РЕАЛІЗАЦІЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ)



Название:
РЕАЛІЗАЦІЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ (НА ПРИКЛАДІ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, показано її зв'язок з науковими програмами, формулюються мета та завдання дисертаційного дослідження, об’єкт, предмет і методи дослідження. Висвітлено наукову новизну одержаних результатів, окреслено теоретичне та практичне значення роботи. Зазначено апробацію результатів дисертаційного дослідження та кількість публікацій, наведено відомості про структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Стан дослідження етнонаціональної політики в Україні» присвячений огляду наявної літератури і джерел за темою дисертації. Складається з двох підрозділів і характеризує основні етапи розвитку наукової думки з проблеми, що розв’язується.

У підрозділі 1.1. «Характеристика основних напрямків дослідження етнонаціональної політики в Україні» виділено основні тематичні рубрики даної теми, відтак сформульовано комплекс питань, які потребують подальшого висвітлення в рамках дисертаційної роботи. Джерела та літературу даного дослідження умовно розділено на кілька магістральних напрямів. Перший – це дослідження статусу і становища національних меншин в Україні. Другий – дослідження етнонаціональної політики в Україні та механізмів її функціонування. Третій – становлення в Україні громадянського суспільства та його інститутів.

Загалом дослідженню статусу і становища етнонаціональних меншин в Україні присвячена значна кількість публікацій. Зазвичай це узагальнюючі праці, що мають переважно синтезуючий характер, широкі географічні та хронологічні межі дослідження, різноманітну джерельну базу. Насамперед тут варто назвати монографії І. Варзара, Л. Нагорної, В. Котигоренка, О. Майбороди, В. Євтуха.

Питання етнонаціональної політики в Україні та механізмів її функціонування зацікавило науковців одразу з проголошенням незалежності. Загальнотеоретичні питання на державному рівні досліджувалися І. Кресіною, Л. Лойко, К. Вітманом,  В. Вавринчуком В. Бурдяк, О. Кривицькою, Л. Шкляром та С. Аслановим. Регіональний аспект етнополітики висвітлив І. Зварич. Взаємозв’язок етнонаціональної політики України з інститутами громадянського суспільства досліджували Л. Лойко та А. Колодій.

У підрозділі 1.2. «Вивчення етнополітичних процесів на Закарпатті» проаналізовано літературу з теми дисертаційного дослідження, що безпосередньо стосується: по-перше, становища етнонаціональних меншин області з часу проголошення незалежності України; по-друге, роботи органів влади у забезпеченні прав представників етнонаціональних меншин Закарпаття; по-третє, суспільно-політичної активності окремих меншин. Усі вище згадані питання в тій чи іншій мірі розглядалися на конференціях, які майже щорічно проводяться обласною владою.

Дослідженню ролі органів влади у забезпеченні прав представників етнонаціональних меншин Закарпаття присвячені в основному публікації, авторами яких є самі ж працівники влади. Відтак відсутня критична інформація про їх діяльність. Серед наукових праць, присвячених даній проблематиці, насамперед варто відзначити колективну монографію «Закарпаття в етнополітичному вимірі», що видана ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України. Звернення працівників провідної установи України до етнополітики Закарпаття черговий раз засвідчує актуальність тематики даного дисертаційного дослідження.

У дослідженні суспільно-політичної активності окремих етнонаціональних меншин області найбільше уваги приділено угорцям та русинам області. Опрацювання матеріалів з проблеми політичного русинства показало, що дана тематика по-різному описана у вітчизняній літературі. Серед наукових праць, які присвячені русинам, можна виділити монографії Ю. Балеги, І. Буркута, В. Піпаша, О. Мишанича. Також з даної проблематики є ряд видань публіцистичного характеру.

Важливим у дисертації було опрацювання літератури, що висвітлює життєдіяльність угорців на Закарпатті. Насамперед варто відмітити колективну монографію М. Гетьманчука, В. Грищука та Н. Шипки «Угорська національна меншина в Україні: правові засади політичної суб’єктності», а також дисертації         А. Берені «Угорці Закарпаття: суспільно-політичний та культурний розвиток (1991–2004 рр.)» та Н. Шипки «Угорська національна меншина в Україні як суб’єкт політики.

У розділі 2 «Теоретико-методологічні та концептуальні засади дослідження етнонаціональної політики в Україні», що складається з трьох підрозділів, з’ясовано сутність основних категорій дослідження, характеризуються основні теоретико-методологічні підходи до вивчення етнонаціональної політики та концептуальні проблеми дослідження.

У підрозділі 2.1. «Аналіз базових категорій та методика дослідження» описаний категоріально-понятійний апарат дисертаційного дослідження. Встановлено, що в українській науці відсутнє єдине бачення і розуміння етнополітичної проблематики, суттєво відрізняються своїм трактуванням зміст понять етносу, нації, а також підходи до обґрунтування умов їхнього формування, співвідношення етнічного і політичного у національному, місце етнічного та національного у житті суспільства.

У процесі розгляду низки підходів до розуміння поняття «етнонаціональна політика України» та аналізу його асоціативного ряду було дано його авторське визначення: це формування та реалізація державної політики на загальнонаціональному та регіональному рівнях із залученням інститутів громадянського суспільства щодо врегулювання етнонаціональних відносин та процесів між усіма етнічними складовими суспільства, а також діяльність держави щодо тих, хто живе в іншій країні, але ідентифікує своє походження з Україною.

Базові категорії, які мають значення у даному дослідженні, – це «етнос», «етнічність», «нація», «національність», «етнічні процеси» та «етнічні відносини», «моделі етнополітики», «закордонні українці», «національні меншини», «етнічні меншини»та інші. Характеристика сутності та інтерпретацій двох останніх понять у працях вчених зумовили необхідність використання терміну «етнонаціональні меншини»в даному дослідженні, яке хоч і було запропоноване науковцями раніше, але не набуло необхідного поширення. Вважаємо, що в українських реаліях його застосування є найбільш доречним.

Методика даного дослідження передбачає два рівні. Перший – це теоретико-концептуальний із застосування загальнологічних методів. Другий – практичний з використанням порівняльно-історичних та емпіричних методів та методу дослідження випадку.

У підрозділі 2.2. «Становлення етнополітичного менеджменту та реалізація державної етнонаціональної політики» аналізується нормативно-правова основа етнополітичної сфери, насамперед Декларація прав національностей та Закон України «Про національні меншини в Україні». Досліджено особливості становлення етнополітичного менеджменту в Україні через процесійний, системний та ситуаційний підходи. Процесійний підхід розглядає менеджмент як процес безперервних взаємопов’язаних дій або управлінських функцій. При системному підході використовується теорія систем у менеджменті, тобто вивчення складного через пошук простого; бачення організації управління етнополітичними процесами в єдності системи державного управління в цілому та складових частин етнополітичної структури. Ситуаційний підхід передбачає розв’язання окремих управлінських ситуацій, тобто конкретного набору обставин, які впливають на організацію протягом певного часу з метою найбільш ефективного досягнення нею цілей. Існуючу структуру етнополітичного менеджменту необхідно доповнити створенням дорадчих органів, на зразок громадських рад чи колегій з числа лідерів етнонаціональних меншин.

Як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях необхідним є існування окремих відомств, що відповідали б за реалізацію етнонаціональної політики України з дорадчими органами від представників етнонаціональних меншин. Така потреба є вимогою часу та умовою функціонування демократичного суспільства і правової держави з поліетнічним складом населення.

У підрозділі 2.3. «Етнонаціональний аспект розвитку громадянського суспільства» досліджено процес формування та реалізації державної політики із залученням інститутів громадянського суспільства. Громадянське суспільство – це, з одного боку, показник суспільної і громадської активності та ініціативності, а з іншого – це сукупність неурядових організацій різного типу й виду. У процесі формування етнонаціональної політики громадським організація етнонаціональних меншин, які є елементами громадянського суспільства пропонується виділити певні функції. Вони можуть: виступати генераторами проблем, що стають основою для формування та визначення напрямків етнонаціональної політики; сприяти самоорганізації спільноти для самостійної реалізації власних інтересів у взаємодії з іншими подібними утвореннями та державою; можуть створювати комунікаційні канали між органами влади та населенням, тобто інформувати населення про політику держави тощо.

