ХЕЛМІНСЬКЕ (КУЛЬМЕНСЬКЕ) ПРАВО ТА ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ (XIIІ – перша половина XIX ст.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми роботи; визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження; схарактеризовано методи роботи; роз­крито наукову новизну та практичне значення основних положень; подано ві­до­мості про їхню апробацію і впровадження.

Розділ 1 «Історіографія проблеми, джерельна база та методологія дослідження» присвячено аналізу історико-правової, історичної літератури й архівних матеріалів з проблеми хелмінського права; розкрито методологію дослідження.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми та джерельна база дослі­дження» узагальнено здобутки польської, німецької, російської історіографії хелмінського права, проаналізовано основні наукові праці, у яких хелмінське право є безпосереднім об’єктом дослідження. Під час роботи було вико­рис­тано і опубліковані, і неопубліковані джерела. Серед неопублікованих особ­ливо важли­вими є акти й документи фондів відділу рукописів Львівської на­ціо­нальної науко­вої бібліотеки України ім. В. Стефаника та фондів Цент­раль­ного державного істо­рич­ного архіву України в місті Києві. Нормативно-пра­во­вою базою до­слі­дження були привілеї і грамоти Тевтонського ордену і поль­ських королів, «Права, за яки­ми судиться малоросійський народ» (1743), «Зі­брання малоросійських прав» (1807), «Екстракт малоросійських прав» (1786) та «Екстракт із указів, ін­струк­цій та установлень» (1776) та ін.

Зауважено, що наукове дослідження історії хелмінського права в Укра­їні розпочато в XIX ст.: 1807 р. українські правознавці під керівництвом І. Даниловича взяли участь у підготовці «Зібрання малоросійських прав». Хелмінське право також вивчали М. Владимирський-Буданов, О. Кістяків­ський, І. Теличенко, М. Слабченко та М. Василенко.

Відзначено вагомий внесок у дослідження хелмінського права А. Яков­ліва (відома його праця «Німецьке право в Україні як джерело кодифікації українського права у XVI–XVIII ст.») та А. Ткача. Серед дослідників періоду вже незалежної України згадано львівських істориків, таких як Т. Гошко, А. За­яць, історик права М. Кобилецький.

Дослідження хелмінського права німецькими правознавцями поділено на декілька етапів: 1-й етап – XVII–XVIII ст., автори найвідоміших праць – М. Лі­лієнталь, М. Ханов, А. фон Коцебу та ін.; 2-й етап – до закінчення Пер­шої світової війни, репрезентований працями Й. Фогта, М. Топпена, Е. Штеф­фен­гагена, О. Штоббе, В. фон Брюннека, А. Земрау, Г. Штеффена, Б. Фроста, А. Фротмана; 3-й етап – між двома світовими війнами, у цей період працювали Г. Кіш, А. Метнер, Г. Клейнау та ін.; 4-й етап – від 1945 р.: В. Ебель, Ф. Ебель та ін. Серед сучасних дослідників хелмінського права можна відзначити Л. Мей­тена, Г. Люка, Д. Опітца та ін.

Серед польських дослідників хелмінського права згадано таких: М. Ба­лінський і Т. Ліпінський (автори перших праць на цю тему), М. Боб­жин­ський, С. Кутшеба, С. Еренкрайц, З. Качмарчик, Т. Мантойфель, Б. Зентара, З. Здруй­ков­ський, К. Камінська, Д. Янічка, К. Цесельська, Л. Зелінська-Мель­ков­ська, Є. Зендаль, Є. Розенкранц, Є. Шуманський, Т. Ясінський та ін.

Аналіз досліджень з означеної теми в російській історії права розпо­чато з праць К. Паганеля та Є. Лавісса, оскільки вони перші, хто вивчав хел­мін­ське право та історію Пруссії (ХІХ ст.). Зауважено, що в радянський період науковці загалом негативно оцінювали хелмінське право, що було зумовлено політизацією та ідео­ло­гізацією науки. Це стосується, зокрема, таких пред­став­ників, як: С. Юшков, М. Граціанський, М. Державін, З. Неєдли, В. Королюк, В. Про­коп’єв, В. Пашуто, Т. Рієр, М. Тульчинський, Ю. Косташов. Більш об’єк­тивний аналіз хелмінського права та діяльності Тевтонського ордену в росій­ській історичній та історико-пра­вовій літературі з’явився лише наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. у працях Р. Качанова, Т. Трокель, О. Рогачев­ського та ін.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» визначено й обґрунто­вано основні концептуальні засади роботи, загальнонаукові і спеціальні ме­тоди та засоби дослідження. Узагальнено погляди науковців на такі соціальні явища, як місцеве самоврядування, право та взаємозв’язок між ними.

Обґрунтовано застосування в роботі синтезу концептуальних підходів. Висвітлено цивілізаційний, порівняльно-історичний, формаційний підходи. По­казано, що порівняльно-історичний концептуальний підхід є традиційним для української історико-правової науки, зокрема для дослідження середньо­вічного міського і земського права. Світоглядна авторська позиція основана на розумінні хелмінського (кульменського) права як невіддільної складової час­тини європейської правової цивілізації, на усвідомленні його ролі в поши­ренні та зміцненні територіального самоврядування, у формуванні принципів, право­вих доктрин і правових конструкцій європейського права, у становленні пра­вової свідомості та правових цінностей європейців.

Розділ 2 «Виникнення хелмінського права та його поширення в Центрально-Східній Європі» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу виникнення хелмінського права та особливостям його поширення у країнах Центрально-Східної Європи.

У підрозділі 2.1 «Утворення держави Тевтонського ордену та пе­редумо­ви виникнення хелмінського права» вказано, що виникнення хелмін­сько­го права тісно пов’язане з колонізацією Пруссії тевтонськими лицарями та створенням держави Тевтонського ордену. Зауважено, що назва «хелмінське» – це польський варіант назви «кульменське» (походить від назви міста Кульм (а польс. – Хелмно)). В Україні використовувалась саме польська назва права – хелмінське. Загалом же, хелмінське (кульменське) право і новомарктське (у польському варіанті – шредське право), як різновиди магдебурзького права, ши­роко використовувались у країнах Центрально-Східної Європи.

Відзначено, що юридичною основою для переселення Тевтонського ор­дену та легалізації військових операцій проти місцевого прусського населення стала грамота польського князя Конрада Мазовецького від 27 квітня 1228 р. Ця гра­мота визнавала право Тевтонського ордену на Хелмінську (Кульменську) землю. Пере­се­лившись на територію Пруссії, тевтонські лицарі розпочали будів­ництво фор­тець, міст та сіл.

Проаналізовано термін «локація», з яким, як відзначено, був тісно по­в’я­за­ний процес колонізації нових земель. Вказано різновиди локації та сха­рак­теризовано локаційні грамоти, висвітлено особливості правового статусу різ­них груп населення, які проживали на землях, що входили до складу дер­жави Тевтонського ордену.

Зауважено, що локаторами спершу називали вербувальників, котрі здійс­нювали пошук, заохочували та поселяли німецьких, голландських та ін­ших колоністів на нових землях, що сприяло зміцненню влади Тевтонського ор­дену. Пізніше термін «локація» стали трактувати значно ширше за латин­ський зміст «locatio» – поселення і надання хелмінського чи іншого німецького місь­кого права. У літературі під терміном «локація» розуміють розміщення міст або сіл на новому місці, на так званому «сирому корчуванні», заснування міста на території села та реорганізацію населеного пункту після переведення його на німецьке право.

У підрозділі 2.2 «Поширення хелмінського права в Центрально-Східній Європі» висвітлено процес поширення хелмінського права у Пруссії, Польсь­кому королівстві, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій та, зок­рема, на українських землях.

Відзначено, що після надання Тевтонським орденом містам Хелмно (Кульм), Торунь (Торн) першого привілею – знаменитої Кульмської (Хелмін­ської) грамоти (1233/1251 рр.) хелмінське право почало поширюватись на інші прусські міста і села та на прилеглі польські землі. На рубежі XIV–XV ст. воно по­ширюється на територію Великого князівства Литовського, до складу якого вхо­дили етнічні українські землі – Підляшшя та Волинь. Зокрема, серед міст і сіл Підляшшя та Волині хелмінське право набули: Більськ (1430), Мельник (1440), Мусободи (1496), Ветрів (1441), Дорогобуж (1501), Красилів (1517) та ін.

Окрім того, відображено надання хелмінського права містам і селам Куявської і Добжинської землі та населеним пунктам земель, що входили до складу Мазовецького князівства.

У підрозділі 2.3 «Хелмінське земське та хелмінське сільське право» про­аналізовано хелмінське земське і сільське право. Наголошено, що основою для створення хелмінського міського, а також хелмінського земського та хел­мін­ського сільського права стала Хелмінська грамота 1233 р. Вона не тільки вре­гульовувала питання самоврядування міст Хелмно і Торунь, а й вста­нов­лювала низку норм, що визначали взаємовідносини між мешканцями Пруссії та вла­дою Тевтонського ордену.

Відзначено, що хелмінське земське право було побудовано на зразок західноєвропейського ленного права. Багато його норм запозичено з польсь­кого й угорського земського права. Велике значення для хелмінського зем­сько­го права, окрім Хелмінської грамоти та права володіння нерухомим май­ном, мало створення земських судів.

Хелмінське ж сільське право зародилось у XIV ст. Окрім Хелмінської грамоти, в його основу було покладено і практику судів комтурів та війтів, які служили Тевтонському ордену і розглядали справи мешканців сіл не шляхет­ського походження. Розкрито спільні та відмінні риси хелмінського міського, земського та сільського права.

Розділ 3 «Джерела хелмінського права та його кодифікація» скла­да­ється із трьох підрозділів, у яких проаналізовано джерела хелмінського права.

У підрозділі 3.1 «Хелмінська (Кульменська) грамота, її структура та зміст» Хелмінську (Кульменську) грамоту 1233/1251 рр. розглянуто як ос­новне джерело хелмінського права, яке виникло на території Пруссії в пе­ріод за­воювання та колонізації її Тевтонським орденом. Вказано також інші дже­рела хелмінського права – судову практику вищих апеляційних судів хел­мін­ського права, вількери, «Саксонське зерцало», магдебурзько-вроцлавське сис­тематичне лавниче право, класичне римське право та ін.

Зауважено, що Хелмінська грамота і за формою, і за змістом є ти­повою для середньовіччя локаційною грамотою. У структурі цього документа ви­діляють вступну частину (протокол), основний текст, до якого входять нор­ма­тивні положення, і заключну частину (есхатокол). Постатейно проана­лі­зо­вано зміст Хелмінської грамоти (складалася із 24 статей).

У підрозділі 3.2 «Кодифікація (ревізії) хелмінського права» висвітлено процес кодифікації хелмінського права, який у юридичній літературі одержав назву «ревізія».

Першою була Лідзбарцька ревізія 1566 р. (Jus Culmense Correctur). Дру­гою – Новомійська ревізія 1580 р. (Jus Culmense emandatum або Neumarker Culm). Вказано, що Новомійську ревізію з латини польською мовою переклав хел­мін­ський міщанин Павло Кушевич, згодом її тричі було видрукувано: 1623 р. (Поз­нань), 1646 р. (Варшава) і 1697 р. (Познань). Саме Новомійська ре­ві­зія в пе­рекладі Павла Кушевича використовувалась у Мазовії, Куявії, Доб­жан­ській землі та на етнічних українських землях. Вищевикладені обставини, як зауважено, спричи­нились до того, що цю ревізію почали визначати тер­мі­ном «Jus Culmense polo­nicum» (Польське кульменське право). Через супереч­ності між шляхтою і мі­ща­нами щодо норм спадкового хелмінського права ні польський король, ані прус­ський генеральний сеймик не затвердили Лідзбарцької та Новомійської ре­ві­зій, розробниками яких були представники міст і лицарі.

Третю ревізію – Торуньську – 1594 р. (Jus Culmense revisium Tho
er Culm) розробили представники міст Королівської Пруссії. Наголошено, що са­ме Торуньська ревізія стала найвидатнішою пам’яткою хелмінського права. Щоправда, вона також не набула офіційного статусу.

Висвітлено кодифікаційні роботи, названо їхніх учасників та авторів, які взяли участь у підготовці ревізій хелмінського права.

У підрозділі 3.3 «Прусська коректура» розкрито кодифікацію хелмін­ського права на землях Королівської Пруссії. Зауважено, що, окрім трьох ре­ві­зій хелмінського права, ще однією спробою кодифікації стало створення Прус­ської коректури. Поряд із хелмінським правом у Прусській коректурі ви­ко­рис­тано магдебурзьке право, «Саксонське зерцало», римське право, поль­ське пуб­лічне право та судову практику польських державних судів. Відзна­чено, що Прусська коректура 1598 р. на основі привілею польського короля на­була офіційного статусу у Пруссії та Речі Посполитій.

У 1620 р. у Князівській Пруссії було прийнято Прусське земське уло­ження, яке майже повністю скасувало норми хелмінського права.

Відзначено та проаналізовано також вількери й інші джерела хелмін­ського права.

Розділ 4 «Самоврядування міста Торунь на основі хелмінського права» складається з двох підрозділів, у яких розкрито особливості самовря­ду­вання міст на основі хелмінського права.

У підрозділі 4.1 «Міська рада, її функції та повноваження» проана­лі­зо­вано організацію, структуру й повноваження міської ради Торуня на основі хелмінського права. Визначено роль і місце радників, лавників, солтиса, бур­го­містрів, Третього Ординку та інших органів міського самоврядування.

Описано функції міської ради як вищого колегіального органу місь­кого самоврядування. До компетенції міської ради в публічно-правовій сфері вхо­дило отримання прав і привілеїв від короля, сейму та інших органів дер­жав­ної влади, обрання своїх представників до сейму тощо. Спільно з Третім Ор­дин­ком міська рада приймала вількери та інші нормативно-правові акти. Го­ловними її повноваженнями визначалися адміністративні, це, зокрема, управ­ління містом, бу­дів­лями, цехами та фінансами. На основі ухвали 1459 р., прийнятої за згоди місь­ких рад Торуня, Гданська та Ельблага, міська рада Торуня стала вищим апе­ля­цій­ним судом для міст і сіл Пруссії, які вико­рис­товували хелмінське право. Інтереси міської громади репрезентував Третій Ор­динок, який було створено 1523 р. До його складу входили купці й ремісники.

У підрозділі 4.2 «Суд і судочинство за хелмінським правом» дослі­джено правові основи організації та діяльності судів міста Торунь на основі хел­мін­ського права. Відзначено, що судові функції, окрім міської ради, вико­нували міські лавничі суди. Лавників (scabini, scheppene) спершу обирали інші лавники, а з кінця XIII ст. – радники. На перших порах лава складалася зі семи, а з XIV ст. із дванадцяти осіб. Лавники, з-поміж іншого, мали брати участь у судових засі­даннях та ухваленні судових рішень. Керівником колегії лавників був солтис.

Зауважено, що в місті, окрім одноособового суду солтиса, діяли ще інші ко­легіальні суди: звичайний, гостьовий суд, потребовий і кримінальний. У селах, що належали Торуню, діяли сільські лавничі суди під головуванням солтиса.

Висвітлено систему апеляційних судів хелмінського права та вищих апе­ляційних судів Польського королівства і Речі Посполитої, що розглядали справи на основі хелмінського права.

Розділ 5 «Хелмінське право як джерело кодифікації українського права у XVIII – на початку XIX ст.» складається з трьох підрозділів, у яких розкрито використання хелмінського права разом із магдебурзьким правом, «Сак­сон­ським зерцалом», Литовськими статутами та українським звичаєвим правом у кодифікації українського права у XVIII – на початку XIX ст.

У підрозділі 5.1 «Місце та роль хелмінського права у створенні «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.» висвітлено місце та роль хелмінського права у створенні Кодексу українського права. Проаналізовано пе­редумови створення «Прав, за якими судиться малоросійський народ» та його джерела.

Зазначено, що хелмінське право, як і «Саксонське зерцало» й магде­бур­зьке право, було використано як джерело німецького права під час ство­рен­ня Кодексу 1743 р. Його ж кодифікаційна комісія використовувала для роз­ши­рення джерельної бази й усунення суперечностей під час застосування різних джерел німецького права. Відзначено, що автори Кодексу 1743 р. із 3031 наве­деної цитати 1580 взяли з джерел німецького права, зокрема 137 покликань зроб­лено на «Хелмінське право» Павла Кушевича.

Зауважено, що «Хелмінське право» Павла Кушевича було перекладено російською мовою і донині зберігається в архівах Санкт-Петербурга.

У підрозділі 5.2 «Хелмінське право в «Екстракті із указів, інструкцій та установлень» 1786 р. та «Екстракті малоросійських прав» 1767 р.» роз­крито використання хелмінського права в кодифікаційних роботах в Україні у другій половині XVIII ст. Автором «Екстракту із указів, інструкцій та уста­нов­лень» 1786 р. та «Екстракту малоросійських прав» 1767 р. був О. Без­бо­родько – постійний член генерального суду, бунчуковий товариш, із 1797-го – канц­лер Російської імперії.

Висвітлено історичні передумови створення «Екстракту малоро­сій­ських прав» та «Екстракту із указів, інструкцій та установлень», їхні спільні і від­мінні положення. Проаналізовано також їхні джерела: російське законо­дав­ство, нормативні акти органів влади Гетьманщини та польсько-литовське зако­но­давство (Литовські статути, хелмінське і магдебурзьке право).

У підрозділі 5.3 «Хелмінське право як джерело «Зібрання малоро­сій­ських прав» 1807 р.» досліджено використання хелмінського права у «Зібранні малоросійських прав» 1807 р., яке є однією з останніх кодифікаційних робіт, здійснюваних в Україні у XVIII – на початку XIX ст., де використовувалося хелмінське, магдебурзьке право, «Саксонське зерцало».

Зауважено, що структура цього Кодексу – текст поділено на п’ять книг – відповідає «Хелмінському праву» Павла Кушевича 1623 р. Проаналізовано статті «Зібрання малоросійських прав», які було взято з «Хелмінського права» Павла Кушевича, здебільшого це були норми цивільного права.