ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У «Вступі» обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються мета, задачі, об’єкт, предмет та основні методи дослідження, формулюються положення його наукової новизни, характеризуються практичне значення, апробація отриманих результатів і структура дисертації.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження форми державного правління» аналізується ступінь науково-теоретичної розробленості проблеми дисертації у зарубіжній та вітчизняній літературі, здійснюється огляд наукових праць за темою дисертації, розглядаються основні підходи у визначенні поняття «форма державного правління», визначаються критерії класифікації форм державного правління, їх основні ознаки  та особливості взаємодії з державним режимом, виборчою і партійною системами.

В дисертації відзначено, що в межах політико-правової та філософської думки вивченню різноманітних аспектів форми державного правління було присвячено значну кількість праць. В контексті досліджуваної проблеми в першу чергу особливої уваги заслуговують праці Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського, Т.Гоббса, Ш.Монтеск’є та ін. Саме їхні ідеї були сприйняті та розвинуті сучасними науковцями в межах політичної та правової науки. Зокрема дослідженням сутності і змісту форми державного правління, з’ясуванням особливостей, переваг та недоліків її різновидів безпосередньо чи опосередковано займаються як зарубіжні (Д.Горовець, О.Зазнаєв, Дж.Кері, А.Кинєв, В.Кувалдін, В.Лапкін, Х.Лінц, А. Мішин, В.Пантін, А.Пшеворський, Дж.Сарторі, Б.Страшун, С.Фіш, В.Чіркін, М.Шугарт та  ін.), так і вітчизняні (В.Авер’янов, Г.Зеленько, М.Кармазіна, В.Колюх, Л.Кривенко, М.Михальченко, Д.Неліпа, О.Новакова, М.Оніщук, Р.Павленко, В.Пігенко, В.Погорілко, Т.Пушак, Ф.Рудич, С.Серьогіна, Ю.Тодика, В.Шаповал, П.Шляхтун та ін.) дослідники. Особливості взаємодії форми державного правління, виборчої та партійної систем висвітлюються у працях М.Дюверже, А.Лейпгарта, Г.Малкіної, С.Мейверінга, Ф.Ріггса, В.Рюба, М.Уоллерстайна.

         Окремі аспекти даної проблематики знайшли відображення в дисертаціях таких українських дослідників, як Я.Бариська, С.Бостан, В.Протасова, О.Харченко.

Попри наявність значної кількості праць щодо форми державного правління на сьогодні відсутнє комплексне дослідження процесу її трансформації в Україні. Вагомість такого дослідження виходить за межі вітчизняної політичної науки, оскільки дає можливість зрозуміти причини змін форми державного правління в сучасних перехідних суспільствах в цілому.

В дисертації на основі аналізу різних форм державного правління остання розглядається як дворівнева система, що складається з конституційно закріпленого способу організації державної влади (зумовленого принципами формування та взаємовідносин вищих органів держави) та державного режиму, як фактичного порядку його функціонування, що під впливом низки чинників може не відповідати юридично встановленій моделі. Такий підхід дає змогу уникнути ототожнення форми державного правління з політичним режимом, що вносить певну плутанину у класифікаційні схеми при виокремленні її різновидів.

   На конституційному рівні дві основні форми державного правління – монархія та республіка – розрізняються залежно від принципів заміщення поста глави держави та правового статусу останнього. Виокремлення різновидів республіканської форми державного правління (президентської, парламентарної та змішаної – президентсько-парламентарної і парламентарно-президентської) відбувається на основі правового статусу уряду та порядку його формування, що відповідають певному поділу влади і передбачають певну систему стримувань і противаг.

Залежно від балансу повноважень у межах владного трикутника «президент-парламент-уряд» та розкладу партійно-політичних сил у парламенті реальний порядок функціонування президентської форми правління може збігатися з її юридичною сутністю (сильний президент та незалежний парламент), що характеризується як дуалістичний державний режим. За умов домінування пропрезидентської політичної сили в парламенті або порушення системи стримувань і противаг на користь глави держави відбувається підпорядкування останньому як виконавчої, так і законодавчої гілок влади, що характеризується як президенціальний державний режим. Так само і парламентарна форма правління (за умов фактичного домінування законодавчої гілки влади над виконавчою) може зберігати свою юридичну сутність, що відповідає парламентарному державному режиму, або за умов домінування однієї політичної сили в парламенті реально функціонувати в межах міністеріального державного режиму, що передбачає контроль уряду над парламентом засобами однопартійної більшості. Залежно від розподілу повноважень між президентом та парламентом щодо виконавчої гілки влади та перерахованих вище умов, реальний порядок функціонування органів влади за змішаної форми правління може відповідати кожному із зазначених чотирьох типів  державного режиму – дуалізму, президенціалізму, парламентаризму чи міністеріалізму. За відсутності сталих демократичних традицій президенціальний та міністеріальний державні режими створюють сприятливі умови для встановлення авторитарного політичного режиму через порушення балансу повноважень на користь одного з політичних інститутів – президента чи уряду.

Кожна з форм державного правління має свої переваги і недоліки. За жорсткого поділу влади, що характеризується формальною ізольованістю гілок законодавчої і виконавчої влади (парламенту і уряду) та відсутністю між ними тісних функціональних відносин, президентська республіка відзначається сильною виконавчою владою та стабільним функціонуванням уряду. Така перевага є важливою для країн, яким потрібно за короткий час здійснити масштабні зміни або подолати глибоку кризу. Проте, властива їй подвійна демократична легітимність (обрання президента і парламенту шляхом загальних і прямих виборів) та відсутність тісних функціональних зв’язків між урядом (президентом) та парламентом закладають в основу державного механізму потенційний інституційний конфлікт (реалізація урядової програми потребує парламентської підтримки) та високий авторитарний потенціал (концентрація виконавчої влади в руках однієї людини та слабкий парламентський контроль за діями уряду).

Гнучкий спосіб розмежування функцій між законодавчою та виконавчою гілками, що передбачає їх тісну співпрацю, забезпечує парламентарній формі правління її представницький характер та залежність уряду від парламенту, що зобов’язаний враховувати у своїй діяльності співвідношення сил у законодавчому органі. Порівняно з президентською, парламентарна форма правління менш схильна до концентрації влади в одних руках та наділяє законодавчу і виконавчу гілки влади більш ефективними інструментами обопільного контролю та впливу. Повноваження парламенту з прийняття резолюції осуду і вимоги інтерпеляції урівноважуються правом уряду ставити у парламенті питання про довіру йому з можливим наступним розпуском парламенту. Водночас залежність уряду від розкладу політичних сил у парламенті загрожує йому нестабільністю.

Передбачаючи активну взаємодію трьох суб’єктів владного трикутника, змішана форма правління виникає як спосіб поєднати позитивні риси її попередниць – сильну виконавчу владу (президентська республіка), що перебуває під безпосереднім парламентським контролем (парламентарна республіка). Однак, змішана форма правління може поєднувати одночасно недоліки обох її попередниць – авторитаризм президента (президентка республіка) і нестабільність уряду (парламентарна республіка). Характерними ознаками цієї форми є дуалізм виконавчої влади, подвійна політична відповідальність уряду та широкі владні повноваження глави держави, які можуть сприяти встановленню авторитаризму та виступати постійним джерелом конфліктів між президентом і парламентом та нестабільності уряду.

Вияв потенційно притаманних президентській і парламентарній формам державного правління переваг і недоліків залежить як від соціокультурних особливостей країни (історичний досвід, рівень політичної культури, усталені методи взаємодії громадян з державою, національний склад населення), так і від інституційних чинників – виборчої та партійної систем. В дисертації розглядаються закономірності функціонування різних варіантів інституційних поєднань (форми державного правління, виборчої і партійної систем) в демократичних країнах та країнах перехідного типу.

У країнах розвинутої демократії ефективне та стабільне функціонування форми державного правління в інтересах суспільства відбувається за рахунок контролю влади з боку громадян та сталої партійної системи, що підтримується відповідною електоральною системою. Історично сформоване домінування двох політичних сил (двопартійна система) та мажоритарна виборча система дають змогу забезпечити співпрацю гілок влади за президентської форми правління (США) та урядову стабільність за парламентарної (Велика Британія). Партійна система поміркованого плюралізму та пропорційна виборча модель допомагають сформувати сталу коаліцію депутатських фракцій, на яку спиратиметься уряд в умовах парламентаризму. Поєднання президентської форми правління з пропорційною виборчою системою має негативні наслідки в межах кожної партійної системи. 

Несформована партійна система та слабкі інститути громадянського суспільства, властиві країнам перехідного типу, у поєднанні з мажоритарним представництвом можуть виступати чинниками дестабілізації парламентської та урядової діяльності і відновлення авторитарних методів управління в межах кожної з форм державного правління. За такого інституційного поєднання парламент формується за рахунок позапартійних кандидатів та багатьох маловпливових політичних сил, що негативно відбивається на структурі парламенту та його діяльності. В таких умовах парламентарні системи нездатні сформувати стабільну проурядову більшість, а президент, наділений виконавчими повноваженнями, може забезпечити ефективне урядування найчастіше в обхід неструктурованого парламенту.

             Робиться висновок, що стабільність та ефективність функціонування державного механізму залежить від партійної структурованості парламенту, яка вимагає наявності сильних політичних партій. Інституційним засобом, здатним  стимулювати розвиток партійної системи, виступає парламентський спосіб формування уряду, який передбачає пропорційну виборчу систему з певними обмежувальними засобами на користь середніх та великих партій. Залучаючи до політичного процесу різні політичні сили, дане інституційне поєднання дозволяє зняти напругу в поляризованому та фрагментованому  суспільстві.

          Президентська та президентсько-парламентарна форми державного правління за умов нерозвинутої партійної системи в країнах перехідного типу породжують конфлікт між гілками влади та утворюють сприятливі умови для встановлення авторитарних методів правління. Парламентарна та парламентарно-президентська форми республіканського правління за даних умов менш схильна до вказаних недоліків, проте їх стабільне функціонування потребує впровадження ефективної виборчої системи.

У другому розділі «Етапи трансформації республіканської форми правління в сучасній Україні» виокремлено та проаналізовано основні етапи трансформації змішаної форми державного правління в сучасній Україні та її вплив на розвиток партійної і виборчої систем. Досліджуються також особливості взаємозв’язку останніх та їх вплив на характер взаємодії владного трикутника «президент-парламент-уряд».

Специфіка аналізу зумовлена поєднанням політологічного та конституційно-правового підходів, що дозволяє виокремити відповідні зміни конституційного законодавства та оцінити політичні наслідки вітчизняного застосування різних інституційних практик взаємодії вищих органів державної влади.

Розпад Радянського Союзу спричинив бурхливий процес державотворення в нашій країні, який характеризується кардинальними змінами всіх сфер суспільного життя в напрямі ліберальних та демократичних цінностей. Зміна орієнтирів суспільного розвитку актуалізує проблему пошуку відповідної форми державного правління, що набуває перманентного характеру. Даний процес може бути визначений поняттям трансформації, доцільність використання якого зумовлена тим, що воно краще відображає докорінні зміни в політичній сфері українського суспільства. Дане поняття позбавлене оціночного характеру та може бути застосовано як до прогресивних, так і регресивних змін в суспільстві. Трансформація форми державного правління може бути визначена як процес істотних змін конституційного способу організації державної влади, що виражається у впровадженні певних принципів формування та взаємодії вищих органів державної влади.

