МЕТОДОЛОГІЯ СУЧАСНОГО ПРАВОЗНАВСТВА: СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається його зв’язок з науковими програмами, планами, темами; мета і задачі, об’єкт і предмет дослідження, методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження та їх публікації, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи аналізу методології сучасного правознавства», який складається з п’яти підрозділів, присвячено розкриттю суті уявлень про прийоми і методи, способи, принципи побудови і форми організації наукового пізнання правових явищ, методологічних шляхів їх вирішення, раціональних та ірраціональних засобів правопізнання, а також розмежування понять «методологія правознавства» та «методологія права».

У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки досліджуваної проблеми» проаналізовано історичні межі, етапи і особливості процесу формування правової науки, охарактеризовано основні наукові джерела з проблематики дослідження, аналіз яких дозволив констатувати, що розвиток науки здійснювався від метафізики до чуттєво-емпіричного освоєння світу та практичного використання наукових знань. З ХІХ ст. наука і наукові методи пізнання набули особливої актуалізації. Розвиток багатьох наук – соціології, антропології, психології, що спостерігається в цей час –  істотно вплинув на розвиток юриспруденції.

Аналіз наукової літератури дозволив виявити конкретні етапи розвитку юридичної науки відповідно до зміни типів наукової раціональності. Водночас, хоча пошук уніфікованих стандартів і засобів наукового пізнання починався ще у ХVІ ст., проте конструювання відповідних наукових методів дослідження особливо затребуваним стає в ХІХ ст. Відбувається становлення і розвиток методології науки, покликаної забезпечити ефективність наукових досліджень, відповідно формується і методологія правознавства.

На основі осмислення наукових джерел та праць виділені етапи становлення та розвитку методології сучасного правознавства. Акцентується увага на тому, що методологією сучасного правознавства (юридичної науки) є вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних державно-правових явищ. Методологія юридичної науки забезпечує як наукове пізнання, так і наукову діяльність учених юристів. Вона є формою самопізнання та самосвідомості юриспруденції. Методологія правознавства повинна мати чітку структуру (вертикальну і горизонтальну), що охоплює загальні компоненти тільки в різних відносинах між ними: домінуючий світогляд, тип наукового мислення, філософські й інші підстави, загальнонаукові і спеціальнонаукові парадигми, методологічні підходи, теорії та інші наукові знання, потенційно можливі й використовувані методи. Це – важлива передумова формування ефективної системи правового регулювання, розвитку юридичної науки.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика методології» підкреслюється складність методологічної проблематики, що визначається, перш за все, її комплексністю, багатоманітністю. Це зумовлює необхідність розробки різноманітних структуризацій як фактора співіснування різних методологічних рівнів, які у своїй сукупності складають загальну її організацію, отже, всі структурні рівні взаємопов’язані, а в сукупності творять її цілісну організацію.

Поряд з цим методологія визнається і складним соціокультурним феноменом, у якому відображено специфіку пізнавального процесу в  сучасних умовах. Тож метод науки слід трактувати як спосіб упорядкування наукової діяльності щодо досягнення поставленої мети, а в контексті пізнавальної діяльності – як спосіб виконання функції відтворення у свідомості досліджуваного об’єкта. Він відрізняється від методу правового регулювання як прийому впливу на нові суспільні відносини. Така його інтерпретація дозволяє виявити закономірності та особливості становлення і розвитку методології сучасного правознавства. В науці методологію виокремлюють як конкретний підхід, вчення про структуру, логічну організацію, принципи, методи, засоби  і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних явищ. Розуміючи під методом систему прийомів (способів) пізнання, зазначається, що для отримання необхідного результату до структури методології слід включати і засоби пізнання (поняття та категорії відповідної науки).

У підрозділі 1.3. «Методологія правознавства: структура та  тенденції розвитку» доводиться, що властива посттоталітарному суспільству методологічна криза, наслідки якої все ще відчуваються у вітчизняному правознавстві, значною мірою пояснюється тим, що в науці тривалий час наукові методи підмінялися ідеологемами, політичними гаслами, заперечувався світоглядний плюралізм, що перешкоджало належному розвитку правової науки. Натомість перехід від методологічного монізму до

світоглядно-методологічного плюралізму поряд з безперечними позитивними рисами часто призводить до еклектичного поєднання різних світоглядних позицій, що зрештою породжує суперечності, які не узгоджуються з вимогами науковості. Одне із завдань сучасної юридичної науки – остаточне подолання цієї кризи, надання вченню про методологію більшої системності і логічності.

Теоретично обґрунтовано положення, за яким методологія правознавства є складним багатоплановим утворенням, що охоплює проблеми структури юридичного наукового знання загалом і особливо його теорій, концепцій, тенденції виникнення, функціонування і зміни наукового знання, а також його класифікації, типології, понятійний апарат методології та її наукову мову, структуру і склад методологічного підходу та інших наукових методів, що застосовуються у юридичній науці; формалізовано методики і процедури конкретних юридичних досліджень, доведено своєрідність методології правознавства, яка проявляється у тому, що вона адаптується до предмета науки і відповідним чином модифікує його для розв’язання властивих їй завдань. Це є підставою вважати, що саме методологія правознавства охоплює як теорію застосування різних підходів, так і ті наукові знання про предмет, які і надалі при їх використанні в інших дослідженнях набувають методологічного характеру.

У сучасній українській правовій науці відбувається процес докорінного переосмислення традиційних та водночас актуалізується пошук нових засобів пізнання як елементів змісту методології правознавства, що в результаті сприяє розширенню її інструментальних можливостей. Окремо наголошується на необхідності теоретичного осмислення пізнавальної ролі раціональних та ірраціональних засобів пізнання, використання яких суттєво доповнює змістовну характеристику методології. Це знаходить відображення у подоланні вузьконормативного підходу до осмислення правової реальності.

У підрозділі 1.4. «Роль раціональних та ірраціональних засобів пізнання» акцентується увага на суперечливості процесу наукового пізнання як єдності раціональних та ірраціональних знань на різних етапах еволюції науки. Проте єдність раціональних та ірраціональних методологічних засобів, по суті, є атрибутивною характеристикою науки як специфічної форми освоєння світу, становлення істинного знання. Конструюючи концепцію, насамперед, як раціоналістичну, дослідник, за логікою, повинен усвідомлювати необхідність імплементації до структури гносеологічної концепції ірраціональних видів пізнання – уяви, інтуїції, волі, почуттів, віри. Не заперечуючи раціоналізму, сучасна юридична наука використовує також й ірраціональні знання. Наприклад, багато загальних понять («істина», «людина», «суспільство») сприймаються суб’єктом пізнання спочатку інтуїтивно і лише в процесі детального вивчення формулюються раціоналістично.

На основі переосмислення деяких духовно-ментальних (ірраціональних) і  логіко-інтелектуальних  (раціональних)  засобів  доведено,

що розум – це єдність раціонального та ірраціонального при провідній ролі першого. Відповідно до власного підходу обґрунтовується теза, за якою до сфери  аналізу  слід  повернути  ті  види  знання  (пізнання),  що  не відповідають критеріям раціональності та стосуються позанаукового пізнання  права.

У підрозділі 1.5. «Розмежування понять «методологія правознавства» та «методологія права»» обґрунтовується розуміння методології правознавства (юридичної науки) як системи принципів та способів організації теоретико-пізнавальної діяльності у сфері дослідження державно-правової дійсності. Це поняття відмежовується від суміжних понять, зокрема від поняття «методології права», яке у юридичній літературі здебільшого не виділяється як  самостійна категорія.

В основу розмежування цих понять покладено уявлення про правознавство як науку з характерними для неї особливими методами пізнання та право з властивою для нього системою методів правового регулювання, тобто прийомів впливу на поведінку суб’єктів суспільних відносин, а також систематизації нормативного матеріалу, тлумачення юридичних  текстів  та  вчення  про  них.  Зазначається,  що  вона  має істотне значення для ефективного правового регулювання, натомість методологія правознавства необхідна для здійснення ефективної пізнавальної діяльності. І якщо метою застосування методів правового регулювання, систематизації норм права та їх тлумачення є впорядкування суспільних  відносин,  досягнення  правової  визначеності,  то  метою методів  пізнання – виявлення  нових  закономірностей  розвитку  права  та інших правових явищ,  формування ефективної системи правових знань.

Розділ 2 «Онтологічний підхід до розуміння правознавства», який складається з п’яти підрозділів, присвячено висвітленню сутнісного призначення, місця і ролі правознавства у суспільстві; охарактеризовано особливості епістемологічного статусу окремих підходів, а також здійснено аналіз найпоширенішого підходу до виявлення методологічного розмежування  предмета та об’єкта правознавства.

У підрозділі 2.1. «Правознавство: сучасні підходи до розуміння проблеми» осмислюються світоглядні проблеми правознавства на основі зміни типологічних різновидів наукового знання, типів наукової раціональності, що позначається на природі та змісті наукового дискурсу.

Відповідно до загальновизнаного визначення трьох основних типів наукового знання, взаємодія яких багато в чому дозволяє структурувати форми й різновиди застосування дослідницького (наукознавчого) підходу в науці права, доведено, що невиправданим є твердження про зміну типів наукової раціональності щодо правової науки як чіткого і завершеного в епістемологічних формах процесу, оскільки в ній панівним залишається класичний тип наукової раціональності, що зазнає суперечливих за своїми поступами впливів з боку динаміки соціокультурного середовища. На  підставі  аналізу  функцій  науки  з’ясовано  необхідність  використання у

сучасних дослідженнях двох підходів до методологічної проблематики юридичної науки – генетичного та системного. Генетичний підхід дозволяє акцентувати увагу на юридичному мисленні, трактувати його як фактор правової культури, підтверджувати відносну самостійність поширення юридичної думки, спадкоємність досягнень юридичної науки поза прямою залежністю від зміни економічно-політичних епох в історії людства. Системний – пов’язаний з системним ставленням до предмета і методу правознавства, що й потребує розгляду проблем методології юридичної науки у співвіднесенні з відповідною проблематикою інших наук, метанауковими розробками, гносеологічними конструкціями. Виокремлення цих підходів з низки інших викликане особливою їх органічністю для правознавства. Це, з одного боку, дає можливість вийти за межі уявлень ортодоксального детермінізму, підтвердити ставлення до права та юридичної науки як до самостійних факторів суспільного буття, умов існування цивілізації, а з іншого – поглибити осмислення особливостей правознавства у контексті сучасних уявлень наукового пізнання.

У підрозділі 2.2. «Функціональний вплив правознавства на розвиток сучасних  правових систем» на основі порівняльного аналізу обґрунтовується своєрідність правових ідей, які дають підставу з нових позицій підійти до визначення місця та призначення правознавства у соціальному, у тому числі правовому житті суспільства. Правознавство – це наука, що поєднує досягнення у різних галузях знань з людською мудрістю, здоровим глуздом, розвивається за рахунок інтелектуального потенціалу особистостей та є частиною їх субстанцій.

Правознавство як юридична реальність певною мірою «вжилося» в правову матерію, надало їй того вигляду, який начебто ігнорувався через зовнішні враження про неї, але насправді відображав сутнісні характеристики її складових як об’єктивованих інституційних утворень. Функціональність правової системи як інтегруючого фактора проявляється безпосередньо через юридичну науку, через судження і висновки правознавців. Так, якщо аналізувати правознавство з позицій ісламу, то виявляється, що неприпустимо розглядати систему правових норм ізольовано, відчужено і незалежно від інших нормативних цінностей (релігійних і моральних). У ньому одна фундаментальна норма і одна – єдина вища цінність – божественні веління у тому вигляді, в якому вони сформульовані у Корані.

Як відомо, у правовій системі радянського права панувало матеріалістичне розуміння права як частини «ідеологічної надбудови», що визначається економічним базисом і служить його збереженню. Стосовно ж праворозуміння радянської доби, то слід звернути увагу на його певну нестабільність, викликану суперечностями ідеологічної сфери. Історично засвідчено, що із середини  20-х  до  середини  30-х  рр.  ХХ  ст.  існував хоча й умовний, проте все ж плюралізм праворозуміння, і лише пізніше, особливо після сумнозвісної Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 р., почалася безкомпромісна боротьба за так звану чистоту марксистсько-ленінського праворозуміння в умовах тоталітаризму.

Найбільш яскравий феномен, що демонструє нерозривний зв’язок науки і практики – вплив правознавства на правову систему суспільства, проявився у тих варіантах історичного державного і правового розвитку, коли в юриспруденції вирішальне слово отримали практикуючі юристи (Англія, США та ін.). У практичній юриспруденції поряд з усім негативним і на противагу йому юристи-професіонали ставали фактично творцями права, а по суті, як і теоретики високого рівня, наважилися впроваджувати в життя ідеали і цінності права.

На цих прикладах констатовано, що справді незалежне становище правознавства і правників у суспільстві – показник стану права і законності у конкретній країні. Якщо держава створює умови для забезпечення функціонального розвитку вітчизняного правознавства як суверенної сфери соціального життя, підтримує будь-які його базові розробки і враховує їх у практичному житті, то саме це є безпомилковим «індикатором» рівня правового розвитку країни, її реального демократизму, можливостей та перспектив прогресивного поступу.

У підрозділі 2.3. «Наукознавчий підхід як предмет методологічного дискурсу у правознавстві» вказується на недостатність традиційної категоріальної пари «теорія – метод» для відображення складності наукового дискурсу в сучасному правознавстві та його «зануреності» у соціальний контекст. Цим пояснюється включення в методологічний аналіз науки таких категорій, як «парадигма», «наукова програма», «підхід», «дослідницька традиція», «стиль наукового мислення», «методологічний канон». У вітчизняному правознавстві ці аспекти методологічної рефлексії лише починають формуватися.

Підкреслено, що, попри широке використання поняття «підхід», у правознавстві нема конкретного визначення його змісту та меж застосування. Зважаючи на гомогенність структури підходу та основ науки, які мають три взаємозалежні рівні (світоглядний, теоретичний, інструментальний або методичний), пропонується визначати підхід як комплексний алгоритм осмислення дійсності, що виникає в результаті поєднання «фундаментальних ідей» і певних методів, тобто як специфічну єдність світоглядного, теоретичного і методичного знання, в якій головним є визначений суб’єктом пізнання порядок поєднання теорії та методу. Пізнавальна цінність «підходу» у методологічній рефлексії правознавства пояснюється тим, що в межах його змісту: а) «віддзеркалюється» емпіричний базис науки; б) поліморфізм теоретичного знання зводиться до «фундаментальних ідей» та базисних онтологічних постулатів, за допомогою системного поєднання яких формуються цілісні уявлення про «наукову картину правової реальності»; в) розмаїтість існуючих методів, методик дослідження зводиться до сукупності найбільш істотних та іманентних предмету пізнання з виключенням суто технічних засобів та процедур обробки наукової інформації; г) визначаються вихідні філософські та світоглядні принципи, що забезпечують цілісність підходу та його функціональність як специфічного способу пізнання права.

У структурі підходу виокремлюються три рівні: а) інструментальний, який охоплює певні стандартні процедури та методи отримання наукового знання; б) теоретико-концептуальний, на якому у формі категоріально-понятійних конструкцій формулюються базові онтологічні постулати про об’єкти  правових досліджень, правила їх опису чи пояснення; в) світоглядний, який містить філософські та загальні світоглядні засади дослідження.

У підрозділі 2.4. «Система наукознавчих підходів у сучасному правознавстві» обґрунтовується провідна теза, за якою наукознавчий підхід проявляється лише в реальному науковому процесі, тобто при взаємодії з іншими методологічними підходами, які у межах певного дослідження можуть утворювати систематизовану єдність. Формат такої взаємодії визначається типом юридичного світогляду, який є системоутворюючим чинником для методології пізнання права. Аналіз дефініцій наукознавчого підходу на різних етапах розвитку правознавства підтверджує існування єдності розкриття його змісту через рефлексію процесів формування права та практики застосування правових приписів при свідомому неврахуванні соціальних умов, соціального контексту нормативності.

Звернуто увагу на те, що методологія сучасного правознавства не може бути охарактеризована лише на основі одного домінуючого у дослідницькій сфері підходу, оскільки сучасне правознавство вже давно не схоже на «юриспруденцію понять» ХІХ ст., а його методологія не обмежується використанням лише формально-логічних та понятійних форм. Поступове розширення предметної сфери, як і наукового інтересу, поява нових «онтологій права» уможливили застосування певних комбінацій різних методологічних підходів.

Відзначено, що система методологічних підходів динамічна і принципово «незамкнута», відкрита для адекватного реагування на суспільний контекст розвитку науки. Якщо в період формування «класичної» юридичної науки Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст. ст.) застосовувалися тільки два підходи (крім догматичного) – порівняльно-історичний та аксіологічний, то в сучасному правознавстві, крім них, - ще історичний, порівняльний, діяльнісний, соціологічний, інформаційний, системний, антропологічний, семіотичний, кібернетичний, синергетичний, комунікативний, організаційний, інституційний і деякі інші. Охарактеризовано особливості епістемологічного статусу окремих підходів, що є новими для сучасного дискурсу права.

У підрозділі 2.5. «Об’єкт і предмет правознавства» аналізуються положення про розмежовування об’єкта і предмета юридичної науки та об’єкта і предмета наукової діяльності. Об’єктом юридичної науки є  державно-правові явища, а предметом – властивості цих явищ, зумовлені закономірностями їх виникнення, функціонування та розвитку; об’єктом наукової діяльності є коло наукових інтересів, межі дослідницької уваги, а предметом наукової діяльності – знання, що входять у систему науки, становлять її зміст.

При дослідженні відмінностей цих категорій уточнюються гносеологічні характеристики пізнання права, що відповідає сучасним вимогам наукового дослідження, а також «окреслюється» простір існування методології правознавства як самостійного напряму розвитку юридичної думки, адже правознавство, як і будь-яка інша наука, що претендує на істинність, функціонує у межах певної філософської «картини світу» як системи уявлень про його будову.

У процесі історичного розвитку виникають певні філософські традиції, що набувають складних форм взаємозалежності і чинять вплив на всі сфери життя суспільства. Однак у кожний конкретний період історії одна з таких філософських традицій набуває більшого, іноді панівного впливу на суспільну свідомість, що робить пріоритетними відповідні уявлення про світ, правову організацію суспільства, його потреби та інтереси. Звертаючись до пізнання законів світу, наука за допомогою своїх пізнавальних засобів «виділяє» у картині світу певний фрагмент (об’єкт науки), у процесі дослідження якого й формується теоретична модель цього фрагмента реальності – предмет науки. Отже, об’єкт науки – те, що вивчається  наукою, її представниками, а предмет науки ‑ це ті знання, що входять у систему науки, в її зміст.

Традиційно вважається, що предмет науки – те, що вона вивчає у конкретному об’єкті. Таке розуміння співвідношення об’єкта і предмета науки, яке характеризується як ціле та частка, визнається суттєвим принциповим недоліком, бо навіть не ставиться питання про цінність поняття «об’єкт науки», про його функціональне призначення і про те, яку роль воно повинно відігравати у характеристиці конкретної науки. Тому обґрунтовується положення, за яким питання про цінність зазначеного поняття вирішується відповідно до соціальної цінності того явища, яке визначається як об’єкт науки.

Розділ 3 «Форми і засоби професійного методологування», який складається з чотирьох підрозділів, присвячено характеристиці ідей, пов’язаних з професійним методологуванням, сутність яких зводиться до системного переосмислення досвіду (миследіяльнісна методологія), що створює підґрунтя для формування та розвитку нового методологічного напряму – вітакультурної методології (мистецтва осмисленого, майстерного, результативного мислення про предмет того, яким шляхом йти не лише до наукової істини, а й до життєвої правди).

У підрозділі 3.1. «Категорії вітакультурної методології як універсальні засоби професійного методологування» розкривається концепція  сутнісних основ професійної наукової діяльності у галузі правознавства. Вона розглядається як особливий, культурно та соціально зумовлений                                                     спосіб відкриття недосяжної істини – знання про світ, людину, мислення, що  вимагає не лише постійного логіко-змістовного оновлення теорій і гіпотез, а й продукування новітніх методів, дослідницьких програм, понятійно-категоріального апарату, інших засобів мисленнєвої діяльності. Таким чином, на соціокультурному рівні утверджується розуміння методології як один з найдосконаліших шляхів наукового дослідження чи пізнання, що обумовлює професіоналізацію мислення, передбачає критичне осмислення результатів дослідження, а також нормування і розробку способів та засобів вирішення наукових проблем.

Ідея створення вітакультурної методології сформувалася на основі наукових напрацювань у царині альтернативної парадигми – вітакультурної. Її суто наукове обґрунтування базується на кількох вихідних положеннях аргументації, за якою до системи категорій вітакультурної методології можуть належати Всесвіт, людина як його епіцентр, духовність, життя, суспільство, поведінка, культура, діяльність, вчинок, уміння, цінності, норми тощо. Обґрунтовується твердження, що професійно працювати з категоріями вітакультурної методології та інтерпретувати найскладніші явища категоріально, відповідно до структури цієї мислесхеми, означає зробити власне мислення ефективним засобом аналізу і розв’язання суспільних проблем і життєвих завдань. Для цього необхідно досягти належного рівня  культури мислення, що передбачає раціональну рефлексію, понятійне оперування, орієнтацію на життєві потреби-мотиви, задіяння способів і засобів здолання мисленнєвих ускладнень та суперечностей.

У підрозділі 3.2. «Рівні та категорії методології у професійній правознавчій діяльності» характеризуються філософський, загальнонауковий, спеціальнонауковий та окремонауковий рівні методології правознавства, аналізується співввідношення правових категорій та понять, що створюють своєрідний інструментарій юридичної науки, визначаються їх властивості, види, функціональне призначення, висвітлюється система вимог, що висуваються з боку методології до формування визначень наукових понять.

Особливо виокремлюється мегарівень методологування як культурно-історичне досягнення системно-миследіяльнісної методології, що заслуговує на визнання як певний еталон сучасної методології наукових правових досліджень. Однак у цій версії мегарівня дослідники іноді ототожнюють такі явища, як методологічна робота і методологічна діяльність, що є невиправданим. Ця позиція аргументується таким чином: по-перше, діяльність порівняно з роботою має набагато склад­нішу структуру як одна з окультурених форм життєактивності; по-друге, діяльність як соціокультурне утворення з певними зразками і нормами інтегрує у своїй логіко-змістовій організації закони, що належать як історії (соціуму), так і культурі; по-третє, діяльність – це також філософська і методологічна категорія з максимально логічним обсягом поняття, що вживається в науці як універсальний пояснювальний принцип; по-четверте, методологічна робота і методологічна діяльність природно різняться за базовими критеріями: якщо основоположним мірилом дії однієї є культурність, то іншої – професіоналізм.

У підрозділі 3.3. «Базові рівні професійного методологування у правознавстві» аналізуються рефлексії базових рівнів (мікро-, мезо-, екзо-, макро-, мега-, метарівні) професійного методологування у правознавчій діяльності, зумовленого його винятковою роллю в утвердженні самого методологічного ставлення людини до цієї діяльності. При цьому таке ставлення зароджується тоді і там, коли і де дослідник переходить від вивчення предметного змісту певних фрагментів правової реальності до з’ясування способів і засобів такого вивчення.

На сьогодні методологія у найзагальнішому форматі – це вчення про структуру, логічну організацію, форми і засоби, методи і процедури діяльності. У цьому визначенні, зважаючи на зміст мислесхеми, акцентується увага принаймні на трьох принципових моментах. По-перше, методологія правознавства ґрунтується на діяльнісному підході, який дає змогу з’ясувати її смисл, обґрунтувати способи організації різнопредметних, міждисциплінарних та інших видів знань про право та правові явища, бо професійне правове методологування – важлива складова будь-якої повноцінної правознавчої діяльності, без якої вона втрачає не лише спрямування, а й внутрішню організацію. По-друге, методологія правознавства не обмежується аналізом лише вже усвідомлених, раціонально обраних дослідником засобів, а передбачає також осмислення не завжди чітко визначених засад, передумов або ситуацій пізнавальної діяльності. По-третє, сучасна методологія правознавства (правознавчої діяльності) виходить за межі наукового правового пізнання, миследіяльнісно обіймаючи увесь соціокультурний світ права у його багатоманітності, конкретно-історичному часовому просторі.

Відповідно до сучасного стану методології юридичної науки визначено чотири базові рівні професійного правознавчого методологування як способу виробництва та передачі методологічного знання про право та інші правові явища, що, за логікою дедуктивного підходу, презентують структурну організацію методології (філософський, загальнонауковий, спеціальнонауковий, окремонауковий). Методологічний правознавчий аналіз (як процес) на кожному з цих рівнів є різним за спрямуванням, функціями, змістом та результатами пізнання. Завдяки своєрідній функціональній спеціалізації всі рівні професійного правознавчого методологування утворюють певну єдність, у межах якої існує чітке підпорядкування. Надано загальну характеристику кожного із цих рівнів, але, враховуючи функціональну значущість та поширеність у системі правознавчого методологування окремонаукового рівня, він розглядається докладніше.  

У підрозділі 3.4. «Окремонауковий рівень у правознавстві» констатується, що, починаючи з 90-х рр. ХХ ст., проблеми окремонаукової методології у правознавстві стали об’єктом підвищеного наукового інтересу учених-юристів. Попри дискусійність поглядів на цю проблему, використання окремонаукових методів усе ж доцільне й виправдане, однак лише в деяких наукових правових дисциплінах. Характерною рисою цих методів у правознавстві є те, що вони можуть дати вагомий результат тільки за умови їх застосування з дотриманням основних вимог загальнонаукової методології і із залученням профільних філософських положень.

З’ясована обмеженість використання у правових дослідженнях окремонаукових методів зумовлює певний скепсис щодо їх актуальності. Аналітично підтверджено, що науковці найчастіше використовують такі окремонаукові методи, як формально-юридичний, порівняльно-правовий, системного правового аналізу, соціального правового дослідження, правового моделювання, юридичної статистики та деякі інші. Хоча у системі засобів правового пізнання окремонаукові методи посідають особливе місце, проте створити ту чи іншу самостійну чітку класифікацію цих методів надто складно, оскільки їх формування відбувається досить довільно на основі поєднання як філософських і загальнонаукових методів, так і вузькоспеціальних знань.

Розділ 4 «Застосування наукових методів у правознавстві», який складається з п’яти підрозділів, присвячено з’ясуванню адекватності методологічних підстав використання логічних, історико-юридичних, догматичних, а також  спеціальних  методів у юридичній науці.

У підрозділі 4.1. «Пізнавальні особливості логічних методів» характеризується низка методів формальної логіки, за якими на основі певного знання і використання законів логічного мислення досліднику надається можливість отримувати висновки, що містять істинне знання. В процесі аналізу розглядаються позитивні і негативні сторони використання проблематичного, системного, дедуктивного, індуктивного, класифікаційного методів. При цьому зазначається, що надання переваги одному з означених методів, зокрема дедуктивному, який ґрунтується на силогістичній моделі юридичної аргументації, призводить до крайнього формалізму, чим все ще страждає вітчизняна юриспруденція. Складність природи права зумовлює необхідність використання науковцями у процесі вивчення правових явищ комплексу логічних методів у поєднанні з іншими сучасними прийомами. Кожний метод придатний для пізнання тих чи інших аспектів предмета дослідження, виходячи зі специфіки дослідницьких завдань. Безпідставне надання одному з методів виняткового значення має негативні наслідки для правознавства.

Окрему увагу приділено системному методу, який в методології сучасного правознавства та у сфері правотворчості займає особливе місце як один з основних методів упорядкування чинного законодавства, що свідчить про органічність взаємозв’язку між системою права та формою її існування.

Використання системного методу при плануванні пізнавального процесу, спрямованого на виявлення внутрішньоорганізаційних та функціональних властивостей правового явища, передбачає врахування таких аксіоматичних постулатів: об’єкти та предмети пізнання мають цілісний характер; ціле має властивості, що зводяться до суми властивостей його частин; елементи будь-якого об’єкта правового дослідження взаємопов’язані між собою так само, як і кожний правовий об’єкт пов’язаний з множиною інших об’єктів; функціонування та розвиток правового об’єкта, що досліджується, здійснюється в результаті взаємодії із зовнішнім середовищем при домінуванні внутрішніх закономірностей над зовнішніми.

У підрозділі 4.2. «Значення історико-юридичних методів у правовому дослідженні» аналізується сукупність прийомів вивчення права та інших правових явищ з огляду на їх еволюцію. До таких методів належать генетичний, історико-порівняльний, еволюційний, періодизації, історико-герменевтичний (дослідження правових джерел), числовий, реконструктивний.

Враховуючи сучасні тенденції активізації компаративних досліджень, особливу увагу приділено історико-порівняльному методу, суть якого зводиться до процедури зівставлення типових характеристик предметів дослідження, що існували у різних часових просторах, а отже, різних соціально-правових, економічних та політичних умовах, що з плином часу змінювалися, накладали відбиток на стан функціонування окремих правових явищ (законодавство, правопорядок, правова культура, тип правового регулювання тощо).

Охарактеризовано умови застосування історико-порівняльного методу, відповідно до яких цей метод передбачає дотримання певних вимог: порівнювати пам’ятки, близькі за часом їх створення або існування; зосереджувати увагу на точності виявлених ознак явища у ході  реконструкції його сутнісних характеристик; враховувати змістовні відмінності правових та загальновживаних термінів, за допомогою яких здійснювався опис правового явища у конкретно-історичний період. Однією з умов використання цього методу є необхідність його синтезу з іншими методами (термінологічним, еволюційним), що дозволяє підвищити ефективність пізнавального процесу.

Звернуто увагу на різні форми порівняння, що застосовуються при використанні історико-порівняльного методу: порівняльне зіставлення; типологічне порівняння; історико-генетичне порівняння; порівняння, при якому фіксується взаємовплив різних явищ.

У підрозділі 4.3. «Методологія догми права: правотворчі, правозастосовні методи» на підставі загальної характеристики догми права розглядаються методологічні особливості пізнання цього явища. З’ясування різноаспектності поняття «догма права» сприяє розумінню різноманітності методів, сукупність яких і є змістом догматичної методології. Однак окремі методи цієї групи є спеціальними, пристосованими лише для дослідження певної сфери суспільних відносин (наприклад, створення норм права, їх систематизації або застосування). Класифікація зазначених методів за функціональним критерієм  дозволяє розподілити їх на дві підгрупи: правотворчі (методи формування, формулювання, оприлюднення, експертування правових приписів); правозастосовні (методи інтерпретації,  кваліфікації, оцінювання).

Охарактеризовано такі дослідницькі методи, як догматичної еволюції, догматично-правовий, а також методи залишків, оцінний та політико-правовий. Специфічна риса методів цієї групи полягає у дослідженні правового матеріалу залежно від поточних потреб правового регулювання та юридичної практики.

У підрозділі 4.4. «Інструментальні властивості спеціальних методів» досліджуються своєрідні або специфічні методи, зокрема регулятивний, конструктивний і реконструктивний, антропоморфний, номенклатурний, культурно-правовий. Особливу увагу приділено спеціальним методам дослідження, ролі юридичного фольклору та міфології у правовій сфері, а саме: методам знаходження відповідного правового матеріалу, визначення його належності до певного соціального середовища, класифікації, порівняльного аналізу, синтезу.

Доведено, що взаємодія цих методів є складовою діалектичного процесу з’ясування наочності правового  явища з позицій його осмислення як факту правової дійсності, що разом становить теоретичну, методологічну та світоглядну основу для проведення подальших правових досліджень культурологічного напряму.

