НАДНАЦІОНАЛЬНІ ІНСТИТУТИ У ФОРМУВАННІ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЄС

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
НАДНАЦІОНАЛЬНІ ІНСТИТУТИ У ФОРМУВАННІ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ЄС
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

 

У Вступі обґрунтовано вибір теми, актуальність, сутність наукової проблеми і сучасний стан її дослідження, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт та предмет, методологічні засади дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, ступінь та характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження  інституту наднаціональності ЄС» присвячено з’ясуванню стану розробки наукової проблеми, формулюванню концептуально-методологічних підходів до феномену наднаціональності у практиці ЄС, дослідженню інституціональних аспектів європейської інтеграції та політико-правових чинників спільної зовнішньої політики ЄС. Слід відзначити, що окреслена у назві дисертації проблема знаходить часткове і загалом сутнісне відображення у працях відомих зарубіжних фахівців, які представляють різні академічні та університетські школи політології, а у вітчизняній політичній науці ця проблема досліджена за традиційними та спеціалізованими аспектами щодо ролі інституцій Європейського Союзу в інтеграційних процесах. Зокрема, у теоретичних та прикладних дослідженнях зарубіжних та вітчизняних фахівців розглянуто концептуальні підходи:

- до загальних проблем європейської інтеграції представників європейського федералізму А Спінеллі, Г. Бругманса, Д. де Ружмона, М. Берджесса, Д. Сиджанські, Ф. Шарпфа, А. Сбраджіа та ін., які досліджували процеси інтеграції як теорії, що надає чітке уявлення про форму об’єднаної Європи і обґрунтовує принципи побудови наднаціонального співтовариства;

- до проблеми функціонального, політичного і географічного розширення ЄС представників неофункціоналізму Е. Хааса, Л. Ліндберга, Ф. Шміттера, С. Шайнгольда, В. Сендгольца, Дж. Трангольм-Міккелсена, які підкреслювали ключову роль наднаціональних інституцій в управлінні інтеграційними процесами, в узгодженні інтересів країн-членів ЄС та у забезпеченні контролю за дотриманням рішень політичних інститутів ЄС учасниками інтеграційних процесів;

- до проблеми вагомості наднаціональних інституцій у зростанні взаємодії між суспільствами і наднаціональними структурами ЄС представників комунікативної теорії К. Дейча, Д. Пучала, П. Джейкоба, які стверджували, що політична інтеграція з появою міжнародної системи нового типу здійснюється через процеси взаємних комунікацій (або взаємодій), обмінів і культурних потоків між національними суспільствами, а наднаціональні інституції сприяють формальному закріпленню досягнутого рівня інтеграції;

- до проблеми впливу наднаціональних інститутів на політику держав-членів представників ліберального міжурядового підходу і теорії дворівневої гри  Е. Моравчика, Дж. Капорасо, С. Булмера, Р. Путнама, які розглядають інституції ЄС як механізм сприяння міжнародному співробітництву національних держав, вироблення правил і нагляду за їх дотриманням;

- до проблеми співпраці різних рівнів влади ЄС в європейських інтеграційних процесах теоретиків багаторівневого управління Г. Маркса, Л. Хуга, Б. Колер-Коха, М. Йахтенфухса, які наголошували, що сучасний стан інтеграції вимагає тісної співпраці всіх наднаціональних інституцій з національними урядами, місцевими органами влади і різними групами інтересів і використовується як для пояснення причин передачі повноважень наднаціональним інституціям ЄС, так і для аналізу еволюції окремих сфер співробітництва і причин прийняття політичних рішень;

- до проблеми місця і ролі наднаціональних інституцій ЄС  і їх можливості впливати на інтеграційні процеси теоретиків нового інституціоналізму Дж. Гарретта, Дж Цебеліса, А. Стоун Світа, К. Йоргенсена, Дж. Чекеля, М. Поллака, які вважали, що успіх інтеграції залежить від ефективної діяльності наднаціональних інституцій, ключовим завданням яких визнається просування співробітництва, розробки наднаціональних правил і норм, заохочення державних і недержавних акторів на всіх рівнях до вироблення нових вертикальних і горизонтальних мереж управління;

- до проблеми діяльності окремих наднаціональних інституцій ЄС, що представлено у роботах П. Леблонда, В. Шмідта, М. Егеберга, Й. Ольсена, Х. Кассима, Т. Кристіансена, У. Дитрихса, Д. Кітца та ін., які обґрунтовують зростання значення наднаціональних інституцій ЄС з огляду на подальшу конкретизацію засад інтеграції і зміну кількості учасників інтеграційних процесів та підтримку наднаціональних інституцій з боку різноманітних груп інтересів;

- до проблеми розширення політичних меж європейської інтеграції прибічників А. Спінеллі, М. Леонарда, Б. Ферреро-Валднера, Д. Аллена та ін., які підкреслювали, що лише об’єднане співтовариство з єдиною інституціональною структурою здатне об’єднати прогрес спільного ринку з перевагами політичного співробітництва, тобто пропонували включити у діяльність ЄС поряд з економічними питаннями визначені питання політики, реалізувати ідею про заснування наднаціонального інституту у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики;

- а також до проблематики європейської інтеграції за різноплановим спектром досліджень представників української політології Є. Камінського, А. Кудряченка, І. Оніщенко, Ю.Павленка, О.Зернецької, Б. Парахонського, М. Ожевана, М. Михальченка, В. Копійки, В. Крушинського, О. Шниркова, В. Муравйова, Є.Макаренко, О. Брусиловської, С. Федонюка, В. Терницького, А. Зленка, , О. Врадія, С. Гринько, О. Кравченка, Ж.Панченко, О.Добржанської, О.Резнікової та ін., які розглядають можливості, преференції та прогнозовані наслідки інтеграції України в європейську економіко-політичну систему, що свідчить про еволюцію та динаміку вітчизняної наукової думки щодо концепту «європейська інтеграція» та «спільна зовнішня політика ЄС».

Здійснений аналіз поглядів представників зарубіжної та вітчизняної наукової політичної думки уможливлює висновок про головний зміст інституційної наднаціональності у практиці європейської інтеграції, який полягає в еволюції від регіональної системи до системи концентрованого управління в найбільш вагомих сферах міждержавної і міжнародної взаємодії, зокрема, у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики, фінансово-економічній, інформаційній та соціально-культурній сферах.

Політико-інституціональний аспект інтеграційних процесів, як свідчать результати дослідження, полягає у перетворенні Європейських Економічних Співтовариств у наднаціональну структуру з упорядкованою ієрархією влади різних рівнів, з постійними керівними елітами та встановленими правилами взаємодії, тобто, на авторську думку, інституціональний аспект наднаціональності розуміється як формування складу і змісту взаємозв’язків між функціональними елементами інтеграційної системи, які об’єднують її в єдине ціле і дозволяють елементам взаємодіяти у межах вирішення міжнародно-політичних, економічних та безпекових проблем ЄС. Показано, що Європейський Союз у сучасному вигляді як нова міжнародна форма наднаціонального й міждержавного співробітництва, політичної кооперації й створення наднаціональної влади з власними важелями керування та фінансових ресурсів утворився внаслідок поетапного розширення, що спричинило удосконалення інституційного механізму ЄС, призвело до реалізації принципу наднаціонального будівництва.

