ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ІЗ НАДАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ДОПОМОГИ ДЛЯ РОЗВИТКУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі — «Джерельно-документальна та концептуально-теоретична база дослідження» автор визначає базові концептуальні та теоретичні підходи, на основі яких здійснено аналіз політики ЄС із надання зовнішньої допомоги для розвитку.

При визначенні концептуальних основ дослідження автор визнав за доцільне приділити увагу такій основній проблемі, як мотивація політики із надання допомоги (як складової зовнішньої політики окремих держав та організацій). Це дозволило автору сфокусуватися на наукових проблемах стосовно: 1) ролі, яку відіграє зовнішня допомога у структурі зовнішньої політики окремих держав та організацій, 2) мотивів (інтересів) суб’єктів надання зовнішньої допомоги, та 3) ефективності зовнішньої допомоги у досягненні тих цілей, які перед нею ставляться. Відповідно визначено, що на практиці ці три рівні зовнішньої допомоги перетинаються. Дійсно, роль зовнішньої допомоги у структурі зовнішньої політики визначається тими інтересами, які рухають донорами у наданні допомоги. Мотиви також впливають на ефективність цієї допомоги і для досягнення цілей, що донор ставить для самого себе, і тих, які стоять перед реципієнтом.

Для розширення поля зору і забезпечення об’єктивності та наукової обґрунтованості дослідження, автор використав такі концептуальні підґрунтя: теорію модернізації, теорію міжнародних режимів, концепцію «м’якої сили» та концепцію «нормативної сили». Ці концептуально-теоретичні джерела дозволили дослідити питання, пов’язані із інтересами донорів та роллю зовнішньої допомоги у системі зовнішньої політики.

Політика ЄС із надання зовнішньої допомоги для розвитку проаналізована крізь призму наступних принципів. По-перше, зацікавленість ЄС та інших донорів у наданні ЗДР пояснюється її потенціалом у досягненні їхніх зовнішньополітичних цілей. Відповідно до концепції «м’якої сили», за рахунок надання ЗДР держава-донор покращує свій політичний імідж і здобуває прихильність, що дозволяє їй просувати свої інтереси на міжнародній арені. По-друге, надання ЗДР дозволяє донорам використовувати потенціал своєї «нормативної сили», поширювати свої норми та правила на держави-реципієнти, розширювати свою сферу впливу, поле безпеки та підвищувати передбачуваність держав-реципієнтів у внутрішній і зовнішній політиці. По-третє, донори та реципієнти існують у певному середовищі, яке вимагає виконувати зобов’язання щодо обсягів та принципів надання і використання ЗДР. Це середовище являє собою міжнародний режим зовнішньої допомоги для розвитку. Цей режим має свій інституційний вимір, який здійснює тиск на держави для того, щоб постійно збільшувати обсяги ЗДР та забезпечити ключову роль реципієнта у плануванні та розпорядженні ресурсами допомоги.

Необхідність цієї ключової ролі підкреслюється і результатами досліджень в рамках теорії модернізації. ЗДР доцільно розглядати як засіб здійснення модернізації в державах-реципієнтах. Це дозволяє правильно визначити тип та характер модернізації, які є рамкою для надання та використання зовнішньої допомоги для розвитку у державі-реципієнті, та запропонувати шляхи підвищення ефективності цієї допомоги.

Автором проаналізовано та систематизовано існуючі наукові та аналітичні розробки з досліджуваної проблематики, звіти державних установ, міжнародних організацій та неурядових аналітичних установ. Слід зауважити, що вивченню проблем політики із надання ЗДР у сучасній вітчизняній науці загалом присвячено відносно мало уваги. Тому в основу дослідження покладено іноземні джерела.

Джерельну базу дослідження склали теоретичні та наукові розробки, офіційні видання державних установ та міжнародних організацій, періодика та інтернет-видання, а також нормативна база, яка охоплює як внутрішнє законодавство, так і міжнародні договори. Дослідження здійснене через залучення широкого кола джерел українських, європейських (особливо британських, французьких, німецьких, польських), американських та інших дослідників, різних за своєю політичною спрямованістю, науковою цінністю, методами дослідження, висновками та рекомендаціями, що дозволило, в свою чергу, уникнути однобічної оцінки значення політики Європейського Союзу із надання зовнішньої допомоги для розвитку, у тому числі Україні.

Першою групою джерел, що використовувалися автором для дослідження політики ЄС із надання зовнішньої допомоги для розвитку, стали нормативні документи (одно-, дво- та багатосторонні). До багатосторонніх документів входять Монтеррейський консенсус з проблем фінансування з метою розвитку 2001 р., Паризька Декларація із підвищення ефективності зовнішньої допомоги 2005 р., Дохинська декларація щодо фінансування розвитку 2008 р., Аккрський план дій 2008 р. Двосторонні угоди: Угода між Урядом України та Урядом США про гуманітарне та техніко-економічне співробітництво від 7 травня 1992 р., Угода про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом та Україною від 16 червня 1994 р., План дій Україна-ЄС 2005 р., Порядок денний асоціації Україна-ЄС 2009 р. Найважливішими для дослідження стали документи ЄС: Європейська Стратегія безпеки 2003 р., Комунікація «Розширена Європа — сусідство» 2003 р., Стратегія Європейської політики сусідства 2004 року, Консенсус ЄС з проблеми розвитку 2005 р., Комунікація щодо впровадження та просування ЄПС 2005 р., Комунікація щодо посилення ЄПС 2006 р., Комунікація «Східне партнерство» 2008 р. та інші документи, які визначають загальні засади відносин ЄС та сусідніх держав, в т.ч. України; документи, що стосуються зовнішньої допомоги для розвитку, яку надає ЄС, в першу чергу Стратегія надання допомоги в рамках ЄІСП країнам-сусідам на 2007-2013 рр. Проаналізовано також українські документи: Постанову Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи залучення, використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги» 2002 р., Стратегію залучення міжнародної технічної допомоги на 2005-2007 рр., проект Закону України «Про міжнародну технічну допомогу» та інші документи, що регулюють залучення та використання зовнішньої допомоги для розвитку в Україні.

Друга група джерел представлена монографіями, науковими статтями, матеріалами конференцій та роботами дослідницьких центрів України, ЄС, окремих європейських країн, США, а також незалежних дослідницьких центрів. Важливо відзначити, що як для іноземних, так і для українських джерел характерна наступна закономірність: одна частина з них фокусується на теоретичних аспектах міжнародної співпраці та розвитку, політичних відносинах між донорами та реципієнтами зовнішньої допомоги для розвитку, загальних засадах зовнішньої політики ЄС. У такому випадку питання надання ЗДР та політичні аспекти цієї допомоги, розглядаються як «занадто практичні» або як «конкретне наповнення співпраці», які вже мають досліджувати не політологи. Друга частина досліджень (переважно це аналітичні дослідження міжнародних організацій та неурядових установ, частково класичні наукові дослідження) фокусується виключно на питаннях ефективності ЗДР, механізмах її підвищення, і у такий спосіб чином наближається до проблематики менеджменту або державного управління.

Теоретичні аспекти, пов’язані із концептуальними основами зовнішньої допомоги для розвитку та із визначенням методологічних основ дослідження, аналізуються у дослідженнях наступних науковців. Використання Європейським союзом «нормативної сили» у своїй зовнішній політиці досліджується у роботах О.Шаповалової, О.Шарфа, Й.Маннерса, Г. Хауккала. Концепція «м’якої сили» досліджується у роботах П.Барнелла, А.Бозе, У.Ллавадора, Дж.Ная, В.Пантелєєва, Д.Ремера. Теорія міжнародних режимів досліджується у роботах Т.Герасимчук, А.Сапсая, Д.Вільяма, Р.Кіохейна, С.Краснера, Т.Темпла та Т.Янга. Проблеми політичної модернізації досліджені у роботах В.Горбатенка, О.Коппель, Ю.Павленка, О.Пархомчук, а також С.Блека, К.Вельзеля, С.Гантінгтона, С.Ейзенштадта, Р.Інглехарта, С.Ліпсета, У.Ростоу, А.Турена. Вони є дуже корисними для цього дослідження у сенсі визначення основних концепцій та видів модернізації, застосування концепції модернізації для визначення стратегії суспільного розвитку держав-реципієнтів, у т.ч. України.