Важливою також є взаємодія громадянського суспільства з державою, адже досвід минулого свідчить, що будувати громадянське суспільство без участі держави, а тим більш у конфронтації з нею, є справою безперспективною. Отже, сучасна етнонаціональна політика має бути в першу чергу громадянською, тобто має сприяти формуванню громадянського суспільства, розвитку політичної нації, становлення міжетнічної згоди і гармонії на принципах мультикультуралізму. Тобто розвиток громадянського суспільства і реалізація етнонаціональної політики в демократичній державі є взаємообумовленими процесами.

Розділ 3 «Етнополітичні процеси на Закарпатті» складається з 3 підрозділів, в яких характеризуються етнонаціональні відносини та динаміка розвитку етнонаціональних меншин області.

У підрозділі 3.1. «Особливості етнополітичного розвитку Закарпатської області» аналізується етноструктура регіону та особливості його етнополітичного розвитку. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Закарпатській області проживали представники понад 100 національностей, що складає близько 20% населення.

       З огляду на поліетнічність області ми досліджуємо особливості етнополітичного розвитку Закарпаття шляхом вивчення етнополітичної ситуації регіону. Етнополітичну ситуацію можна характеризувати як сукупність політичних, економічних та інших обставин, що впливають на стан міжнаціональних відносин у країні чи регіоні. До її вивчення існує ряд підходів. Етнотериторіальний підхід характеризує адміністративно-територіальне розміщення етнонаціональних меншин. Так, більшість представників етнонаціональних меншин проживають компактно в окремих селах та районах області. Інфраструктурний підхід указує на забезпеченість представників різних спільнот освітніми та культурно-мистецькими закладами. Загалом ситуація із забезпечення освітньо-культурних потреб етнонаціональних меншин в області є задовільною. Етномовний підхід визначає мовні преференції населення. Більше, ніж 90% представників чотирьох найбільш чисельних національностей області назвали рідною мову своєї національності. Етнополітичний підхід вказує на наявність представників етнонаціональних спільнот в органах влади, наявність політичних партій і національно-культурних товариств. На жаль, в Україні не створені механізми реалізації їх права на представництво в органах місцевої влади. Хоча, як показує проведене опитування, найбільш ефективним шляхом покращення умов проживання представників етнонаціональних меншин, на думку лідерів національно-культурних товариств Закарпатської області, є їх представництво у органах влади, на що вказали 34% респондентів. Водночас саме політичну сферу вони вказують як найменш забезпечену і навіть такою, в якій існують утиски з боку держави. Етноконфесійний підхід характеризує приналежність представників етнонаціональних меншин до різних релігійних напрямків і течій. У Закарпатській області діє понад 340 релігійних громад, заснованих національними громадами.

У підрозділі 3.2. «Громадські об’єднання етнонаціональних меншин у процесі становлення громадянського суспільства» доведено, що найпоширенішою формою об’єднання представників етнонаціональних меншин на Закарпатті є національно-культурні товариства. Національно-культурні товариства – це форма національної самоорганізації, що сприяє вирішенню етнонаціональним меншинами питань збереження та розвитку своєї етнічної самобутності.

Проаналізовано основні етапи самоорганізації етнонаціональних меншин. Перший етап охоплює період з кінця 80-х до середини 90-х років. У цей період відбувається процес легітимації національно-культурного руху. Другим етапом у становленні й розвитку національно-культурних товариств можна вважати період з середини 90-х років ХХ ст. до початку ХХІ ст., коли намітилася тенденція відцентровості і роздробленості НКТ, зростала кількість НКТ однієї й тієї ж етнонаціональної групи. Найхарактернішою рисою третього або сучасного етапу розвитку громадських організацій етнонаціональних меншин є структуризація кожної спільноти в межах свого середовища з виділенням їх основних громадсько-політичних та культурних лідерів.

Для аналізу національно-культурних товариств області використано два критерії. По-перше, розглянуто діяльність найбільш чисельних товариств за етнонаціональною ознакою. В області діє 64 національно-культурних товариства з обласним статусом, у тому числі 13 − угорської спільноти, 17 − ромської, 4 − словацької, 6 − російської, 11 − русинської, 4 – румунської, 3 – єврейської, 2 – німецької і по одному – польської, вірменської, білоруської та грецької. По-друге, за інтересами об’єднання представників спільноти в НКТ, а саме: професійні, освітньо-наукові, політизовані, молодіжні, жіночі, «інтегровані» та мега-товариства. Визначено на якому рівні розвитку перебуває та чи інша меншина області (латентний, організаційний та політико-інституційний).

У підрозділі 3.3. «Специфіка етнополітичних суперечностей в регіоні» охарактеризовано чинники, що викликають етнополітичні суперечності на Закарпатті, і пов’язані насамперед з автономістськими тенденціями в середовищі угорців та русинів.

Як показали результати опитування, в області не існує суперечностей між представниками самих етнонаціональних меншин. Натомість існують чинники, які створюють етноконфліктний потенціал у регіоні і можуть загрожувати етнополітичній безпеці держави. Це викликано діяльністю найбільш активних у суспільно-політичному житті області національно-культурних товариств угорців і русинів. Їх діяльність розпочалася в кінці 80-х років і набула масового поширення з проголошенням незалежності України. Чинники, що викликають етнополітичні суперечності на Закарпатті є внутрішніми (дії, окремих офіційних та неофіційних осіб спрямовані на дестабілізацію етнополітичних процесів у області) та зовнішніми (опосередкований вплив громадських діячів та посадових осіб окремих держав на етнополітичні процеси).

Основні проблемні аспекти, що пов’язані з угорцями Закарпаття, це: питання автономії в межах компактного проживання угорської меншини; підкреслене шанування угорцями своїх деяких національних традицій, свят, символів, що неоднозначно сприймаються українцями; активний вплив Угорщини через національно-культурні товариства угорців та політичні партії, частина з яких всіляко підтримує відцентрові тенденції на Закарпатті.

Іншою спільнотою, яка прагне заявити про себе і свої права в громадсько-політичному житті, є русини – етнографічна група українців, що проживають на Закарпатті. Частина їх заперечує приналежність «карпатських русинів» до українського народу і твердить про цілковиту окремішність їх мови, культури та історії формулює політичні вимоги щодо державно-національного самовизначення і становить сутність «політичного русинства». Основними їх діями є періодичне звернення до обласної ради з проханням визнання національності «русин» та пропагандистська робота з сепаратистським ухилом. На сучасному етапі русини не представляють собою загрози для української етнополітичної стабільності, оскільки їх рух немає організаційного ядра, єдності у вимогах і діях, а також підтримки серед населення області.

Розділ 4 «Регіональний вимір державної етнонаціональної політики в Закарпатській області» складається із трьох підрозділів і характеризує роботу органів державної влади, насамперед Закарпатської обласної держадміністрації в сфері етнополітичного життя.

У підрозділі 4.1. «Місце та роль органів державної влади щодо забезпечення прав і свобод етнонаціональних меншин» виокремлено головні структури в органах влади, що відповідальні за забезпечення прав і свобод етнонаціональних меншин та охарактеризована їх діяльність. Для реалізації етнонаціональної політики в Закарпатській області створено відділ у справах національностей. Важливою також є діяльність Центру культур національних меншин Закарпаття, який є державним культурно-інформаційним, організаційно-методичним та консультативним закладом комунальної форми власності, діяльність якого спрямована на реалізацію державної політики у сфері задоволення етнокультурних потреб національних меншин, відродження, збереження і розвитку їх культур, мов, звичаїв та традицій

Пріоритетним завданням місцевих органів влади в етнополітичній площині є зміцнення міжнаціональної злагоди, взаєморозуміння та толерантного ставлення між представниками різних етнонаціональних груп, своєчасне реагування та адекватне вирішення їх запитів для збереження їх національної ідентичності. З метою підвищення рівня етнокультурних потреб національних меншин, розвитку їх освіти в області реалізуються регіональні програми, проводяться круглі столи, конференції. З 2003 року видається «Інформаційний бюлетень» відділу у справах національностей обласної держадміністрації та Центру культур національних меншин Закарпаття.

В області створено громадську колегію, яка є дорадчим органом при голові облдержадміністрації і до складу якої входять представники етнонаціональних спільнот.

У підрозділі 4.2. «Реалізація державної мовної політики» аналізується регулювання мовного питання в Україні та Закарпатській області зокрема.

Поняття «мовна політика» можна звести до кількох складових: офіційної чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови шкільництва, мовних прав національних меншин, мови засобів масової інформації та реклами, мовні стандарти.

На Закарпатті значна частина людей вважають своєю рідною мовою і спілкуються угорською, румунською, словацькою, російською та іншими мовами. Тобто, якщо на всеукраїнському рівні існує проблема двомовності, то на Закарпатті – це питання співіснування і повсякденного вживання щонайменше 3–4 мов. Саме тому тут реалізація державної мовної політики повинна складатися з двох основних напрямів: забезпечення знання та вживання на всіх рівнях державної української мови та розвиток мов етнонаціональних меншин. Найбільше проблем у реалізації першого напрямку. В місцях компактного проживання представники етнонаціональних меншин державною мовою майже не володіють, хоча і вивчають її в школі. Це є наслідком того, що національні школи в Україні з російською, угорською, румунською, словацькою мовами навчання використовують у навчанні учнів державної мови застарілі методики, неадаптовані для вивчення української мови в національних школах. Як наслідок, значна частина представників меншин не володіє українською мовою навіть на побутовому рівні.

У підрозділі 4.3. «Державна підтримка зв’язків етнонаціональних меншин краю з історичними батьківщинами та співпраця із закордонним українством» характеризується діяльність обласної влади у підтримці української діаспори та  роботі двосторонніх міжурядових комісій із питань забезпечення прав національних меншин.

Закарпатська область межує з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. Оскільки у цих країнах існує потужна українська діаспора, діяльність влади в Закарпатській області по налагодженню співробітництва із закордонними українцями є показовою і важливою для дослідження етнонаціональної політики загалом. Для виконання даного напрямку роботи в області у 2007 році була розроблена «Регіональна програма співпраці із закордонними українцями та русинами на період до 2010 року». У дисертації зроблено порівняльний аналіз життєдіяльності української громади у цих країнах. Основними шляхами розвитку взаємодії з українською діаспорою є: реалізація спеціальних програм співробітництва між Закарпатською областю та прикордонними регіонами сусідніх держав; проведення Днів добросусідства; обмін художніми колективами та їх участь у різних культурно-мистецьких акціях; підтримка видавничої та інформаційної діяльності тощо. Втім цей перелік міг би бути набагато ширшим.

Важливим механізмом співробітництва України із сусідніми державами є діяльність двосторонніх міжурядових комісій із питань забезпечення прав національних меншин – українсько-угорської, українсько-словацької та українсько-румунської. Слід відмітити, що кордони між Україною і цими державами знаходяться в Закарпатській області, а отже й реалізація основних положень  відбувається на території області. Відділ у справах національностей ОДА у рамках повноважень сприяє виконанню протокольних рішень засідань Змішаної Українсько-Угорської комісії з питань забезпечення прав національних меншин; Двосторонньої Українсько-Словацької комісії з питань національних меншин, освіти і культури; Змішаної Українсько-Румунської комісії з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин. Найбільш плідною є робота Змішаної Українсько-Угорської Комісії з питань забезпечення прав національних меншин (було проведено п'ятнадцять засідань), найменш успішною – Змішаної Українсько-Румунської комісії з питань забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины