УТВЕРДЖЕННЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В МУЛЬТИКУЛЬТУРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризуєть­ся ступінь її наукової розробки, зв’язок роботи з науковими планами, темами, мета, завдання, об’єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, наводяться дані про апробацію та публікації автора за темою дослідження, його структуру та обсяг.

У першому розділі «Теоретико-методологічний контекст дослідження діалектики «толерантність-мультикультуралізм» автор визначає основні концептуальні засади дослідження толерантності та мультикультуралізму.

В першому підрозділі «Основні чинники формування сучасного політоло­гічного дискурсу толерантності та мультикультуралізму» автор аналізує історично-цивілізаційні передумови, які актуалізували увагу до проблем толе­рантності та мультикультуралізму, серед яких: глобалізація, міграція, реорієн­талізація світу та дедалі зростаюча роль релігії. У дисертації зазначається, що процеси глобалізації неоднозначно впливають на політику та трансформацію міжкультурних взаємин на світовому рівні й на рівні конкретної держави, позаяк поряд з позитивними демонструють негативні наслідки. Тому толе­рантність дедалі частіше згадується не лише в контексті етнонаціональної ідентичності, мультикультуралізму, а й демократії та міжнародної безпеки.

Соціокультурна глобалізація, зазначає автор, проявляється в культурному імперіалізмі та культурному ектропоцентризмі. На відміну від культурного імперіалізму, який дестабілізує соціокультурну та політичну системи, культурний ектропоцентризм – це акцентуація на пріоритеті й виключній «правильності» соціально-політичних та культурних цінностей, зразків життя, прав і свобод людини, характерних для західного світу, однак без агресивного їх насадження. У межах глобалізації, зазначає дисертантка, дослідники виокремлюють: глобальну гомогенізацію (домінування культури Заходу, вестернізація, втрата самобутності незахідних культур); периферійну корупцію (засвоєння демократії призводить до деспотії, феодальної клано­вості); ексклюзію (ізоляція країн, які не включаються у глобалізацію); трайбалізацію (етнічний партикуляризм та національно-культурна автаркія); глобальне дозрівання (взаємозбагачення та адаптація культур, підтримання культурної автономії). Останній сценарій розвитку – найбільш позитивний, оскільки не несе загрози експансії та протистояння. Проте світова спільнота не виробила дійових механізмів протистояння негативним чинникам. Найпростіша реакція на домінування західних цінностей – політика відторг­нення, інша – кемалізм – відмова від традицій, які суперечать модернізації, найбажаніша – реформізм – поєднання західних і традиційних цінностей. Однозначної відповіді щодо майбутнього, наголошує автор, не існує.

У роботі констатується, що у 70-х роках ХХ ст. посилилася неконтро­льована міграція з колишніх колоній у країни з більш високим рівнем розвитку. Міграція, експансія Заходу на Схід збільшила економічну, демографічну і політичну роль країн Сходу, призвела до реорієнталізації світу, поширення націоналістичних та релігійних поглядів. Дослідники наголошують, що між Заходом і Сходом пролягатимуть основні лінії розколу, що нині проявляється в релігійному радикалізмі. Представники Сходу часто вороже налаштовані до населення західних країн, що провокує внутрішню політичну і кримінальну небезпеку поряд із суттєвим тиском на соціальну сферу. Зростання релігійного чинника – це насамперед вимоги визнати ідентичність, носіям якої держава повинна дозволити розбудову релігійних споруд та проведення відповідних ритуалів. Тому, констатує дисертантка, дотримання толерантності як норми міжкультурних взаємовідносин актуа­лізує увагу до проблеми визначення її меж, на формування яких впливають історико-політичні традиції, етнокультурна своєрідність, сучасний стан соціально-політичних інституцій та економіки країни.

У другому підрозділі «Толерантність як нормативний медіатор міжкуль­турної взаємодії» аналізуються концептуальні підходи до визначення поняття «толерантність» та основних принципів її формування на основі універ­сальних цінностей, колективної ідентичності та культурно-цивілізаційних відмінностей. У роботі зазначається, що утвердження толерантності у полі­культурних суспільствах передбачає існування спільного знаменника, роль якого щонайкраще виконують загальнолюдські цінності, трансформовані у поняття ціннісних універсалій, адаптацію яких до національної культури забезпечує толерантність. Прихильники такого підходу до розуміння останньої є адептами «етичного космополітизму» (Дж. Шварцмантель) і вважають, що основи громадянства передбачають відданість «культурному субстрату» (Ю. Габермас), який поєднує демократичні цінності з традиціями й історією етносу та забезпечує їх емоційне утвердження. Водночас ціннісні універсалії, наголошує автор, можна описати дихотомічними характеристи­ками, що дає змогу виокремити традиціоналістську (східну) та технократичну (західну) цивілізацію, життєва філософія яких суттєво відрізняється. Існуван­ня єдиного «культурного субстрату» може не підтримувати більшість населення, для якого він або не має значення, або викликає негативні емоції. Тому активізується критика універсальних цінностей, які не завжди знаходять прихильників у інших культурах. Та й традиційні цінності інколи суперечать загальноцивілізаційним нормам, дотримання яких гарантує права і свободи. Тому перша проблема, яку мають розв’язувати країни у політиці мульти­культуралізму, – обґрунтування доцільності універсальних демократичних цінностей, пов’язаних із західними ліберальними традиціями.

Толерантність тлумачиться як прояв терпимості, вміння жити у злагоді, що, на думку дисертантки, актуалізує проблему інтеграції людини у відповідну систему суспільно-політичних відносин. На засадах толерантності формується колективна ідентичність як механізм внутрішньоінтенційної суспільно-політичної, етнокультурної ідентифікації людини та засіб конституювання спільноти, що передбачає встановлення сталого зв’язку між її членами на основі спільних цінностей, правил поведінки та способу життя. Дослідники наголошують на ідеї нації як формі політичного об’єднання, що ігнорує інші ідентичності людини з метою політичної солідарності, яка об’єднує універсальні цінності з громадянським патріотизмом. Проте неви­значені ідентифікаційні орієнтири призводять до маргіналізації, зростання злочинності та моральної деградації, що проявляється у порушеннях правових норм держави. Тому колективна ідентичність вимагає врахування культурного розмаїття та права етносу на самовизначення. Так розуміння толерантності виходить за внутрішньоінтенційні межі у сферу етнополітики.

У дисертації аналізуються розуміння та лінгвістичні особливості трак­тування толерантності різними народами, що свідчить як про відмінності у суспільно-політичних відносинах, культурно-історичному досвіді, так і про сумісність європейської і східної традицій взаємовідносин, що ґрунтуються на повазі до іншого, а також про спільне підґрунтя розуміння толерантності – визнання прав і свобод людини морально-етичною та політичною цінністю.

Дисертантка аналізує два основні напрями політичної думки у розумінні толерантності: перша позиція (Ю. Габермас, Ч. Кукатас, Б. Андерсон, Е. Гел­лнер, К. Сіккінг) ґрунтується на відданості ліберально-демократичним цінностям і наголошує на космополітизмі, постнаціональній ідеології, «уявній спільноті», глобальному демократичному суспільстві, в якому громадяни різ­них держав борються за права людини. Представники другої позиції (Д. Кон­вей, Д. Міллер, У. Кімлічка) дотримуються думки, що антинаціональний космополітизм загрожує нації, знищуючи культурно-політичні передумови її суверенітету. Питання домінування цих позицій проектується в площину політичної ефективності, що відображається в різних формах політики мультикультуралізму, ґрунтованій на повазі до законів держави. Надмірній толерантності варто протиставляти «активну демократію», яка не допускає такої толерантності, за межами якої виникає загроза не лише ксенофобії, а й знищення надто толерантної держави. Обмеження толерантності передбачає формування нового ставлення до фундаментальних гуманістичних цінностей всепрощення, безмежної терпимості до зла і вседозволеності, що в умовах глобалізації може призвести до безперешкодного розповсюдження останніх. Тому проекція толерантності у політичну площину, констатує автор, може дати більш раціональне її тлумачення як феномена, який, з одного боку, повинен відображати особливості соціально-політичних та культурних взає­мовідносин усіх суб’єктів полікультурного суспільства як об’єктів культурної та етнічної політики держави, що проявляється в їхній терпимості, колек­тивній солідарності та злагоді, а з іншого – сприяти захищеності особистості й суспільства, що передбачає створення умов для комфортного і безпечного співіснування, повагу до законів, традицій, нетерпимість до інтолерантності.

У третьому підрозділі «Мультикультуралізм як світогляд і політична практика» досліджуються основні підходи до розуміння мультикульту­ралізму як засадничого принципу політики у полікультурному суспільстві. Мультикультуралізм розуміється як: форма прояву та реалізації принципу толерантності; політика, спрямована на розвиток та збереження культурних відмінностей; культурний плюралізм – співіснування в межах однієї країни різних культур, жодна з яких не домінує; націоналізм нового типу; інтеркультуралізм, який забезпечує активний діалог різних культур тощо.

Автор зазначає, що право на збереження культурної самобутності, як і бажання приєднатися або покинути певну групу, з метою захисту людини підпадає під контроль держави, роль якої спровокувала дискусії щодо мультикультуралізму, зокрема у розмежуванні прав особистості (ліберали-космополіти) і пріоритетних цілей спільноти (комунітаристи). Перші виступають за право людини самостійно визначати власне життя, звільнятися від норм і приписів, за визнання ідентичності, спільнота ж важлива як складова добробуту людини. Другі не визнають автономії людини, наголо­шуючи на ідеях громадянства і політичної єдності, на республіканізмі як засобі реалізації політичних цілей, на обов’язках індивіда брати активну участь у житті країни. Прихильників цих підходів відрізняють засоби досягнення цілей. Комунітаристи наголошують на формуванні відчуття політичної спільності та збереженні єдиної культури, щоб запобігти маргіналізації та фрагментації шляхом «включення інших» (Ю. Габермас). На думку опонентів, держава не може бути культурно і політично нейтральною, оскільки грунтується на спільній історії та традиціях однієї групи, які не можуть поділятися всіма. Політична єдність повинна виходити за межі національної держави, засновуватися на універсальних правах, що відкриває шлях до формування наднаціональних суспільно-політичних інституцій, які б їх гарантували (Дж. Шварцмантель).

Розуміння основоположних принципів мультикультуралізму в межах цих традицій, констатує автор, впливає на ставлення до міграції. У межах ліберальної наголошується на вільному пересуванні, результатом якого є транснаціональні спільноти, нові концепції міграції та громадянства. У межах консервативної – на громадянських правах, концепціях суверенітету і національних інтересів, що передбачає контроль над складом населення. Оскільки подолати протистояння цих підходів неможливо, пропонується поєднувати їх кращі здобутки, зокрема в концепції множинних ідентичностей, за якої людина одночасно може належати і до релігійно-етнічної, і до мережевої спільноти, що запобігає проявам інтолерантності.

Дослідники, констатує автор, єдині в одному: мультикультуралізм більше за інші ідеології відповідає сучасному розумінню і вимогам демократичного співжиття, тому повинен бути реалізований у внутрішній і зовнішній політиці країн. Неоднозначне ставлення до проблем мультикультуралізму пов’язують з перехідним періодом його формування як нової ідеології та політичної практики. Дисертантка акцентує увагу на варіантах вирішення проблем мультикультуралізму – культурній свободі, мультикультурній освіті, авто­номії, мультинації, сендвіч-цивілізації, конструктивному плюралізмі. Автор дійшла висновку, що мультикультуралізм – це політика держави, спрямована на забезпечення соціально-політичної мобілізації, культурного розмаїття та збереження відносно автономних культур, розуміння та визнання права за етнічними та конфесійними спільнотами на відмінності, створення та забезпечення їх необхідними умовами для існування. 

У другому розділі «Толерантність та мультикультуралізм у сучас­ному світі: порівняльно-політологічний аналіз зарубіжного досвіду» проаналізовано основні засади реалізації політики мультикультуралізму на основі толерантності у зарубіжних країнах та запропоновано алгоритм їх порівняльно-політологічного аналізу.

У першому підрозділі «Європейський Союз: випробування мультикуль­туралізмом» аналізуються проблеми міжкультурного співжиття в Євро­пейському Союзі, які спровокували тенденцію відходу європейських країн від політики мультикультуралізму.

У Німеччині, зазначає автор, заборонені правоекстремістські угруповання. Провокує екстремізм негативна поведінка з боку іммігранів, яких німецьке суспільство прагне асимілювати у прихованій формі.

У дисертації аналізуються проблеми мультикультуралізму у Великій Британії, формуванню якого заважає неадекватна інтеграція мігрантів та підтримка паралельного життя різних культур, що вимагає перебудови стосунків, зокрема з мусульманськими організаціями, надання переваги тим, які засуджують екстремізм та захищають спільні британські цінності. Порушений баланс між толерантністю та інтеграцією меншин вимагає запровадження «активного м’язового лібералізму» (Д. Кемерун).

Автор аналізує ситуацію в Іспанії, де утвердилося шанобливе ставлення до представників усіх етносів та віросповідань. Гострі регіональні проблеми спровокували баскський сепаратизм. Дослідниця аналізує основні засади міграційної політики в країні, де домінують китайська, латиноаме­риканська та марокканська общини, поширена нелегальна міграція з Африки.

У роботі аналізуються особливості французького суспільства, заснованого на етнокультурній асиміляції, що передбачає повне розчинення меншин, активне впровадження культурного універсалізму на засадах республіканізму та громадянства. Автор зазначає, що державу не можна вважати інтоле­рантною до іноземців, однак їх надмірна кількість та небажання інтегруватися провокують конфлікти та активізують діяльність ультраправих організацій.

Найбільший рівень толерантності характерний для Австрії, Голландії, Данії, Норвегії і Швеції. У ЄС декларуються права національних меншин на основі низки документів ООН, гасло «єдність у розмаїтті». Релігійні пробле­ми не викликають застережень, за винятком відносин католиків і протестантів у Північній Ірландії. Проте негативна поведінка окремих представників ісламу провокує несприйняття мігрантів, що актуалізує наміри змінити політику щодо іноземців, ускладнити процедуру отримання громадянства та візовий режим. Економічна криза сприяла зростанню антисемітських настроїв. Зростання гегемонії США теж викликає несприйняття. Проведене дослідження дало змогу дисертантці дійти висновку, що глобалізація та інтеграція спровокували, з одного боку, уніфікацію ЄС, а з іншого – необхідність відновлення національних ідентичностей. Крах європейського мультикультуралізму особливо відчутний в країнах – ініціа­торах підписання Декларації принципів толерантності.

У другому підрозділі «Досвід утвердження толерантності та мульти­культуралізму в імміграційних країнах Американського континенту» аналізуються основні принципи толерантного співжиття у Канаді та США.

Нормативно-правові акти Канади, які закріпили мультикультуралізм, двомовність, багатокультурність на конституційному рівні, сприяли нейтра­лізації сепаратистських настроїв. Показано, що міграційна політика країни орієнтована на приймання великої кількості іммігрантів. Найбільш популярна «незалежна імміграція», за якої іммігрувати можуть професіонали. Держава підтримує одержання громадянства та лояльне ставлення до подвійного громадянства. Дисертантка акцентує увагу на причинах кризи мультикуль­туралізму в країні (квебекський сепаратизм, проблеми з аборигенами-індіан­цями, численними національними громадами, які не асимілюються з корін­ними канадцями.

У роботі аналізується американське суспільство, яке також заявляє про кризу ідентичності та політики мультикультуралізму. Американці ліберально ставляться до подвійного громадянства і не прагнуть до мононаціональної держави, тому важливою складовою міграційної політики США є програми з підтримки етнокультурного розмаїття. Найбільш слабкою ланкою цієї політики є нелегальна міграція, яка поповнює лави злочинців. Тому уряд запровадив депортацію з країни, прийняв закон про відповідальність іммі­гранта. Перешкоди інтеграції іммігрантів зумовлені й практикою «стверджу­вальної дії» – наданням привілеїв національним меншинам.

У третьому підрозділі «Мультикультуралізм у Росії та країнах Балтії» досліджуються специфічні тенденції становлення мультикультуралізму на пострадянському просторі. Труднощі у забезпеченні толерантності в Росії зумовлені низкою обставин: негативними історичними традиціями, коли релігійні та національні суперечності вирішувалися на користь політичних інтересів; поліконфесійним (близько 70 релігійних течій) та поліетнічним (понад 150 етносів, понад 200 малочисельних народів) складом населення; недосконалістю федерального законодавства; неможливістю подолати сепа­ратистські прагнення в деяких суб’єктах федерації; необхідністю підтримки збалансованих відносин між релігіями; порушенням конституційних норм посадовими особами; активізацією ультраправих радикальних партій і течій; проявами, особливо серед молоді, інтолерантності тощо.

Для російського суспільства загалом характерна толерантність (понад 70% населення), близько 80% громадян впевнені, що негаразди з толерантністю можуть призвести до розпаду держави, оскільки провокують конфлікти, русо­фобію. Тому перед країною стоїть завдання формування політики добро­сусідства та російської ідентичності як чинника ідентифікації з країною. Нині поняття толерантності в країні безпосередньо пов’язане з проблемами безпеки. Міграційна політика країни, наголошує автор, ґрунтується на створенні умов для самовираження етнічних меншин.

У дисертації аналізуються проблеми мультикультуралізму в країнах Балтії, де домінування небалтів та російськомовного населення призвело до форму­вання політики «етнонаціонального самозахисту», яка найпослідовніше реалі­зується в Естонії та Латвії. Рівність культур у країнах вважають загрозою державно орієнтованій культурі.

Дисертантка аналізує мультикультурні тенденції у цих країнах, спрово­ковані вимогами ЄС: схвалення програми «Інтеграція естонського суспільства в 2000–2007 рр.», прийняття «Закону про рівне ставлення» (2008 р.), запро­вадження посади Уповноваженого з питань гендерної рівності і рівного ставлення; відкриття «гарячої лінії» Центру інформації з прав людини.

У Латвії мультикультурні тенденції, зазначається у дисертації, репрезентує приватний науковий заклад Центр мультикультуралізму (1993 р.), семінар міністрів культури європейських країн «Мультикультуралізм і його вплив на збереження культурного розмаїття в умовах глобалізації», міжнародна конференція «Євреї в мінливому світі», програма «Інтеграція суспільства в Латвії» (2001 р.).

Відвертих проявів інтолерантності у балтійських країнах не зафіксовано. За існування мультикультурної держави висловлюються 44% громадян і 56% негромадян Латвії, які водночас не бажають напливу нових мігрантів. У Естонії балти дистанційовані від інших етносів, що дослідники визначають як «мовчазне відторгнення», або «пасивну толерантність».

Негаразди у балтійських країнах відбуваються і з наданням громадянства, країни вдалися до правової неперервності, відповідно до якої громадянство потрібно було здобувати (т. зв. «нульовий варіант»).

Загалом у цих країнах домінує тенденція до формування етнократичної держави, уніфікованої національної ідентичності й асиміляції. Не закріпилося тут поліетнічне розуміння нації, атрибутами якої є територія й громадянство, а вибір мови – особисте право кожного.

У третьому розділі «Утвердження толерантності в Україні» аналізу­ються основні чинники та механізми утвердження толерантності в українському суспільстві.

У першому підрозділі «Толерантність як визначальна риса менталітету українців» аналізуються основні ментальні установки українців, які визна­чають характер їх міжкультурної взаємодії.

У дисертації зазначається, що традиції толерантності, етнонаціональна політика, а почасти і здоровий глузд народу, який проявляється у добро­зичливо-дружньому ставленні до представників інших народів, незначна кількість мігрантів допомагають уникати серйозних конфліктів. Проаналі­зовані дисертанткою результати соціологічних досліджень підтверджують висновки про толерантність українців; про існування внутрішніх супереч­ностей у країні, спричинених фрагментарною політичною культурою, яка провокує розкол між самими українцями; про розуміння, що міграція – невідворотне явище та про в цілому толерантне ставлення до мігрантів.

У дисертації проаналізовано вплив релігійного, зокрема ісламського, чинника і зроблено висновок про те, що його роль не є деструктивною або конфліктогенною.

Дисертантка звертає увагу на активізацію діяльності ультраправих сил, які поки що не знаходять масової підтримки. Активізуються проросійські рухи, які провокують ксенофобські та расистські настрої. Відтак, констатує автор, Україну не можна назвати країною, в якій існує багато мін сповільненої дії, спровокованих саме етнонаціональними та конфесійними проблемами. Найбільш загрозливими є чинники, пов’язані з територіально-історичними особливостями формування країни і свідомими діями окремих політиків, які часто використовують етнокультурні відмінності у політичних маніпуляціях.

У другому підрозділі «Національно-політична злагода і толерантність як чинники стабілізації територіально-регіональних відносин» проаналізо­вано внутрішні територіально-регіональні відмінності та політичні тенденції, які впливають на специфіку мультикультурного життя, можуть призвести до розколу України та сформувати у населення ксенофобські установки: спекулювання політиків під час виборчих перегонів мовним питанням та питанням зовнішньополітичного курсу країни, негаразди на Кримському півострові, серед яких російські претензії, перевага російського етносу (60%), вимоги кримських татар щодо визнання їх корінним народом півострова, формування етнічних бандитських угруповань. У громадян потрібно форму­вати здатність протистояти негативним політичним впливам, які провокують змішання різновидів толерантності в політичній площині, про що свідчить формування інтолерантних установок щодо етнічних українців. Цьому сприяють непродумані дії політиків, зокрема висловлювання щодо питань історичної пам’яті. Про дієвість політичних спекуляцій у розпалюванні ворожнечі між представниками регіонів України свідчать і дослідження кібер-ненависті, в яких відсоток ненависницьких коментарів проти мешканців різних регіонів України становить 3,7%.

У дисертації проаналізовано установки українців на розкол країни, більшість яких (близько 90%) висловилася про небажання утворення в державі автономних областей. В Україні, констатує автор, варто насамперед орієнтуватися на відмову від політичного тиску, що провокує формування фрагментарної політичної культури, спрямовується на власний народ, спільну історичну пам’ять та минуле, які характеризують не лише толерантність у країні, а й поєднану з нею національну ідентичність. Забезпечити регіональну злагоду та конструктивний розвиток окремих регіонів на основі вироблення системи спільних національно-ідентифікаційних орієнтирів можуть лише толерантність у відносинах між політичними силами та свідома національних інтересів діяльність політичної еліти, на яку покладено завдання формування ідеологічних цінностей, почасти «романтизованих міфів» про спільні традиції, історичне коріння і минуле, яким би суперечливим воно не було.

У третьому підрозділі «Ініціативи Української держави та громадян­ського суспільства в регулюванні проблем мультикультурного співжиття» аналізуються новітні тенденції, які забезпечують утвердження толерантності в українському суспільстві.

У дисертації акцентується увага на міграційній політиці, яку визначає геополітичне розташування України. Негативний стан у міграційній сфері, зазначає автор, спровокований недосконалістю міграційної політики та відсутністю домовленостей щодо депортації з країни. Автор аналізує Концепцію державної міграційної політики (2011 р.), нормативно-правові акти, які визначають принципи і пріоритети діяльності державних органів у сфері міграції. В Україні функціонують 27 міграційних служб, до компетенції яких віднесено розгляд заяв з питань надання статусу біженця. Головною метою міграційної політики України, зазначається у роботі, повинні стати обмеження в’їзду нелегальних іммігрантів, удосконалення критеріїв їх легального перебування та постійного проживання, розробка програм з інтеграції іммігрантів, а також стимулювання повернення етнічних українців.

Автор акцентує увагу на останніх міжнародних ініціативах Інституту прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії, які привертають увагу до проблеми маніпулятивних технологій, що застосовуються для розпалювання етнічної, політичної ненависті в Інтернеті. Об'єднання понад 20 громадських організацій України презентувало комплексний законопроект «Про захист від дискримінації». Відтак, констатує автор, програми з виховання власне культури толерантності та відповідні освітні заходи, спрямовані на виховання поваги до «іншого», популяризацію ідей толерантності, зокрема серед молоді, залишаються ініціативою окремих громадських організацій.