Для аналізу зовнішньої допомоги як явища у міжнародній політиці важливими стали роботи української дослідниці М.Васильєвої, а також іноземних науковців К.Бернсайда, П.Буна, Д.Долара, Дж.Інада, Р.Канбура, А.Крюгера, Д.Ламсдейна, П.Мослі, Дж.Оліна, К.Раффера, Р.Рідделля, Д.Рудмана, Ф.Тарпа, Т.Темпла, Е.Торбека, Х.Уайта, П.Х’єртхольма. Ці дослідники відзначають, що надання зовнішньої допомоги свідчить про трансформацію зовнішньої політики у другій половині ХХ ст., про посилення ролі концепцій політичного ідеалізму у зовнішній політиці розвинених держав, аналізують кореляцію між ЗДР та темпами розвитку країни і зростанням ВНП, пропонують концепції та механізми підвищення ефективності зовнішньої допомоги.

Проблеми розширення ЄС, Європейської політики сусідства та Східного партнерства вивчаються І.Ґазіулліним, М.Гончар, Є.Кіш, В.Копійкою, М.Мироновою, В.Муравйовим, Г.Перепелицею, Т.Шинкаренко, О.Шаповаловою, О.Шнирковим. Ці роботи містять корисну для цього дослідження інформацію щодо досвіду розширення ЄС, щодо ЄПС, та рекомендації щодо використання досвіду розширення у європейській політиці України, але не окреслюють ролі зовнішньої допомоги для розвитку у відносинах між ЄС та його сусідами. Серед іноземних дослідників слід виділити П.Аграсо, Р.Алібоні, А.Ашлунда, Е.Баракані, С.Бретертона, Дж.Воглера, А.Гужона, Л.Делькура, М.Колінза, С.Лавенекс, С.Мілчера, Р.дель Сарто, Б.Слея, В.Тіде, Б.Хукмана, які у своїх роботах  аналізують можливості розвитку держав СНД після розширення ЄС 2004 і 2007 рр., Європейську політику сусідства та ті можливості, що вона надає сусідам, наголошують на економічних перевагах від запровадження ЄПС для сусідів ЄС, але не зазначають недоліки від того, що у політичному контексті запровадження універсальної ЄПС не дає їм можливості повністю реалізувати свій потенціал відносин із Союзом.

Корисними для визначення практичних аспектів політики ЄС щодо надання зовнішньої допомоги для розвитку стали роботи С.Бута, А.Власкіна, С.Герберта, М.Карбоне, Д.Коньо, Ж.-Д.Ноде, Л.де Пропріс, Дж.Х’ялмарсона, які у своїх дослідженнях визначають роль зовнішньої допомоги для подолання бідності у світі та гостро критикують сучасні підходи до надання зовнішньої допомоги, діяльність Європейської Комісії із надання ЗДР, особливо високий рівень бюрократії та нав’язування пріоритетів розвитку урядам країн-реципієнтів.

Нарешті, серед вітчизняних дослідників, що займаються проблематикою діяльності ЄС із надання зовнішньої допомоги Україні та використанням допомоги з боку України, слід виділити Т.Григорець, С.Гуцала, С.Калтигіну, Л.Кістерського, Т.Липову, В.Нанівську, О.Шумило, а також зарубіжних дослідників С.Тесс’є-Столла та В.Урсу. У своїх дослідженнях експерти аналізують механізми надання допомоги ЄС та іншими міжнародними донорами, визначають перспективи Європейського інструменту сусідства та партнерства, виділяють ряд проблем стратегічного, правового та організаційного характеру, пропонують ряд рекомендацій із підвищення ефективності програм допомоги.

У другому розділі — «Зовнішня допомога для розвитку як інструмент зовнішньої політики ЄС» — автор визначає особливості політики ЄС із надання зовнішньої допомоги для розвитку та її роль у досягненні зовнішньополітичних цілей, досліджує процес становлення та еволюції політики із надання зовнішньої допомоги ЄС та його окремих держав-членів, з’ясовує механізми координації політики із надання допомоги, визначає функції, якими володіє допомога для розвитку як інструмент зовнішньої політики та проводить класифікацію політики ЄС із надання ЗДР.

У підрозділі 2.1. «Еволюція концепцій зовнішньої допомоги для розвитку» аналізуються процеси формування та розвитку концепцій зовнішньої допомоги для розвитку. Політика ЄС із надання ЗДР оцінюється крізь призму зовнішньополітичних інтересів, спрямованих на:

1)     забезпечення умов для вступу нових держав;

2)     утвердження провідної ролі ЄС як ключового актора у сусідніх регіонах (Східна Європа, Закавказзя, Близький Схід та Північна Африка) та забезпечення його ключової ролі у політичному структуруванні цього простору;

3)     посилення ролі ЄС як глобального гравця, створення позитивного іміджу ЄС;

4)     підвищення рівня безпеки (військової, економічної, гуманітарної), особливо у сусідніх регіонах, попередження безпекових загроз самому ЄС;

5)     підтримку політичного впливу та економічних зв’язків із колишніми колоніями;

6)     вирішення глобальних проблем, що впливають на країни ЄС у тому числі.

Автор визначає, що ЄС є єдиним донором, що використовує всі можливі функції, якими володіє зовнішня допомога для розвитку як інструмент політики. Це пов’язано із амбіціями та фінансовими можливостями ЄС. Зі спільного бюджету ЄС щорічно надає близько 9,5 млрд євро у якості допомоги. Таким чином ЄС є «28-м донором», але за обсягами він знаходиться серед лідерів — Великої Британії, Франції та Німеччини.

Протягом ХХ ст. окремі держави-донори накопичували досвід та розробляли принципи надання допомоги, які ЄС став використовувати з початку 1990-тих рр. Спроби координувати зовнішню допомогу держав-членів ЄС на рівні Єврокомісії розпочалися ще у 1970 р. (із запуском європейського політичного співробітництва). 1990-ті рр. позначилися тим, що донори зменшили обсяги своєї допомоги, а ЄС планомірно їх збільшував. Перший процес пов'язаний із розпадом біполярної системи, за рахунок чого зовнішня допомога втратила свою геополітичну функцію, тому донори (особливо США, Велика Британія та Франція) перестали відчувати гостру необхідність у ній. По-друге, методи, якими допомога надавалася протягом 1940-1980-тих рр., не дозволяли їй бути особливо ефективною, тому донори «втомилися» від нераціонального використання своїх коштів і взяли паузу для переосмислення цих методів. У той же час ЄС отримує мандат на ведення певної зовнішньополітичної діяльності і починає нарощувати свою роль, особливо у сусідніх регіонах.

У підрозділі 2.2. «Координація політики із надання зовнішньої допомоги ЄС» визначено ключові питання, стосовно яких відбувається координація політики із надання зовнішньої допомоги між державами-членами та інституціями ЄС, та механізми такої координації, а також проаналізовано специфіку процесу трансформації національних інтересів щодо зовнішньої допомоги в спільні інтереси ЄС у цій сфері.

Автор встановив, що координацію політики допомоги між державами-членами та інституціями ЄС слід розглядати за такими вимірами: визначення пріоритетів (мети) надання допомоги і узгодження обсягів, принципів та методів надання зовнішньої допомоги. Встановлено особливості процесу трансформації національних інтересів щодо ЗДР у спільні інтереси ЄС у цій сфері. На відміну від політики безпеки, зовнішньої, економічної політики тощо, політика щодо надання ЗДР проходила через процес такої трансформації дуже поверхнево. Значною мірою це пов’язано із тим, що у вимірі захисту національних інтересів протиріччя між політикою надання ЗДР ЄС та його держав-членів майже відсутні.

Режим розробки та впровадження політики визначається процесами акумуляції та посилення функцій Європейської служби зовнішніх зносин, яка з кінця 2010 р. займається питаннями зовнішньої допомоги для розвитку, а також передачею значного рівня відповідальності та повноважень у Представництва ЄС у країнах-реципієнтах. Автор визначив, що таке переструктурування тісніше пов’язує політику із надання зовнішньої  допомоги для розвитку та політику із забезпечення безпеки і інші напрямки зовнішньої політики ЄС. Ця теза підтверджується тим, що у концептуальному вимірі розвиток і допомога потрібні для підвищення рівня безпеки, особливо у сусідніх з ЄС регіонах, адже неможливо забезпечити розвиток без належного рівня безпеки.

У підрозділі 2.3. «Місце зовнішньої допомоги для розвитку у зовнішній політиці ЄС» проведено аналіз тих цілей, завдань, методів та досягнень, які стосуються зовнішньої допомоги ЄС у її політиці стосовно кандидатів на вступ та потенційних кандидатів, країн-сусідів та третіх країн (країн, що розвиваються).

Автором визначено, що зовнішню допомогу, яку надає ЄС, доцільно класифікувати за функціональним принципом. Відповідно, дана допомога поділяється на три категорії: допомога кандидатам і потенційним кандидатам на членство, країнам-сусідам ЄС та країнам, що розвиваються. Зовнішня допомога ЄС у всіх трьох випадках є різною: вона відрізняється як за політичними пріоритетами, так і за методами і обсягами. Її функції у структурі зовнішньої політики визначається загальним контекстом відносин між ЄС і країною-реципієнтом.

Так, допомога ЄС кандидатам на вступ та потенційним кандидатам є політичним пріоритетом ЄС, вона безпосередньо сприяє розширенню. Із послідовним прийняттям рішень про все глибшу ступінь інтеграції країн ЦСЄ з ЄС роль зовнішньої допомоги зростала: вона була все більше орієнтована на підтримку структурних реформ, адаптацію норм acquis у національні законодавства, наближення зовнішньополітичних позицій країн-кандидатів до орієнтирів Євросоюзу. Особливістю цієї допомоги було те, що вона надавалася через структурні фонди та фонд ССП ЄС — тобто, ті фонди, які використовувалися для внутрішніх європейських процесів гармонізації економік.

Допомога країнам-сусідам ЄС пов’язана із підвищенням рівня безпеки, в першу чергу гуманітарної, із посиленням свого впливу на структурування політичного простору навколо своїх кордонів та підтримку держав-реципієнтів у вирішенні проблем їхнього соціально-економічного розвитку.

Допомога, яку надає ЄС державам, що розвиваються, є найменш політизованою. Єдиним суттєвим політичним моментом є зв’язки із колишніми колоніями впливових держав-членів ЄС. Саме колишні колонії отримують найбільші обсяги допомоги. ЄС використовує допомогу як засіб покращення свого політичного іміджу, вирішення глобальних проблем, попередження впливу окремих проблем на сам ЄС та для посилення економічних зв’язків із країнами, що розвиваються. Надаючи зовнішню допомогу більшості держав світу, ЄС закріплює свій статус глобального гравця на світовій арені.

Автор заперечує тезу про те, що допомога ЄС надається незалежно від політичної ситуації в країні-реципієнті та рівня політичних відносин між цією країною та ЄС. Дійсно, надання допомоги часто передбачає підтримку уряду у подоланні соціальних проблем, які вимагають вирішення незалежно від політичної ситуації, але, на думку автора, сприймати це твердження як абсолютно вірне недоцільно через дві наступні причини. По-перше, очевидно, що ЄС зважає на політичні фактори при визначенні фінансового обсягу програм допомоги. По-друге, зовнішня допомога часто націлена на розвиток політичної інфраструктури в державі-реципієнті, подібної до тої, яка функціонує в країнах ЄС. Обсяги ЗДР Євросоюзу тій чи іншій країні безпосередньо залежать від рівня її відносин з ЄС. Закономірно, що найбільші кошти у розрахунку на душу населення отримують офіційно визнані держави-кандидати на членство в ЄС, менші асигнування виділяються на потенційних держав-кандидатів на членство, ще менша допомога — країнам зі статусом «сусідів» ЄС і найменші обсяги допомоги направляються третім країнам.

У третьому розділі дослідження — «Політика ЄС із надання зовнішньої допомоги для розвитку Україні» автором здійснено аналіз цілей, пріоритетів та еволюції політики надання зовнішньої допомоги ЄС Україні, визначено проблеми, пов’язані із наданням та використанням зовнішньої допомоги, а також запропоновано шляхи використання зовнішньої допомоги ЄС для просування європейської політики України.

У підрозділі 3.1. «Еволюція політики надання зовнішньої допомоги ЄС Україні» встановлено, що саме ЄС є найбільшим донором України за двадцять років незалежності. За цей період він надав Україні зовнішньої допомоги на суму 3,6 млрд. євро.

Визначено, що ЄС розглядає зовнішню допомогу, яку він надає східним сусідам (в т.ч. Україні), як засіб забезпечення сфери впливу та створення безпечного середовища на кордонах ЄС, а також як інструмент боротьби у геополітичній конкуренції за західну частину пострадянського простору, а Україна має розглядати зовнішню допомогу ЄС як засіб забезпечення євроінтеграційних процесів. Відповідно, така асиметрія очікувань від ЗДР стає ризиком, який впливає на ефективність цієї допомоги. Існує необхідність забезпечити гармонізацію поглядів України та ЄС стосовно політики надання та використання ЗДР.

Доведено, що TACIS, яку ЄС надавав Україні протягом 1992-2006 рр., була для свого часу досить прогресивною політикою і сприяла вирішенню окремих соціально-економічних проблем, але загалом вона не спромоглася забезпечити сталий розвиток і інтеграцію України з ЄС. У цього є дві причини. По-перше, ЄС і не планував за допомогою TACIS забезпечити зближення з Україною, завдання було у підтримці розвитку та посиленні свого геополітичного впливу. А по-друге, відносно невисока ефективність TACIS була зумовлена пасивною роллю уряду у залученні допомоги, визначенні її пріоритетів, плануванні та впровадженні конкретних програм допомоги.

ЄІСП, запроваджений у 2007 р., мав усунути ті характеристики, які спричинили невисоку ефективність TACIS, особливо у політичному вимірі. Автор встановив, що наразі ЄІСП неспроможний цього досягти, тому що цей інструмент не дозволяє швидко та незворотньо забезпечити механізм передачі провідної ролі та відповідальності уряду за використання допомоги для розвитку. З іншого боку, автор визначає, що використання ЄІСП відображає зростання ролі ЄС та його амбіцій бути основною силою на європейському континенті. Це призводить до збільшення обсягів допомоги, до більшого акцентування на її ефективності та до кращої взаємопов’язаності з іншими напрямками політики ЄС. Відповідно, Україні варто усвідомити, яким чином використати ці можливості для забезпечення власного розвитку та просування європейської інтеграції.

У підрозділі 3.2. «Зовнішня допомога в рамках впровадження Європейської політики сусідства та Східного партнерства стосовно України» встановлено, що зовнішня допомога, яку ЄС надає Україні з 2007 р., повністю гармонізована із загальним контекстом Європейської політики сусідства та (з 2009 р.) Східного партнерства. Основним інструментом надання такої допомоги став ЄІСП.

Доведено, що пріоритети України щодо ЄПС загалом та щодо зовнішньої допомоги в рамках ЄІСП зокрема не повністю відповідають тій моделі, яку ЄПС може їй запропонувати. Україна наголошує на тому, що в рамках ЄПС державам, на які вона поширюється, не надається можливість вступу до ЄС, що ці держави дуже різні за своїм рівнем розвитку, геополітичним розташуванням та цілями щодо ЄС. У політичному плані це проблема пом’якшилася із запровадженням ініціативи Східного партнерства, підписанням Порядку денного асоціації Україна-ЄС та плану дій щодо лібералізації візового режиму, а також прогресом на шляху укладання Угоди про асоціацію. Але ці новації не створюють додаткових можливостей для використання зовнішньої допомоги, тому що вона продовжує надаватися відповідно до політичного контексту ЄПС.

Визначено, що ЄС пропонує поставити фінансову допомогу, яка надається в рамках ЄПС, у чітку залежність від результатів реформ у країнах-сусідах. Автор наголошує, що така формула, незважаючи на її неочевидність, є абсолютно виправданою у політиці із надання ЗДР. Але автор критично ставиться до можливості її запровадження з огляду на те, що ця формула не стане переконливим аргументом для країн-сусідів щодо інтенсифікації їхніх реформ, а зацікавленість ЄС у сусідньому регіоні буде змушувати його збільшувати свою фінансову допомогу незалежно від швидкості необхідних реформ. Тому актуальним питанням є готовність країн-сусідів, зокрема України, використати цю формулу для інтенсифікації реформ та наближення до ЄС.

У підрозділі 3.3. «Використання зовнішньої допомоги для інтенсифікації політичних відносин Україна-ЄС» розглядаються проблеми, пов’язані із наданням та використанням ЗДР, а також аналізуються можливі шляхи вирішення цих проблем.

Автор визначив низку відповідних проблем, які полягають у відсутності якісної стратегії розвитку та модернізації, неузгодженості програм зовнішньої допомоги із двосторонніми угодами, різних поглядах України та ЄС на суть та мету допомоги, слабку орієнтацію на посилення інституційної спроможності українського уряду, недосконалій координації зовнішньої допомоги та нав’язуванні пріоритетів ЄС та іншими донорами.

Невисока ефективність ЗДР та «диктат пріоритетів» стали основою для критики та неприйняття ідеї допомоги українськими чиновниками та окремими експертами. Неготовність уряду якісно використовувати допомогу відкладає проведення необхідних реформ.

Але основною проблемою автор бачить непов’язаність політики допомоги та інших напрямків політичних взаємин між Україною та ЄС. З одного боку, ЄС не дуже активно використовує свій досвід надання допомоги іншим країнам (зокрема кандидатам), який свідчить, що політика допомоги має підкріплюватися іншими напрямками співпраці: лібералізацією торгівлі і візового режиму, інвестиціями, зближенням політичних позицій. Існує проблема неякісного моніторингу впровадження програм допомоги в Україні. Україна, зі свого боку, не має дієвої стратегії залучення та використання допомоги, не включає питання допомоги до переговорів з ЄС. Таким чином Україна і ЄС разом відповідають за те, що вони недостатньо використовують потенціал ЗДР. У випадку відносин Україна-ЄС цей інструмент доцільно використовувати для наближення стандартів та законодавства України до норм acquis, лібералізації торгівлі і візового режиму, підвищення спроможності уряду забезпечувати сталий розвиток.

Визначено, що зовнішня допомога ЄС має потенціал стати ресурсом для посилення відносин та виконання двосторонніх угод між Україною та ЄС, проведення реформ для наближення України до «копенгагенських критеріїв» та підвищення ефективності євроінтеграційної політики України.