній безпековій політиці Європейського Союзу.

На підставі аналізу теоретичних концепцій неореалізму, неолібералізму, неофункціоналізму, ліберальної міжурядової концепції А. Моравчика, а також існуючих у науковому обігу альтернативних теоретичних підходів (моделі раціональних акторів, підходу безпекового управління; підходу мереж політики; консультаційного підходу, що досліджує питання узгодження інтересів різних країн-членів ЄС під час реалізації спільної зовнішньої і безпекової політики й спільної безпекової та оборонної політики ЄС) встановлено відсутність єдиного комплексного підходу до процесу інтеграції ЄС у сфері безпеки та оборони. Так, ні структурний реалізм (неореалізм) виходячи з позицій щодо неможливості залучення окремих держав до вирішення питань безпеки та оборони інакше ніж індивідуально чи в складі воєнного альянсу, ні неолібералізм як теорія, основний наголос якої робиться на торгівлі та економіці як основі взаємозалежності європейських країн, не змогли належно обґрунтувати, чому ЄС як цивільний актор взяв на себе зобов’язання і у військовій сфері, а незалежні європейські країни реалізували інтеграцію внутрішніх відносин у сфері безпеки та оборони у формі, відмінній від класичного військового альянсу. Неофункціоналістська теорія, яка значну увагу приділяє недержавним суб’єктам управління та оперує поняттям “переливу”, тобто наявності неочікуваного ефекту від прийнятих раніше інтеграційних рішень, що створює тиск у бік розширення меж та інтенсивності інтеграції, також не передбачає інтеграцію європейських країн у безпековій сфері. У цьому разі вважається, що ефект “переливу” не стосуватиметься безпекових та оборонних питань. Міжурядовий підхід (інтерговерменталізм), який заперечує функціонування “переливу” як засобу перенесення інтеграційних імпульсів від чистої економіки до політики, в оцінці європейської безпекової інтеграції не враховує наднаціональний характер процесу вироблення рішень у сфері СПБ ЄС, який певним чином підкоряється власній інституційній динаміці.

Виявлено, що найбільш перспективним теоретичним напрямом вивчення та обґрунтування розвитку європейської безпекової інтеграції є інституціоналізм, який пояснює досягнення зовнішньополітичними інституціями ЄС значного результату у своїх намаганнях переконати країни-члени ЄС в необхідності подальшої реалізації курсу щодо інституціоналізації співробітництва у сфері зовнішньої, безпекової та оборонної політики. Однак зазначений підхід усе ж не може чітко розтлумачити окремі аспекти європейської безпекової інтеграції, зокрема відмови міжурядових інститутів від власних інтересів під час реалізації домовленостей та укладення угод у безпековій сфері.

Зроблено висновок, що будь-яка загальна чи метатеорія міжнародних відносин або європейської інтеграції зосереджується на аналізі лише окремих, часто не пов’язаних між собою аспектів СПБ ЄС з нахилом до надмірного узагальнення та універсалізації, або ж навпаки, до зайвої детермінізації, диференціації чи заперечення альтернатив. Тому в майбутніх дослідженнях спільної безпекової політики ЄС варто поєднувати напрацювання дослідників різних течій та шкіл міжнародних відносин та теорії управління.

Доведено об’єктивність тези про те, що для забезпечення і зміцнення зовнішньої та внутрішньої безпеки ЄС потрібно створювати таку систему безпеки, яка ґрунтується на комплексі зобов’язань, гарантій і можливостей її суб’єктів. Цього досягнуто шляхом аналізу основних категорій, пов’язаних із проблематикою гарантування національної та міжнародної безпеки у воєнно-політичній сфері.

Зроблено висновок про суперечливість процесів становлення європейської безпекової співпраці, неоднорідну швидкість поглиблення інтеграції, зумовлену впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. Однак динамічний розвиток інституційно-правового забезпечення спільної зовнішньої та безпекової політики (далі – СЗБП), а також спільної безпекової та оборонної політики (далі – СБОП) в останні роки дає змогу зробити прогноз щодо подальшого посилення ролі наднаціональних органів управління в процесі прийняття рішень та посилення згуртованості країн-членів під час виконання безпекових і оборонних завдань. Також висловлено припущення, що майбутньою системою загальноєвропейської безпеки буде така регіональна система міжнародної безпеки, яка базуватиметься на основі співробітництва європейських міжнародних організацій колективної безпеки, створених державами з метою забезпечення своєї національної безпеки та підтримання стабільного миру в регіоні їхньої геополітичної відповідальності або навіть поза його межами.

Дослідження аспектів становлення та еволюції розвитку загальноєвропейської стратегічної культури, в тому числі її співвідношення із національними безпековими культурами країн-членів ЄС, становлення та розвитку загальноєвропейської стратегічної культури виявило чимало проблем, з якими стикаються національні еліти під час узгодження власних позицій і поглядів на довгостроковий розвиток ЄС як вагомого регіонального та глобального безпекового актора. Серед цих проблем варто виокремити питання відносин із США та НАТО, способи застосування військових та цивільних засобів, особливості легітимізації безпекових рішень тощо. Для успішного їх вирішення країнам-членам слід зосередити свої зусилля на подальшій конвергенції національних безпекових інтересів та цінностей, проведенні постійного обговорення наслідків суперечок, що можуть виникнути, та сприянні поступовій соціалізації європейських чиновників.

Доведено, що подальший прогрес у сфері розвитку загальноєвропейської стратегічної культури залежить від вироблення чітко узгоджених та ефективних процедур прийняття рішень, наявності потужної системи забезпечення та управління, а також широкої громадської підтримки. Вироблення спільної стратегічної культури вимагає на інституційному рівні управління європейськими безпековими процесами досягнення значного прогресу в соціалізації позицій та дій офіційних осіб та узгодження позицій європейських країн щодо ймовірних наслідків, до яких може призвести відсутність єдиного стратегічного бачення шляхів розв’язання безпекових проблем.

У другому розділі – “Інституційно-управлінські аспекти реалізації спільної безпекової політики Європейського Союзу” – досліджено теоретичні основи управління спільною безпековою політикою ЄС, інституційне, правове та фінансове забезпечення реалізації СБП ЄС; проаналізовано інструменти, місії, результати практичної реалізації спільної безпекової політики ЄС, взаємодію системи управління СБП ЄС з аналогічними системами в інших міжнародних організаціях – НАТО, Організації з безпеки та співробітництва в Європі та Організації Об’єднаних Націй.

На основі аналізу особливостей інституційного, правового та фінансового забезпечення процесів реалізації спільної безпекової політики Європейського Союзу зроблено висновок про достатньо високу ефективність діяльності загальноєвропейських інститутів у цій сфері. Зокрема, договорами чітко прописано функції та повноваження органів, відповідальних за реалізацію спільної безпекової політики, що забезпечує відповідність цілей інституцій загальній меті функціонування безпекової системи. Ефективність управління спільною безпековою політикою досягається також можливістю відповідних інститутів швидко й адекватно реагувати на виклики зовнішнього середовища, що забезпечується наявністю налагоджених механізмів моніторингу й оцінювання. Однак, як наголошують зарубіжні науковці, у найближчому майбутньому в ЄС варто здійснити ряд заходів, спрямованих на посилення прозорості та підзвітності процесу прийняття рішень, розширення повноважень окремих органів з метою досягнення нових цілей, поставлених перед ЄС.

Доведено, що наявний рівень розвитку сил та засобів, а також стан забезпечення операцій ЄС є достатньо високим. Такий висновок зроблено на основі вивчення особливостей практичної реалізації спільної безпекової політики ЄС, яке включало в себе оцінку ефективності здійснюваних місій та використовуваних цивільних і військових інструментів. Аналізувалися також започатковані та частково виконані численні програми з розвитку можливостей, стан розширення географічного та операційного спектра діяльності в межах СБОП тощо. Виявлено, що розвиток операційної сторони функціонування СБОП характеризується такими трендами, як: розширення географії здійснення операцій; збільшення видів операцій, зумовлене зростанням числа завдань щодо виконання програм роззброєння, демобілізації і реінтеграції та реформування сектору безпеки; збільшення частки змішаних цивільно-військових операцій, що вимагає посилення координації різних компонентів СБОП ЄС та гармонізації процедур фінансування відповідних місій і операцій; посилення взаємодій між економічними та безпеково-оборонними складовими зовнішньої політики ЄС; подальше вдосконалення матеріального забезпечення виконання місій.

Доведено, що характер сучасних викликів та загроз глобальній і регіональній безпеці вимагає подальшого вдосконалення матеріально-технічної й управлінської складової СБП ЄС, зокрема в напрямі ефективного розподілу ролей та вироблення єдиних загальноєвропейських оборонних стандартів.

Дослідження взаємодії ЄС з іншими міжнародними безпековими організаціями в контексті реалізації спільної безпекової політики дало змогу охарактеризувати стан і трансформацію відносин між провідними державами та міжнародними організаціями з питань безпеки й оборони в Європі; зробити певний прогноз розвитку взаємин між ними в контексті формування майбутньої системи європейської безпеки. Особливу увагу в другому розділі приділено структурній та функціональній взаємодії ЄС та НАТО. Так, у рамках структурної взаємодії співробітництво розвивалося в широких масштабах - від запрошення до участі в засіданнях з питань політики безпеки й оборони керівного органу однієї з організацій високопосадового представника іншої інституції до проведення спільних засідань НАТО і ЄС з метою налагодження співпраці та створення відповідної правової основи для реалізації цих питань (наприклад підписання пакета документів “Берлін-Плюс”). На функціональному рівні співпраця дійшла до спільних навчань підрозділів збройних сил і передання під юрисдикцію ЄС проведення миротворчих операцій, протягом яких організації розробляють напрями залучення сил та засобів НАТО до військових дій Європейського Союзу. Однак попри позитивні зрушення співробітництво ЄС та НАТО характеризується окремими негативними моментами, зокрема: відсутністю належного механізму узгодження процесів виділення ресурсів країнами-членами обох організацій, слабким стратегічним діалогом, складністю та суперечливістю процесів спільного визначення загроз і викликів регіональній та глобальній безпеці, способів боротьби з ними.

Виявлено низку перешкод на шляху до налагодження ефективної взаємовигідної співпраці між ЄС та ОБСЄ, важливість якої зумовлена насамперед збільшенням можливостей для підвищення результативності цивільних місій ЄС, а також налагодженням ефективної співпраці ЄС зі східними партнерами: Російською Федерацією, Центральноазійськими республіками тощо. Серед таких перешкод на шляху до налагодження ефективної взаємовигідної співпраці між ЄС та ОБСЄ основними є відмінність цінностей окремих членів ОБСЄ та держав-членів ЄС, складність процесу прийняття рішень, а також те, що держави-члени Європейського Союзу віддають перевагу розвитку власних цивільних інструментів врегулювання криз. Як наслідок встановлено, що відносини ЄС – ОБСЄ не характеризуються стратегічною спрямованістю.

Зроблено висновок про суперечливість відносин ЄС – ООН у безпековій сфері, яка зумовлена відсутністю чіткого бачення організації цих відносин у майбутньому. У практичній сфері ініціативи з посилення співпраці обмежуються наявним обсягом операцій та відсутністю документів, які б регулювали відносини ЄС та ООН на більш деталізованому операційному рівні. Тому на сьогодні співпраця між ЄС та ООН розвивається залежно від кожного конкретного випадку виникнення криз.

Крім вищезазначених, автором виявлено ще ряд перешкод, що стоять на заваді побудови ефективного співробітництва ЄС із міжнародними безпековими організаціями. Зокрема, існують певні розбіжності в нормах, стандартах, а також стратегічних і тактичних підходах до вирішення проблемних питань безпеки ЄС та, зокрема, ОБСЄ і частково НАТО. Важливим фактором, що визначає стан взаємовідносин проаналізованих організацій, є принципи формування та рівень необхідного забезпечення безпекової діяльності. Для подолання наявних проблем ЄС необхідно забезпечити стабільний розвиток можливостей і не тільки на загальноєвропейському рівні, але й на рівні окремих держав, а також сконсолідувати зусилля країн-членів щодо захисту загальноєвропейських інтересів у їх відносинах із третіми сторонами.

У третьому розділі – “Перспективи розвитку та шляхи вдосконалення інституційно-управлінських засад реалізації спільної безпекової політики ЄС” – проаналізовано сутність та особливості управління в євразійських безпекових організаціях – Організації договору колективної безпеки (ОДКБ), Шанхайської організації співробітництва (ШОС); розкрито підходи щодо вдосконалення інституційно-управлінського та фінансового забезпечення спільної безпекової політики ЄС у контексті сучасних викликів та загроз європейській і глобальній безпеці; досліджено нормативно-правові засади й перспективи співпраці України і ЄС у сфері безпеки.

Аналіз сутності та особливостей управління євразійськими безпековими організаціями на прикладі ОДКБ та ШОС показав, що існує відносно завершена сформованість і цілісність їх управлінських структур з усталеними схемами прийняття рішень, чітко визначеними цілями та механізмами реагування на виклики та загрози стабільності і безпеці в євразійському регіоні. Вивчення динаміки розвитку зв’язків і відносин між ЄС, ОДКБ, ШОС та їх елементами дало змогу зробити такі висновки: у структурному плані існування розбіжностей між країнами - елементами євразійської системи в поглядах на розвиток відносин із західними системами безпеки призвело до того, що досі чітко не визначено місце і роль ОДКБ в архітектурі міжнародної безпеки Європи, а також не прийнято політичне рішення про взаємодію з ЄС і НАТО. Розвиток відносин між ОДКБ, з одного боку, а НАТО і ЄС - з другого, свідчить про те, що хоч останні готові до співробітництва, однак лише на рівні “західна система безпеки плюс окрема країна-учасниця ОДКБ” – можуть бути ефективними. Таким чином, поки що немає такого важливого атрибута ймовірної загальноєвропейської системи безпеки на основі цих трьох структур, як взаємини співробітництва на міжсистемному рівні (системні зв’язки) між євразійською системою, з одного боку, і євроатлантичною та системою безпеки Європейського Союзу – з другого. Співробітництво у функціональному вимірі проявляється поки що в двосторонніх відносинах елементів євразійської системи із системами безпеки європейських країн з метою реагування на нові міжнародні загрози, що виходять із центральноазіатського регіону, зокрема з Афганістану. Таке співробітництво, однак не лише в цьому регіоні світу, а й на території Європи та навколо неї під час проведення спільних миротворчих операцій, може в подальшому сприяти створенню кооперативної системи безпеки Європи із залученням до неї євразійської системи.

Автор поділяє думку західних аналітиків про те, що ЄС варто посилити співпрацю з ШОС і ОДКБ з огляду на запозичення позитивного досвіду управління безпековими процесами в схожих геополітичних регіонах. Такий підхід, у свою чергу, сприятиме зростанню можливостей щодо запобігання та ліквідації загроз глобальній та регіональній безпеці.

Сформовано власні пропозиції щодо вдосконалення інституційно-управлінського та фінансового забезпечення спільної безпекової політики ЄС в контексті сучасних викликів та загроз європейській та глобальній безпеці. Серед цих пропозицій головними є створення передумов для ефективного стратегічного управління заходами в межах СЗБП та СБОП з метою стимулювання країн-членів до більш тісного співробітництва в зазначеній сфері, забезпечення узгодження безпекових політик різних інституцій ЄС; підвищення рівня легітимізації прийняття рішень через збільшення ролі Європейського Парламенту, а також забезпечення прозорості діяльності безпекових та оборонних органів. Крім того, найбільш ефективними перспективними заходами щодо вдосконалення інституційно-управлінської складової СПБ ЄС є: узгодження цивільного та військового виміру СБОП шляхом вироблення країнами-членами ЄС спільного підходу щодо оцінки виникаючих криз та об’єднання політичних потенціалів для посилення впливу на світові і регіональні кризові процеси; підвищення ефективності планування місій та операцій ЄС через вироблення чітких механізмів встановлення зв’язку існуючих умов проведення операцій, наявних ресурсів та проміжних цілей кризового регулювання; створення своєрідних “центрів відповідальності” на кожному рівні управління безпековими процесами в ЄС, функціями яких має бути координування діяльності та узгодження позицій європейських безпекових акторів; удосконалення процедур фінансування операцій у межах СБОП з метою прискорення залучення необхідних коштів для виконання нагальних завдань; підвищення рівня поінформованості щодо сприйняття СЗБП та СБОП іншими світовими і регіональними безпековими акторами, а також існуючими та потенційними учасниками конфліктів, що вирішуються; посилення взаємодій між внутрішніми та зовнішніми аспектами безпекової діяльності, зокрема між сферою юстиції і внутрішніх справ та сферою СЗБП/СБОП в частині використання інституціями та органами, що відповідають за ефективний і стабільний розвиток правоохоронної сфери та сфери юстиції інструментів та можливостей спільної безпекової політики ЄС; створення конкурентного та ефективного європейського ринку озброєнь, техніки та технологій, що можливо лише за умови стандартизації відповідної техніки й технологій, визначення чітких потреб у необхідних ресурсах, належного планування процесів військового та цивільного забезпечення, централізації наукових досліджень у безпековій сфері та розширення інформаційної бази існуючих і потенційних світових військових та цивільних безпекових технологій.

Подальше вдосконалення управлінської структури спільної безпекової політики ЄС повинно здійснюватись у напрямі створення потужної інтегрованої інституційної системи управління, яка б давала країнам-членам можливість формулювати, узгоджувати й виконувати рішення, базуючись на принципах згуртованості та взаємодопомоги. Також автором сформовано пріоритети у відносинах із ЄС та його ключовим партнером – НАТО, яких необхідно дотримуватись для налагодження ефективної міжорганізаційної співпраці: країни-члени ЄС мають зайняти спільну позицію щодо майбутнього НАТО, зокрема запропонувати своє бачення прийнятої Стратегічної Концепції Північноатлантичного альянсу. Розвиток відносин ЄС – НАТО повинен базуватись на чіткому розумінні США процесів прийняття Європою рішень у безпековій сфері та їх суто внутрішньоєвропейського характеру.

У процесі дослідження взаємодії України та ЄС у сфері безпеки було проаналізовано існуючу нормативно-договірну базу, виявлено поточні проблеми в налагодженні ефективного двостороннього співробітництва, оцінено перспективи подальшої співпраці та надано пропозиції щодо прискорення інтеграції нашої держави в загальноєвропейський безпековий простір.

Наголошено, що в подальшій співпраці України та ЄС з метою прискорення інтеграції нашої держави в загальноєвропейський безпековий простір важливе значення мало б підписання та ратифікація Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, реальне виконання українською стороною критеріїв членства. В короткостроковому періоді пріоритетами двосторонніх відносин могло б бути посилення співпраці на інституційному рівні, участь України в європейських безпекових та оборонних проектах. Основними формами інтеграції України до європейських структур безпеки мають стати наступні: надання послуг щодо переміщення військ або перевезення військових вантажів із застосуванням авіатранспортних можливостей України; можливість використання українських військових підрозділів при проведенні операцій із урегулювання криз під егідою ЄС; розвиток співробітництва між підприємствами військово-промислового комплексу, відповідними компаніями України та держав ЄС у сфері здійснення спільних проектів із досліджень і розробки нових типів озброєння та військової техніки, а також модернізації вже існуючих видів; співробітництво в рамках спільних космічних програм і розвідки.