ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ЯК ЧИННИК ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ІНСТИТУТІВ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається необхідність наукових розвідок у даному напрямку, формулюються мета й завдання роботи, а також об’єкт і предмет дослідження, визначається наукова новизна та практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію, публікації та структуру роботи.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження феноменів «ґендер» та «ґендерна рівність» проаналізовано генезис політико-філософської думки відносно ґендерної проблематики, визначено основні підходи до вивчення ґендеру та джерельна база дослідження. Висвітлено основні концепції ґендеру та ґендерної рівності в політичній сфері.

У підрозділі 1.1. «Характеристика класичних і сучасних підходів до вивчення ґендеру та ґендерної рівності» здійснено аналіз та систематизацію концепцій ролі жінки в суспільно-політичній сфері, вивчення поняття ґендеру. Основою даного аналізу стали роботи класиків політичної думки Платона, Аристотеля, Ф. Аквінського, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, П. Вейнінгера, П. Бурд'є, З. Фрейда, Ф. Енгельса, А. Бебеля, М. Уолцера та інших.

Зазначено, що з розвитком науки та матеріалістичного розуміння дійсності спостерігається поступова еволюція сприйняття жінки в політичній сфері з іраціонально-нігілістичного до більш раціонального, але й досі дискусійного. В дослідженні використана типологія підходів російського вченого О. Хоробрих, який визначає три підходи в історії політико-філософської думки відносно ролі жінок: біологічний, психологічний та соціальний.

Наголошено, що саме поняття ґендеру не є суто політичним, тому його необхідно розглядати міждисциплінарно. З цією метою в дослідженні використовуються психологічні та соціологічні концепції Е. Гідденса, Ш. Бурна, Дж. Екер та Е. Маккобі. В цьому руслі систематизуються три підходи до визначення ґендеру: рольовий, стереотипний та культурологічний.

У підрозділі 1.2. «Особливості ґендерних досліджень у політичній науці» проаналізовано основні підходи до вивчення ґендеру в політиці. Серед концепцій ґендеру в політичній науці вирізняються теорії таких західноєвропейських та американських учених як Дж. Батлер, Ш. Бенхабіб, І. Дойчман, Дж. Скотт, А. Йанг, М. Карл, Д. Кул, К. Пейтман, Дж. Рінг, Е. Філліпс, Н. Фрейжер, М. Шенлі та інших. Зазначено, що ґендерні дослідження та політологія стали перехрещуватися з того часу, коли ґендер почав тлумачитися як система владних відносин (Дж. Скотт). Проаналізовано дві концепції взаємовпливу жінок і політичної сфери – концепція інтеграції й концепція маргінальності.

Серед доробок учених пострадянського простору проаналізовано теорії С. Айвазової, Є. Здравомислової, Н. Козлової, І. Кона, Є. Кочкіної, Н. Пушкарьової, А. Тьомкіної, І. Чикалової. Російська дослідниця Н. Козлова зазначає, що ґендерно політика добре вимірюється, тому що політичні відносини більш очевидні через публічність. Вона наголошує, що за допомогою ґендерних досліджень у політології можна вирішити проблеми рівноправ’я та впливати на соціокультурний пласт. 

Одним із провідних аспектів дослідження є вплив ґендеру саме в контексті  демократичних перетворень суспільства. Такі українські вчені як М. Головатий, О. Новакова, Л. Півнева, О. Чемшит, Г. Щедрова та інші розглядають різноманітні аспекти політичної демократизації, фактори становлення та тенденції розвитку демократичного транзиту в Україні.

В українській політичній науці останнім часом активізувалися дослідження ґендерного питання. Вітчизняними вченими, ідеї яких аналізуються в дисертаційному дослідженні, є В. Архіпов, І. Грабовська, Н. Грицяк, С. Жерьобкін, І. Жерьобкіна, О. Кісь, Ю. Корольчук, І. Лебединська, Т. Мельник, М. Пірен, Л. Смоляр, О. Ярош та інші. Дослідники висвітлюють такі проблеми як аналіз доробок іноземних ґендерологів, імідж жінки-політичного лідера, ґендерні стереотипи, розвиток феміністичного руху, причини ґендерного дисбалансу, історичні передумови ґендерної ситуації в Україні, особливості ролі жінки в пострадянських країнах, причини неефективності запровадження ґендерної політики, «ґендерний світогляд», роль жінок у структурі державного управління, докази існування ґендерної нерівності тощо.

Разом із цим на сьогоднішній день відсутні комплексні наукові розробки питань ґендерної рівності в контексті демократизації суспільства, систематизоване викладення генезису ґендерних досліджень у політичній науці та уточнення понять ґендеру та ґендерної рівності в політологічному контексті, визначення причин та типів ґендерної нерівності, а також моделей, типів, структури та рівнів досягнення ґендерного паритету, відкритим залишається питання комплексних рекомендацій щодо практичних механізмів запровадження ґендерного балансу в політичних інститутах України, що й стало основними завданнями дослідження.

У другому розділі «Методологічні основи дослідження ґендерної рівності в політичних інститутах» визначено методологію та понятійно-категоріальний апарат дослідження.

У підрозділі 2.1. «Методологічне обґрунтування дослідження» викладено методологію дослідження ґендерної рівності в політичних інститутах України. Одними з основних методів, що застосовуються, є аналіз і синтез. Шляхом використання аналізу та синтезу політичні явища й категорії розкладаються на складові частини (та навпаки – поєднуються), які піддаються детальному дослідженню. Так, окремо розглядаються характеристики ґендеру та політичних інститутів, що дає змогу визначити найбільш оптимальне визначення терміну «ґендер» та проблеми паритету в політичних інститутах.

Для аналізу політичних інститутів українського суспільства, тобто суспільства, що розвивається, доречно використання методу синергетики, за допомогою якого проблема ґендерного паритету в політичних інститутах розглядається в динаміці, постійному розвитку, приймається до уваги обмін інформацією з навколишнім середовищем, а також взаємовплив ґендерного питання з іншими політичними процесами всередині політичної системи. Метод синергетики корелюється з системним методом дослідження, який дозволяє розглядати політичні інститути як частину всієї політичної системи, а проблему ґендерної рівності в політичних інститутах – в контексті ґендерного питання політичної системи, але порівняно з синергетикою дає змогу аналізувати ґендерну проблематику в статиці, що важливо для кризового часу.

Питанням наукового дослідження є проблема ґендерної рівності в політичних інститутах, тому одним із методів, що використовується в роботі, є інституціональний метод, за допомогою якого політичні інститути аналізуються як сукупність формальних правил, неформальних обмежень та механізмів їх примусового здійснення. Також застосовуються історичний, біхевіористський, структурно-функціональний, порівняльний та політико-культурний методи. В роботі активно використовуються емпіричні методи дослідження, такі як контент-аналіз, соціологічний метод, метод соціометрії, метод моделювання, ґендерний аналіз, які в повному обсязі обґрунтовують структуру та зміст дослідження.

Елементом ґендерного аналізу є підрахунки рівня забезпечення ґендерної рівності, який запропоновано розглядати як метод дослідження політико-ґендерної проблематики. Національні та міжнародні дослідницькі організації використовують такий індекс як індекс розвитку з урахуванням ґендерного фактору (ІРҐФ). У той же час визначення ІРҐФ є складною операцією, яку можна здійснити тільки на загальнонаціональному та міжнародному рівнях. Тому в роботі запропоновано ввести малий індекс забезпечення ґендерної рівності відносно конкретних ситуацій, за яким ураховуються кількість прийнятих рішень за певний проміжок часу, показник важливості рішення, що приймається, відносно кількості людей та масштабів змін, а також середня кількість жінок, що брали участь у прийнятті рішення. Цей індекс не є остаточним показником, але виступає ефективним індикатором паритетного прийняття рішення в конкретному випадку.

У підрозділі 2.2. «Понятійно-категоріальний апарат дослідження» визначено та охарактеризовано основну наукову термінологію, що детермінувало чіткість та коректність подальшої роботи. З метою організації наукового дослідження дані терміни й категорії розподіляються на «політологічні», «ґендерні» та «феміністичні». Одним із основних є поняття «паритетна демократія». Паритетну демократію розглядають як оптимальну модель системи стримувань і противаг, що забезпечує реалізацію рівних прав і можливостей для всіх учасників демократичного процесу, створюючи певний баланс інтересів. Така модель будується на політичній та правовій системах, які визначають правила, норми та механізми взаємодії різних складових (Л. Кормич).

Окремо проаналізовано основні критерії демократії, які вказують на зв'язок останньої з ґендерним паритетом: рівність усіх громадян, верховенство права, інклюзивність усього дорослого населення в політичний процес, відповідальність влади перед усіма соціальними групами суспільства, високий рівень самоорганізації громадян, «багатогранне» політичне лідерство тощо.

Докладно досліджено категорії формальної та реальної ґендерної рівності в суспільно-політичному житті. Формальна ґендерна рівність – це офіційно задекларована рівність прав і можливостей жінок і чоловіків. У свою чергу реальна ґендерна рівність – це рівність прав і можливостей жінок і чоловіків, що реалізується на практиці. Реальний паритет як наслідок формального повинен бути раціональним, тобто не перетворюватися на «зрівнялівку» та базуватися на рівності можливостей з урахуванням біологічних особливостей статі. Тобто метою демократизованого суспільства є раціонально-реальний ґендерний паритет.

Третій розділ «Політологічний аналіз ґендерного розподілу в політичних інститутах демократичних країн» присвячено вивченню іноземного досвіду успішної ґендерної політики, характеристиці ґендерної структури політичних інститутів України, визначенню та теоретичному обґрунтуванню моделей, типів, структури, рівнів ґендерного балансу, розгляду чинників ґендерної асиметрії.

У підрозділі 3.1. «Аналіз досягнення ґендерного паритету на прикладі скандинавських держав» проаналізовано ґендерну ситуацію в політичних інститутах Швеції та Фінляндії, де показник ґендерної рівності є найвищим серед усіх держав світу (ІРҐФ = 0,92). За даними міжнародного ґендерного рейтингу «The Global Gender Gap Report», серед парламентарів у Швеції 47 % жінок, серед міністрів – 40 %, серед виборних посад на муніципальному рівні – 41 %.

Зроблено аналіз доробку таких скандинавських учених як Т. Варіс, К. Лемпієйнен, С.-Б. Нільсен, С. Салмєнніємі, І. Сулкунен, а також праць російської вченої Н. Степанової, які присвячені вивченню ґендерного паритету скандинавських держав. Аналіз деяких аспектів політико-правового регламентування, функціонування жіночого руху, історичних особливостей, державної структури реалізації ґендерної політики показує, що в скандинавських державах поєднуються кілька чинників створення ґендерного балансу в політиці: культурний, ментальний, соціальний, економічний, політичний.

Зазначено, що серед факторів, які вплинули на становлення ґендерного балансу в політичній сфері таких держав як Швеція та Фінляндія, доцільно назвати аграрне минуле цих держав, «соціальне материнство», багатий на традиції жіночий рух, паритетну працю представників обох статей на виробництві та провідну роль жінок у процесі індустріалізації, розгляд ґендерного питання в контексті загальної демократії та добробуту, високий економічний рівень та позитивну соціальну атмосферу, а також матеріальну незалежність жінок. Дані чинники дозволяють ефективно артикулювати інтереси як чоловіків, так і жінок, що сприяє подальшому розвитку паритетної демократії.

У підрозділі 3.2. «Специфіка ґендерної структури політичних інститутів України» проаналізовано особливості ґендерної структури політичних інститутів на різних рівнях політичної системи України. Ґендерна картина в таких політичних інститутах як інститут Президентства, Верховна Рада України, Уряд України, Конституційний суд України, Верховний Суд України, провідні політичні партії, органи місцевого самоврядування демонструє основні проблеми нерівності доступу чоловіків і жінок до державно-владних посад. Так, за станом на 2011 р. у Верховній Раді України VI скликання приблизно 7 % жінок, в Уряді України – 0 % жінок, серед суддів Верховного Суду України – 36 % жінок, серед суддів Конституційного Суду України – 11 % жінок. Тобто в центральних політичних інститутах у середньому близько 13,5 % жінок. Серед керівництва Луганської обласної державної адміністрації жінок немає, серед депутатів Луганської обласної ради – 6,5 %, серед депутатів Луганської міської ради – 21 %, у Ленінській районній у місті Луганську раді – 17,4 % жінок.

Для порівняння можна розглянути ґендерну структуру Верховної Ради України V та IV скликань. Так, у Верховній Раді України даних скликань нараховувалось 7,8 % та близько 5 % жінок відповідно. Таким чином, особливої різниці між кількістю жінок у Верховній Раді України трьох скликань немає, спостерігається повільна динаміка змін.

У таких політичних партіях як Партія регіонів, «Батьківщина» (не дивлячись на лідера-жінку), «Наша Україна» жінки займають переважно місця секретарів  і помічників або посади нижчих щаблів. Так, головою та його заступниками Партії регіонів є чоловіки, в Президії партії знаходяться тільки дві жінки, серед членів Центральної ревізійної комісії та серед голів обласних партійних організацій жінок немає. В партії «Батьківщина» головою партії є жінка, але серед голів регіональних підрозділів – тільки одна жінка. В партії «Наша Україна» найбільше жінок на керівних посадах порівняно з попередніми. Так, у Президії партії та серед членів Центральної ревізійної комісії – по сім жінок. Але серед голів обласних партійних організацій жінок також немає.

Як зазначається в «Ґендерному паспорті Луганської області» (укладачі Л. П. Горват, Л. Г. Харченко та ін.), порівняно з високим рівнем незбалансованості статей у законодавчій владі на користь чоловіків, серед складу державних службовців обласної та районних державних адміністрацій переважають жінки. В той же час спостерігається різке зменшення представництва жінок з підвищенням категорії посад державних службовців. Отже, відсутність або недостатня кількість жінок на провідних політичних та державно-бюрократичних посадах свідчить про позиціонування жіночої роботи виключно виконавчою силою.

Характеристика рівня ґендерного паритету в Україні здійснена також на основі аналізу загальнонаціональних та регіональних соціологічних досліджень. Так, Інститутом Горшеніна було проведене опитування на тему «Рівноправ’я статей в Україні». Більша частина громадян України (58,8 %) висловила думку, що в країні легше зробити кар’єру (зокрема, в політиці) чоловікам. Вважають, що шанси на успішну кар’єру в представників обох статей однакові, 30,1 %, а 9,6 % вважають, що жінкам легше зробити кар’єру. Тобто не тільки структура політичних інститутів характеризує відсутність паритетного представництва, а й репрезентація громадської думки висвітлює цю проблему.

Експертами також визнається проблема паритетних можливостей. У межах дослідження було проведене опитування експертної групи серед викладацького складу та аспірантів Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Ґендерно незбалансованими політичні інститути України вважають 67 % респондентів. 83 % респондентів визначили, що ґендерна нерівність негативно впливає на демократичні процеси. Але в той же час тільки 16 % експертів вважають необхідним ґендерно-квотний принцип формування влади. Тобто політологами визнається ґендерна нерівність в українській політиці, але щодо шляхів її подолання немає однозначних думок.

У підрозділі 3.3. «Моделі, типи та структура ґендерної рівності» на ґрунті проведеного дослідження запропоновано теоретичні моделі та структуру ґендерної рівності в контексті демократизації. Для реалізації паритету на практиці необхідне наукове обґрунтування моделей та структури ґендерної рівності, тобто повинна стояти чітка ціль, що має два рівні. Перший цільовий рівень – це ідеалістична модель рівноваги, до якої треба прямувати. Другий рівень – це реалістична модель, яка враховує реалії та перспективи, а також засоби досягнення паритету.

Перша типологія моделей ґендерної рівності здійснена за сутнісним критерієм. Визначається скандинавська, європейська, американська та радянська моделі ґендерної рівності. Скандинавська модель ґендерної рівності характеризується лінійним історичним становленням та загальним розумінням ґендерного паритету. Ґендерна рівність за цією моделлю забезпечується в руслі загального соціально-економічного добробуту та сталої паритетної демократії.

Європейська модель ґендерної рівності має такі особливості як циклічність становлення, формування від громадянського суспільства до владних структур. Забезпечується в контексті економічної стабільності суспільства та розвитку демократичних політичних процесів.

Американська модель ґендерної рівності характеризується лінійним історичним становленням і особливою націленістю на ідейну ґендерну рівність та судово-законодавчу базу паритету. Рівність за цією моделлю формується від громадян до владних структур, є складовою демократичної політичної сфери.

Радянська модель ґендерної рівності має такі особливості як хаотичність становлення та неповний баланс. Забезпечується в контексті побудови індустріально розвиненого суспільства головним чином через працевлаштування жінок на виробництво, формується від владних структур до громадян. Моделі такого типу притаманні авторитарним або державам, що трансформуються.

Наступна типологія базується на такому критерії як динаміка реалізації ґендерного паритету в політиці. За цим критерієм визначено наступні моделі: стійка, латентна та ґендерна рівність, що трансформується. Стійка ґендерна рівність є ідеальною моделлю, бо характеризується сталістю балансу в усіх проявах політичного. Цей тип не залежить від політичних коливань, тому що є частиною демократичної політичної системи. Ґендерна рівність, що трансформується, поєднує в собі елементи дисбалансу та боротьби за рівновагу, залежить від суспільно-політичної ситуації. Латентна ґендерна рівність передбачає, з одного боку, навмисне ігнорування ґендерної проблеми, з другого боку, «автоматичні» прояви дискримінації.

За рівнем досягнення ґендерну рівність диференційовано на повну та часткову. Так, при повній ґендерній рівності спостерігається повний паритет, рівність прав та обов’язків між статями. При частковій ґендерній рівності відбувається акцентування уваги тільки на «жіночому» або «чоловічому» питанні.

Ґендерна рівність у політиці розподіляється на технічну та харизматичну. Технічна ґендерна рівність  – це кількісний розподіл чоловіків і жінок у політичних структурах і інститутах. Харизматична ґендерна рівність зумовлюється наявністю яскравих політичних лідерів, активних діячів обох статей. Визначено кілька рівнів досягнення ґендерної рівності в політичних інститутах: макрорівень, мезорівень, мікрорівень, що дає змогу етапізувати досягнення паритетної демократії.

Здійснено аналіз ґендерної нерівністі в політиці, яка диференційована на симетричну, асиметричну та хаотичну. Симетрична ґендерна нерівність характеризується проявами дискримінації відносно обох статей. Асиметрична ґендерна нерівність має такі особливості як систематичні прояви дискримінаційного характеру відносно однієї статі. Хаотична ґендерна нерівність характеризується несистематизованою дискримінацією певної статі. Також ґендерну нерівність у політиці можна розподілити на загальну та відокремлену. Так, загальна ґендерна нерівність розповсюджується на всю сферу політичного. Відокремлена ґендерна нерівність розповсюджується тільки на окремі політичні інститути або процеси.

Досліджено основні чинники ґендерної асиметрії в політичних інститутах України. Запропоновано причини дисбалансу поділити на чотири блоки: культурологічний, політичний, соціально-економічний, політико-правовий, що дало змогу обґрунтувати структуру ґендерної рівності. Перший елемент – це ґендерно-політична культура, що залежить від таких складових як ґендерна свідомість; знищення політико-ґендерних стереотипів; політико-ґендерна соціалізація. Наступні компоненти – ґендерне законодавство та адекватний розподіл політико-ґендерного часу. Політико-ґендерний час визначено як кількість часу, розподіленого між жінками та чоловіками для реалізації їх громадсько-політичних і професійних інтересів. Саме створення збалансованого політико-ґендерного часу є одним із основних чинників побудови паритетної демократії. Останній елемент структури – соціально-економічний ґендерний паритет. Ця структура зможе забезпечити системність відповідних заходів, а також аналіз результатів.

Четвертий розділ «Шляхи подолання ґендерної нерівності в політичних інститутах України» присвячено аналізу політико-правового регламентування ґендерних відносин, аналізу особливостей функціонування жіночих організацій як детермінанти досягнення ґендерного паритету, а також розробці синергетичної системи практичних механізмів реалізації ґендерної рівності.

У підрозділі 4.1. «Політико-правове регламентування забезпечення ґендерної рівності в Україні» розглянуто особливості політико-правової бази в Україні щодо регулювання ґендерного питання. Зазначено, що основою політико-правової бази дотримання рівних прав і можливостей є міжнародні документи: Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок»; «Декларація тисячоліття» ООН тощо. Основним законом України в сфері ґендерних відносин є Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

Крім законодавчої бази, наступним шляхом створення ґендерного балансу в країні є урядові, міжурядові та громадські проекти: Державна програма з утвердження ґендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 р., «Програма рівних можливостей та прав жінок в Україні», «Жіночі освітні центри в Україні» та ін.

Визначено, що ґендерне законодавство в Україні при належному дотриманні є доволі прогресивним. Головним завданням є його втілення на практиці. Інша проблема – це позиціонування ґендерного питання в державних та громадських програмах як суто «жіночого», без достатнього врахування «чоловічих» питань дискримінаційного характеру. Доречно внести зміни щодо ґендерного законодавства в аспекті квотного принципу, чіткості ієрархії державних органів, що безпосередньо займаються ґендерною проблемою, посилення контролю, засобів впливу та санкцій щодо дискримінації в сфері праці. Також доцільно затвердити «Програму забезпечення рівних прав і можливостей на період до 2020 р.».

Підрозділ 4.2. «Жіночі організації як детермінанта досягнення ґендерного паритету» присвячено аналізу особливостей функціонування жіночих організацій у контексті реалізації ґендерного балансу. Характеристика особливостей жіночих організацій теоретично базується на роботах української дослідниці Л. Смоляр, яка визначає наступні типи жіночих організацій: традиційні жіночі організації; організації ділових жінок; соціально орієнтовані жіночі організації; організації феміністичного спрямування.

Зазначено, що одним із основних чинників досягнення ґендерної рівності в суспільстві є розвиток громадських організацій. З одного боку, всі громадські організації самі по собі сприяють забезпеченню ґендерної рівності, тому що залучають жінок і чоловіків до суспільної праці. З  іншого боку, дослідження ґендерної структури політичних інститутів свідчать про те, що громадські організації, як і політичні партії, можуть бути олігархізованими й ґендерно незбалансованими, що впливає й на суспільство в цілому. При цьому рівень паритету в даних інститутах вищий, ніж у політичних партіях та владних структурах.

Кількість громадських, зокрема, жіночих, організацій збільшувалась з розвитком демократичних трансформацій в Україні. Нараховується приблизно 1000 жіночих організацій (близько 4 % від загальної кількості громадських організацій). Організації жіночого спрямування залучають до суспільної роботи жіночу верству населення, борються за політичні права жінок, але при цьому не дають очікуваного ефекту паритету, тому що діють в односторонньому напрямі й не залучають (або не можуть залучити) до своєї діяльності чоловіків, є ґендерно незбалансованими та феміністичними або «занадто традиційними» за своєю суттю.

У підрозділі 4.3. «Система практичних механізмів реалізації ґендерного балансу» на основі проведеного дослідження розроблено синергетичну Програму ґендерного інтегрування, яка включає наступні механізми:

1. На ґрунті світового досвіду й українських реалій пропонується вдосконалити державний механізм реалізації ґендерної політики шляхом створення Бюро ґендерної рівності, Незалежної комісії з ґендерної рівності, посади Уповноваженого з рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Місцевими інститутами можуть стати Обласні комісії з ґендерної рівності в обласних державних адміністраціях та Міські комісії з ґендерної рівності в міських виконавчих комітетах. Принциповою ланкою є створення та ефективне функціонування науково-дослідних центрів з ґендерної проблематики, які повинні співпрацювати з громадянським суспільством та ЗМІ.

2. Наступний механізм забезпечення ґендерної рівності – це квотний принцип формування владних структур. Механізмом упровадження квотування пропонується окремий закон про рівноправність. Для України є небезпечним одразу введення квот високого відсотку, бо, враховуючи сучасні реалії, це може призвести до виникнення непрофесійного жіночого складу в політичних інститутах, «кумівства» та хабарництва. Так, на ґрунті досвіду розвинених країн та «Цілей розвитку тисячоліття» запропоновано наступні квоти. Наприклад, у Закон «Про рівні права і можливості жінок і чоловіків» доцільно внести зміни щодо впровадження квотного принципу представництва жінок у Верховній Раді України в межах 10 %, з кожними наступними виборами даний відсоток необхідно збільшувати на 3 – 5 % до представництва не менше 40 % та не більше 60 % кожної статі. Ця норма повинна стосуватися й обласних, міських та районних рад.

3. Окрема складова ефективної ґендерної політики – це введення такого типу виборчої системи, яка б сприяла ґендерній рівності в політичних інститутах. Ґендерологи вважають, що саме пропорційна виборча система забезпечує паритет у політичних інститутах. Але дана теза може бути неоднозначною, тому що, по-перше, тип виборчої системи корелюється з іншими особливостями політичної системи. По-друге, якщо суспільством уже усвідомлена необхідність паритету, то мажоритарна виборча система може бути ще більш ефективною, ніж пропорційна. 

4. Одним із основних елементів ґендерної політики повинна стати ґендерноспрямована соціальна політика. Дані соціальні зміни забезпечать можливість поєднання двох ролей – ролі батьків та політичного, державного діяча. Наголошено, що такі гарантії повинні стосуватися не тільки жінок, а й чоловіків.

5. Найважчий елемент реалізації паритету – це культурно-ментальні зміни, які потребують складної роботи консолідованого суспільства. Запропоновано наступні напрямки заходів, які б могли міститися у Національному ґендерному політико-культурному проекті: вдосконалення інформаційних ресурсів; робота з дітьми та батьками, а також молоддю; робота з освітянами та науковцями; тематичні заходи.

Ефективним засобом розповсюдження ідей паритетної демократії в політиці є проведення громадських слухань з ґендерних проблем не рідше двох разів на рік, а також упровадження ґендерного бюджету.

Результатом даної програми буде формування ґендерно-політичної компетентності та реалізація раціонально-реальної рівності прав і можливостей.