Процес трансформації форми державного правління в Україні розпочався із заснуванням у липні 1991 року поста Президента Української РСР, що змінило порядок функціонування державного механізму. На підставі аналізу конституційних норм та відповідних змін у процесі формування та функціонування виконавчої гілки влади можна виокремити наступні етапи трансформації форми державного правління в сучасній Україні:

Перший етап. Зміна радянської форми державного правління на парламентарно-президентський різновид змішаної республіки, що характеризується домінуванням Верховної Ради України (від заснування у липні 1991 року поста Президента України до прийняття у червні 1995 року Конституційного Договору). У цей період нові політичні сили отримують можливість стати частиною політичного процесу; відбувається формування нових політичних інститутів та принципів відносин між ними. Відносини між парламентом і президентом відзначаються неусталеністю законодавчої бази та спробами глави держави збільшити обсяг свого впливу на виконавчу владу. 

Другий етап. Зміна парламентарно-президентської форми правління на президентсько-парламентарну згідно з Конституційним Договором 1995 року, що характеризується домінуванням Президента України в системі вищих органів влади (від прийняття Конституційного Договору у червні 1995 року до прийняття нової Конституції Україні у червні 1996 року). Встановлення сильної президентської влади відбувається на фоні загального ослаблення законодавчої гілки, що характеризується неструктурованим партійним складом парламенту та урядовою нестабільністю.

Третій етап. Збереження президентсько-парламентарної форми правління та домінування глави держави відповідно до норм Конституції України 1996 року (від прийняття Конституції України у червні 1996 року до конституційної реформи у грудні 2004 року). Нові правові засади організації влади, поряд із фактичним домінуванням Президента України в системі вищих органів держави, закріпили і відсутність будь-якої відповідальності за дії уряду як з боку глави держави, так і з боку Верховної Ради. На конституційному рівні чітко не визначається суб’єкт влади, на який би міг спиратися уряд, що ніс подвійну політичну відповідальність – і перед главою держави, і перед парламентом.

Четвертий етап. Зміна президентсько-парламентарної форми правління на парламентарно-президентську зі змінним характером державного режиму (парламентаризм - президенціалізм) в результаті конституційної реформи 2004 року (від внесення змін до Конституції України у грудні 2004 року до визнання їх не конституційності у вересні 2010 року). Цей етап характеризується гострим протистоянням між вищими органами державної влади, передусім між главою держави і урядом за визначення сфери свого впливу. Закладений в основу системи потенційний інституційний конфлікт між Президентом і Кабінетом Міністрів призводить до порушення главою держави норм Конституції України.

П’ятий етап. Реставрація президентсько-парламентарної форми правління зразка Конституції України 1996 року за домінуванням Президента в системі вищих органів влади (від визнання Конституційним Судом України доведення факту неконституційності змін Конституції України від 8 грудня 2004 року). Даний етап відзначається значною часткою позаправового функціонуванням державного механізму (Президент України домінує в системі вищих органів держави, фактично очолює виконавчу владу, а його реальна влада є значно ширшою конституційних повноважень) та доволі високим потенціалом щодо встановлення авторитарного політичного режиму.

Характерною ознакою всіх етапів трансформації форми державного правління є боротьба між Президентом України та Верховною Радою України за вплив на виконавчу гілку влади, що зумовлено дуалізмом виконавчої влади та спільним формуванням Кабінету Міністрів України. У межах перших трьох етапів передбачена змішаною формою правління подвійна політична відповідальність уряду – перед главою держави і парламентом – робить його повністю залежним від цих двох центрів влади. Причиною цього виступає відсутність балансу у взаємовідносинах уряду з главою держави і парламентом. Будучи політично відповідальним перед Президентом та Верховною Радою Кабінет Міністрів не володіє ефективними засобами впливу на них (ними мають бути дієвий інститут контрасигнатури та постійно діюча парламентська більшість, на яку спирається уряд). Як наслідок, Кабінет Міністрів втрачає ознаки вищого органу виконавчої влади і перетворюється на найслабшу ланку державного механізму.

Трансформація форми державного правління в Україні відбувається у взаємозв’язку з партійною та виборчою системами. На партійно-політичну структурованість Верховної Ради, відсутність парламентської більшості впливали виборча система та позапарламентський спосіб формування уряду. Із проведенням парламентських виборів 1990 року відбувається первинне оформлення багатопартійності в країні. Проте, застосування мажоритарної та змішаної електоральних моделей в умовах атомізованої партійної системи призвели до перемоги на виборах багатьох позапартійних кандидатів та маловпливових політичних партій, що перешкоджало функціонуванню парламенту як цілісного утворення. Становлення розвинутої багатопартійності гальмувалось незначною участю парламенту у формуванні уряду, за якої політичні партії втрачають стимул до об’єднання в сталу парламентську більшість.

Етап функціонування парламентарно-президентської форми правління характеризується впроваджуванням пропорційної виборчої системи та зміною державного режиму з президенціального на парламентарний. За пармлентаризму державний механізм функціонував в умовах розділеного правління, за якого Президент України та урядова коаліція депутатських фракцій представляли опозиційні сили, що призводило до гострого протистояння та використання неконституційних методів вирішення конфліктів (зокрема розпуску главою держави парламенту у квітні 2007 року). Конституційними підставами такого протистояння виступали залишені у глави держави повноваження щодо формування Кабінету Міністрів та властивий змішаній формі правління дуалізм виконавчої влади. Потенційно притаманний змішаній формі правління інституційні конфлікти (між главою держави і парламентом, главою держави і урядом) призводили до постійної боротьби між державними органами влади в процесі реалізації своїх владних повноважень. Формування пропрезидентської більшості в парламенті після чергових виборів Президента України 2010 року змінює державний режим на президенціалізм, в умовах якого глава держави починає контролювати як виконавчу, так і законодавчу гілки влади.

Після відновлення президентсько-парламентарної форми правління, формування пропрезидентської більшості в парламенті в країні утвердився президенціальний державний режим. Відновлення президентсько-парламентарної форми правління з притаманними їй недоліками, зниження рівня ваги парламенту, фактична втрата урядом статусу рівноправного політичного гравця та відтворення жорсткої централізованої вертикалі влади під керівництвом глави держави, дають підстави для висновку про регресивний характер трансформації форми державного правління в результаті скасування конституційної реформи 2004 року та можливість утворення суперпрезидентської республіки 

У третьому розділі «Основні шляхи оптимізації форми державного правління в Україні» визначено соціокультурні та інституційні чинники регресивного характеру трансформації форми державного правління, розглянуто наслідки можливого запровадження президентської, парламентарної та варіанту подальшого відтворення змішаної республіки, запропоновані шляхи вдосконалення форми державного правління в Україні.

У розділі відзначається, що характер трансформації форми державного правління залежить від конкретних національних умов країни, де відбувається зміна способу взаємодії вищих органів влади. На даний процес впливають соціокультурні та інституційні чинники. До перших належать історичні умови формування державності та набуті зразки взаємодії держави і громадянського суспільства. Другу групу складають рівень збалансованості повноважень у межах владного трикутника (глава держави-парламент-уряд), стан партійної системи, відповідний тип виборчої системи та досконалості електорального механізму.         

Причинами регресивного характеру трансформації форми державного правління, на думку дисертантки, виступають соціокультурні особливості, набуті ще за часів панування комуністичного режиму. Сформований підданський тип політичної культури залишається основою політичної поведінки громадян. Характерною ознакою трансформаційного процесу в українському суспільстві є руйнація радянської ціннісно-нормативної бази, що консолідувала тоталітарне суспільство, та незавершеність формування нової, заснованої на демократичних принципах, системи цінностей. За відсутності реальних зрушень у поліпшенні  соціально-економічних умов життя, демократизації суспільство втрачає віру в демократичні цінності. У свою чергу, політична еліта не володіє чітко визначеною позицією щодо інституційного розвитку країни. Основний Закон нерідко використовується як інструмент політичної боротьби із суперником, конституційне реформування носить ситуативний характер, залежить від мінливих політичних обставин, а не виходить з потреб встановлення ефективних способів взаємодії гілок влади.

Трансформація радянської республіки шляхом впровадження інституту президентства та змішаної форми державного правління відбувалось в контексті застосування інституційних практик західної демократії. Проте, внаслідок поєднання елементів парламентарної та президентської форм державного правління Президент наділяється широкими владними повноваженнями, що або формує сприятливі умови для зосередження влади в його руках, або надає Президенту можливість активно втручатися в діяльність законодавчої та виконавчої гілок влади.

Подальше відтворення змішаного способу організації влади може сприяти стабільному функціонуванню державного механізму, але міститиме доволі високий потенціал авторитаризму через підпорядкування законодавчої та виконавчої гілок влади Президенту засобами парламентської більшості. Можливість зміни такого стану системи внаслідок переформатування партійного складу парламенту після чергових виборів може знову призвести до ситуації розділеного правління та політичного протистояння президента і парламенту. Відсутність підтримки президентських ініціатив та урядових програм з боку опозиційного парламенту може призвести до урядової нестабільності та використання главою держави неконституційних засобів реалізації  своєї політичної програми. Повернення до змішаної виборчої системи сприятиме позапартійному характеру депутатського корпусу і гальмуватиме розвиток сталої партійної системи.

Незбалансованість системи влади, якій потенційно притаманний кризовий стан, потребує подальшого її реформування. Конституційна реформа 2004 року вірно визначила напрям необхідних змін – поступову трансформацію форми державного правління в напрямі парламентаризму. Проте, незавершеність конституційної реформи на шляху переходу до парламентарної форми правління – збереження широких владних повноважень глави держави, відтворення процесу спільного формування уряду та його подвійна політична відповідальність сприяли гострому протистоянню органів влади. На цей раз не тільки Президента і парламенту, а й Президента та уряду. На думку авторки, закладений в основу змішаної форми правління потенційний інституційний конфлікт має бути вирішений шляхом чіткого підпорядкування уряду лише Верховній Раді. 

На відміну від президентської форми правління, парламентарний спосіб організації влади є більш прийнятним також з огляду на соціокультурні та етнічні розбіжності українського суспільства, що виявляються у різних політичних орієнтаціях населення окремих областей України та їх регіональних лідерів. В таких умовах Президент України може не виконувати роль об’єднуючого та інтегруючого чинника всього суспільства та сприяти поляризації і протистоянню однієї частини країни, іншій.

Парламентарна форма правління більшою мірою, аніж президентська, сприяє політичній інтеграції суспільства, пропонує більш гнучку систему законодавчої і виконавчої влади, адже можливість усунення неефективного уряду створює умови для своєчасного корегування політичного курсу держави. Стабілізаційним моментом, порівняно зі змішаною та президентською формами правління, виступатиме сформована на основі політичних партій парламентська більшість, що буде відповідати за сформований нею уряд. Останній, у свою чергу, набуде рис вищого органу виконавчої влади, отримає можливість формувати та здійснювати схвалений парламентом політичний курс держави. Передбачений даною формою правління парламентський спосіб формування уряду сприятиме і розвитку партійної системи. Необхідною передумовою цього виступає вдосконалення пропорційної виборчої системи. Вибір парламентарно-пропорційного інституційного поєднання є більш прийнятним для нашої країни з огляду на збереження елементів авторитарного минулого та відсутності згоди в межах українського суспільства щодо політичного курсу держави.

Відповідно до парламентарної форми правління як такої, що є оптимальним варіантом для нашої країни, процес реформування системи вищих органів державної влади має передбачити: формування Кабінету Міністрів України у повному складі Верховною Радою України; запровадження слабкого вето Президента України щодо актів Верховної Ради України та контрасигнування всіх актів глави держави Кабінетом Міністрів України; унормування питань коаліційного процесу у Верховній Раді України; забезпечення правових засобів впливу Кабінету Міністрів України на Верховну Раду України; унормування статусу парламентської опозиції; подальше вдосконалення виборчого законодавства.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины