ВСТАНОВЛЕННЯ І РОЗБУДОВА РАДЯНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО РЕЖИМУ В ПІВДЕННІЙ ЧАСТИНІ БЕССАРАБІЇ (1940–1948 рр.). ІНКОРПОРАЦІЯ ТА ОСВОЄННЯ ОСТРОВА ЗМІЇНИЙ: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відзначено її зв’язок з науковими програмами, планами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, хронологічні й територіальні межі; обґрунтовано наукову новизну і практичне значення; подано дані про апробацію і структуру роботи.

Розділ 1 «Стан наукового опрацювання та джерельна база дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» досліджено міжнародно-правову й історико-правову літературу за темою дисертації. Виділено чотири наукові школи: радянську (разом з нею розглянуто російську пострадянську); румунську (має помітний вплив на сучасну молдавську); українську пострадянську та англо-американську. Сформульовано основні концептуальні підходи; вказано на сильні і слабкі сторони кожної зі шкіл, їхній внесок в об’єктивне висвітлення проблеми. Скажімо, радянська школа мала найпотужнішу джерельну базу, але – внаслідок надмірної ідеологізації – виявилась нездатною до ведення наукової полеміки з опонентами. Румунські науковці, апологетизуючи єдність румунського народу (до якого зараховують й етнічних молдаван), заперечують міжнародно-правові підстави врегулювання радянсько-румунського територіального спору 1918–1940 рр., вважають, що радянська влада принесла жителям Бессарабії лише «кров і сльози», тобто суперечила інтересам місцевого населення, була йому нав’язана силою. Українська наукова школа тему входження Українського Подунав’я до складу УРСР та його подальшої радянізації опрацювала поверхово; серйозні дослідження ще чекають свого часу. Англо-американські науковці зосереджують увагу на міжнародно-правових аспектах, натомість процеси радянізації регіону майже не розглядають.

У підрозділі 1.2 «Класифікація джерел дослідження. Оцінка достовірності» висвітлено джерельну базу дисертації. Важливою групою джерел є архівні матеріали, виявлені дисертантом у фондах ЦДАГО України, Державного архіву Одеської області (ДАОО), Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО) та Галузевого архіву МВС України – загалом близько 100 позицій у списку використаних джерел. Як джерела ця група є найбільш достовірною, оскільки збереглася у недоторканому вигляді.

Другою за важливістю групою джерел є російсько- та англомовні публікації документів на тему зовнішньої політики СРСР, держав антигітлерівської коаліції та нацистської Німеччини. У радянській Україні виходили друком збірники документів, присвячені радянізації регіону (до прикладу, «Советский Придунайский край (1940–1945): документы и материалы», уклад. : А. Д. Бачинський, А. П. Бєлобородов, І. В. Гречуха та ін. (1968)) і зовнішній політиці УРСР (наприклад, «Українська РСР в міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвенції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких вона приєдналася (1945–1957)» (1959), «Українська РСР на міжнародній арені : збірник документів і матеріалів 1944–1961 рр.» (1963). У пострадянські часи в Україні, Російської Федерації та Молдові видані збірники документів, присвячені радянсько-німецьким міжнародним відносинам, карально-репресивній політиці радянської влади, голодомору 1946 р. тощо. За достовірністю ця група джерел істотно поступається першій, оскільки її було піддано відбору і препаруванню відповідно до політичних уподобань укладачів збірників та соціальних замовлень тієї чи іншої історичної епохи.

Те саме стосується монографічної літератури та наукових статей з теми дослідження. Поруч з політичною заангажованістю простежуємо, особливо останніми роками, й відверту некомпетентність. Ідеться, передусім, про журнальні (науково-популярні) публікації, де в наукову сферу втручаються непрофесіонали. Інші джерела – газетні публікації 1940-х років, інтернет-ресурси тощо використано в дисертації фрагментарно, тому й самостійного значення, як група джерел, вони не мають.

Розділі 2 «Входження південної частини Бессарабії до Української РСР у складі Союзу РСР» складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто міжнародно-правові підстави входження Українського Подунав’я до складу УРСР, встановлення міжреспубліканського українсько-молдавського кордону в серпні 1940 р. та його «уточнення» в листопаді того ж року, а також цесію о. Зміїний у 1947–1948 рр.

У підрозділі 2.1 «Радянсько-румунський територіальний спір навколо Бессарабії в 1918–1940 рр. та його вирішення» з позицій de lege lata (чинного в міжвоєнний період міжнародного права) з’ясовано державно-територіальний статус Бессарабії в 1918–1940 рр., вказано на неправомочність Версальської конференції в односторонньому порядку його змінювати, доведено безпідставність румунської аргументації про нібито реалізацію права молдавського народу на самовизначення, розкрито дипломатичну підготовку СРСР (таємні переговори з Італією, Німеччиною та Великобританією) щодо висунення територіальних вимог до Румунії в червні 1940 р. Висвітлено також тогочасну реакцію урядів зацікавлених держав та світової громадськості на врегулювання територіального спору між СРСР і Румунією.

У підрозділі 2.2 «Румунська окупація Подунав’я в 1941–1944 рр. Питання радянсько-румунських територіальних суперечностей у відносинах Союзників по антигітлерівській коаліції» розглянуто спробу Бухареста легалізувати свій титул на спірний регіон шляхом проведення референдуму (жовтень 1941 р.), а також міжнародно-правові наслідки румунської окупації т. зв. Трансністрії і намагань Бухареста здійснити інкорпорацію української радянської території ще в ході війни. Показано, що Союзники по антигітлерівській коаліції в 1941–1942 рр. де-факто визнали радянсько-румунський кордон станом на 22 червня 1941 р., а в 1944–1945 рр. зробили це де-юре.

У підрозділі 2.3 «Мирний Договір 1947 р. з Румунією. Вирішення питання про державно-правовий статус острова Зміїний» висвітлено міжнародно-правові передумови підписання мирного Договору 1947 р. держав-переможниць із Румунією. Як відомо, цим Договором встановлювались кордони Румунії не лише зі СРСР, а й з іншими сусідніми державами, зокрема Угорщиною, а також розміри репарацій з переможеної Румунії, яка до серпня 1944 р. була активною учасницею гітлерівського блоку. Радянська підтримка Бухареста в означених питаннях, а також масштабні продуктові «позики» Румунії від СРСР у розпал продовольчої кризи 1946 р. вплинули на згоду румунської сторони здійснити цесію о. Зміїний. Фактично, ця поступка територією стала її завуальованим продажем (покупкою) – спосіб надбання титулу, який у середині ХХ ст. уже вважали «застарілим», але загалом дієвим.

У Розділі 3 «Реорганізація системи державно-політичного та господарського управління регіоном» описано державно-правові механізми радянізації Українського Подунав’я та правове регулювання цих процесів.

У підрозділі 3.1 «Система румунських державних інституцій і структур місцевого самоуправління та її ліквідація. Сприйняття змін місцевим населенням» акцентовано увагу на румунських органах державного управління та місцевого самоуправління, що діяли в Бессарабії на час приходу Червоної Армії (після реформи державного управління 1938 р.). Здійснено порівняльний аналіз румунської й радянської моделей державного управління. Висвітлено реакцію місцевого населення на переміни в державному управлінні, сприйняття змін у дискурсі «своє – чуже».

У підрозділі 3.2 «Запровадження виконавчих структур виборних органів радянської влади. Вибори до Верховних Рад Союзу РСР та Української РСР, місцевих рад депутатів трудящих і їхнє політичне й політико-правове значення» висвітлено механізми розбудови органів радянського державного управління після приходу Червоної Армії 1940 р. та 1944 р. Усупереч Конституції Союзу РСР та Української РСР, на початку своєї діяльності ці органи не були – навіть формально – обрані місцевим населенням. Кадровий склад радянського керівництва районів та області формувався із призначенців, які здебільшого були вихідцями зі східних і центральних областей УРСР.

У Тегерані (1943) керівники держав антигітлерівської коаліції погодилися вважати перші післявоєнні вибори на територіях, що увійшли до складу СРСР в 1939–1940 рр., референдумом довіри радянській владі і підтвердженням національного самовизначення населення в межах СРСР. Відтак виборам 1946 р. на «возз’єднаних» територіях було приділено надзвичайну увагу. Активісти серед місцевого населення, які показали себе в ході виборчої кампанії, одержали неабиякі можливості для кар’єрного росту.

Формування радянських виборних кадрів відбувалось на основі партійних рознарядок – населенню пропонували кандидатури з відповідною біографією (жінка-колгоспниця, передовик виробництва тощо). Будучи обраними до складу районної, обласної, республіканської чи навіть Верховної Ради СРСР, такі народні обранці нічого не вирішували, були своєрідною масовкою для формалізованого схвалення запропонованих «Партією і Урядом» рішень.

У підрозділі 3.3 «Створення структур ВКП(б)–КП(б)У в Українському Подунав’ї. Їхні повноваження» розкрито механізми компартійного впливу на радянські, господарські, правоохоронні та інші структури. На нашу думку, слід було вказати «систему т.зв. номенклатури», йдеться, насамперед, про кадрову політику, яка в Радянській державі перебувала цілком під контролем відповідних партійних комітетів (т. зв. номенклатури), а також про необхідність одержання згоди керівного партійного органу на притягнення того чи іншого члена (кандидата в члени) ВКП(б) до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Завдяки архівним матеріалам показано наслідки такої політики – відчуття майже повної безконтрольності з боку партійних уповноважених, численні правопорушення і посадові злочини. Висловлено наукове припущення, що правовий нігілізм, характерний для сучасного українського суспільства, має давні корені – у радянському часі, коли паралельно існували ніби декілька правових систем: для широкого загалу, для членів ВКП(б), для партноменклатури.

У підрозділі 3.4 «Комсомол, спортивні та інші громадські й суспільні організації в системі органів радянського управління» висвітлено роль своєрідного радянського міністерства у справах молоді – комсомолу – у процесах радянізації Українського Подунав’я. Структури ЛКСМУ в регіоні виникали штучно, їхні керівні кадри формувалися з вихідців зі Сходу, «професійних» комсомольців. Роль цієї організації зводилась до функцій «молодшого помічника партії», часто охоплювала такі непопулярні ділянки роботи, як здійснення підписки на облігації державної позики чи інформування «чекістських» органів про настрої в учительському середовищі. Подібну несамостійну роль виконували й інші радянські громадські організації – профспілкові, спортивні, спортивно-оборонні.

У підрозділі 3.5 «Націоналізація банківської системи, водного та залізничного транспорту, промисловості, колективізація сільського господарства та створення мережі управлінських органів радянського зразка» розглянуто процеси господарської радянізації регіону. Оскільки Бессарабія була насильно відторгнута від СРСР (Росії) в 1918 р., а 1940-го лише формально було відновлено її державно-територіальний статус, то на «звільнених територіях» радянське господарське законодавство діяло у спрощеному порядку. На регіон поширив дію ще й ленінський «Декрет про землю» (націоналізація поміщицьких, монастирських та церковних земель). Постановами Ради Народних Комісарів УРСР від 19 серпня 1940 р. «Про націоналізацію промислових підприємств на території Аккерманського, Ізмаїльського, Хотинського повітів Бессарабії та на території Північної Буковини», від 5 жовтня 1940 р. «Про націоналізацію торгових магазинів і складів на території Чернівецької та Аккерманської областей», від 7 жовтня 1940 р. «Про націоналізацію промислових, комунальних підприємств, великих готелів, аптек і аптечних складів на території Аккерманської та Чернівецької областей» та від 3 червня 1941 р. «Про націоналізацію торгівельних підприємств по Ізмаїльській області» було встановлено критерії націоналізації тих чи інших груп підприємств та установ. Націоналізації підлягали не лише об’єкти, що перебували у приватній власності, а й кооперативні організації з великим річним оборотом. Націоналізація здійснювалась правомірно, відповідно до чинного законодавства СРСР, тому питання про реституцію націоналізованого майна можна розглядати лише у визначеному сучасним законодавством України правовому полі.

У Розділі 4 «Формування і діяльність радянських правоохоронних і каральних служб» висвітлено процес розгортання радянських структур суду, прокуратури, НКВС–НКДБ у новоприєднаному регіоні, а також особливості їхньої діяльності в Аккерманській (Ізмаїльській) області.

У підрозділі 4.1 «Запровадження радянської судової системи та прокуратури» розглянуто формування мережі установ радянської прокуратури і т. зв. народних судів в Українському Подунав’ї. Завдяки архівним матеріалам відтворено роботу цих правоохоронних структур, висвітлено їх взаємодію. Механізми партійного та радянського втручання в роботу суду і прокуратури розкрито на конкретних прикладах. Висловлено припущення, що з кадровим забезпеченням правоохоронних структур в Аккерманській (Ізмаїльській) області було чимало труднощів.

У підрозділі 4.2 «Створення в Південній Бессарабії органів внутрішніх справ і державної безпеки. Репресивні акції проти населення» доведено поетапність розгортання структур НКВС у новоприєднаному регіоні. Розглянуто кадрову політику. Особливу увагу приділено т. зв. оперативно-чекістській роботі з виявлення і притягнення до відповідальності дійсних та уявних ворогів радянської влади. Незважаючи на те, що більшість потенційних «контрреволюціонерів» у 1940-му та 1944 р. покинули регіон услід за відступаючими румунськими військами, а населення не чинило радянським перетворенням помітного опору (як це було в інших західних областях), карально-репресивні органи намагалися показати свій запал і потрібний результат. Наслідком такої роботи ставали правові колізії, коли жителів Бессарабії, які мали необережність до 28 червня 1940 р. перейти в СРСР, радянські суди за поданням карально-репресивних органів засуджували на довгі строки позбавлення волі за нелегальний перехід державного кордону і нібито шпіонаж. Така практика тривала до початку Великої Вітчизняної війни, попри те, що усі жителі Українського Подунав’я на той час одержали радянське громадянство.

У підрозділі 4.3 «Правоохоронна діяльність» розглянуто питання боротьби з кримінальною злочинністю, а також інші, не каральні аспекти роботи НКВС: пожежну охорону, паспортні та військово-облікові столи тощо.