КОНСОЛІДАЦІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження консолідації інформаційного законодавства як складової його систематизації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, задачі, об’єкт і предмет, методологічні засади, наукова новизна і значення одержаних результатів, апробація і публікації результатів дисертації, відображено її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Теоретично-правові основи консолідації інформаційного законодавства України» складається з двох підрозділів, що розкривають завдання першого етапу дослідження.

У підрозділі 1.1 «Консолідація як вид систематизації інформаційного законодавства» визначено теоретично-правові положення дослідження, а також здійснено огляд наукових публікацій. При цьому доведено, що цільових досліджень за темою на монографічному рівні не проводилося.

Для цілей подальшого дослідження консолідацію інформаційного законодавства пропонується розглядати як багатоаспектну та  багатофункціональну категорію.

У підрозділі 1.2 «Співвідношення консолідації з інкорпорацією та кодифікацією інформаційного законодавства» висвітлюються фрагментарні дослідження теми в межах проблематики систематизації та інкорпорації інформаційного законодавства переважно у загальнотеоретичному змісті.

За результатами дослідження зазначається, що у більшості наукових праць за проблематикою інформаційного законодавства України визначається необхідність удосконалення його систематизації, проте без конкретних рекомендацій щодо методик практичного її проведення. При цьому основна увага дослідників звертається до інкорпорації та кодифікації. Проблемні питання, пов’язані з консолідацією як складовою систематизації, розглядалися фрагментарно як етап чи вид систематизації, але не як її постійний процес. Серед іншого, з позицій діалектичного підходу, консолідацію інформаційного законодавства пропонується розглядати не тільки як вид чи етап його систематизації, а й як важливу методику її реалізації при інкорпорації та кодифікації.

Розділ 2 «Консолідація як засіб формування структурних елементів системи інформаційного законодавства» складається з трьох підрозділів, що у назвах мають визначену проблематику та завдання другого етапу дослідження.

У підрозділі 2.1 «Консолідація як засіб структуризації законодавства України щодо інформації, інформаційної діяльності» розглядаються приклади методів, методик, методології здійснення консолідації окремих законів на науковому та правотворчому рівнях.

При цьому зазначається, що після ситуативного створення інформаційного законодавства України на стадії його становлення серед науковців дедалі більше уваги надається переходу до парадигми його консолідації на галузевому рівні з наступною кодифікацією, створення проекту Кодексу України про інформацію. За сутністю Кодекс України про інформацію має стати консолідованим законодавчим актом, де визначатимуться засади суспільних відносин в інформаційній сфері.

У підрозділі 2.2 «Консолідація інформаційного законодавства України і міжнародного інформаційного права як засіб розвитку системи права» переважно розглядаються теоретичні питання компаративістики правових положень, що визначені у законах країни та міжнародному праві. При цьому зазначаються положення міжнародного права, що не знайшли належного відображення у національних законах, де інформація виступає предметом діяльності. Основна увага приділена способам здійснення консолідації міжнародних нормативно-правових актів щодо інформації між собою.

Проведене дослідження стану правового регулювання інформаційної діяльності свідчить, що законодавство щодо інформації є доволі розгалуженим і постійно піддається інтенсивним змінам, доповненням. З одного боку, така тенденція має позитив, оскільки віддзеркалює усвідомлення у суспільстві необхідності змін в інформаційних відносинах, з іншого – ускладнює процес прогнозованості правореалізації. Розвʼязання проблем подальшого удосконалення інформаційного законодавства вбачається в ґрунтовному науковому його забезпеченні з відповідною фінансовою підтримкою держави.

У підрозділі 2.3 «Консолідація інформаційного законодавства у сучасних правових системах (на прикладі законодавства окремих країн)» проведено огляд та аналіз прикладів застосування консолідації у законодавстві щодо інформації окремих країн як засіб гармонізації національного законодавства країн між собою та стандартами міжнародного інформаційного права.

Встановлено, що проблеми нормативно-правового забезпечення інформаційних відносин у різних країнах (при відмінності їх систем законодавства), хоча і відрізняються в деталях, проте мають і однакові прояви. Зазначене зумовлює консолідацію зусиль держав щодо удосконалення правового забезпечення розвитку інформаційного суспільства на міждержавному рівні.

Визначається, що на сучасний розвиток законодавчого забезпечення суспільних інформаційних відносин в Україні безпосередньо впливає як проголошення нею євроінтеграційних пріоритетів, так і необхідність поглиблення зв’язків з Росією та іншими країнами СНД. Це  зумовлює активізацію державної підтримки наукових розробок щодо законодавчого регулювання інформаційних правовідносин в Україні. При цьому створюються науково обґрунтовані можливості удосконалення консолідації національного інформаційного законодавства України, а також можливості переходу її зі становища об’єкта на суб’єкт міжнародного права, яка може ініціювати нові пропозиції міжнародному співтовариству у сфері консолідації його зусиль, пов’язаних із правовим регулюванням глобальної інформаційної сфери суспільства як чинника підтримки міжнародної інформаційної безпеки.

Розділ 3 «Удосконалення інформаційного законодавства України» складається із двох підрозділів, де пропонуються конкретні теоретичні та практичні рекомендації щодо підвищення рівня системності галузевого законодавства про інформацію, зокрема при його кодифікації через консолідацію з іншими галузями вітчизняного права.

У підрозділі 3.1 «Консолідація конституційних положень щодо інформаційних правовідносин у законодавстві» пропонуються методи адаптування та інтегрування положень Конституції України до визначення галузевих постулатів інформаційного права, що мають знайти відображення у законодавстві про інформацію.

Принцип верховенства прав людини, громадянина в інформаційній сфері суспільства. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека в інформаційній сфері суспільства проголошені в Україні як найвищі соціальні цінності. Інформаційні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність в інформаційній сфері суспільства. Утвердження і забезпечення інформаційних прав і свобод людини є одним із головних обов’язків держави (за статтею 3 КУ).

Принцип інформаційного суверенітету. В глобальному інформаційному просторі Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава ( за статтею 1 КУ). Інформаційний суверенітет України поширюється на всю її територію. Суверенний інформаційний простір України визначається територією в межах існуючого державного кордону, є цілісним і недоторканним (за статтею 2 КУ). Носієм інформаційного суверенітету і єдиним джерелом інформаційного суверенітету влади в Україні є народ. Народ здійснює владу в інформаційному просторі України безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати обсяг і зміст інформаційного суверенітету як складову конституційного ладу в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу в інформаційному просторі України (за статтею 5 КУ).

Принцип безпеки правового порядку в інформаційній сфері суспільства України. Правовий порядок в інформаційній сфері України ґрунтується на засадах, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено Конституцією та законами. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти в інформаційному просторі суспільства лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (за статтею 19 КУ).

Принцип державної мови як складової державного суверенітету. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в інформаційному просторі України (за статтею 10).

Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (за статтею 11 КУ).

Принцип розподілу влад в інформаційній сфері суспільства. Державна влада в інформаційній сфері суспільства України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади в інформаційному просторі країни здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (за статтею 6 КУ). В Україні визнається і гарантується право місцевого самоврядування щодо регіональних інформаційних просторів відповідно до добрих традицій, звичаїв місцевих громад (за статтею 7 КУ).

Принцип верховенства права в інформаційному просторі України. В  Україні визнається і діє принцип верховенства права в її інформаційному просторі (за статтею 8 КУ).

Принцип законності в інформаційній сфері України. Конституція України має найвищу юридичну силу в регулюванні інформаційних правовідносин. Закони та інші нормативно-правові акти щодо інформації ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії в інформаційному просторі держави. Звернення до суду для захисту інформаційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується державою (за статтею 8 КУ).

Принцип національного права власності в інформаційній сфері України. Інформаційні ресурси, що перебувають в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на національні інформаційні ресурси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися національними інформаційними ресурсами як об’єктами права власності народу відповідно до закону. Власність на інформаційні ресурси зобов’язує дотримуватися прав на основі співвідношення потреб та інтересів людини, громадянина, держави, міжнародного співтовариства. Власність на інформаційні ресурси не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності на інформацію як ресурс у господарюванні, соціальній спрямованості економіки. Усі суб’єкти права власності на інформацію рівні перед законом (за статтею 13 КУ).

У розвиток положень щодо наповнення змістом принципу національного права власності в інформаційній сфері України пропонується адаптувати положення статті 14 КУ до інформаційної сфери суспільства: визначення такої норми-принципу як інформація є національним багатством. Право власності на інформацію гарантується. Всі інформаційні ресурси (державні, суспільні, громадські, особисті) є складовими основних національних багатств, що перебуває під особливою охороною держави. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Принцип плюралізму (багатоманітності) життя в інформаційній сфері суспільства. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (за статтею 15 КУ).

До сутності правовідносин в інформаційні сфері суспільства пропонується адаптувати положення статті 16 КУ. Гарантія інформаційної безпеки у суспільстві, підтримання суспільної інформаційної рівноваги на території України є обов’язком держави.

Зазначений приклад пропонується розглядати як застосування методики консолідації положень Конституції України методами компіляції та адаптації їх до визначення принципів правовідносин в інформаційній сфері суспільства. Відповідним чином можна провести консолідацію інших конституційних положень у загальній, особливій та спеціальній частинах і інформаційному праві з екстраполяцією на їх інституційні структурні складові на рівні законодавства, у тому числі при розробленні проекту Кодексу України про інформацію.

У підрозділі 3.2 «Особливості застосування консолідації при кодифікації інформаційного законодавства України» пропонуються різні наукові концептуальні підходи.

Структурно Кодекс України про інформацію (далі — Кодекс) має складатися з преамбули, загальної, особливої та спеціальної частин, а також як частини – прикінцевих та перехідних положень. При цьому преамбула та прикінцеві і перехідні положення не визначаються у назві як частини чи розділи, оскільки мають специфічну консолідаційну функцію для галузевого законодавства. Преамбула має розкривати мету інформаційного законодавства як основних засад законодавства про інформацію. Провідні завдання законодавства про інформацію як прикладні цілі повинні структуруватися в окремій статті загальної частини. Це має бути перша стаття першого розділу Кодексу у формі – «Розділ 1. Завдання законодавства про інформацію». Серед іншого при цьому консолідовано повинен бути зв’язок з Конституцією України, Цивільним кодексом України. Стосовно останнього слід зазначити, що правовідносини щодо інформації, що виникають на умовах юридичної рівності і незалежності сторін, визначаються цивільним законодавством.

Загальна частина Кодексу України про інформацію має містити, крім вищезазначеного, консолідовані норми щодо засад, що розкривають особливості інформаційного законодавства, пов’язані з іншими галузями законодавства та притаманні для всіх його інститутів, тобто для переважної кількості не тільки норм цієї частини, а й особливої та спеціальної його частин. У разі внесення змін до іншого галузевого законодавства обов’язково одночасно (методом визначення відповідних норм у законопроекті, у перехідних та прикінцевих положеннях) мають вноситися консолідовані зміни у Кодекс України про інформацію.

Щодо особливої частини, то в ній конкретизуються загальні положення відповідно до основних інститутів інформаційного законодавства України за суб’єктною ознакою прав і обов’язків основних учасників інформаційних правовідносин, що розвиваються у спеціальній частині з урахуванням специфіки реалізації видів, напрямів діяльності щодо інформації. Визначення положень за суб’єктною ознакою в особливій частині дасть змогу уникнути дублювання подібних норм у статтях спеціальної частини.

У спеціальній частині пропонується структуризація правових інститутів за об’єктною ознакою: видами чи напрямами інформаційної діяльності. Предметом консолідованої кодифікації у спеціальній частині мають бути такі суспільні відносини, що виникають у зв’язку із збиранням, зберіганням, використанням і поширенням інформації з урахуванням технологічної складової їх об’єктивізації. Розділи спеціальної частини формуються на основі виокремлення головних підгалузей в доктрині інформаційного права. При цьому можливо у рамкових нормах визначати консолідований зв’язок із рядом спеціальних законів з чіткою вказівкою їх назви.

У прикінцевих та перехідних положеннях обов’язково зазначається на втрату чинності певними законодавчими актами у зв’язку з набуттям чинності цього Кодексу. При цьому, на наш погляд, на першому місці повинен бути Закон України «Про інформацію», потім решта законів, положення яких повністю інтегруються в структурі цього Кодексу.

У розділі щодо основних положень проекту Кодексу про інформацію має бути стаття, де розкриватиметься зміст окремих понять. При цьому не повинно бути формулювань термінів, що є галузевими спеціальними об’єктами та суб’єктами інформаційних правовідносин. Доречним у цій статті буде зазначення понять, що застосовуються у тексті Кодексу, а й їх визначення є в інших законодавчих актах, при цьому повинен бути консолідований гіперзв’язок із ними із вказівкою на норму, сформульовану у статті конкретного законодавчого акта. Тим самим визначатиметься системність законодавства про інформацію з іншими суміжними галузями законодавства як його системними складовими.

Розділ, де висвітлюються основи правового регулювання, повинен бути присвячений легальному визначенню структури інформаційного законодавства, місцю Кодексу в інформаційному законодавстві, структурі, завданням і принципам інформаційного законодавства, сфері його чинності. У цьому розділі потрібно уникати категорій із низьким рівнем консолідації, на зразок «інше законодавство», «…регулюються чинним законом», тобто слід позбавлятися бланкетизації. Стосовно визначення норм щодо функцій органів державної виконавчої влади, то ми вважаємо методологічною помилкою застосування формулювань, пов’язаних із делегуванням повноважень, визначених у Конституції України, за Парламентом. Аналогічне методологічне положення слід застосовувати і до визначення ролі Президента України. При цьому повинен чітко дотримуватися принцип державного управління, що органи виконавчої влади мають ухвалювати свої нормативно-правові акти та діяти винятково на виконання положень Кодексу України про інформацію.

У розділі, в якому будуть визначені об’єкти інформаційних відносин, повинен бути визначений консолідований зв’язок зі специфікою і багатоаспектністю цих об’єктів (інформація, її види, інформаційні ресурси, інформаційна безпека, інформаційні відносини, документ, інформаційна інфраструктура, інформаційні технології, інформаційно-комунікаційні технології, доступ до інформації, режими доступу до інформації, інформація з обмеженим доступом, конфіденційна інформація, державна таємниця, банківська таємниця, персональні дані, персональна інформація (інформація про особу). При цьому повинна застосовуватися практика консолідації законодавства, що була впроваджена в Законі України «Про інформацію» на постатейному рівні.

У розділі щодо відповідальності за порушення інформаційного законодавства України повинні бути консолідовані норми із відповідними інститутами деліктного права, зазначеними у Цивільному кодексі України, а також із Кодексом України про адміністративні правопорушення, Кодексом адміністративного судочинства, Кримінальним кодексом України.

Слід зазначити, що доволі проблематичним є визначення у спеціальному галузевому законодавстві положень щодо звільнення від відповідальності за порушення інформаційного законодавства. Як інформативно-консолідуючу можна розглядати норму щодо вирішення спорів та конфліктів, що виникають в інформаційній сфері, відповідно до Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та Господарського процесуального кодексу України. Ми вважаємо методологічною помилкою ініціювання додаткових окремих галузевих кодексів процесуального змісту. Так, опитування на умовах конфіденційності громадян свідчить, що виокремлення із Цивільного процесуального кодексу України Господарського процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства було помилкою, бо створює великі проблеми для громадян України, захисту їх законних прав та інтересів, особливо у правовідносинах, пов’язаних із державою.

У розділі щодо визначення консолідації норм Кодексу України про інформацію із нормами міжнародного інформаційного права пропонується системне висвітлення положень міжнародного співробітництва в інформаційній сфері, міжнародно-правові засади співробітництва України з іншими державами та міжнародними організаціями.

Зрозуміло, що не всі спеціальні закони можуть бути консолідовані в Кодекс методом їх наступного повного скасування. Саме у такому випадку Кодекс (через формулювання рамкових норм) виконуватиме функцію основ щодо реалізації положень спеціальних законів.

Консолідація нині виступає не стільки етапом, скільки важливою методикою у загальній методології кодифікації законодавства України про інформацію. Правове регулювання інформаційних правовідносин через подальшу консолідацію інформаційного законодавства із підзаконними нормативно-правовими актами сприятиме не лише удосконаленню правової системи в інформаційній сфері, а й підвищуватиме її ефективність.

Вважається, що системоутворюючий законодавчий акт для інформаційної сфери суспільства повинен мати назву – Кодекс України про інформацію. Ця   назва за формою найбільше консолідується семантично з правилами формування категорій в українській мові, а також чітко розкриває основний об’єкт правовідносин і предмет правового регулювання. Також переконані, що при консолідації понятійного апарату правовідносин щодо інформації не слід бездумно калькувати зарубіжний досвід, особливо юридико-граматичні конструкції російської мови, так само як перевіряти науковість того чи іншого терміна через можливість його перекладу російською мовою.

Формування консолідованої доктрини щодо системних ознак інформаційного права доречно визначити в преамбулі проекту Кодексу: які суспільні відносини консолідовано упорядковуються у цьому законодавчому акті. Рамки регулювання, виділеної для кодифікації групи суспільних інформаційних відносин, мають бути чітко визначені з метою уникнення юридичних колізій, суперечностей та невідповідностей з іншими галузями законодавства, де інформаціє є похідним предметом забезпечення їх реалізації.