ВПЛИВ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОГО ЧИННИКА НА ПРОЦЕСИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ В УКРАЇНІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

         У вступі обґрунтовано актуальність проблеми,  сформульовано об’єкт і предмет дослідження, визначено мету і завдання, розкрито теоретичні й методологічні основи дисертації, означено наукову новизну, практичне значення та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теорія, методологія та джерельна база дослідження» розглянуто теоретичні засади етнонаціонального чинника у процесах демократичної трансформації суспільства, здійснено аналіз джерел та категоріального апарату дослідження.

У підрозділі «1.1. Проблемне поле впливу етнонаціонального чинника на процеси  демократичної трансформації  в науковій літературі» автор зосередив увагу на ключових проблемах зазначеного дискурсу в зарубіжній та вітчизняній літературі.

У дисертації наголошується на тому, що західні ліберальні демократії насправді не вирішили або не подолали напружень, що їх можуть спричинити етнокультурні відмінності, а тому проблеми етнонаціональних відносин вийшли на передній план західної політичної думки. Книги таких відомих зарубіжних вчених, як У. Альтерматт,  Б. Андерсон, Р. Брюбейкер,   Е. Вілсон, Е. Гелнер, В. Кимлічка, Е. Сміт, Шварцмантель Д. та ін. перекладено на українську та російську мови і стали доступними широкому читачеві.

 На особливу увагу заслуговують праці таких зарубіжних авторів українського походження, як Б. Гаврилишин, В. Ісаїв, Т. Кузьо,  А. Мотиль,  Р. Шпорлюк, які зосереджують увагу на проблемах розбудови демократичної держави та нації в Україні після здобуття незалежності.

У  дискурсі українського суспільствознавства проблема відповідності націоналізму і демократії перебуває на початковому етапі наукової розробки, оскільки у працях вчених на пострадянському просторі панував аксіологічний підхід до проблем національного будівництва. Аналізу проблем, пов’язаних із впливом етнонаціонального чинника на демократизацію суспільних відносин, приділяли та приділяють увагу відомі українські політологи, історики, правники та соціологи М. Вівчарик,              І. Вільчинський, В. Євтух, В. Іщук, Г. Касьянов, М. Карабанов,                        В. Катигоренко, В. Колісник, А. Колодій,  О. Копиленко, І. Кресіна, В. Кулик,               О. Майборода, Л. Нагорна, М. Панчук, Ю. Римаренко, С. Римаренко,            М. Рябчук, Л. Шкляр, М. Шульга та ін. У свої працях вони порушують проблеми етнонаціонального розвитку України та її регіонів, їх законодавчого врегулювання, національної ідентичності та формування національної спільноти, стратегії розвитку України як демократичної держави.

  Аналіз ролі етнонаціонального чинника у дискурсі суб’єктів політичного процесу, а саме глави держави і політичних партій,  потребував вивчення великого масиву наукової літератури. Головна увагу здобувача приділено виступам Л. Кравчука, Л. Кучми та В. Ющенка як завершеним політичним дискурсам. Ґрунтовний аналіз виступів Президента України       В. Януковича  залишається на перспективу через недостатню для об’єктивного аналізу кількість емпіричного матеріалу.

Для ознайомлення із змістом програм сучасних політичних партій автор використав значну кількість довідкової літератури, серед якої слід, насамперед згадати тритомне довідникове видання «Політичні партії України» (2005). Інтерес здобувача викликали програми політичних партій із питань розбудови демократичної держави та формування української нації. 

Оскільки завданням роботи є вивчення впливу етнонаціонального  чинника на процеси формування владних структур, у тому числі інституту Президента України та Верховної Ради України, то в дисертації  здійснюється аналіз вітчизняного досвіду електоральної участі громадян у президентських та парламентських  виборах, який узагальнено у працях багатьох українських авторів: Р. Балабана,  Я. Давидовича, І.  Кресіної,  Є.  Перегуди, М. Рябця,  О. Сушка тощо.

Важливе місце серед усього масиву джерел займає аналіз даних соціологічних досліджень та нормативних документів із питань урегулювання національних відносин в Україні.

Аналіз джерельної бази та стану наукової розробки проблеми дає змогу зробити висновки про те, що зазначена тема дослідження викликає підвищений інтерес наукової спільноти в Україні та за її межами. Разом із тим відчувається брак системних досліджень (особливо вітчизняних учених) щодо впливу етнонаціонального чинника на процеси демократичної трансформації.

У підрозділі 1.2. «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми взаємовпливів етнонаціонального чинника та демократії» проаналізовано наукові підходи щодо розкриття сутності основних категорій та понять процесів демократичної трансформації. Зазначено, що етнонаціональний чинник може бути умовою або причиною і навіть рушійною силою процесу демократичної трансформації. На думку здобувача, поняття «етнонаціональний чинник демократичної трансформації України» означає сукупність умов, причин, рушіїв суспільних змін, трансформованих на рівні індивідуальної та масової національної свідомості у конкретні дії суб’єктів етнополітичних та соціокультурних відносин, спрямованих на розбудову української демократичної держави та нації.

У роботі з’ясовано сутнісні характеристики таких понять, як «нація», «націоналізм» в основних вимірах – етнокультурному, політичному та громадянському. Їх відповідниками є категорії «етнічна нація», «політична нація», «громадянська нація», «етнічний націоналізм», «громадянський націоналізм».

У підрозділі наводяться аргументи, які доводять, що сучасна демократія – це єдиний безальтернативний державний лад, який уможливлює вирішення «національного питання» у цивілізований спосіб. По-перше, становлення модерної демократії як суспільного устрою та політичної форми правління впродовж ХVІІІ–ХІХ століть збігалося в історичному часі із формуванням сучасних націй та національних держав, зокрема в Європі. Другий аргумент на користь демократичних підходів в етнокультурній політиці полягає в ефективності демократичної практики, зокрема виробленні нею методологічних підходів та політичних механізмів задля подолання національних та етнокультурних суперечностей. Третій аргумент стосується проблем консолідації демократії і має особливе значення для поставторитарних країн (зокрема й України), що стверджуються на шляху національного розвитку. У політичній теорії вважається аксіомою, що національна єдність є сприятливою умовою розвитку та зміцнення демократії.

Поєднання національного чинника з ідеологією ліберальної демократії спричинило появу нових понять, таких як «ліберальний націоналізм»          (А. Валіцький) або «демократичний націоналізм» (А. Колодій).  Водночас здобувач наголошує, що деякі форми націоналізму, наприклад інтегральний, заперечують демократичні цінності. Доведено, що поряд із засадничим принципом лібералізму, свободою, принципи демократичної етнополітики включають плюралізм, що розуміється не лише як політичний термін, пов’язаний з ідеєю багатопартійності, а в більш широкому розумінні, як культурний плюралізм.

Історичний досвід провідних країн світу свідчить про те, що двоєдиний процес національного та державного будівництва буде успішним у разі врахування усієї сукупності етнонаціональних, соціокультурних, економічних та політичних чинників, утілених у відповідних національно-державних розбудовах «нації-держави» або «держави-нації».

Важливою складовою частиною етнонаціонального чинника демократичної трансформації є діяльність загальнонаціональної та регіональної еліт, від якісних характеристик якої залежить перспектива розвитку демократії та благополуччя нації. У роботі розглядається стан та етапи розвитку сучасної  української владної еліти.

У другому розділі «Етнонаціональний чинник у дискурсі суб’єктів політичного процесу» розкривається зміст політичної риторики президентів України, а також програм політичних партій у контексті проблем розбудови української демократичної держави.

Підрозділ 2.1 «Етнонаціональні та демократичні мотиви у політичній риториці  президентів України»  присвячено аналізу поглядів Л. Кравчука,  Л. Кучми та В. Ющенка щодо проблем національно-державного будівництва, які вони висловлювали публічно. Заслугою першого Президента України     Л. Кравчука стало те, що він зайняв однозначну позицію утвердження незалежної Української держави не лише за назвою, а й за змістом. Саме йому як офіційній особі високого рангу – Голові Верховної Ради УРСР – належить пріоритет у поверненні до суспільно-політичного курсу розбудови демократичної національно орієнтованої  Української держави.

Політичний дискурс Л. Кучми відрізнявся обережністю щодо висловлювань, які могли б бути витлумачені як непатріотичні представниками протилежних політичних сил – і лівих, і націонал-патріотів. Другий  Президент України уникав згадки про внутрішні конфлікти в українському суспільстві в роки Другої світової війни. Проте певні симпатії щодо радянського минулого у нього таки простежуються. Особливістю внутрішньої політики Л. Кучми було намагання поєднати радянську історію із національною українською, яка поступово охоплювала дедалі ширші сфери масової свідомості. Замість спроби інституціоналізувати традиційні українські національні свята і традиції на загальнонаціональному рівні офіційна влада радше прагнула перетворити колишні радянські свята в нові українські і таким чином подолати конфлікт між радянською історичною ідентичністю і новою українською лояльністю.

У зверненнях В. Ющенка простежується мотив необхідності відновити об’єктивну історію, однак у його текстах історія виглядає як територія конфліктів, які можна подолати і за допомогою діалогу знайти порозуміння.

Значне місце у виступах Л. Кучми та В. Ющенка посідала проблема національної єдності. Особливе занепокоєння викликало загострення мовного питання, проблема регіоналізму загалом та етнорегіоналізму зокрема. Усі президенти сходилися на думці про важливість національної ідеї для державного будівництва, але ніхто з них не брав на себе відповідальність формувати її у закінченому вигляді. Щодо питання ступеня сформованості української політичної нації, то погляди президентів у певні проміжки часу дещо відрізнялися, але в цілому панувала думка про те, що українська політична нація ще не сформувалася. Пріоритетами державної стратегії усіх українських президентів стали: незалежність, соборність та унітарність Української держави, визнання незаперечності української державної мови, вільного використання російської та інших мов національних меншин. Однак В. Ющенко та його оточення віддавали перевагу орієнтації на галицький стереотип масової свідомості з пріоритетами етноцентризму та жорсткою кореляцією етнічної і політичної лояльності.

Демократична риторика президентів знаходилася у звичному проблемному полі соціальної демократії, щоправда форма правління Української держави викликала у них та їхніх прибічників палкі дискусії. Часто за цим стояло прагнення глав держави мати якомога більше повноважень, що свідчило про їхню схильність до авторитарних методів управління. Авторитарні тенденції у діяльності президентів зазвичай починали виявлятися у другій половині їхньої каденції.

У підрозділі 2.2 «Зміст програм українських політичних партій у дихотомії “націоналізм – демократія”» виявлено особливості програмних засад національно-державного будівництва сучасних українських партій. Характерні риси партійних програм націонал-патріотів або правих партій національно-радикального спрямування включають: інтегральний націоналізм як ідейну основу партійних програм; самостійну зовнішню політику України, яка орієнтована на протистояння з СНД, Росією; жорстке державне регулювання економіки задля забезпечення необхідних ринкових перетворень; активну державну підтримку розвитку української мови та національної культури. Серед них: ОУН, КУН, УНА, ВО «Свобода», УНКП тощо.

Характерними рисами партійних програм правого центру національно-демократичного спрямування є: поміркований націоналізм як ідейна основа партійних програм; опора на християнську філософію та мораль (орієнтація на УПЦ-КП); унітарна національна держава зі спільними регіонами; зовнішньополітична орієнтація на Захід (на євроатлантичні структури); ринкове перетворення української економіки; пріоритет розвитку української мови та української національної культури тощо. Це − НРУ, ХДПУ, ПРП, НУ, РХП, УСДП, УНР, УНП «Собор» та ін. До партійних програм консервативного крила  правого центру національно-демократичного спрямування входять такі пріоритети суспільного розвитку, як національна державність, політична стабільність, децентралізація влади та федералізація, зовнішньополітична орієнтація на європейську, але не євроатлантичну інтеграцію, ліберальні ринкові перетворення української економіки із сприятливим інвестиційно-інноваційним кліматом, сталість податкової системи, мінімізація соціальних витрат держави тощо. До них належать  УРП, ЛДПУ, ДемПУ, ПППУ та ін.

Характерними рисами партійних програм партій політичного центру є суміш ідей лібералізму та соціал-демократії, поєднаних з елементами національно-демократичної риторики. Центристські політичні партії декларують прагматизм, підвищення вимогливості суспільства до держави щодо ефективності й виваженості її дій; необхідність узгодження політики вищих державних органів управління з політикою регіонів, місцевою громадською ініціативою; докорінне реформування системи трудових відносин, їх адаптацію до сучасних ринкових умов; зміцнення політичної стабільності і правопорядку; впровадження державної системи гнучких соціальних і фінансово-економічних нормативів; визнання багатоукладності сільського господарства, проведення земельної реформи та створення на законодавчому рівні умов для всебічного розвитку сільськогосподарського виробництва незалежно від організаційної структури та форм власності суб’єктів господарювання. Це − ПР, ВО «Батьківщина», ЛПУ, ПЗУ, НДП,  Народний блок Литвина та ін.

Партійні програми лівого центру соціал-демократичного типу демонструють значне ідейне розмаїття, в якому можна зустріти риси неолібералізму, неоконсерватизму і соціал-демократії. Акцент робиться на безумовному пріоритеті економіки над політикою, розбудові солідарного  суспільства, визнанні важливості соціал-демократичних цінностей, балансі  зовнішньополітичних інтересів України з перевагою курсу на європейську інтеграцію, президентсько-парламентській республіці з ефективним розподілом влад, підтримці прискореної ринкової трансформації економіки України, її наближенні до західних стандартів, лібералізмі у мовній політиці та у ставленні до розвитку національних культур. До них належать: СПУ, АПУ, СДПУ, СДПУ(о), УНП, Українська партія справедливості та ін.

Характерними рисами партійних програм лівих політичних партій є: оновлений марксизм і лівий соціал-демократизм як ідейну основу партійних програм; визнання пріоритету політики над економікою; зовнішньополітичну орієнтацію на СНД, Росію; відмову від сучасної політики ринкових реформ та «шокової терапії», визнання багатоукладності економіки з розвиненим суспільним сектором і сильним державним регулюванням економічних процесів; визнання рівноправності мов і національних культур усіх народів України з урахуванням особливої ролі російської мови як мови міжнаціонального спілкування; активна протидія націоналізму. До них належать – КПУ, ПСПУ, КПУ(о), КПРС, СелПУ та ін. Особливістю програм лівих партій є також заперечення сильної президентської влади, оскільки остання не «вписується» у концепт «диктатури трудового народу», систему рад та прямої демократії, на чому наголошується у їх програмних документах.

Отже, спільним знаменником для партій національно-демократичного спрямування є визнання національної державності та демократії як своїх пріоритетних цінностей. Наголос на етнічному складникові поняття «українська нація» зроблено у програмних документах майже усіх партій національно-патріотичного та деяких партій національно-демократичного спрямування. Ідею формування «політичної нації» закладено у програмах партій національно-демократичного спрямування – і правоцентристських, центристських, і лівоцентристських. Ліві партії зберігають вірність оновленій ідеології марксизму-ленінізму, системі рад трудящих, визнанню  двох офіційних мов: української та російської. Окрему групу партій складають партії, які ставлять собі за мету утворення союзу із Росією, Білоруссю на зразок оновленої слов’янської федерації.

Третій розділ «Політична участь громадян України в контексті етнорегіональної ідентифікації» присвячено аналізу ідентифікаційних відмінностей регіональних спільнот та їх участі у формуванні вищих органів влади в Україні.

У підрозділі 3.1 «Особливості партійно-політичної та культурно-національної ідентифікації населення регіонів» здійснено аналіз ідентифікаційних відмінностей жителів окремих регіонів України.  У західних областях більше розвинена психологія індивідуального господарювання і підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно-родинними зв’язками. Оскільки ця частина України тривалий час уходила до складу інших держав, то внаслідок прагнення до самозбереження в цих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна й Північно-Східна Україна історично є основними регіонами розселення українського етносу, який найменше «розбавлений» інонаціональними елементами. Міста, які в період інтенсивного промислового будівництва розрослися унаслідок міграції із села, мають значний прошарок людей із близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємництва тут не встигли повною мірою вкоренитися у життя всіх поколінь. На свідомість населення дуже впливають давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки із Росією та Білоруссю.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначаються Крим та Південно-Східний регіон. Останній – традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення більш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями – великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне з традиційною історичною, економічною, культурною та сімейно-родинною орієнтацією на Росію.

Події «помаранчевої революції» активізували розмови  щодо існування в українському суспільстві розколу між окремими регіонами, суб’єктами соціальних і національних від­носин, який нібито має тенденцію до поглиблення. Така оцінка міжрегіональних від­мінностей  є більш емоційною, ніж науково обґрунтованою. Так, на думку М. Михальченка, «в Україні є ціннісний розкол, який проходить через голови людей, а не по Дніпру».         В. Бортніков виступає проти використання самого поняття «розкол» щодо міжрегіональних взаємин. На його думку, суттєві відмінності в поглядах на одну проблему, наприклад, мову або вектор зовнішньоекономічного розвитку, «перекриваються» па­ритетністю поглядів людей на іншу  (економічні питання, уособлення себе з певною ідеологією або партією, українською культурною традицією тощо). Має рацію думка     А. Колодій про те, що не кожен поділ, який є наслідком розмежування, призводить до розколу, пов’язаного з певним відчуженням та протистоянням, і не всякий розкол призводить до розпаду країни.

Регіони України розділені на сфери впливу фінансово-промислових груп із політичними надбудовами – партіями. Саме рівень зрощення бізнес-груп з адміністративним капіталом та партійно-політичними угрупованнями і є різним у регіонах. Регіональні еліти та групи інтересів створили своєрідні соціально-економічні регіональні анклави, які мають оригінальний статус із певним колом пільг щодо податків, інвестицій, тарифів тощо. За таких умов надзвичайно важливою є потреба поєднання централізованого державного управління з ефективним регіональним та місцевим самоврядуванням. У цьому контексті надзвичайно важливою є проблема ліквідації диспропорцій у соціально-економічному та культурному розвитку регіонів, досягнення оптимального співвідношення в розподілі ресурсів (у тому числі й владних) між центром та регіонами, формування державної стратегії збалансованого територіального розвитку.

На думку дисертанта, проблема формування української громадянської нації полягає не стільки в консолідації етнічних спільнот, скільки у формуванні в єдину спільність історично сформованих регіональних співтовариств. Держава має виступити центром координації та стимулюван­ня таких намагань і з боку наукової спільноти, і з боку широких кіл громадськості.

Підрозділ 3.2 «Регіональний аспект участі громадян у парламентських виборах 1994–2007 років» присвячений виявленню регіональних преференцій жителів окремих регіонів на виборах до Верховної Ради України. Результати виборів 1994 р., які проходили за мажоритарною системою абсолютної більшості, показали наявність реального партійно-політичного структурування українського суспільства. Населення західних областей України в основному підтримало кандидатів, які проголошували ідеї національного відродження та державної незалежності України. Це, насамперед, представники НРУ, УРП та КУН, які в невеликій кількості потрапили до українського парламенту. Населення південно-східних та центральних областей віддало перевагу висуванцям партій лівого спрямування, які уособлювали КПУ, Селянську партію України, СПУ та ін.

Вибори до Верховної Ради України 29 березня 1998 р. відбулися за змішаною системою. Результати виборів у багатомандатних округах засвідчили часткове «полівіння» українського суспільства порівняно із попередніми (1994 р.) виборами. НРУ мав найбільшу підтримку у Західному макрорегіоні (за винятком Закарпаття, де на перше місце вийшли об’єднані соціал-демократи, і Буковини, де найбільше голосів набрала КПУ). Однак у п’яти східних і південно-східних областях НРУ не набрав навіть чотирьох відсотків голосів. У свою чергу, КПУ на Заході України зазнала повної поразки. Натомість у центральних і Одеській областях ця партія здобула 20–30 % голосів, а на Сході і Південному сході – 30–41 %. Подібна картина була й в одномандатних мажоритарних округах. Щоправда, тут на перше місце вийшли безпартійні депутати. Вибори також показали, що розмежування між регіона­ми залишається, хоча воно і не є відверто конфронтаційним.

Результати виборів 1998 р. показали зростання кількості й ваги в українській політиці центристських партій, які уособлювали інтереси регіональних еліт та місцевих ФПГ, що народжувалися.

Особливістю виборчої кампанії 2002 р. стало створення в центристському та правому спектрах українського політикуму потужних блоків партій, які претендували на домінування в українській політиці в цілому. Блок «Наша Україна» переміг у 14 областях західної, цен­тральної та північної частини України, а також у місті Києві, комуністи – у 10 регіонах Сходу та Півдня країни, соціалісти – на Полтавщині і блок «За єдину Україну!» – у Донецькій облас­ті. Такий територіальний розподіл став дещо незвичайним для України, де традиційно західна її частина опинилася у меншості. На цих же виборах електоральні симпатії галичан значною мі­рою збіглися з вибором жителів Поділля, Закарпаття, Буковини, Київщини, Черкащини та Волині.

Вибори 2006 р. вперше в Україні проходили за суто пропорційною системою, що сприяло зростанню ролі політичних партій у суспільно-політичному житті. Як показують результати виборів, регіональний розподіл симпатій та антипатій виборців після 2004 р. залишився майже без змін. У березні 2006 р. на виборах до українського парламенту в кожній з областей північно-західної частини України більшість знову проголосувала за партії та блоки, що підтримували у 2004 р. В. Ющенка, а в південно-східній частині країни – за партії і блоки, які у 2004 р. підтримували В. Януковича. Співвідношення розходжень більше ніж за рік не зменшилося: у північно-західній частині країни «помаранчеві» загалом отримали у 5,4 разу більше голосів, ніж «біло-голубі» (65 % проти 12 %), а в південно-східній частині, навпаки, «біло-блакитні» – в 4,2 разу більше голосів, ніж «помаранчеві» (близько 60 % проти 14 %).

Результати позачергових парламентських виборів, що відбулися          30 вересня 2007 р., показали домінування окремих політичних сил  на території різних адміністративно-територіальних одиниць. Зокрема, за результатами виборів БЮТ та НУ–НС сумарно випередили ПР і КПУ в Івано-Франківській та Тернопільській областях – у 23 рази, у Львівській – майже в 17 разів. Натомість у Донецькій області сумарний результат ПР та КПУ був у 14 разів більший, ніж спільний здобуток БЮТ та НУ–НС, у Луганській – у 12 разів, у місті Севастополі – у 10, в Автономній Республіці Крим – у 4,5 рази.

Отже, результати виборчих кампаній 1990 – 2000-х років в Україні засвідчу­ють усталеність регіональної диференціації громадян. 1994 р. розпочався процес активного поєднання бізнесу та політики, що безпосередньо позначилося на характері формування політичних партій, які представляли інтереси конкретних регіональних груп. Найбільш повно це виявилося у виборчих кампаніях 2002 р., 2006 і 2007 рр., у яких вирішальну роль зіграв великий бізнес.

Підрозділ 3.3 «Регіональні уподобання електорату на виборах Президента України 1991–2010 років» присвячено аналізу електоральної географії України на президентських виборах часів незалежності.

Перші вибори Президента України, що відбулися 1 грудня 1991 р., стали наслідком складної політичної боротьби між прихильниками національно-демократичного і прокомуністичного напрямів. Головними опонентами виступили Л. Кравчук  і В. Чорновіл. Ситуація на той час складалася так, що НРУ з об’єктивних причин не міг розраховувати на масову підтримку населення, оскільки його електорат фактично обмежувався західними областями. Це красномовно довели результати виборів: В. Чорновіл переміг лише у трьох областях (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська).

Вибори Президента України 1994 р. відбулися у два тури. Із семи кандидатів, зареєстрованих ЦВК і внесених у виборчі бюлетені в день голосування, найбільше голосів здобули чинний Президент України Л. Кравчук й екс-прем’єр-міністр України  Л. Кучма. На цих виборах уперше відбулася регіональна поляризація переваг виборців за культурно-національною та ідейно-політичною ознаками. Тоді Україна поділилася на дві частини – переважно західну, де в кожній із дванадцяти суміжних областей, включно з Києвом, більшість голосів у другому турі виборів отримав Л. Кравчук, і східну, де в кожній з інших дванадцяти суміжних областей і в АРК більшість голосів отримав Л. Кучма.

Характеризуючи регіональні особливості електоральних упо­добань українських громадян під час президентської виборчої кампанії 1999 р., слід відзначити, що Л. Кучма переміг у 17 регіонах із 27-ми, лідер комуністів П. Симоненко отримав пере­могу в першому турі лише у семи областях Сходу і Півдня України. У другому турі консолідація лівого електорату дала змогу П. Симоненку отримати найбільшу кількість голосів у десяти облас­тях, додавши, порівняно з першим туром, Вінницьку, Миколаїв­ську, Чернігівську, Черкаську та Полтавську області. Водночас лідер комуністів поступився на користь Л. Кучми у таких потужних індустріальних областях, як Донецька та Харківська.

Результати  виборів Президента України 2004 р. показали усталеність міжрегіональної диференціації політико-електоральної поведінки громадян. За результатами президентських виборів 1994-го і 2004 рр. із 12 областей та інших територіально-адміністративних одиниць України, де в першому турі виборів у 1994 р. переміг Л. Кучма, у 2004 р. в 10 переміг В. Янукович, і тільки в двох (Чернігівська, Сумська області) – В. Ющенко, а з 15 територіально-адміністративних одиниць, де переміг Л. Кравчук, у 14 переміг і В. Ющенко, і лише в одній (Миколаївській області) – В. Янукович.

  Із 14 територіально-адміністративних одиниць, де в 1994 р. у другому турі переміг Л. Кучма, у 10 переміг В. Янукович і лише в чотирьох (Чернігівська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська області) – В. Ющенко. Із 13 територіально адміністративних одиниць, де в 1994 р. переміг Л. Кравчук, у всіх переміг В. Ющенко. Тобто за своїм складом політична диференціація України останніми роками навіть дещо посилилася, а територіальний склад цих типів регіонів практично не змінився.

        На виборах глави держави 2010 р. електоральна географія виборів показала вже традиційний розподіл преференцій виборців Заходу, Сходу, Півдня і Центру України. У південно-східних областях країни переконливу перемогу отримав В. Янукович, за якого проголосували жителі восьми областей, Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. У центральних та західних областях перемогу святкувала Ю. Тимошенко, яку підтримали жителі 16 областей та м. Києва. Тобто характер електоральних переваг регіональних спільнот виборів глави держави 2010 р. майже дзеркально відбив результати президентських виборів 2004 р. Указані дані свідчать про стабільність електоральної підтримки нинішнього Президента України –            В. Януковича і втрату довіри громадян України до політичної сили, яка уособлювала Майдан. Водночас зменшення електоральної підтримки одного з лідерів «помаранчевої революції»  Ю. Тимошенко порівняно з В. Ющенком майже на чотири мільйони голосів свідчить про те, що значна частина населення України прагне бачити у владі обличчя нових політиків.

Як показують результати багатьох соціологічних досліджень, попри існування суттєвих ідентифікаційних відмінностей між населенням окремих регіонів України, між ними немає нездоланних суперечностей які могли б привести до розколу країни. До того ж, існують чинники, що об’єднують людей  різних куточків країни. Більшість українців і росіян  ідентифікують себе передусім за ознакою спільного громадянства  і лише потім враховують свою національну належність. Наявність різних політичних преференцій регіональних спільнот України, що підтверджена результатами голосування на парламентських та президентських виборах останнього десятиріччя  не роз’єднують регіональні спільноти України і за ознакою ставлення до демократичних цінностей.

У висновках узагальнено основні положення та результати дослідження.

Етнонаціональний чинник демократичного переходу (транзиту) України можна визначити як сукупність умов, причин, рушіїв суспільних змін, трансформованих на рівні індивідуальної та масової національної свідомості в конкретні дії суб’єктів етнополітичних та соціокультурних відносин, спрямованих на розбудову української демократичної держави та нації.

До проблемного поля етнонаціонального чинника демократичної трансформації належать і питання нерівномірності соціально-економічного розвитку регіонів, мовної комунікації, зокрема проблема статусу російської мови, запровадження Української помісної церкви, стан історичної пам’яті в контексті полярних оцінок історичних подій та визначення національних героїв, проблема федералізації країни і надання новим територіальним суб’єктам статусу автономії, зовнішньополітичні пріоритети, зокрема вступ до НАТО тощо.

Етнонаціональний чинник демократичної трансформації перебуває у полі тяжіння цінностей двох головних категорій сучасного політичного дискурсу: «нація» та «демократія». Закономірність їх органічного поєднання  міститься у самій природі цих явищ, похідних від поняття «народ». Саме народ як організоване ціле продукує форми суспільного буття, що ґрунтуються на засадах народовладдя. Взаємовплив етнонаціонального чинника та демократії обумовлений як історично, так і практично-політично, оскільки виникнення націй співпало в часі із формуванням доктрини ліберальної демократії. До того ж, як показує історичний досвід, демократичний розвиток суспільства неможливий поза вирішенням питання національного самовизначення народу. Успішне вирішення національного питання можливе лише в демократичній державі.

Важливе значення для майбутнього демократії в Україні має рішення щодо концептуальної моделі нації: «етнічної», «політичної» або «громадянської», яка  буде взята за основу державної стратегії розвитку. Перспективною бачиться концепція громадянської нації, яка  базуватиметься не лише на громадянських чеснотах, а й на цінностях української національної культури, набутої поколіннями українських громадян, що проживали й проживають у різних регіонах країни. У демократичній державі має проводитися політика рівних можливостей для задоволення потреб та інтересів усіх суб’єктів етнонаціональних відносин. Необхідно приводити в дію важелі загальнонаціональної інтеграції, формувати подвійну (етнічну та громадянсько-національну) ідентичності.

Аналіз дискурсу президентів показав, що проблема відродження і збереження цінностей та надбань національної культури в контексті демократичної трансформації, була однією з провідних в публічних виступах керівників Української держави. Водночас Л. Кучма виступив на захист радянських традицій і свят, що відповідало інтересам великої кількості регіональних спільнот. Якщо другий Президент України уникав гострих питань з історії країни, то основою політичного дискурсу В. Ющенка, поряд з проблемами соціально-економічного розвитку країни, стало викриття злочинів тоталітарного режиму, тема Голодомору, Голокосту, національно-визвольних змагань і, відповідно, історичної ролі ОУН-УПА тощо. І             Л. Кучма, і В. Ющенко, публічно виступаючи за розвиток народовладдя, вдосконалення механізмів демократії, робили послідовні кроки щодо розширення особистих владних повноважень.

Позитивною рисою дискурсу сучасних українських політичних партій незалежно від ідейно-політичного спрямування є те, що в партійних програмах наголос робиться на розбудові демократичної держави,  відродженні не якоїсь однієї, а усіх національних культур в Україні. Отже, аналіз програм українських партій свідчить про наявність у них органічного поєднання ідеї національного самовизначення і демократії. Проте небезпека стабільного суспільного розвитку частіше виникає з боку конкретних політиків, здатних в ім’я власних амбіцій або інших суб’єктивних чинників абсолютизувати і навіть ігнорувати програмні положення партії. І тут багато що залежить від загальнонаціональної політичної культури, досконалості виборчого законодавства, а також внутрішньопартійної демократії, створенні механізмів і процедур, які б сприяли приходу до влади прогресивних, толерантних людей, здатних консолідувати українську громаду і привести український народ до злагоди та процвітання.

Регіональний вимір культурно-національної ідентифікації  населення показує,  що вітчизняний регіоналізм має подвійну природу: з одного боку, він характеризується передусім етнонаціональними детермінантами свого розвитку, а з іншого – ґрунтується на місцевому патріотизмі, тобто формується феномен т. зв.  етнорегіоналізму.

Характер парламентських та президентських виборів часів незалежності показав, що відбулася певна еволюція електоральних преференцій українських громадян. Якщо на перших етапах становлення Української держави суб’єктами виборчого процесу на перше місце висувалися ідеологічні гасла, і це знаходило підтримку в колі виборців, то далі почали спрацьовувати фактори етнокультурної та регіональної ідентифікації. Не в останню чергу це сталося унаслідок формування регіональної політичної еліти, яка є виразником олігархічного капіталу або потужних ФПГ.

 Для утвердження демократичної правової держави надзвичайно важливе значення має гармонізація міжнаціональних відносин, забезпечення суспільної стабільності та міжетнічної толерантності в суспільстві. «Ми мусимо навчатися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції», –  заповідав І. Франко.

Удосконалення системи державної етнонаціональної політики має стати вагомим чинником зміцнення демократії, формування громадянського суспільства й утвердження в ньому міжетнічної  толерантності та злагоди. Автор вважає за необхідне встановлення на державному рівні мораторію на використання у політичній боротьбі тем і проблем, які неоднозначно сприймаються громадами різних регіонів і  можуть негативно позначитися на єдності української нації та подальшої долі демократії.