ВПЛИВ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ВПЛИВ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, визначено її об’єкт та предмет, сформульовані мета й завдання, розкрито теоретичні та методологічні основи дисертаційного дослідження, означені наукова новизна, практичне значення й апробація одержаних результатів.

У першому розділі «Концептуальні та методологічні засади проблеми впливу політичної культури на трансформаційні процеси у суспільстві» визначено концептуальні засади щодо розуміння і використання поняття «трансформаційні процеси суспільства» й «політична культура» та охарактеризовано взаємозв’язок трансформаційних процесів суспільства з такими складниками структури політичної культури, як політична свідомість, політична поведінка, політична ментальність.

У першому підрозділі «Концептуальний вимір теорії розвитку політичної культури у контексті впливу на трансформаційні процеси в суспільстві» систематизуються концептуальні положення щодо ідейних витоків проблематики політичної культури, які можна відшукати ще в працях античних авторів, які, однак, детально не аналізували політичну культуру соціальних груп чи суспільства в цілому. За епохи Відродження і новітніх часів взаємообумовленість світу політичного і світу культури досліджували, зокрема, М. Вебер, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Ш. Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, і А. де Токвіль.

У дисертаційному дослідженні відзначається, що поняття «політична культура» запровадив до наукового обігу німецький філософ Й. Г. Гердер, але поширення воно набуло у середині ХХ ст. завдяки працям американських дослідників Г. Алмонда, С. Верби, Д. Істона, Т. Парсонса, Д. Пауелла, та ін.

Особлива увага Г. Алмондом і С. Вербою у контексті аналізу політичної системи акцентувалась на двох рівнях аналізу – інституційному та орієнтаційному. Саме останній пов’язали з політичною культурою, згідно з яким політична культура розглядається як конкретна модель орієнтацій щодо політичних дій, пов’язана з особливостями політичної системи.

У дисертації встановлено, що важливим концептуальним доповненням проблематики генезису та еволюції політичної культури є теоретичні розробки відомого німецького дослідника М. Вебера. Його відправною тезою є те, що соціальна реальність конструюється соціальними діями індивідів. Підставою класифікації типів соціальної дії є мотив. Поведінка людей може бути мотивована ціле-раціональним, ціннісно-раціональним, афективним або традиційним чином.

У підрозділі обґрунтовується теза, що поняття політичної культури та її системні характеристики протягом еволюції політичного процесу зазнали відповідних змін. Теоретичні розвідки потребують коригувань та доповнень.

Особливої уваги у контексті досліджуваної проблематики заслуговують, на думку дисертанта, ґрунтовні дослідження політичної культури В. Айхера, Р. Бауера, Ф. Бейлі, М. Бернстайна, Х. Віара, Є. Вятра, Д. Гарднера, Д. Горера, Л. Дитгмера, Д. Дівайна, Д. Елазара, Р. Інглехарта, А. Інкелеса, Р. Карра, Р. Лейна, С. Ліпсета, С. Ложда, Д. Міда, Дж. Нейсбіта, Л. Пая, Д. Рікмана, Дж. Рітцера, Р. Робертсона, У. Розенбаума, Дж. Ролза, Р. Такера, Р. Тезлафа, Г. Тернборна, А. Турена, С. Уайта, М. Уотерса, Т. Фрідмана, Е. Фрома, Ф. Фукуями, Т. Хірші, Е. Ціммермана, А. Юрауна та ін.

Серед російських науковців виокремлюються дослідження Е. Бабосова, Е. Баталова, Ф. Бурлацького, І. Воронова, К. Гаджиєва, О. Галкіна, А. Дегтярьова, А. Дмитрієва, В. Іноземцева, Н. Кейзерова, О. Кіндрацець, Л. Когана, Є. Осипова, В. Смирнова, Ж. Тощенко та ін.

У другому підрозділі «Методологія дослідження явища «політична культура» й «трансформаційні процеси» політична культура розглядається як верифіковане історією явище, що безперервно розвивається. Для розуміння його природи виникає необхідність врахування історичного контексту, в якому відбувається становлення та функціонування політичної культури.

Дисертант відзначає, що серед українських дослідників поняття «політична культура» одним з перших застосував В. Липинський, який розумів під ним «хотіння і вміння» національної еліти використовувати у своїй діяльності «дані політичної науки».

У підрозділі структуровані сучасні вітчизняні дослідження феномену політичної культури, залежно від підходів, які беруться за основу: на прихильників соціологічного аналізу сучасного стану політичної культури (І. Буров, Є. Головаха, Л. Ляпіна, Н. Паніна, Ю. Пахомов, М. Чурілов та ін.); дослідження взаємозв’язків і взаємодії ментальності й політичної культури (В. Бебик, Є. Бистрицький, М. Головатий, В. Лісовий, В. Ребкало, О. Рудакевич та ін.); дослідження, що виходять із розуміння політичної культури як сфери взаємодії політики, культури, моралі, тобто як предмету політичної філософії чи політичної етики (В. Бех, Г. Колодка, Є. Комарова, О. Корнієвський, В. Кремень, Ф. Рудіч, М. Степико, М. Ходаківський та ін.). Загалом, політичну культуру України в соціологічному, ментальному, політологічному контексті досліджували такі вітчизняні науковці, як В. Андрущенко, О. Бабкіна, В. Барков, В. Бебик, Є. Бистрицький, О. Білорус, М. Головатий, Є. Головаха, А. Голубицький, В. Горбатенко, М. Григор’єва, В. Курілло, С. Римаренко та ін.

Узагальнюючи підходи вітчизняних і зарубіжних дослідників, можна стверджувати, що політична культура – це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки; це сукупність орієнтацій членів якогось суспільства по відношенню до політики в цілому, політичної системи, а також стосовно своєї ролі в цій системі; це вірування і уявлення, що впливають на поведінку людей у межах існуючих політичних інститутів; сукупність поширених фундаментальних, поведінкових, політичних цінностей, що поділяються членами суспільства.

Автор констатує, що найбільш поширеною у науковому світі є класифікація політичної культури, розроблена Г. Алмондом і С. Вербою, за індикатором ступеня розвитку громадянських якостей членів суспільства.

Разом з тим, у підрозділі відзначається, що у політичній науці застосовуються й інші варіанти типологізації політичної культури, зокрема: за суб’єктом розрізняють політичну культуру особи, соціальної спільноти, суспільства; за політичним режимом – демократичну, авторитарну, тоталітарну політичну культуру; за ступенем консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних цінностей, принципів і правил розрізняють інтегровану і фрагментарну політичну культуру; за орієнтацією на засоби – реформістську, революційну, контрреволюційну, консервативну політичну культуру; за комунікативним критерієм – відкриту і закриту політичну культуру.

Таким чином, структура поняття «політична культура» у концентрованому вигляді складається з таких основних змістових блоків:

1)   культури політичної свідомості (політичні знання, інтереси, уявлення, переконання, цінності, звичаї, традиції, норми, настанови);

2)   культури політичної поведінки (участь у політичному житті, політична діяльність);

3)   культури функціонування політичних інститутів (культури електорального процесу, культури прийняття та реалізації політичних рішень, культури врегулювання політичних конфліктів).

Отже, аналіз окремих складових політичної культури з точки зору системного підходу є аналізом її окремих підсистем. Дослідницький процес відбувається за способом вичленення певного компонента політичної культури з метою його подальшого системного аналізу.

Проте окремим напрямом політологічної практики є інтерпретації політичної культури через вибрану для вивчення її підсистему: когнітивну, оціночну, поведінкову тощо. Так, вітчизняні політологи В. Веденєєв і А. Лясота сформували концепт політичної традиції, крізь призму якого аналізують процес соціокультурної детермінації політичного життя.

Для багатьох аналітичних конструкцій характерним є поєднання філософського та структурно-функціонального, біхевіористичного принципів дослідження політичних явищ. Так, наприклад, формування конструкту політичної культури під істотним впливом традицій філософського сприйняття суспільно-політичних феноменів притаманне дослідженням українського науковця В. Кривошеїна. Аналіз процесу формування політичної культури спостерігається також у контексті аналізу його маніпулятивної складової: способів та методів впливу на політичну свідомість, наслідків їх використання для загального стану політичної культури суспільства.

Таким чином, автор дисертаційного дослідження відзначає, що окремою складовою політичної культури з точки зору системного підходу є аналіз її окремих підсистем. Дослідницький процес відбувається за способом вичленення певного компонента політичної культури з метою його подальшого системного аналізу.

У другому розділі «Демократизація та політична культура: проблеми взаємозв’язку і взаємопроникнення» досліджуються витоки, джерела та визначальні чинники формування сфери взаємодії і взаємовпливу процесу демократизації та політичної культури.

У першому підрозділі «Політичний плюралізм як елемент демократичної політичної системи» відзначається, що основним орієнтиром економічних, політичних та правових реформ нинішнього суспільства має стати спрямованість на якомога ширшу реалізацію його самоорганізаційних потенціалів. Одним з головних принципів сучасного демократичного суспільства є можливість окремого індивіда чи групи людей вільно обирати для себе форму діяльності та спосіб реалізації у певному соціумі. Отже, необхідним принципом демократії є плюралізм. Початок наукової розробки проблеми плюралізму пов’язаний з ім’ям французького ідеолога другої половини XVI ст. Ж. Бодена. Він вважає, що лише одна людина, лише одна індивідуальна особистість здатна бути суверенною й усі плюралістичні форми суверенів зводяться фактично до індивідуальних суверенів.

Інший видатний представник доби Просвітництва Д. Дідро стверджує, що розумне управління уможливлюється лише в тих державах, де не на словах, а на ділі існує свобода слова та свобода совісті, де кожен громадянин має право вільно мислити й висловлювати свої думки.

Разом з тим, плюралізм, на думку відомого французького мислителя цієї епохи Ф. Вольтера, не існує без свободи думки та слова – незаперечних рис розумного і справедливого суспільства.

Отже, на думку дисертанта, наявність свобод та можливість вибору характеризують суть політичного плюралізму. Одночасно політичний плюралізм створює умови для демократії як суспільного явища. Демократія, у свою чергу, функціонує за умов сталої політичної культури.

У другому підрозділі «Динаміка політичної культури у контексті демократизації» аналізується проблема інституційного оформлення явища «політична культура» у контексті процесів демократизації суспільства.

Автор роботи констатує, що проблема утвердження та розвитку демократії є однією з центральних у політичній науці. До середини ХХ ст. сформувалися два головних підходи до демократії: з погляду джерела влади (демократія – влада народу); з погляду мети влади (демократія – влада для народу). Як зазначав французький дослідник А. Токвіль, «головна цінність демократії не в тому, що вона робить сама, а в тому, що робиться завдяки їй». Хоча у світовій практиці по-різному сприймали і втілювали ідею народного суверенітету. Наприклад, Конституція США 1787 р. встановлювала майновий ценз, який позбавляв виборчих прав білих бідняків, жінок. До ідей народовладдя скептично ставився видатний державний діяч США, ідеолог і керівник партії федералістів А. Гамільтон: «Народ невпевнений і мінливий у своїх поглядах, йому рідко доступні правильні судження і рішення».

Отже, ця проблема, на думку дисертанта, є нагальною для українського суспільства, яке проходить період свого політичного розвитку на основі демократичних перетворень. Сучасна Україна потребує посилення впливу народу на політичні та державотворчі процеси. Яскравою ілюстрацією цього є податковий майдан кінця 2010 р., головною особливістю якого була максимальна аполітичність, на відміну від помаранчевого майдану 2004 р. Протест підприємців засвідчив:
по-перше, здатність народу до об’єднання, по-друге, незалежність від політиків;
по-третє, вимушеність влади йти на компроміс в умовах посилення  громадської активності. Таким чином, активізація суспільства є каталізатором демократичних перетворень та показником змін політичної культури. Демократія тісно пов’язана з громадянським суспільством, яке, в свою чергу, забезпечує підґрунтя розвитку демократичної політичної культури.

У третьому розділі «Проблеми підвищення та розвитку політичної культури українського соціуму» розглядаються складові процесу розвитку політичної культури українського суспільства у контексті визначення факторів впливу та відповідної його періодизації.

Перший підрозділ «Особливості формування політичної культури в Україні» присвячений виявленню та структуризації особливостей формування політичної культури України. Історичний досвід України щодо формування визначальних рис політичної культури, з точки зору дисертанта, можна структурувати наступним чином:

1.     Український народ має тисячолітні традиції державотворення. Транзит української державності починається з часів Київської Русі через козацьку державу і Гетьманщину, УНР і ЗУНР, що детермінувало політичну культуру українського народу.

2.     В Україні існувала досить структурно розвинена форма демократії у сфері як політичних інститутів, так і політичної культури. Наприкінці ХVI ст. – першій половині ХVII ст. викристалізувалися станові за формою політичні культури запорозького козацтва, шляхти і представників верхівки православної церкви.

3.     Системоутворюючим чинником формування політичної культури в Україні був розподіл українських земель протягом віків між різними державами: Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Чехословаччиною, Румунією тощо.

Автор дисертації вважає за доцільне застосувати класифікацію українського дослідника Б. Цимбалістого щодо особливостей історії України, які мали визначальний вплив на розвиток української політичної культури:

1.     Багатовікова бездержавність, тобто відсутність нагоди здобувати досвід влади, бути нарівні у стосунках з іншими народами й почуватися вільним господарем на своїй землі.

2.     Розчленування української території та включення її частин у різні держави з різними культурами, політичними системами, що призвело до психологічного, побутового і політичного відчужування між різними верствами  українського народу.

3.     Багатократна денаціоналізація провідної верстви України. У XVI–XVII ст. наша боярська і шляхетська верства полонізувалась, а у XVIII–XIX ст. русифікувалась. Усе це призвело до втрати політичної ідентичності та деградації політичної еліти. У ХХ ст. провідна верства була знищена або пішла на службу інтересів радянської імперії.

Таким чином, формування політичної культури українського суспільства має свої проблеми саме в історичному контексті. Крім того, формуванню політичної культури демократичного типу перешкоджає також несистемна циркуляція політичної еліти, нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, слабкість політичних партій.

У другому підрозділі «Варіативні фактори впливу на політичну культуру України» автором розглянуті і проаналізовані моделі підвищення рівня політичної культури. У цьому контексті реформування системи середньої освіти є одним з визначальних чинників формування політичної культури на рівні свідомості та практичних знань.

Дисертант відзначає, що наступним фактором підвищення рівня політичної культури є формування заможного середнього класу як економічно активної групи населення.

Наразі триває процес становлення демократичної політичної культури. Поки що політична культура України є культурою перехідного суспільства. Перспективи її розвитку полягають у кардинальному оновленні влади, утвердженні демократичних форм управління, формуванні розвиненого громадянського суспільства, забезпеченні пріоритету прав і свобод громадян.

Отже, демократичну політичну культуру можна сформувати шляхом перетворення суспільства на справді демократичне, яке надає можливість кожному громадянину вільно брати участь у політичному житті, створює належні умови для розвитку культури та освіти, дбає про духовний і моральний стан населення.

 

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины