ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ: ТЕОРЕТИЧНІ І ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі до дисертації обґрунтовується актуальність теми дослідження, вказується його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна, практична значимість одержаних результатів дослідження та особистий внесок здобувача в їх отриманні, апробація результатів дисертації та її структура, сформульовані основні положення роботи, що виносяться на захист.

Розділ 1 «Соціально-правова природа злочинів проти правосуддя в Україні» складається із чотирьох підрозділів та висновків.

У підрозділі 1.1 «Стан наукових досліджень проблем запобігання та протидії злочинам проти правосуддя» проводиться аналіз наукових джерел для з’ясування стану доктринального дослідження теоретико-прикладних проблем протидії злочинам у сфері правосуддя.

Встановлено, що здобутки сучасної юридичної науки створюють достатню теоретико-методологічну основу для дослідження проблем протидії злочинам у сфері правосуддя.

Насамперед таку основу складають вчення щодо об’єкту злочину. Традиційною в літературі є позиція, згідно якої об’єктом злочину є суспільні відносини, на які вчиняється злочинне посягання, завдаючи їм певної шкоди, і які поставлені під охорону законом про кримінальну відповідальність. Зокрема, таку наукову позицію підтримують Ш.С. Рашковська, С.А. Алтухов, В.С. Батиргареєва, В.І. Борисов, Н.В. Вітрук, А.В. Галахова, А.С. Горелик, Т.А Денисова, О.О. Дудоров, А.А. Калашников, М.І. Колос, М.Й. Коржанський, О.М.Костенко, А.П. Кузнєцов, Л.В. Лобанова, Р.І. Мельник, М.В. Сийплокі, В.Я. Тацій, В.І. Тютюгін, А.І. Чучаєв. У наукових працях цих авторів безпосередніми об’єктами злочинів проти правосуддя визначаються суспільні відносини, які забезпечують нормальне функціонування державних органів, які у своїй сукупності становлять систему правосуддя (суд, прокуратура, органи слідства, юстиції, кримінально-виконавчих установ тощо), або органів, діяльність яких реалізується в установлених процесуальним законодавством межах.

Важливу методологічну основу дослідження становить низка інших положень теорії кримінального права щодо підстав і принципів криміналізації і декриміналізації суспільно-небезпечних діянь викладені, зокрема, в роботах І.М. Гальперіна, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, Г.А. Злобіна, К.К. Панька, О.Г. Фролової. Наукові висновки, зроблені М.І. Бажановим, В.Д. Івановим, О.І. Лукашовим, О.С. Міхліним, Ю.В. Орлом, Ш.С. Рашковською, В.М. Трубниковим, І.М. Тяжковою, М.І. Хавронюком, Г.В. Ямашевим. Вони були покладені в основу дослідження проблем застосування адміністративної преюдиції у законодавстві, що встановлює кримінальну відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя. Значну роль в проведеному дослідженні відіграли висновки науковців, які вивчали особливості суб’єктивної сторони злочинів проти правосуддя (В.І. Борисов, І.С. Власов, М.Н. Голоднюк, І.М. Тяжкова, В.І. Тютюгін), суб’єктний склад цих злочинів (К.А. Сич,                 І.А. Литвинов), а також проблеми їх класифікації (С.А. Алтухов, О.О. Вакулик, М.Н. Голоднюк, А.С. Горелик, С.В. Ізосимов, Н.Д. Кваснєвська,                           О.М. Кривоченко, В.В. Кудрявцев, А.П.Кузнєцов, С.А. Кузьмін, В.П. Малков, Р.І. Мельник, В.В. Мульченко, М.І. Омельяненко, Ю.В. Орел, Р.В. Скоморохов, О.І. Чучаєв).

В системі заходів протидії злочинам проти правосуддя важливе місце займає покарання, яке водночас виконує кримінологічну роль щодо запобігання злочинності. Проблемі визначення мети покарання приділяли увагу М.І. Бажанов, М.О. Беляєв, І.М. Гальперін, С.Ф. Демченко, Т.А. Денисова, В.К. Дуюнов, І.I.Карпець, М.Й. Коржанський, Ю.В. Нікітін, В.В. Сташис А.Ф.Степанюк,      В.Я. Тацій, В.М. Трубніков, О.Г. Фролова, М.Д. Шаргородський,                              О.І. Шинальський, Б.А. Шолудько, В.С. Яловик. Найбільш поширеною в науці є думка, що кара – це не помста, а цивілізаційна міра справедливості.

В детермінації злочинів проти правосуддя значну роль відіграє мотивація злочинної поведінки, зокрема, отримання особистої вигоди, побоювання відповідальності (Н.Я. Соколов, С.В. Подкопаєв), громадський осуд, негативне ставлення до діяльності органів правосуддя і антисуспільна спрямованість особи         (С.В. Ванюшкін, В.Г. Павлов).

Важливим фактором, який сприяє вчиненню злочинів проти правосуддя є поширення корупції у правоохоронних органах і в судах. На думку низки науковців, безвідповідальність за корупцію стала повсякденною практикою (В.В. Лунєєв, М.В. Корольова, А.В. Куракін, С.Г. Стеценко, О.В. Ткаченко).

У сучасній юридичній літературі багато вчених приділяють увагу напрямам кримінально-правової політики (Ю.В. Баулін, В.І. Борисов,                     З.Ш. Гафуров, І.М. Даньшин, А.П. Закалюк, Н.А. Лопашенко, О.І. Медведько, В.П. Пшонка, В.М. Тертишник, П.Л. Фріс) зокрема,  її формуванню в аспекті пеналізації (депеналізації) окремих діянь (В.І. Борисов, А.Х. Степанюк, І.С.Яковець, О.І. Опанасенко).

Розвиток наукової думки у сфері кримінологічної профілактики особливу увагу науковців привернув до сутності та основних елементів протидії злочинам проти правосуддя, дослідженню проблем якої присвячені роботи  А.І. Алексєєва, Ю.М. Антоняна, В.В. Голіни,  І.М. Даньшина, О.М.Ігнатова, К.Є. Ігошева,           О.М. Литвинова,  О.Г. Кальмана, О.В. Лисоєда, Г.М. Міньковського,                  І.В. Шмарова та інших вітчизняних і зарубіжних вчених.

Як свідчить аналіз спеціальної кримінологічної літератури, на сьогодні теоретично не розробленою або малодослідженою у науковому плані є низка ключових проблем розбудови системи запобігання і протидії злочинам проти правосуддя в умовах нових економічних реалій. Це стосується, насамперед, соціально-економічної та правової природи злочинності у сфері правосуддя, визначення її поняття, тенденцій і закономірностей розвитку основних напрямів запобігання і протидії, їх стратегії і тактики, а також координації заходів і взаємодії правоохоронних та інших державних органів. Ряд питань, які стосуються цих проблем, залишаються дискусійними, окремі з них не висвітлювалися навіть у постановочному плані. Перераховані обставини зумовили актуальність і вибір обраної теми, направленої на комплексне кримінологічне дослідження проблем запобігання і протидії злочинам проти правосуддя в Україні.

У підрозділі 1.2 «Правосуддя як об’єкт кримінально-правової охорони» обґрунтовується думка, що нормами кримінального закону закладається досить широке розуміння правосуддя, яке охоплює не лише функціонування органів судової влади, а й діяльність інших суб’єктів, які сприяють його здійсненню. Наведене викликає обґрунтовані сумніви, оскільки відповідно до Конституції України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів», правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, і делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Що стосується органів досудового розслідування, то до їх повноважень відповідно до законодавства України, належить забезпечення реалізації завдань кримінального провадження. Із урахуванням викладеного, зроблено висновки про те, що правосуддя – це форма реалізації державної влади, здійснювана виключно судами, шляхом розгляду всіх спірних правовідносин, які виникають у державі на основі врегульованих законом правил (норм) цивільного, господарського, адміністративного, кримінального й конституційного судочинства. З огляду на це, до злочинів проти правосуддя запропоновано віднести злочини, які вчинюються у зв’язку з діяльністю:                  а) загальних судів із розгляду і вирішення судових справ (кримінальних, цивільних, господарських і адміністративних); б) Конституційного Суду України. Відповідно, до злочинів у сфері правоохоронної діяльності слід відносити злочини, які посягають на законну діяльність органів досудового розслідування, кримінально-виконавчих установ. На підставі викладеного зроблено висновок про доцільність віднесення усіх норм розділів XV, XVII чинного Кримінального кодексу України, у яких передбачена відповідальність за посягання на правоохоронну процесуально-управлінську діяльність, в один розділ цього Кодексу - «Злочини проти авторитету державної влади», а злочини, які безпосередньо посягають на правовідносини у сфері здійснення правосуддя − в розділ «Злочини проти правосуддя».

У підрозділі 1.3 «Генезис законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти правосуддя» проведено ретроспективний аналіз історико-архівних джерел, в яких висвітлювалися проблеми встановлення відповідальності за вчинення злочинів проти правосуддя.

Зроблено висновок про те, що становлення теоретичного знання про відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя відбулося лише на початку ХХ століття, коли система цих злочинів дістала більш-менш чітке закріплення в кримінальному законодавстві. Поступальний розвиток правової думки забезпечив поступовий перехід від ситуативного регулювання кримінально-правового захисту сфери правосуддя до створення, хоч до кінця і не завершеної, проте єдиної системи норм, що закріплювали відповідальність за ці посягання, забезпечуючи охорону правосуддя як «зсередини», так і «ззовні». Основною тенденцією розвитку законодавства, з одного боку, виступало збільшення кримінально-правових норм, які передбачали відповідальність службових осіб за посягання на інтереси правосуддя, з іншого – забезпечення захисту судових органів і осіб, які здійснювали правосуддя і кримінальне переслідування.

Результати проведеного дослідження вказують, що у перших кримінальних кодексах радянської доби (КК України 1922 р. і КК України 1927 р.) злочини проти правосуддя не виділялися в окремий розділ, а входили до розділу, який передбачав відповідальність за вчинення державних злочинів. Вперше в радянський період відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя була встановлена в КК України 1960 року розділом VІІІ «Злочини проти правосуддя». Уведення у кримінальний закон самостійного розділу, що передбачав відповідальність за злочини проти правосуддя, зумовило потребу посилення державно-правової охорони цієї важливої сфери суспільних відносин. Подальший розвиток законодавства сприяв значному розширенню переліку злочинних посягань проти правосуддя, структурно об’єднаних в однойменний розділ, які переважно полягали у встановленні кримінальної відповідальності за посягання на працівників правоохоронних органів та за невиконання судових рішень.

У підрозділі 1.4 «Підстави і принципи криміналізації посягань на правосуддя» визначається, що із усієї багатоманітності об’єктивних соціальних факторів, які обумовлюють встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя, вирішальними визнаються характер і ступінь суспільної небезпеки діяння, його поширеність, конституційна адекватність, системно-правова несуперечливість, міжнародно-правова допустимість, необхідність тощо. Зроблено висновок про те, що криміналізацію та декриміналізацію злочинів проти правосуддя необхідно здійснювати з урахуванням зазначених принципів, а також принципу невідворотності покарання, де головна увага повинна приділятися характеру і ступеню небезпечності діяння і його поширеності. Доведено, що системне застосування наведених принципів в законотворчій діяльності викликає труднощі, у зв’язку з чим ця проблематика потребує різностороннього науково-теоретичного обґрунтування. Але безумовним слід визнати те, що криміналізація посягань у сфері здійснення правосуддя має ґрунтуватися передусім на положеннях Конституції України, конвенціях з прав людини, ратифікованих Україною.

З метою удосконалення правозастосування та унеможливлення двозначності у тлумаченнях кримінально-правових норм, внесено пропозиції щодо вироблення єдиних підходів щодо регламентації преюдиції у кримінальному законодавстві України. Визначено, що повторність вчинення адміністративного чи дисциплінарного проступку не слід розглядати як «автоматичне перетворення» його на кримінально-каране діяння. Застосування заходів адміністративного чи дисциплінарного впливу за перший (другий) проступок має розглядатися як превентивний попереджувальний вплив на правопорушника з метою не допустити його подальшої асоціальної поведінки.

З огляду на викладене, пропонується передбачити адміністративну преюдицію в окремих кримінально-правових нормах про відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя, а також запровадити відповідні заохочувальні норми з метою посилення превентивної (запобіжної) функції кримінального закону і стимулювання правомірної поведінки.

Доведено, що у процесі кваліфікації діяння, яке об’єктивно має ознаки непокори, залишається небезпека суб’єктивного підходу до його оцінки. Запропоновано ст. 391 КК України доповнити приміткою такого змісту: «Під злісною непокорою слід розуміти систематичне порушення вимог режиму відбування покарання за наявності застосування до засудженого заходів впливу за вчинення двох попередніх порушень вимог режиму, визначених Кримінально-виконавчим кодексом України».

 Розділ 2. «Проблеми відповідальності та покарання за злочини проти правосуддя» складається з трьох підрозділів та висновків.

У підрозділі 2.1 «Зміст і система норм про відповідальність за злочини проти правосуддя» розглядається система злочинних посягань та наводиться їх класифікація, досліджується значення покарання для забезпечення кримінально-правових заходів протидії злочинам проти правосуддя і практика їх застосування.

Зроблено висновки, що передумовою успішного кримінологічного аналізу злочинів є їх класифікація за певними критеріями, що дає можливість розглянути їх по групах, об’єднаних спорідненими ознаками. Наголошується, що важливість класифікації злочинів в кримінології визначається, передусім, необхідністю розроблення ефективних заходів протидії та запобігання злочинним посяганням і визначення їх головних напрямів.

За результатами проведеного аналізу зроблено висновок, що критерії (підстави) класифікації таких злочинів можуть бути різноманітними. Найбільш поширеною є класифікація злочинів проти правосуддя за окремими елементами їх складу, що створює можливість визначити основні напрямки і об’єкти запобіжної діяльності. Під ними, зазвичай, розуміють об’єкт, яким охоплюється певне коло тотожних або однорідних суспільних відносин (цінностей, благ), що охороняються єдиним комплексом взаємопов’язаних кримінально-правових норм.

Виходячи з їх видових об’єктів, усі злочини, передбачені у розділі «Злочини проти правосуддя», пропонується класифікувати на такі групи: 1) злочини, які посягають на конституційні засади діяльності органів досудового слідства, прокуратури та суду; 2) злочини, які посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність суддів та інших учасників судочинства; 3) злочини, які посягають на одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі; 4) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують своєчасне розкриття та припинення злочинних посягань; 5) злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду. Обґрунтовано, що наведена класифікація є найбільш придатною для розробки спеціально-кримінологічних заходів запобігання злочинам проти правосуддя.

Аналіз загальної системи кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя, свідчить, що їх зміст потребує суттєвого удосконалення і є нагальною потребою у контексті забезпечення ефективної їм протидії, на що спрямоване і прийняття Кримінального процесуального кодексу України.

У підрозділі 2.2 «Покарання як захід протидії злочинам проти правосуддя: загальнотеоретичні положення» наголошується, що у протидії злочинам проти правосуддя застосовується ряд заходів, у тому числі, кримінально-правових. Обґрунтовано, що покарання, передбачене кримінальним законом за вчинення злочинів, у тому числі, що посягають на правосуддя, не має вирішального значення для забезпечення протидії цим протиправним посяганням. Підсумки аналізу аналітичних та статистичних матеріалів, результати анкетного опитування практичних працівників, вказують, що найбільш ефективним засобом протидії злочинам у сфері правосуддя є запобігання їх вчиненню. З огляду на викладене, кримінальна відповідальність не є вирішальним фактором у протидії таким специфічним злочинам, як злочини проти правосуддя. Поряд з тим, ефективність покарання перебуває у безпосередньому зв’язку із дотриманням судом принципу його індивідуалізації. Застосування диференційованого покарання гарантує максимально ефективний вплив на правопорушника відповідно до характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого ним злочину, його індивідуальних особливостей.

Доводиться, що у гуманізації кримінальних покарань законодавцем не повною мірою використано наявний потенціал щодо пом’якшення кримінальної відповідальності за певні злочини. Зокрема, покарання у виді громадських робіт тепер входить до переліку покарань, передбачених за вчинення злочинів, відповідальність за які встановлена сімома розділами Особливої частини Кримінального кодексу України. Проте, серед видів покарань, передбачених за вчинення злочинів проти правосуддя, громадські роботи, виправні роботи посідають незначне місце. З огляду на викладене, обґрунтовується думка, що проблема системи покарань, її взаємозв’язку із відповідними видами злочинів і санкціями за їх вчинення залишається досить актуальною і потребує подальшого дослідження, а в кінцевому підсумку – законодавчого унормування.

У підрозділі 2.3 «Види покарань за злочини проти правосуддя» досліджено види покарань, передбачених ст. 51 КК України, які законодавець застосував у розділі ХVІІІ «Злочини проти правосуддя». До основних покарань відносяться: штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, арешт, обмеження волі, позбавлення волі, довічне позбавлення волі. Із 61 складів злочинів, які містяться в 33 статтях розділу ХVІІІ «Злочини проти правосуддя» штраф, як основний вид покарання, передбачений у 15 (25,4%) складах злочинів. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – 2 (1,6%), виправні роботи – 12 (2,3%), арешт – 16 (25,4%). Обмеження волі – 27 (45,7%), позбавлення волі – 42 (71,1%) і довічне позбавлення волі у 2 (3,4%) складах злочинів. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, як додаткове покарання – 14 (2,4%) складах. Штрафу, як додаткового покарання за вчинення злочинів що входять до цієї категорії злочинів, кримінальним законом взагалі не передбачено. Підсумовуючи викладене, встановлено, що більшість санкцій статей КК України, що передбачають відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя, переважним чином закріплює такі види покарання як позбавлення волі, обмеження волі і арешт. Доведено, що для забезпечення кінцевої мети покарання, яка полягає у виправленні та перевихованні злочинців, доцільно гуманізувати кримінальну відповідальність за вчинення злочинів проти правосуддя, зменшивши питому вагу покарань, пов’язаних із обмеженням волі на такі, що забезпечують моральний вплив на їх особу, якими, зокрема, є громадські та виправні роботи.

Проведено аналіз практики застосування покарань за вчинення злочинів проти правосуддя. Підкреслюється, що визначена кримінальним законом система покарань обумовлює і практику призначення їх судами за вчинення злочинів проти правосуддя. Згідно даних судової статистики, у 2011 році суди застосовували такі види покарань: позбавлення волі на певний строк – до 295 осіб (10,2%); обмеження волі – 180 (6,5%); арешт – 1 524 (53,1%); виправні роботи – 32 (1,1%); громадські роботи – 24 (0,8%); штраф – 157 (5,4%). Аналогічні співвідношення між видами покарань, призначеними за вчинення злочинів проти правосуддя, збереглися  і в попередні роки.

Додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовано до 27 (1%) засуджених. Звільнено від відбування покарання з випробуванням 611 засуджених або 21,3%. Звільнено від відбування покарання внаслідок амністії та інших підстав 30 осіб (1,2%).

Як показав аналіз судової практики, частка від загальної кількості засуджених за злочини проти правосуддя до штрафу, виправних робіт є незначною. Зроблено висновок, що більш широке застосування таких видів покарань сприятиме ефективнішому використанню профілактичного потенціалу Кримінального кодексу України, оскільки засуджений, залишаючись на волі, не втрачає соціально-корисних зв’язків і, перебуваючи під контролем правоохоронних органів та громадськості, має більше можливостей для виправлення.

Розділ 3 «Кримінологічна характеристика та детермінація злочинів проти правосуддя» складається із чотирьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 3.1 «Поняття, сучасний стан і тенденції злочинності у сфері правосуддя в Україні» зазначається, що елементами кримінологічної характеристики злочинності є: рівень, динаміка, структура злочинів, характеристика особи злочинця, детермінанти злочинності, кількісно-якісна характеристика заходів протидії стосовно окремої території у певний проміжок часу. Співвідношення окремих елементів кримінологічної характеристики може бути різним та залежить від об’єкту дослідження: вивчається злочинність в цілому, або ж її окремі групи, види, зокрема, особливості проявів в окремих регіонах, стосовно окремих об’єктів, у галузях господарства, сферах життєдіяльності тощо.

Обґрунтовано, що поняття «стан злочинності» є вужчим за поняття «кримінологічна характеристика» і входить до його змісту. Діяльність з протидії злочинності має виступати самостійним елементом кримінологічної характеристики і, з огляду на це, не може включатися до поняття «стан злочинності».

Злочини проти правосуддя в Україні в цілому і по окремих їх видах мають невисокий рівень і незначну питому вагу в загальній структурі злочинності. За результатами аналізу довідково-статистичних матеріалів, у період 2002–2011 років вона коливалась від 0,7% до 1,2%.

Аналіз динаміки злочинів проти правосуддя засвідчив, що після             2001 року, коли була зареєстрована найбільша кількість цих злочинів – 6 333, у 2002 відбулося різке зменшення їх реєстрації до 4 089 злочинів. Починаючи з 2003 року прослідковується неухильна тенденція до збільшення кількості зареєстрованих злочинів проти правосуддя. За цей період рівень злочинів проти правосуддя зріс на 20%. Варто відмітити, що переважна їх більшість – це злочини середньої та невеликої тяжкості.

Підсумки аналізу структури злочинів проти правосуддя вказують, що найбільшу питому вагу (86,6%) складають чотири види злочинів із тридцяти (із тридцяти двох – з 19.11.2012р.), закріплених КК України: порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395); ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389); завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383); завідомо неправдиве показання (ст. 384). В той же час, спостерігається стійка динаміка зростання цих злочинів: ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України) за останні десять років зросло майже у 47 разів, що свідчить не стільки про активність правоохоронних органів у виявленні цих злочинів, скільки про побічні негативні наслідки надмірної лібералізації кримінального законодавства та практики його застосування. Слід підкреслити, що майже половину із загальної кількості осіб, що притягалися за вчинення злочинів проти правосуддя, засуджено за ухилення від покарання не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України). Така тенденція існувала і в попередні роки.

Суспільно небезпечні наслідки злочинних посягань проти правосуддя, в залежності від характеру і обсягу шкоди, заподіяної ними, можуть бути поділені на наслідки, які спричиняють реальну шкоду і наслідки, які створюють загрозу заподіяння шкоди. Органи досудового розслідування у ході провадження кримінальної справи, як правило, виявляють та досліджують лише ті наслідки, у результаті яких заподіяно реальну і конкретну шкоду. Настання більш віддалених негативних наслідків, тобто віддаленої шкоди, заподіяної злочином, при розслідуванні кримінальних справ не встановлюється.

У підрозділі 3.2 «Методологічні засади вимірювання рівня латентності злочинів у сфері правосуддя» розглядаються методологічні засади встановлення та вимірювання обсягів латентності злочинів проти правосуддя, визначаються напрямки діяльності по виявленню і зменшенню її рівня через чітке визначення адекватної стратегії й тактики протидії .

Обґрунтовується висновок, що злочинам проти правосуддя, порівняно із іншими видами злочинів, притаманна висока латентність, яка обумовлюється високим рівнем корпоративності, характерним для правоохоронної та судової системи. Також на рівень латентності злочинів проти правосуддя впливає високий рівень корумпованості правоохоронної системи та органів судової влади в Україні. Аналіз наукових публікацій та підсумки наукових досліджень вітчизняних та зарубіжних експертів щодо рівня латентності злочинів проти правосуддя дають підстави для висновку, що до цього часу фактично не відпрацьовано надійних та достатньо ефективних методик визначення реальних обсягів злочинів проти правосуддя. Зроблено висновок, що сучасні методики обчислення рівня латентної злочинності не дозволяють точно визначити її рівень, і надана оцінка може бути лише вірогідною. З огляду на це, пропонується здійснювати розрахунки рівня латентності злочинів проти правосуддя за допомогою трьох комплексних показників, або індикаторів латентності: індексу сприйняття рівня латентності, індексу віктимізації населення, експертного опитування працівників правоохоронних органів.

У підрозділі 3.3 «Кримінологічна характеристика осіб, що вчинили злочини проти правосуддя» досліджуються соціально-демографічні, кримінально-правові, морально-психологічні характеристики осіб, які вчинили злочини проти правосуддя.

Підсумки аналізу соціально-демографічної характеристики особи злочинця вказують, що серед осіб, які вчинили злочини проти правосуддя, переважають особи чоловічої статі. Порівняно із загальною злочинністю, вікова характеристика відзначається зміщенням до більш старших вікових категорій. Відповідно, основну вікову групу складають особи від 29 років і старші (80,9%). Серед загальної кількості засуджених середню, середньо-спеціальну та вищу освіту мали 95%. Кількість непрацюючих від загальної чисельності осіб, що вчинили злочини проти правосуддя, становить від 73% до 78%. Вчинення злочинів окремими категоріями працюючих, у тому числі працівниками правоохоронних органів та державними службовцями, є поодинокими.

Серед осіб, які вчинили злочини проти правосуддя 65%, або 2 471 особа раніше вчиняли злочини, із них судимість не знято і не погашено у 63,8%. Адміністративний нагляд встановлювався щодо 32,1% від загальної кількості засуджених. Раніше утримувалися в установах виконання покарань – 8,9%.

За результатами проведеного дослідження зроблено висновок, що осіб, які вчинили злочини проти правосуддя, умовно можна поділити на п’ять груп: перша група – це особи, які беруть участь у здійсненні правосуддя (судді, слідчі судді, прокурори, адвокати тощо); друга – особи, які сприяють здійсненню правосуддя (свідки, потерпілі, експерти, перекладачі); третя – службові особи, які зобов’язані виконувати постановлені судом вироки, рішення, ухвали, постанови; четверта – особи, які відбувають покарання; п’ята – інші особи, які здійснюють посягання на життя (здоров’я) судді або його майно.

Аналіз морально-психологічних характеристик осіб, які вчинили злочини проти правосуддя, вказує, що цій категорії осіб притаманна антисуспільна спрямованість, викривлене розуміння незалежності від правової системи держави, правовий нігілізм, орієнтація на задоволення особистих потреб і інтересів будь-якими засобами, усвідомлення протиправності своїх діянь.

У підрозділі 3.4 «Кримінологічна детермінація злочинів проти правосуддя» обґрунтовується думка, що в основу детермінації злочинів проти правосуддя має вкладатися методологія багатофакторного аналізу.

Криміногенні фактори, які виступають у ролі причин і умов вчинення злочинів проти правосуддя, як і засади протидії, є досить різноманітними і обумовлені динамікою соціально-економічного життя суспільства. За змістовою характеристикою вони можуть поділятися на п’ять груп: соціально-економічні, політико-ідеологічні, соціально-психологічні, правові, організаційно-управлінські.

Соціально-економічні є домінуючими у системі детермінант злочинів проти правосуддя. Деструктивні процеси у сфері економіки свого часу  суттєво вплинули на стан законності та правопорядку в державі. Держава не виділяла правоохоронним органам і судам достатніх ресурсів, які б забезпечували ефективність їх діяльності. Щорічне недофінансування (40%) впливає на реалізацію запланованих витрат,  пов’язаних з виплатою заробітної платні, технічним оснащенням, житловим та соціальним забезпеченням суддів. Наведені проблеми породжують неприпустиму практику позабюджетного фінансування  за рахунок «благодійних внесків» чи за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Окрему групу факторів, що детермінують злочини проти правосуддя, складають політико-ідеологічні фактори. Головними серед них є такі, які відносяться до сфери розробки і реалізації кримінально-правової політики держави, ідеологічних засад діяльності судів та правоохоронних органів, політики держави щодо реалізації функції правосуддя та ряду інших, що найбільш інтенсивно впливають на стан і зміни у детермінації цього виду злочинної поведінки.

Серед соціально-психологічних факторів, які обумовлюють вчинення злочинів проти правосуддя, слід відмітити відсутність чіткої системи моральних критеріїв і глибокий правовий нігілізм, які більшою чи меншою мірою об’єктивізуються у формі тих чи інших суспільно-небезпечних діянь. Зокрема, наявністю у суспільстві негативних поглядів у груповій та індивідуальній свідомості щодо можливості досягнення бажаного результату у будь-якій діяльності лише через застосування корупційного механізму; деморалізація певної частини суддів та працівників правоохоронних органів; зміна стереотипів поведінки окремих суддів та посадових осіб органів, які сприяють правосуддю, їх готовність порушити закон, норми моралі та професійної честі за винагороду; девальвація в суспільстві цілої низки моральних цінностей; зневіра у справедливе правосуддя і зумовлене цим намагання вирішувати судові спори незаконним шляхом; протиріччя між потребами, зумовленими соціальним статусом судді та можливостями їх задоволення офіційним шляхом. Всі ці явища безпосередньо обумовлюють вчинення злочинів проти правосуддя.

Окрему групу складають чинники породжені недоліками нормативно-правового забезпечення діяльності судів та правоохоронних органів, що безпосередньо пов’язано із реформуванням системи кримінальної юстиції в Україні. Відсутність єдиної концепції реформування обумовлювала тривале загальне зниження ефективності їх діяльності.

Вплив факторів організаційно-управлінських обумовлюється тим, що тривалий час судова система залишалася недосконалою за своєю структурою та функціональністю, оскільки створювалась за часів СРСР і не була розрахована на діяльність в умовах ринкових перетворень. Реформування, яке триває й нині, суттєво ситуацію не покращило. Проблема протидії корупції, зокрема в правоохоронних органах, залишається чи не найгострішою з тих, що перешкоджають поступальному розвитку політико-правової системи України. Результати опитування громадської думки свідчать, що громадяни вважають одними з найкорумпованіших саме правоохоронні органи. Корупція, як системне явище, завдає непоправної шкоди і найбільшу небезпеку становить саме корупція в правоохоронних і контролюючих органах та в судах.

Розділ 4 «Теоретичні та прикладні проблеми протидії злочинам проти правосуддя» складається із п’яти підрозділів і висновків.

У підрозділі 4.1 «Базові принципи та стратегічні напрями державної політики щодо протидії злочинам проти правосуддя» зроблено висновки, що політика у сфері протидії злочинам проти правосуддя полягає у визначенні ідеології, основних напрямів, цілей і засад впливу на злочини проти правосуддя, основними елементами якої є кримінально-правова, кримінологічна, кримінально-процесуальна та кримінально-виконавча політика.

Доведено, що найважливішими принципами сучасної політики з протидії злочинам проти правосуддя мають бути наступні: соціальна справедливість, демократизм, гуманність, законність і верховенство права, наукова обґрунтованість та економічна доцільність, пріоритет запобіжної діяльності над репресивною, правовий й соціальний контроль, координація, плановість, комплексність і диференціація, системність, реальність та конкретність.

Принципи державної політики у сфері протидії злочинам проти правосуддя мають ґрунтуватися на загальнолюдських уявленнях про цінності та призначення соціальних норм поведінки, а також взаємин людей, які базуються на праві, моралі, звичаях. Така політика має підпорядковуватися зазначеним принципам, які слід розглядати як мінімальні, проте їм мають відповідати усі напрями протидії злочинам проти правосуддя. Недотримання цих принципів призведе до руйнування єдиної політики у сфері протидії злочинам проти правосуддя. Слід підкреслити, що наведена система принципів діяльності уповноважених органів щодо протидії злочинності у сфері правосуддя надалі виступатиме базою для оцінки ефективності державної політики. Проте, з урахуванням багатоаспектності та складності такого явища, як злочинність у сфері правосуддя, запропонована система принципів не є абсолютною, може розвиватися та вдосконалюватися, особливо з огляду на прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України.

Держава, реалізуючи зазначені принципи, в змозі ухваленням комплексу організаційних, правових, фінансово-матеріальних заходів значно вплинути на рівень злочинності у сфері правосуддя і мінімізувати його. Однак, цієї мети правоохоронні органи можуть досягти, лише взаємодіючи з іншими суб’єктами запобігання злочинності, узгоджуючи з ними найважливіші в практичному плані питання.

У зв’язку з викладеним, пропонується законодавчо унормувати засади правоохоронної діяльності з координації і взаємодії по боротьбі зі злочинністю ухваленням окремого закону.

У підрозділі 4.2 «Сутність і основні елементи системи протидії злочинам проти правосуддя в Україні», спираючись на фундаментальні положення кримінологічної теорії доводиться, що в сучасній кримінологічній літературі, наукових дослідженнях, у вітчизняних та міжнародних нормативно-правових актах не має єдиної термінології щодо визначення діяльності з протидії злочинності. Найбільш вживаними термінами,  для позначення цієї діяльності є «попередження», «профілактика», «боротьба», «контроль», «протидія», «запобігання», «припинення», «превенція», «соціально-правовий механізм протидії», «забезпечення кримінологічної безпеки» тощо. Кожний із термінів породжує наукові дискусії і не оцінюється як достатньо визначений.

Не заперечуючи права на існування різних точок зору, підкреслюється, що кожне з цих понять має використовуватись для опису системи, яка існує на певному рівні або напрямі діяльності з протидії злочинності. В цілому ж варто зауважити, що всі названі складові (попередження, боротьба, запобігання, припинення, профілактика тощо) за своїми завданнями, метою, системоутворюючими чинниками відносно протидії злочинності – це упорядковані, відносно самостійні системи нижчого рівня, які мають автономні організаційні підструктури зі складною внутрішньою будовою, специфічними джерелами отримання та передачі інформації, формами діяльності, в межах яких реалізуються відповідні повноваження суб’єктів.

Термін «протидія» охоплює собою два напрями впливу на злочинність: кримінально-правовий і кримінологічний. Кримінально-правовий – це діяльність правоохоронних органів з виявлення і розслідування злочинів, притягнення винних до встановленої законом відповідальності, судовий розгляд кримінальних справ і виконання покарань. Кримінологічний напрям становить діяльність правоохоронних та інших органів із виявлення детермінант злочинності, їх усунення і нейтралізації, а також попередження нових.

Структура протидії злочинності містить два комплекси (напрями) різнопланових зусиль суспільства та держави, спрямованих на втримання злочинності в соціально допустимих межах: 1) запобігання вчиненню злочинів; 2) кримінально-правове реагування на вчинені злочини.

Сутність і зміст кожного з напрямів в науковій літературі має різне тлумачення, найбільш прийнятне з яких полягає в тому, що запобігання вчиненню злочинів – це комплекс зусиль, спрямованих на усунення причин і умов вчинення конкретних злочинних діянь, на те, щоб суб’єкт, який мав намір вчинити злочин, позбувся його, а також на припинення розпочатих злочинів. В сучасних умовах цей напрям визнається головним і більш ефективним порівняно з іншим – реагуванням на вже вчинені злочини. Обґрунтовується, що реагування на вчинені злочини – це комплекс кримінально-правової реакції на злочинні прояви із застосуванням криміналістичних засобів їх розкриття та розслідування, реалізацією покарання та інших засобів впливу на злочинну поведінку.

З урахуванням наведеного зроблено висновок, що протидія злочинності у буквальному розумінні означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. До змісту цієї діяльності слід включати також правові та криміналістичні засоби реагування і на вчинені злочини, яким не вдалося запобігти. Відтак, протидія злочинності охоплює запобігання вчиненню злочинів та державно-правову реакцію на їх вчинення.

За груповим суб’єктом діяльності слід виділити три основних рівні її здійснення. Перший – діяльність на рівні великих соціальних груп (всього суспільства); другий – на рівні малих соціальних груп; третій – на рівні окремої особи.

За суб’єктно-функціональним змістом у діяльності з протидії злочинам проти правосуддя можна виділити такі підструктури: на рівні суспільства в цілому – діяльність широкої системи суб’єктів протидії злочинності як державних, так і громадських організацій; на рівні окремих суб’єктів вчинення злочинів проти правосуддя – діяльність спеціально уповноважених органів; на рівні окремих осіб – діяльність конкретних, окремо взятих, працівників правоохоронних органів.

За об’єктно-функціональною стороною діяльність з протидії злочинності у сфері правосуддя характеризується також трьома рівнями диференціації кримінологічного впливу: на рівні загального – об’єктом впливу відповідної системи виступає злочинна діяльність як системний прояв множинності окремих злочинних актів проти правосуддя; на рівні особливого – сукупність злочинних проявів певного виду або злочинна діяльність певної соціальної групи; на рівні окремого – злочинний акт конкретного індивіда.

Загальносоціальний рівень протидії злочинам проти правосуддя передбачає реалізацію сукупності економічних, культурно-виховних, ідеологічних, організаційно-управлінських, правових, технічних заходів, як правило, довготривалого характеру, які забезпечують належне функціонування та розвиток існуючої системи здійснення правосуддя і опосередковано спрямовані на протидію злочинам проти правосуддя.

Спеціально-кримінологічний рівень протидії злочинам проти правосуддя – це сукупність самостійних заходів протидії окремим злочинам проти правосуддя, які доповнюють один одного, а змістом є діяльність державних органів, громадських організацій і громадян з реалізації заходів, спеціально спрямованих на виявлення, усунення й нейтралізацію негативних обставин, що обумовлюють вчинення злочинів і недопущення їх на всіх стадіях здійснення правосуддя і виконання вироку.

Залежно від того, на які явища і процеси спрямовані ці профілактичні заходи, пропонується виокремити в системі профілактики такі напрями профілактики як: випередження, обмеження, усунення, захист.

Класифікація заходів запобігання злочинам проти правосуддя дає можливість відобразити основні напрями спеціально-кримінологічної протидії, встановити співвідношення рівня і змісту діяльності кожного суб’єкта, визначити основні джерела інформації і межі її використання.

У підрозділі 4.3 «Об’єкти та суб’єкти протидії та запобігання злочинам проти правосуддя» обґрунтовується, що об’єктом запобігання злочинам проти правосуддя є правова аномія в царині здійснення правосуддя, фактори, які обумовлюють причини та умови їх вчинення, особи, які вчинили злочини або відбувають покарання за їх вчинення, криміногенні ситуації, діяльність органів кримінальної юстиції.

Відповідно до чинного Кримінального кодексу України типовими об’єктами кримінологічного впливу є негативні фактори, що обумовлюють вчинення злочинів у процесі досудового розслідування, судового розгляду і виконання вироків, ухвал, постанов суду.

До об’єктів протидії злочинності у сфері правосуддя, слід віднести віктимологічні фактори, вплив на які здійснюється за допомогою заходів віктимологічної профілактики. Вони поділяються на три групи: фактори, що пов’язані з особистими якостями жертви; друга – з соціальним становищем; третя – з поведінкою жертви злочину.

Для об’єкта протидії та запобігання злочинності характерною є криміногенність, якій притаманні наступні властивості: криміногенний потенціал, динамічність, латентність.

Залежно від природи об’єкта методи запобіжного впливу щодо злочинів проти правосуддя поділяються на три групи: а) соціального; б) психологічного; в) правового характеру.

До спеціально уповноважених суб’єктів з протидії та запобігання злочинам проти правосуддя слід віднести органи прокуратури, спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, органів і установ виконання покарань та суди.

Система суб’єктів протидії злочинності може бути виділена і розглянута також і за іншими підставами, наприклад, за ступенем участі в організаційних процесах, за управлінським потенціалом, за спеціалізацією дій, за спрямованістю діяльності тощо. При цьому кожна із запропонованих класифікацій є обґрунтованою і слугує прикладним цілям проведення дослідження в окреслених межах.

За своєю природою система суб’єктів протидії злочинам проти  правосуддя – це відносно самостійна державно-правова інституція, яка відіграє провідну роль у забезпеченні спеціальної протидії злочинам проти правосуддя, оскільки безпосередньо реагує на злочинні прояви кримінально-правовими та спеціально-кримінологічними засобами в межах кримінально-процесуальної форми. Доведено, що роль правоохоронної системи у протидії злочинності визначається характером функцій, які реалізуються у процесі діяльності органів досудового розслідування, прокуратури та суду. Саме з урахуванням функцій того чи іншого правоохоронного органу, а також наявності кримінальної процесуальної форми їх реалізації, слід зробити висновок про місце і роль у протидії злочинності у сфері правосуддя того чи іншого правоохоронного органу. Кожен такий орган посідає самостійне місце у державному механізмі протидії злочинності і має чітко визначену законом сферу професійної діяльності та власні функції.

Фізичні особи-громадяни України, іноземці або особи без громадянства також можуть виступати самостійними суб’єктами протидії злочинності. Участь окремих осіб в протидії злочинам проти правосуддя здійснюється на індивідуальному рівні, наприклад, у зв’язку із залученням в сферу кримінального судочинства, або, опосередковано, через представництво чи членство громадських організацій правоохоронної спрямованості і т.п.

Система суб’єктів протидії злочинам проти правосуддя має діяти динамічно, реагуючи на будь-які негативні прояви при здійсненні правосуддя. Вона повинна мати такий елемент координації, за допомогою якого можна б було удосконалювати її діяльність, керувати нею. Обґрунтовано, що таким органом повинна виступати прокуратура.

У підрозділі 4.4 «Місце і роль органів прокуратури в системі суб’єктів протидії злочинам проти правосуддя» доводиться, що найбільш важливим суб’єктом діяльності щодо протидії та запобігання злочинам проти правосуддя є органи прокуратури. Здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, які проводять досудове розслідування (з 19.11.2012 р. – у формі процесуального керівництва), нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності та при виконанні судових рішень, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, прокурор зобов’язаний  своєчасно виявляти причини та умови вчинення злочинів, поновлювати порушені права і законні інтереси учасників кримінального провадження.

Доводиться, що позбавлення прокуратури, як єдиного державного наглядового органу в кримінальному провадженні повноважень здійснювати нагляд за дотриманням законності судом є помилковим. Прокурорський акт реагування ніколи не відміняв і не скасовував судові рішення, а був лише засобом привернення уваги на допущену судову помилку. Остаточне рішення завжди виступало прерогативою суду.

У Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 р. на прокурора покладається процесуальне керівництво досудовим розслідуванням. Доводиться, що такі повноваження органів прокуратури можуть виступати впливовим чинником запобігання вчиненню злочинів проти правосуддя. Зокрема, органи прокуратури, використовуючи надані їм повноваження, можуть досить ефективно та оперативного протидіяти злочинним проявам, що посягають на встановлений порядок відправлення правосуддя. Доведено, що крім суто процесуальної діяльності, прокурор наділений рядом позапроцесуальних повноважень, направлених на запобігання злочинності у сфері правосуддя.

Встановлено, що передбачена Законом України «Про засади запобігання і протидію корупції» діяльність органів прокуратури є важливим напрямом у протидії злочинам проти правосуддя: як спеціально уповноважений суб’єкт, прокуратура наділена широким колом повноважень, спрямованих на запобігання і протидію корупції у сфері правосуддя.

У підрозділі 4.5 «Проблеми реформування органів кримінальної юстиції» зазначається, що оптимізація правоохоронної і судової системи у контексті запобіжної діяльності є нагальною об’єктивною потребою українського суспільства і має визначальне значення для реалізації кримінологічної політики, визначення стратегії і тактики протидії злочинам проти правосуддя.

З урахуванням вітчизняного досвіду та рекомендацій Ради Європи в основу комплексного реформування правоохоронних органів і судів мають бути покладені виключно системні, змістовні трансформації, зокрема: удосконалення загальнодержавної системи управління і координації у правоохоронній сфері; перегляд кадрової політики та підвищення професіоналізму особового складу та ефективності діяльності правоохоронних органів і судів; формування належного правового захисту і додержання державою спеціальних гарантій для співробітників правоохоронних органів, а також осіб, які надають їм допомогу чи співпрацюють з ними на конфіденційній основі; поетапне приведення фінансового, матеріально-технічного та іншого ресурсного забезпечення правоохоронних органів і судів до стандартів європейських країн; реального забезпечення прав і свобод людини і громадянина у процесі здійснення правосуддя, удосконалення системи громадського демократичного контролю над правоохоронними і судовими органами; впровадження механізмів функціонування інститутів відновного правосуддя, пробації, ювенальної юстиції.

Серйозного реформування має зазнати система органів прокуратури. У зв’язку із реформуванням системи кримінальної юстиції та прийняттям нового (2012 р.) Кримінального процесуального кодексу України прокуратура набуває особливого статусу, оскільки упроваджується процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, докорінно змінюється порядок його ведення, посилюється роль судового контролю за ключовими слідчими гласними (процесуальними) і негласними (розшуковими) діями, встановлюється реальна рівність перед судом обвинувачення і захисту, насамперед, з питань збирання доказів і їх оцінки, скасуються такі інститути, як порушення кримінальної справи та повернення її на додаткове розслідування судом.

Розділ 5 «Основні напрями спеціально-кримінологічного запобігання та протидії окремим видам злочинів проти правосуддя» складається з               4 підрозділів і висновків.

У підрозділі 5.1 «Запобігання та протидія злочинам, які посягають на конституційні принципи діяльності органів правосуддя» обґрунтовується, що особливістю запобігання цій групі злочинів є те, що суб’єктами їх вчинення можуть бути не тільки пересічні громадяни, а й працівники правоохоронних органів та суду, що вчиняють протиправні діяння під час безпосереднього виконання своїх посадових та службових обов’язків. Тому заходи запобігання та протидії злочинам проти правосуддя мають бути диференційовані в залежності від суб’єктного складу, потребують відповідного правового та організаційного забезпечення.

Необхідною умовою організації всього процесу спеціально-кримінологічного запобігання злочинності у сфері правосуддя є певне групування запобіжних заходів за відповідними напрямами. Весь масштаб спеціально-кримінологічних заходів доцільно розподілити за напрямами щодо: а) забезпечення конституційних принципів діяльності органів правосуддя;                б) охорони життя, здоров’я, особисту безпеку, власність учасників судочинства; в) одержання достовірних доказів по справах і своєчасне розкриття та припинення злочинів; г) виконання вироку (рішення) або призначеного покарання.

Основними напрямами протидії та запобігання злочинам, які посягають на конституційні принципи діяльності органів правосуддя, слід назвати: удосконалення чинного кримінального законодавства; усунення недоліків діяльності правоохоронних органів при здійсненні досудового розслідування, удосконалення індивідуального запобігання шляхом створення відповідних перепон професійній деформації працівників слідчих та оперативних підрозділів, використання міжнародно-правового досвіду здійснення правосуддя; більш чітке визначення системи правових механізмів і юридичних гарантій приводу, затримання і взяття під варту і строків їх застосування;  вжиття упереджувальних профілактичних заходів стосовно співробітників, схильних до застосування незаконних методів здобуття інформації при проведенні досудового розслідування; виявлення корупційних позаслужбових зв’язків з іншими учасниками процесу; забезпечення конституційного права особи на захист; застосування заходів, які унеможливлюють втручання в будь-якій формі в діяльність судді; забезпечення невідворотності відповідальності осіб, які вчинили злочини проти правосуддя.

Враховуючи, що диспозиції статей 376 (втручання в діяльність судді) і 397 (втручання в діяльність захисника чи представника особи) є досить схожими, цілком виправданим і логічним буде об’єднання вказаних правових норм в одну. З цих же міркувань мають бути уніфіковані і санкції цих статей. До складу таких злочинів доцільно включити таку кваліфікуючу ознаку як настання тяжких наслідків, під якими слід розуміти, наприклад, засудження невинного.

У підрозділі 5.2 «Запобігання та протидія злочинам, що посягають на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність учасників судочинства» виділяються основні напрями запобігання протидії цим злочинам, серед яких: створення належних гарантій безпеки учасників кримінального провадження, членів сімей та їх близьких родичів від протиправних посягань; більш цілеспрямованого проведення оперативно-розшукових заходів з метою отримання інформації про підготовку до вчинення цих злочинів; виявлення осіб, які замислюють посягання на життя, здоров’я, особисту безпеку, власність учасників кримінального провадження чи займаються їх плануванням і підготовкою; усунення сприятливих ситуаційних чинників реалізації злочинного наміру; проведення віктимологічної профілактики; реалізація комплексу технічних і фізичних засобів охорони. 

Діяльність з виявлення осіб, які замислюють вчинення цих злочинів, займаються їх плануванням і підготовкою, передбачає реалізацію таких заходів: а) організація оперативної перевірки членів злочинних угруповань, які проявляють кримінально-карану активність у будь-якій сфері; б) проведення оперативної перевірки щодо громадян стосовно яких є негласна інформація про готування такого злочину; в) проведення профілактичної роботи з раніше засудженими особами, або тих, що притягувалися до кримінальної відповідальності; г) виявлення осіб схильних до агресивних дій, насильства, жорстокості, вчинення правопорушень.

Доведено, що законодавство про державний захист працівників суду та правоохоронних органів потребує удосконалення з метою встановлення чітких правових норм, які регламентуватимуть порядок забезпечення заходів захисту щодо всіх категорій осіб, визначених законом.

Враховуючи підвищену суспільну небезпеку злочинних посягань на життя чи здоров’я судді, його майно чи помешкання, ураховуючи його особливий соціальний статус, як носія державної влади, уповноваженого на вирішення від імені держави будь-якого спору у всіх правовідносинах, запропоновано будь-які дії судді, направлені на відвернення наведених вище протиправних посягань, вважати вчиненими в межах необхідної оборони (п. 5 ст. 36 КК України). Визначальними чинниками при цьому мають бути не обставини (напад озброєного чи неозброєного злочинця), а доведеність факту усвідомлення злочинцем свого протиправного посягання саме на суддю.

У підрозділі 5.3 «Запобігання та протидія злочинам, які перешкоджають одержанню достовірних доказів по справі і своєчасному розкриттю та припиненню злочинів» обґрунтовується висновок про те, що з метою запобігання злочинам, які перешкоджають законному одержанню достовірних доказів та об’єктивних висновків по кримінальному провадженню слід докорінно переглянути звітність слідчих та оперативних підрозділів, відмовившись від багаторічної практики позитивного або негативного оцінювання їх роботи за низкою таких показників, як рівень виявлення та розкриття окремих видів злочинів, постановки на облік окремих категорій осіб; кількості заведених і реалізованих оперативно-розшукових справ тощо.

Для практичного унеможливлення застосування незаконних методів здобування доказів, зокрема, визнавальних свідчень при проведенні  досудового розслідування, пропонується забезпечити облаштування в усіх правоохоронних органах спеціальних службових приміщень, обладнаних апаратурою аудіо-, відеозапису і заборонити проведення будь-яких дій із затриманими (доставленими) поза їх межами. Таке аудіо-, відеоспостереження з метою запобігання жорстокого поводження із затриманими доцільно запровадити (визначивши режим доступу до архівованих матеріалів) і в тих адміністративних приміщеннях, де ведеться відповідна роботи в межах оперативно-розшукової діяльності.

У контексті запобігання злочинам проти правосуддя необхідно нормативно урегулювати порядок громадських слухань з питань дотримання прав і свобод людини у діяльності правоохоронних органів, зокрема міліції, як потужного фактору запобігання можливим проявам службових зловживань у кримінальному провадженні. Особливо актуальними ці питання є у контексті посилення профілактики таких незаконних методів здобуття інформації на досудовому розслідуванні, як примушування давати покази, побиття або незаконне затримання.

Слід також удосконалити започатковану практику взаємодії з громадськістю, забезпечивши безперешкодне відвідування представниками правозахисних організацій кімнат для затриманих і доставлених при чергових частинах територіальних органів внутрішніх справ, а також ізоляторів тимчасового тримання.

Важливе значення для запобігання злочинів, які перешкоджають одержанню достовірних доказів та істинних висновків у кримінальних провадженнях, має організація прокурорського нагляду. Прокурор, як уповноважений представник держави, зобов’язаний здійснювати нагляд за додержанням законів в діяльності органів досудового розслідування, зокрема розглядати  і скарги учасників кримінального провадження на дії (бездіяльність) слідчого та виконувати інші повноваження, передбачені ст. 36 КПК України.

У підрозділі 5.4 «Запобігання та протидія злочинам, які перешкоджають виконанню судових рішень (вироків, постанов, ухвал) та призначеного покарання, їх особливості стосовно рішень Європейського суду з прав людини» доводиться, що ухилення від відбування покарання, або вчинення засудженими під час відбування покарання нових злочинів, певною мірою відображає те, що на сьогодні не створено необхідних передумов для належної організації виправного впливу на засуджених, а режим і засоби його забезпечення ще не сприяють підвищенню відповідальності таких осіб, що призводить до неефективності призначеного покарання.

Аналіз причин та умов злочинів, вчинених засудженими, засвідчив, що вони можуть різнитися в залежності від виду учиненого злочину, але певні чинники є спільними для всіх злочинів. Зокрема, це загальносоціальні причини і умови злочинності в цілому та специфічні причини і умови злочинів у сфері виконання кримінальних покарань та застосування примусових заходів, пов’язаних з обмеженням особистої свободи людини.

Заходи протидії та запобігання зазначеним злочинам включають комплекс загальносоціальних, спеціально-кримінологічних та індивідуальних заходів, спрямованих на усунення причин та умов вчинення злочинів.

Загальносоціальне запобігання злочинам має удосконалити можливості організації загальноосвітнього та професійно-технічного навчання і дозвілля засуджених, вирішити проблеми їх матеріального і медико-санітарного забезпечення, створення додаткових робочих місць для залучення засуджених до суспільно корисної праці, залучення громадських організацій до цієї діяльності.

Заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинам, учиненим особами, засудженими до кримінальних покарань, та особами, щодо яких обрано інші заходи примусового характеру, різноманітні і містять багато складових. Зокрема, це: удосконалення нормативно-правового регулювання суспільних відносин, які виникають під час виконання і відбування покарання, які забезпечуватимуть дотримання прав людини при виконанні кримінальних покарань; усунення організаційно-управлінських недоліків в діяльності Державної пенітенціарної служби України, насамперед підвищення рівня професійної підготовки і перепідготовки її працівників; удосконалення контролю, у тому числі за допомогою аудіовізуальних, електронних й інших технічних засобів за ділянками установ, де найчастіше виникають конфліктні ситуації; активізація оперативних заходів, спрямованих на запобігання порушень кримінально-виконавчого законодавства щодо заборони передачі засудженим певних предметів, алкоголю, наркотичних засобів і психотропних речовин.

Обґрунтовано, що заходи індивідуальної роботи слід починати з виявлення кола осіб, схильних до продовження антисоціальної поведінки, виявлення і нейтралізації формування її детермінант, мотивів учинення злочинів. Проведення індивідуальної роботи передбачає створення спеціальних програм соціально-психологічної реабілітації засуджених. Важливе значення має віктимологічна профілактика злочинності в місцях позбавлення волі.

Особливу увагу слід приділити індивідуальній роботі з колишніми суддями та співробітниками правоохоронних органів, які відбувають покарання у виді позбавлення волі в частині проведення соціально-виховної та психологічної роботи з ними.

З метою протидії та запобігання злочинам при  здійсненні наглядової діяльності прокурорам слід ретельно перевіряти додержання: законів під час перебування осіб в установах попереднього ув’язнення, виконання кримінальних покарань та інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян; режиму та умов тримання або відбування покарання; вимог закону посадовими особами щодо запобігання та протидії корупції і хабарництва; законів при здійсненні оперативно-розшукових заходів, спрямованих на виявлення та припинення правопорушень.

Визначено, що основними завданнями спостережних комісій має стати: організація громадського контролю за  дотриманням  прав і законних  інтересів засуджених та осіб, звільнених від відбування покарання; сприяння у виправленні і ресоціалізації засуджених, створенні належних умов для їх тримання та залучення до  цієї діяльності громадських організацій, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, підприємств незалежно від форми власності та громадян; організація виховної роботи з особами,  умовно-достроково звільненими від відбування покарання та громадського контролю за їх поведінкою протягом невідбутої частини покарання; надання допомоги у соціальній адаптації особам, звільненим від відбування покарання. 

У контексті протидії злочинам проти правосуддя особливу увагу привертає стан виконання судових рішень у цивільних, господарських та адміністративних справах. Слід підкреслити, що реальний стан, який склався в Україні, вимагає не лише поглибленого наукового аналізу, а й невідкладної реалізації комплексу заходів протидії, оскільки, в останні роки виконання судових рішень не перевищувало 32%.

Визначено вплив рішень Європейського Суду з прав людини на українське кримінальне право, оскільки з огляду на усталену міжнародну практику, держава, щодо якої винесено рішення про порушення нею положень Конвенції, вживає заходів до їх усунення, у тому числі і шляхом внесення змін до кримінального закону та видозмінення правозастосовної практики. Зокрема, відповідні зміни до національного кримінального законодавства, обумовлені рішеннями Європейського Суду, вносилися Англією, Бельгією, Італією, Францією, Швейцарією та іншими європейськими державами.

Доведено, що здійснюючи тлумачення конвенційних норм, Європейський Суд розкриває зміст прав і свобод людини, закріплених у Конвенції та протоколах до неї, а Кримінальний кодекс України забезпечує кримінально-правовий їх захист, тим самим визначає ознаки злочинів, що посягають на права і свободи людини і громадянина.

Системне дослідження значення рішень Європейського Суду з прав людини у нормах Загальної та Особливої частин КК України дає підстави для висновку, що визнання Україною юрисдикції Європейського Суду з прав людини означає, по-перше, визнання у національному кримінальному праві обов’язкової сили рішень Суду; по-друге – рішення Суду поширюються на всі держави-учасниці Конвенції про захист прав людини і основних свобод; по-третє, Суд наділяється повноваженнями визначати обсяг прав і обов’язків, які покладаються на державу. Зазначене (у сукупності) має бути враховано в державних програмах запобігання та протидії злочинності і, насамперед, у сфері правосуддя.

Доведено, що в цілому вітчизняна модель виконання судових рішень (вироків, постанов, ухвал) та призначеного покарання має спиратися не лише на репресивну, а й, передусім, на відновлювальну функцію, в основі якої лежатиме доктрина соціальної реабілітації злочинців. І в цьому плані важливе значення має широке впровадження в практику діяльності вітчизняних органів кримінальної юстиції програм відновного правосуддя, які отримали, останнім часом, широке розповсюдження в багатьох країнах світу і довели свою високу ефективність.