З’ясовано, що регулятивний вимір наднаціональності ЄС означає керованість наднаціональними інститутами суспільно-політичних та економічних процесів та діє у вигляді різноманітних важелів впливу на процеси – прямих та непрямих, здійснюється шляхом застосування різних методів наднаціонального управління. Регулятивність у визначенні і представленні повноважень, на думку дослідників,  заслуговує на підвищену увагу, оскільки свідчить, що у своєму поступі до спільності європейська інтеграція розвивається на чіткій політико-правовій основі та за жорсткого контролю з боку представницької влади. Міжнародні договори та угоди Європейського Союзу базуються на принциповій концепції, за якою практично всі механізми та інструменти, які застосовуються національними державами, мають поетапно впроваджуватися у всі сфери життєдіяльності ЄС. Особливість регулювання, що стосується сфери спільної зовнішньої політики, полягає в тому, що дипломатичні зусилля на перших порах здійснювалися, по-перше, без низки повноважень, що їх мають національні міністерства закордонних справ, по-друге, вони мали поступово виходити з вузьких рамок політико-правового забезпечення, тобто концептуально регулюючі документи передбачали спільну відповідальність за дотримання включених у них положень. Загалом же концепція регулювання спільної зовнішньої і безпекової політики в рамках нинішніх зовнішніх відносин ЄС полягає в тому, що вона має управлятися і регулюватися як на засадах міжурядових процедур, так і у формі прямої міжнародної відповідальності ЄС.

Відтак, з погляду більшості теоретиків і практиків європейських інтеграційних процесів, феномен наднаціональності зумовлений низкою передумов і динамікою системи ЄС, серед яких виокремлюють політичну далекоглядність і волю європейських державних діячів, які сприяли під час економічної інтеграції створенню інститутів, спроможних до реалізації завдань політичного союзу; готовність європейських країн сприйняти загальні рішення, зокрема, і у сфері спільної зовнішньої політики; ідеологію європейськості як наслідок багатовікової історії та релігійної традиції, що впливає на процеси інтеграції та міжнародній суб’єктності ЄС.

У другому розділі «Еволюція міжнародної суб’єктності наднаціональних інститутів ЄС» наголос зроблено на з’ясуванні якісних змін у системі функціонування Європейського Союзу як унікального політико-територіального утворення, що в процесі розширення та включення до складу нових держав поступово набувало рис державності. Аналіз чинників політичної участі ЄС у міжнародних відносинах від Європейських співтовариств до Маастрихтського договору засвідчив, що Маастрихтський договір 1992 року продовжив традицію засновницьких договорів і Єдиного європейського акту щодо правових основ політичного союзу країн ЄС у вигляді реформи, спрямованої на посилення наднаціональності в інституціональній архітектурі ЄС, що відобразилось у зростанні ролі політичних інститутів ЄС щодо міжнародної суб’єктності організації. Доведено, що очевидні розходження в підходах країн-членів ЄС до незалежності зовнішньої політики держав зумовили  необхідність досягнення консенсусу у цій сфері з метою узгодження позицій наднаціональних інститутів ЄС та провідних політичних акторів Європи. Проте на змістовному формулюванні договірних проектів ЄС у їхній міжнародно-політичній частині суттєво позначилося політико-культурне розмаїття держав-членів Європейського Союзу і, як наслідок, має місце помітна суперечність у переході до нових форм спільного регулювання зовнішньої і безпекової політики, що переважно проявляється у своєрідних зіткненнях між національними міністерствами закордонних справ країн-членів та вже існуючими і створюваними наднаціональними інститутами Європейського Союзу. Однак необхідність продовження реформування ЄС як суб’єкта міжнародних відносин сприяла підписанню Амстердамського договору про ЄС (1997 рік), а потому і Ніццького договору (2001 рік), який, з погляду як наднаціональних інститутів, так і країн-членів, носив компромісний характер, оскільки, певною мірою не відображав усього обсягу змін майбутнього розширення ЄС.

Показовим прикладом становлення міжнародної суб’єктності ЄС та поглиблення європейської інтеграції стала спроба розроблення й уведення в дію «Договору, що встановлює Конституцію для Європи», який містив ідею формування в ЄС елементів державності зі збереженням окремих суверенних прав за країнами-членами ЄС, що дало підстави розглядати документ як концепцію «розщепленого суверенітету» та уявлення про ЄС як державоподібне утворення. Незважаючи на організацію підтримки ідеї Європейської Конституції, що здійснювалася через національні політичні інститути та громадські організації, її ратифікація в більшості країн ЄС була відхилена й замінена більш компромісною ідеєю інкорпорації всіх нововведень Договору про реформу в засновницькі договори. У цьому контексті Лісабонський договір, підписаний 13 грудня 2007 року, по суті визначив межі політичного компромісу між керівництвом ЄС і країнами-членами щодо системи управління й ефективності ухвалення політичних і правових рішень.

Доведено, що функціональна роль наднаціональних інститутів у забезпеченні спільної зовнішньої політики Європейського Союзу після набуття чинності Лісабонського договору 2009 року полягає у подальшій трансформації міжнародної суб’єктності організації, оскільки положення Лісабонського договору передбачають низку суттєвих змін, спрямованих як на посилення міжнародної ролі інститутів ЄС, так і внутрішньої інтеграції загалом. Показано, що Лісабонський договір вніс істотні зміни до Договору про ЄС щодо інституціональної структури, до якої належать Європейський парламент, Європейська рада ЄС, Європейська комісія, Рада міністрів ЄС, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк, Європейська рахункова палата і яка в результаті зміцнює гарантії представництва інтересів національних держав в інститутах ЄС, і зумовив у контексті світової фінансово-економічної кризи 2008-2009 років інституційні зміни інтеграційного вектору ЄС з розширення на поглиблення. Враховуючи фінансово-економічну кризу, інститутами ЄС було ухвалено принципове рішення про створення нової наднаціональної архітектури нагляду і контролю за фінансовими ринками, основу яких  складають Європейська рада аналізу системних ризиків та Європейська система фінансових контролерів і основним завданням яких було визначено нагляд за діяльністю банків, фінансових і страхових компаній, пенсійних фондів та контроль за виконанням загальноєвропейських банківських правил, а також моніторинг виконання екстрених антикризових заходів. Відповідно нова система нагляду за фінансовими ринками ЄС, що базується на принципах партнерства, гнучкості і підпорядкованості, покликана зміцнити довіру між національними наглядовими органами, гарантуючи забезпечення фінансової стабільності на наднаціональному рівні, тобто у відносинах з міжнародними суб’єктами. Підкреслено, що процес утворення нових наднаціональних органів Європейського Союзу не обмежується лише фінансовою сферою, оскільки у рамках дискусії щодо інституціонального забезпечення макроекономічної та макрофінансової стабільності привертають увагу ініціативи ФРН та Франції щодо формування «економічного уряду» ЄС, хоча принципова згода щодо цієї ініціативи на тлі загострення проблем в Єврозоні, обумовлених критичним розбалансуванням державних фінансів окремих країн, відсутня. Натомість суттєво посилюються позиції противників поглиблення економічної інтеграції, які виступають за обмеження повноважень наднаціональних структур, а в країнах-донорах послаблюється підтримка населенням політики правлячих урядів. Так, економічні проблеми в ЄС зумовили певні суперечності між країнами-членами з питань посилення бюджетної дисципліни, надання фінансової допомоги; проведення єдиної міграційної політики; проведення спільної зовнішньої політики. Такі розбіжності ускладнюють функціонування нової зовнішньополітичної та дипломатичної інституції ЄС – Європейської служби зовнішніх справ, створення якої було однією з вимог Лісабонського договору і загальною метою діяльності якої було визначено захист європейських цінностей, основоположних інтересів, незалежності й цілісності; консолідація та підтримка демократії, правової держави, прав людини й принципів міжнародного права; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки; розвиток міжнародної системи, заснованої на посиленій багатосторонній співпраці й належному глобальному врядуванні. Наднаціональний статус особливого напряму зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу, що регулюється його базовим документом — Договором про ЄС та іншими договорами, розширює міжнародну суб’єктність ЄС для існуючих та потенційних країн-членів організації, які усвідомлюють реальність вагомості ЄС на міжнародній арені.

Таким чином встановлено, що розширення ЄС спричинило нові лінії політичного, економічного та державного розподілу в європейському регіоні, зумовило виокремлення в стратегії європейської інтеграції та в структурі ЄС мети поглиблення міжнародної суб’єктності ЄС та проведення спільної зовнішньої і безпекової політики, розуміння якої визначається інституціональною складністю Європейського Союзу, що тривалий час функціонував у декількох форматах – форматі спільного ринку, форматі міжнародних організацій та форматі міждержавного союзу.

У третьому розділі «Вплив детермінантів наднаціональності на спільну зовнішню політику ЄС» з’ясовано, що Європейський Союз до підписання Лісабонського договору (2009 рік) керувався у міжнародних відносинах стратегією спільної зовнішньої та безпекової політики 2003 року, базовими засадами якої було визначено подальший процес європейського інтеграційного будівництва, а стратегічними пріоритетами у здійсненні зовнішньої та безпекової політики в межах компетенції ЄС визнавалося ефективне забезпечення передусім національних інтересів держав-членів наднаціональної організації. Основними групами таких інтересів в євроінтеграційному процесі вважалися стратегічні та геополітичні інтереси, пов’язані з національною безпекою; економічні інтереси, пов’язані з інтегруванням економіки у світове господарство; субрегіональні, регіональні та локальні інтереси, пов’язані з забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку ЄС, а також інтереси спільної зовнішньої політики організації як основного ресурсу політики розширення. Цю ефективну складову спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС визнавали й потужним важелем демократичних перетворень у пострадянських та постсоціалістичних країнах, оскільки для країн європейського континенту - не членів ЄС проект «європеїзації» у форматі «політики сусідства» та «асоціації» передбачав трансформацію національної політики та процесів вироблення політичних рішень відповідно до сучасних європейських цінностей, правил і стандартів, узгоджених країнами ЄС. Підкреслено, що ідея «Ширшої Європи» тлумачилася як «ідеалістична», оскільки загрози для безпеки всередині європейського простору істотно скоротилися, а європейська інтеграційна ідеологія набула сталого характеру. Водночас ця політика мала й «реалістичний» підтекст, тому що передбачалося посилити загальну ефективність політики ЄС як у контексті впливу на прилеглі регіони, так і щодо втілення інституціональних можливостей розширеного ЄС, у тому числі у сфері зовнішніх зносин. Уявлення про спільну зовнішню та безпекову політику і завдання ЄС в регіональному європейському просторі було впроваджено в концепції «Ширша Європа», яку покладено в основу європейської політики сусідства. Визначаючи змістовні складові та рушійні важелі спочатку ідеї, а згодом і концепції «Ширшої Європи», експерти брюссельського Центру досліджень європейської політики тлумачили її як політику «європеїзації». За їх твердженням, політичні практики та інструменти, призначені для регулювання відносин ЄС з зовнішнім оточенням, мають ґрунтуватися на трьох основних чинниках: юридичних і інституціональних зобов'язаннях, що випливають з норм і правил ЄС; об'єктивних змінах в економічних структурах та інтересах країн у результаті інтеграції з Європою; суб'єктивних чинниках -  трансформації вірувань, очікувань та ідентичності.

Показано, що для забезпечення визначених цілей зовнішньополітичної діяльності ЄС було задіяно механізми, які передбачають узгодження та обмін інформацією з питань, які викликають спільний інтерес; вироблення «спільної позиції» зі сприйняття та аналізу тих чи інших міжнародних подій, узгодження позицій національних урядів з європейською політичною поведінкою щодо визначення пріоритетів ЄС відносно третіх країн у випадку, коли дипломатичні інструменти виявляються недостатніми для забезпечення міжнародних інтересів  співтовариства. На відміну від економічної інтеграції ЄС, яка базується на делегуванні значної частини національних суверенітетів у відповідній сфері наднаціональним органам, ситуація з формуванням та реалізацією спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС виявилася більш складною, оскільки обумовлена відмінністю національних інтересів та пріоритетів країн-членів у відповідних сферах. У новій ситуації європейського будівництва країнам-членам ЄС необхідно вирішувати якісно нові складні завдання, пов’язані з реалізацією міжнародного статусу в світовій політичній та безпековій системі, з забезпеченням власного захисту від внутрішніх й зовнішніх загроз в умовах непередбачуваності міжнародних процесів, а також з переосмисленням ролі традиційних зовнішньополітичних та безпекових інститутів Європи.

Зазначено, що практика зовнішніх зносин ЄС засвідчила прагнення наднаціональної організації до таких форм взаємодії, які зумовлюють уникнення силових методів реалізації національних інтересів окремих європейських держав, проте розбіжності в політичних підходах до зовнішньополітичних уподобань стратегічного партнерства та безпекових проблем європейських країн спричиняють дихотомію спільної зовнішньої політики інтеграційного об’єднання. Саме національні інтереси та відносини між державами в широкому європейському просторі більше стосуються підтримання регіональної стабільності, ніж свідчать про наявність спільних позицій та підходів до формування нової архітектури європейського порядку, участь у якому також беруть міжрегіональні інституції та неєвропейські актори міжнародних відносин.

Доведено, що загальний погляд європейського політикуму на вироблення нової стратегії зовнішньої та безпекової політики ЄС в рамках Лісабонського договору, зумовив створення наднаціональної інституції – Європейської служби зовнішніх справ та запровадження посади Верховного представника з міжнародних справ і безпеки ЄС, до компетенції якого було віднесено розгортання мережі дипломатичних установ задля реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу на міжнародному рівні і забезпечення функціонування дипломатичних місій ЄС на загальновизнаних міжнародних принципах та надання зовнішньополітичному лідеру ЄС К. Ештон підтримки для зміни курсу щодо більшої усвідомленості європейської зовнішньої політики. Зауважимо, що К. Ештон, яка була призначена на посаду керівника Європейської служби зовнішніх справ, акцентувала, що в основу політичної стабільності ЄС покладено цінності свободи і демократії, дотримання принципів законності і прав людини, ефективне позиціонування та просування інтересів ЄС на міжнародній арені.

З’ясовано, що утворення Європейської служби зовнішніх справ, на погляд фахівців та експертів, уможливлює потенційну консолідацію зусиль країн-членів ЄС щодо реалізації спільної зовнішньої та безпекової політики, дозволяючи ЄС діяти як єдиному потужному міжнародному актору. Та попри проголошену ЄС стратегію зовнішньої політики і практику  дипломатичних місій у країнах світу, більшість провідних міжнародних акторів висловлюють різні оцінки щодо поглиблення міжнародної суб’єктності Європейського Союзу, оскільки новостворена інституція не є самостійною у прийнятті рішень, її повноваження обмежені наданням рекомендацій для Європейського Парламенту та виконанням рішень Європейської Комісії, яка формує головну стратегію, визначає цілі та напрямки спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС.

У розділі представлено емпіричне дослідження щодо сутнісних характеристик наднаціональних інститутів ЄС, здійснених шляхом кореляційного та кластерного аналізу на основі даних «Євробарометру», європейської служби опитування громадської думки. За результатами кореляційного аналізу рівень поінформованості європейської громадськості щодо діяльності наднаціональних інститутів ЄС, зокрема, про Європейський Парламент, Європейську Комісію, Європейську Раду ЄС, Раду міністрів ЄС, засвідчує наявність сильного прямого взаємозв’язку між усіма показниками, тобто спільної тенденції щодо ефективності роботи зазначених інституцій. Встановлено різке зростання довіри до основних наднаціональних інститутів ЄС у 2007 році й тенденцію до поступового зниження рівня довіри в подальшому з невеликими коливаннями в 2009 – 2010 роках: восени 2010 року відбулася певна стабілізація показника, а вже на початку 2011 року рівень довіри європейської громадськості до наднаціональних інститутів ЄС знову знизився відповідно до тенденції 2007 року. За результатами кореляційного аналізу щодо рівня довіри до основних наднаціональних інститутів ЄС можна відзначити наявний  взаємозв’язок між рівнем довіри до Європейського Парламенту та до Європейської Комісії,  що ж стосується  Ради міністрів  ЄС, то довіра до цього інституту не має спільних тенденцій з вищезазначеними і не може бути визначена як взаємозалежний фактор.

За результатами кластерного аналізу за останні роки на національному рівні відбулися суттєві зсуви у рівні довіри до наднаціональних інститутів ЄС, зокрема, досить значні показники довіри відзначаються в Бельгії (55%), Данії (55%), Угорщині (56%), Фінляндії (53%), Словаччині (52%), Румунії (51%), найнижчим є показник довіри до наднаціональних інститутів ЄС у Великій Британії (14%). З осені 2009 року рівень довіри до Європейської Комісії збільшився тільки в Угорщині й Австрії, залишився незмінним у Данії й Латвії. За дослідженнями Євробарометру рівень довіри до наднаціональних інститутів ЄС зменшився в 23 країнах Європейського Союзу, а саме: рівень недовіри переважає рівень довіри в 7 країнах ЄС: Греція (64% проти 32%), Велика Британія (68% проти 18%), Словенія (49% проти 43%), Іспанія (51% проти 33%), Ірландія (45% проти 35%), Австрія (50% проти 42%) та Латвія (47% проти 38%). Найбільш за останній час знизився рівень довіри в Греції, Ірландії, Іспанії, Чехії, Латвії, Словаччині та Португалії, і лише у Литві рівень довіри до Європейського Парламенту збільшився. Загалом рівень довіри до національних інститутів порівняно з наднаціональними залишається більш-менш стабільним і низьким: 28% європейців довіряють своєму уряду (67% тих, хто висловлює недовіру) і 31% довіряють своєму парламенту (62% не довіряють). Довіра до національних політичних інститутів, таким чином, є більш низькою, ніж довіра до Європейського Союзу, якому довіряють 35% і висловлюють недовіру - 55% європейців. Найбільший рівень довіри до ЄС відзначається в Болгарії, Естонії, Данії, Бельгії, Литві та Румунії; найменший рівень довіри - в Ірландії та Греції. Рівень довіри до національних інститутів значно знизився в Ірландії (10% - уряд й 12% парламент), Словенії (18% й 16%), Болгарії (34% й 20%), Данії (39% й 66%), Франції (парламент - 28%). Проте, зріс рівень довіри до уряду й парламенту в Бельгії (на 29% й 36 відповідно), незважаючи на політичну кризу в країні. Також рівень довіри збільшився в Латвії (20% й 15% відповідно), залишаючись при цьому досить низьким.

На основі дослідження зроблено висновок про те, що недостатньо високий  рівень довіри до наднаціональних інститутів ЄС не може розглядатися як виняткове свідчення «дефіциту демократії» на загальноєвропейському рівні, оскільки така ж проблема властива й національним політичним системам. Рівень довіри населення до Європейського Союзу і його ключових інститутів істотно скоротився за останні роки, але при цьому рівень довіри до національних політичних інститутів залишається ще нижчим за рівень довіри до Європейського Союзу. Європейська громадська думка вважає, що ЄС є впливовим актором міжнародних відносин, особливо у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики. Значні зміни простежуються у сприйнятті та рівні довіри до основних наднаціональних інститутів Європейського Союзу - Європейської Комісії, Європейського Парламенту та  Ради міністрів ЄС, які відбулися упродовж останніх років. Так, серед 27 країн-учасниць Європейського Союзу залишається всього три країни (Італія, Швеція, Велика Британія), в яких менше 50% населення обізнані про функціонування наднаціональних європейських інститутів, проте рівень довіри до зазначених вище інститутів, який у 2007 році набирає максимальних значень, поступово починає знижуватися, і суттєві зміни не прогнозуються.

Третій розділ постановкою проблеми, аналізом та обґрунтованими висновками доводить, що поглиблення наднаціональності ЄС залишатиметься складним, суперечливим і навіть конфліктним процесом, а ефективність європейської інтеграції та спільної зовнішньої політики ЄС визначатиметься різноманітними внутрішніми чинниками як ЄС, так і держав-членів, які активно впливають на диверсифікацію відносин між наднаціональними та національними інститутами, на регіональні політичні рішення і програми міжнародного співробітництва.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины