СИСТЕМА ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА: СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету та завдання роботи, розглянуто об’єкт та предмет, методи дослідження, сформульовано наукову новизну дослідження, охарактеризовано практичне значення отриманих результатів, їх апробацію, наведені дані про структуру роботи.

Перший розділ «Теоретико-методологічна база дослідження політико-правового регулювання соціального партнерства» присвячено розгляду специфічних аспектів наукового вивчення теми, обґрунтуванню структурної композиції дисертаційної праці, вивченню нормативних засад соціального партнерства в сучасному світі, а також аналізу методологічного підгрунття дослідження структурних і функціональних засад системи політико-правового регулювання соціального партнерства в умовах демократичного суспільства.

У першому підрозділі «Сучасний стан наукового вивчення політико-правової детермінації соціального партнерства» аналізуються тенденції осмислення мотивів та обставин політико-правових регулятивних дій щодо відносин соціального партнерства в історичній та сучасній перспективах.

Діяльність із цілеспрямованого забезпечення соціальної стабільності та злагоди між соціальними групами суспільства вивчалася видатними мислителями світової соціально-гуманітарної традиції. Проекти встановлення ладу соціальної справедливості пропонували класики Просвітництва: Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо.  Егалітаризм як  основу суспільства майбутнього вивчала течія соціалістів-утопістів ХVIII – XIX століття: Е.-Г. Мореллі, Ж. Мельє, Г. Маблі,  К.-А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, О. Бланкі. Цілісну та системну концепцію рівності соціальних верств як результату класової боротьби запропонували К. Маркс і Ф. Енгельс. Першими політичними доктринами, які визначили умови консенсусу між робітниками та власниками виробництва на партнерській основі стали вчення європейських соціал-демократів К. Каутського та Е. Бернштейна. Основи соціологічної теорії солідарності заклав Е. Дюркгейм.

Встановлено, що в   сучасних зарубіжних дослідженнях концептуалізація політико-правового регулювання соціально-трудових і соціал-партнерських відносин набула міждисциплінарного характеру. Зокрема, у роботах Р. Дарендорфа, Л. Баккаро, С. Бойда, П. Едвардса, П. Іванса, Дж. Роджерса, Ж.-П. Сігела, Р. Хаймана соціальне партнерство розглядалося крізь призму його корекції з боку провідних соціально-економічних  суб’єктів: організацій роботодавців, державних структур та тред-юніонів. Указані процеси дістали розгляд на тлі становлення сучасної виробничої демократії в постіндустріальних країнах Заходу. 

Основи розуміння стратегій координації дій держави, працедавців та найманих працівників в умовах розбудови системи соціального партнерства у транзитивних суспільствах заклали такі російські вчені, як: Н. Волгін, І. Гаврилова, Л. Гордон, Ф. Гайнулліна, А. Крестьянінов, Г. Лапіна, А. Лютов, Б. Мазманова,  Л. Мітєва, Д. Некіпєлов, Ю. Ольсевич, С. Перегудов, К. Ростіашвілі, Г. Семігін. В їхніх працях розглядалися важливі аспекти нормативного обґрунтування соціального партнерства, детермінованого  взаємодією  політичних  інститутів і  процесів в  умовахтрансформаційного переходу до демократії та ринкової економіки.

Встановленню сучасних чинників політичного і правового впливу  на формування системи соціального партнерства у правознавчому, історичному, соціологічному та політологічному контекстах сприяли наукові розробки українських дослідників: О. Волкової, С. Горлянського, Н. Громадської, В. Давиденка, Ю. Джепи, Н. Діденко, М. Дубровського, І. Єремєєвої, А. Колоска,  О. Колядич, А. Ланчевської, Т. Ляшенко, А. Матвійчук, І. Моторної, В. Надраги, Д. Неліпи, Г. Осового, І. Побочого, В. Цвиха, Ф. Цесарського, О. Чемшита, А. Шуліки, О. Шушпаннікова. Однак цілісного і комплексного відображення процесів політико-правового регулювання соціального партнерства в сучасній зарубіжній і вітчизняній науковій літературі ще не було надано.

У другому підрозділі «Методичні та методологічні засади вивчення процесів політико-правового управління соціальним партнерством» визначені головні особливості методологічних підходів та конкретних методик розкриття основних параметрів, суб’єктів та мотивів політико-правового регулювання соціального партнерства.

Методологія дослідження системи політико-правового регулювання соціального партнерства спирається на філософський принцип діалектизму. В межах політико-правових взаємодій взаємовплив політичних і правових чинників розкривається не лише через результати функціонування політичної системи, але й через вироблення правових норм. Правовий чинник виступає регулятивною умовою щодо політичного процесу, забезпечує послідовність політичної поведінки і напрямків функціонування політичних інститутів.

До числа найважливіших категорій цього дослідження належить категорія політико-правової взаємодії, яка означає відносини політичних суб’єктів не лише на основі поточної політичної ситуації, балансу сил та владних відносин, але й відповідно до їх правового стану, повноважень, ресурсів і потенціалу правової дієздатності у відповідних сферах життєдіяльності суспільства.

До ключових понять дисертаційного дослідження належить поняття «політико-правового регулювання соціального партнерства», яке означає діяльність політичних інститутів, спрямовану на визначення нормативно-правового підґрунтя соціально-економічних та  соціокультурних процесів у рамках соціального партнерства.

Поняття «системи політико-правового регулювання соціального партнерства» охоплює такі структурні компоненти, як політичний порядок денний соціального партнерства, активність політичних інститутів щодо регулювання соціально-партнерських відносин, вимоги соціальних партнерів, діяльність структур-посередників, актуальний стан законодавства щодо соціального партнерства, рівень громадської активності у відстоюванні економічних прав трудящих і власників виробництва.

Методологічні засади дослідження орієнтовані на застосування трьох основних підходів: нормативно-ціннісного, інституційного та системного.

Нормативно-ціннісний підхід реалізує концептуальну орієнтацію автора на пошук гуманістичних та консенсусних засад в межах емпіричних проявів політико-правового регулювання соціального партнерства та цілеспрямованого забезпечення його функціонування. Інституційний підхід в рамках роботи забезпечив аналіз соціальних правових і політичних інститутів як об’єктів політико-правового регулювання. Увага до цих важливих та стійких практик забезпечує сприйняття окремих проявів на основі повного і комплексного уявлення про діяльність установ, окремих відомств, а також відносин між ними. Системний підхід спрямований на вивчення системи політико-правового регулювання соціального партнерства, змісту діяльності компонентів  соціально-трудових і соціально-партнерських відносин, які мають політичне значення.

 Методом, на який покладено значне навантаження є порівняльний метод. З його допомогою забезпечується зіставлення функціонування політичних інститутів різних країн світу. Додатковим до порівняльного методу є історико-ретроспективний, який забезпечує розкриття особливостей практики політико-правового регулювання соціального партнерства в історичному вимірі.

Третій підрозділ «Політичне значення нормативних засад соціального партнерства: вимоги сучасної демократії» спрямований на репрезентацію нормативно-правових джерел системи політико-правового регулювання соціального партнерства, які перебувають під впливом розвитку демократичної політичної системи.

Нормативно-правові засади функціонування системи соціально-трудових відносин на сучасному етапі переживають період змін через диверсифікацію економічного розвитку, зростання вартості робочої сили, зміни міжнародного розподілу праці, створення глобального ринку. Ці тенденції спричиняють на національному і міжнародному рівнях новації у законодавчому забезпеченні і правовому регулюванні відносин соціального партнерства. Одним з базових рівнів такої зміни є рівень конституцій національних держав та міждержавних утворень. На цьому рівні мають прояв як діяльність політичних сил, так і громадських об’єднань.

Профспілки країн Європейського Союзу беруть активну участь у реформуванні соціально-трудового законодавства. Проте питання внесення змін до конституційних актів потребує втручання політичних сил і профспілки вступають у відносини з політичними партіями з метою забезпечення інтересів трудящих. Загалом конституційний лобізм є одним з проявів політичної діяльності груп інтересів у сфері правового регулювання соціального партнерства. Для сучасної України світовий досвід забезпечення прав трудящих на рівні конституційних актів є важливим через те, що в нашій державі відбуваються процеси зміни конституції і адаптації її до сучасних умов. Оскільки велика кількість рішень приймається пакетно, то професійні спілки, об’єднання роботодавців і держава, мають можливість оптимізувати законодавство і забезпечити більш широкі підвалини для подальшого розвитку національної системи соціального партнерства.

Другий   розділ  «Інституційно-cуб’єктна структура системи політико-правового регулювання соціально-партнерських відносин» містить  аналіз діяльності центрів продукування політико-правових рішень на основі реального функціонування відносин соціального партнерства.

У першому підрозділі «Сторони соціального партнерства в політико-правовому процесі» відзначено, що політико-правовий процес характеризується у сучасних прикладних і академічних розробках як взаємовплив політичних і правових чинників на розвиток суспільства. Сукупність нормативів, які визначають зміст соціального партнерства в сучасний період змінюється відповідно до загальних тенденцій трансформації законодавства. Водночас в умовах сучасної демократії політико-правове регулювання системи соціального партнерства стає об’єктом впливу різноспрямованих дій політичних сил, які відображають соціальну структуру сучасного суспільства.

  У демократичній політичній системі дії та позиції соціальних акторів рідко проявляються на політичному рівні відповідно до їх публічно представлених програм. Тому результатом співвідношення соціальних і політичних мотивів дій сторін соціального партнерства у політико-правовій сфері стало порівняння їх намірів і пріоритетів з кінцевими результатами регулятивної активності.

У другому підрозділі «Групи інтересів як суб’єкти прийняття політико-правих рішень щодо соціального партнерства» розглядається  груповий вимір активності соціальних суб’єктів в межах сучасних систем і моделей соціального партнерства. Цей вимір набуває вирішального значення для громадських та партійних суб’єктів політико-правового регулювання. Групи інтересів виступають неформальними недержавними утвореннями, які шукають способи впливу на політичний процес, намагаються змінити баланс сил та спрямованість регулювання відповідно до фундаментальних і ситуативних інтересів. Найбільшу активність в реалізації сценаріїв корекції соціального партнерства проявляють групи підприємців, які відображають як інтереси великих корпоративних суб’єктів, так і організацій роботодавців.

  У третьому підрозділі «Громадські організації і політичні партії у системі політико-правового регулювання соціального партнерства»  встановлено ключові  аспекти ролі громадських організацій в межах політико-правового регулювання соціального партнерства. Значущими рисами цієї позиції на основі досвіду розвинених країн можна вважати децентралізованість, ситуативність та несистемність. При цьому вплив громадських організацій істотно зростає з розвитком новітніх інформаційно-комунікаційних технологій. Організації найманих працівників як громадські структури все частіше стають повноважними представниками позицій та настроїв населення, в умовах, коли підприємницькі структури і держава намагаються усунути їх з політичної і соціальної арени.

 У третьому  розділі «Функціональний зміст політико-правового регулювання соціального партнерства в сучасному світі» проаналізовано завдання, логіку й функціональне навантаження існуючих в сучасному світі систем координації соціально-партнерських відносин з огляду на регіональні особливості розвитку сучасної демократії.

У першому підрозділі «Північноамериканський тип політико-правового регулювання соціального партнерства: функція представництва соціальних інтересів» встановлено, що  американська модель системи політико-правового регулювання соціального партнерства спирається на специфічну децентралізовану активність профспілок й організацій роботодавців на конкретних підприємствах і в галузях економіки. Висування вимог та їх задоволення відбуваються за схемою солідарної підтримки. При цьому досвід поведінки соціальних партнерів (в умовах англосаксонської прецедентної системи права) у трудових конфліктах нерідко поширюється на всю країну. Корекція правових норм, які регулюють соціальне партнерство, відбувається на рівні виконання прецедентів в межах судової системи. Проте визнання цих прецедентів для подальшого функціонування трудових відносин відбувається завдяки інформаційній і соціально-політичній діяльності організацій, які представляють інтереси найманих працівників і роботодавців.

         Сучасні американські профспілки в рамках впливу на процеси регулювання засад соціального партнерства реалізують своє право на основі примусового стягнення членських внесків з працівників підприємств на рівні багатьох штатів. В цілому, система політико-правового регулювання соціального партнерства в США побудована на засадах децентралізації: від локальних спільнот та конкретних підприємств через політико-правову систему штатів до федерального рівня. Окремою рисою американської системи політико-правового регулювання соціального партнерства є відсутність окремих інституцій на державному рівні, які визначають напрямки регулювання соціального партнерства.

         У другому підрозділі «Європейський тип політико-правового регулювання соціального партнерства: консультаційно-консенсусна функція» обґрунтовано, що   європейська модель політико-правового регулювання соціального партнерства визначається централізацією і наявністю як державних, так і наднаціональних структур регулювання процесів соціального партнерства.

 Разом з тим, для  систем окремих європейських країн характерні істотні відмінності. Зокрема, у Великій Британії лише 40 % роботодавців є охопленими різними формами реєстрації і формального членства у соціальному партнерстві, в той час в середньому по Європейському Союзу цей показник складає більше 50 – 60 %. Національні традиції соціального партнерства в кожній з країн ЄС висувають різні вимоги до активності й консолідованості профспілок. Однак в умовах європейської інтеграції позиції профспілок посилюються, організації найманих працівників стають одним з провідних чинників просування загальноєвропейських норм на національний рівень.

 Вплив профспілок і роботодавців на процес ухвалення законів і укладення ключових угод визначається іміджевими характеристиками профспілкового руху, який не може піти на зниження стандартів оплати праці. Однак, значення роботодавців як корпоративних суб’єктів  в процесі політико-правового регулювання соціального партнерства в європейських державах зростає внаслідок поширення ідеології соціальної відповідальності бізнесу і ролі держави в забезпеченні стандартів загального добробуту.

У третьому підрозділі «Транзитивний тип політико-правового регулювання соціального партнерства: функція соціально-економічної і політичної модернізації»  встановлено,  що специфікою моделі постсоціалістичних і пострадянських країн, які долучаються до процесів європейської інтеграції, є, з одного боку, вироблення власних систем соціального партнерства, а з іншого, імплементація міжнародних стандартів. Всі актори й складові транзитивного типу політико-правового регулювання соціального партнерства перебувають в стані модернізації.  У більшості країн СНД профспілки позбавлені власної суб’єктної ролі у прийнятті законодавчих і законотворчих рішень через те, що вони перебувають під впливом політичних партій і політичних еліт, прямого тиску державної влади. Тому в цих країнах перспективним шляхом розвитку профспілок є зростання їх значення як громадських об’єднань і рухів.

У четвертому розділі «Процеси розвитку системи політико-правового регулювання соціального партнерства сучасної України» розглянуто особливості становлення та перспективні напрямки функціонування системи інститутів координації  вітчизняної політики соціального партнерства.

У першому підрозділі  «Еволюція системи політико-правового регулювання соціального партнерства в Україні» доведено, що розбудова системи політико-правового регулювання соціального партнерства в умовах сучасної України відбувається з урахуванням потреб розвитку соціальної структури, політичних акторів і конфігурації правової системи, яка існує в країні на сучасному етапі. Втілення в життя конституційних засад соціальної держави за період незалежності України зіткнулося з проблемами зростання кризових явищ в економіці, слабкої наповнюваності державного бюджету, зростанням обсягів соціальної допомоги в умовах складної демографічної ситуації.

 Пріоритети розбудови держави як сукупності управлінських інститутів демократичного розвитку, забезпечення громадянських прав і свобод, відсунули завдання розбудови системи соціального партнерства на другий план. Водночас ратифікуючи міжнародні договори, сучасна Україна взяла на себе зобов’язання регулювати соціальне партнерство відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці та усталеної у світі практики. Внаслідок цього в Україні з’явилися Національна служба посередництва і примирення, а також Національна тристороння соціально-економічна рада.

З метою забезпечення відповідності системи соціального партнерства в Україні світовому рівню, за короткі терміни були ухвалені такі закони як: «Про об’єднання роботодавців», «Про профспілки», «Про колективні угоди», «Про соціальний діалог».

 Водночас на сучасному етапі рівень захисту соціально-трудових прав в сучасній Україні не повною мірою відповідає світовим тенденціям. Це стосується виробничої демократії, рівня охоплення працюючих профспілковим рухом, розвитку трипартизму на локальному рівні. Нагальним завданням перетворень у системі регулювання соціального партнерства є активізація профспілок, надання їм особливого політико-правового статусу. Серед таких істотних повноважень чільне місце посідає право законодавчої ініціативи для об’єднань трудящих. Разом з тим, серед важелів удосконалення вітчизняної системи соціального партнерства важливе значення мають механізми корпоратизму як макротехнології узгодження інтересів найманих працівників та роботодавців.

У другому підрозділі «Позиції політичних сил у становленні нормативно-правового забезпечення соціально-трудових відносин» увагу приділено політичним силам сучасної України, які включають цінності та імперативи соціального партнерства до числа своїх базових програмних цілей. Політичний процес нашої держави як у виборчому, так і парламентському вимірах нерідко свідчить про відсутність системної уваги політичних партій до проблеми розбудови соціального партнерства. Підходом  багатьох політичних сил до розбудови системи соціального партнерства в сучасній Україні було прагнення контролю і забезпечення ситуативного балансу інтересів.

 Істотним чином на змісті нормативного забезпечення соціально трудових відносин позначається самовідсторонення лівих політичних організацій від проблематики політико-правового регулювання соціального партнерства. Як наслідок, в Україні відсутня повноцінна соціал-демократична партія, яка б спиралася на консолідовану підтримку профспілок. Сучасні політичні сили нерідко використовують соціально-трудові відносини у своїй популістській політичній риториці та комунікаційних кампаніях. Перспективи участі українських політичних об’єднань у діяльності з цілеспрямованого реформування соціального партнерства залежать від політичної кон’юнктури. Вони мають реальні шанси на підвищення інтенсивності у період після виборів до Верховної ради України 2012 року.

У третьому підрозділі «Система політико-правового регулювання соціального партнерства України в контексті залучення світового досвіду» встановлено, що інтегрована система політико-правового регулювання соціального партнерства в країнах ЄС збагачує практику соціально-трудових відносин в сучасній Україні зразками реальних технологій забезпечення стабільної взаємодії між провідними соціальними групами. Однак, як і в інших сферах життєдіяльності суспільства, регулювання соціального партнерства в Україні лише набуває системних рис. На сучасному етапі необхідним є встановлення параметрів і пріоритетів найбільш дієвих способів динамізації співпраці і виведення їх на якісно новий рівень.

 Політичні аспекти модернізації вітчизняної системи політико-правового регулювання соціального партнерства втілюються у підвищенні ролі громадських організацій, передусім, правничих структур у висуванні законопроектів, які сприяють забезпеченню орієнтації всієї системи соціального партнерства на найкращі світові зразки. Також у підрозділі обґрунтовується необхідність розбудови всеукраїнської громадської моніторингової мережі для залучення, аналізу і рецепції європейського досвіду соціального діалогу.