Зазначено, що метод класифікації юридичного фольклору та міфології передбачає необхідність створення абстрактної моделі цих явищ, узагальнення наукових знань із дослідницької сфери інших гуманітарних наук. На жаль, обмежена кількість даних про правову складову у фольклорі різних історичних періодів розвитку суспільства свідчить про обмеженість наукового знання у цьому напрямі та зумовлює необхідність додаткового дослідження духовної сфери життя, до якої слід віднести як пам’ятки права, так і міфологію, звичаї, традиції.

У підрозділі 4.5. «Особливості застосування філософсько-правового, теологічно-правового та природно-правового методів» йдеться про те, що з історичної точки зору право зазнавало впливу з боку домінуючих світоглядів, що складали основний зміст парадигми того чи іншого етапу розвитку правознавства. У цьому контексті на особливу увагу заслуговує архітектоніка системи методів пізнання права, у якій знаходить своє відображення рівень розвитку та тип культури суспільства, стан правової науки, її роль у забезпеченні прогресу суспільства. Доведено, що основними архітектонічними елементами системи методів у сфері правознавчого дослідження є церковне право і світське право; публічне право і приватне право; писане право і неписане право.

З’ясовано, що філософсько-правовий метод як елемент одного із структурних рівнів методології правознавства, за умов його правильного  застосування, вимагає здійснення не лише мисленнєвих актів констатації фактів існування правової дійсності у багатоманітності та взаємодії форм її прояву, визначення ціннісних аспектів у розумінні досягнень правової культури, а й з’ясування її кількісної та якісної значущості у загальній культурі суспільства.

Теологічно-правовий метод використовується для вивчення соціальних об’єктів, сфер, процесів розвитку, що пов’язуються з функціонуванням релігійних або традиційних правових систем, зокрема, для вивчення окремих особливостей права первісного суспільства, яке ґрунтувалося на релігійно-міфологічному світогляді, або релігійного права сучасного світу.

Застосування теологічно-правового методу не виключає додаткового залучення інших методів пізнання, пов’язаних з аналізом конкретних релігійно-правових конструкцій, текстів, ідей, висловлювань, організаційних утворень тощо.

Природно-правовий метод кваліфікується як надпозитивний метод, в якому визначальне місце відводиться ідеї права, таким гуманістичним цінностям, як справедливість, рівність, свобода, невідчужувані права людини тощо. Цей метод виходить з необхідності визнання і відображення  у позитивному праві  перелічених цінностей.

Розділ 5 «Методологія юридичної соціології та гносеології у контексті правознавства», який складається з двох підрозділів, присвячено висвітленню особливостей застосування соціологічних методів та методів юридичної гносеології для пізнання правових явищ.

У підрозділі 5.1. «Функціональна характеристика методів юридичної соціології» охарактеризовано основні прийоми, що використовуються представниками юридичної науки при проведенні досліджень соціологічного спрямування, тобто виходячи із контексту взаємозумовленості правових явищ фактором існування соціальної дійсності. Методи юридичної соціології мають також назву соціологічних методів, тому що походять від методологічної частини одноіменної науки. Пізнавальний інструментарій юридичної соціології значно підвищує науковий потенціал юридичної науки, ефективність її впливу на суспільні відносини. При цьому соціологічні методи використовуються і в інших наукових галузях знань, де у кожної – своя «соціологічна складова», зорієнтована на вивчення питань на стику проблем правознавства та загальної соціології.

З дотриманням традиційного підходу запропоновано у структурі методології правознавства виділити дві групи: методи збору правової інформації та методи обробки отриманої інформації. До першої слід віднести методи опитування, анкетування, інтерв’ювання, спостереження, соціального експерименту, а до другої – методи аналізу документів, вибірковий, вивчення і збору статистичних даних.

Дослідження у межах предмета юридичної соціології висувають ряд методологічних вимог, серед яких важливе місце займає потреба забезпечення надійності емпіричних даних, що збираються, а також репрезентативності і точності соціологічної інформації, у зв’язку з чим особливої актуальності у соціологічних дослідженням набуває вибірковий метод.

У підрозділі 5.2. «Пізнавальні властивості методів юридичної гносеології» порушується питання про визнання методології правового пізнання теоретичною наукою, тобто системою знань про вивчення законів, форм і засобів продукування об’єктивно істинного вчення про правові реалії.

Методи юридичної гносеології – це, по суті, логіка функціонування та розвитку права, передусім певне розуміння цього розвитку. Юридична гносеологія будує свою власну модель правової дійсності, яка характеризується як гносеологічна концепція права. За своїм характером, це – динамічна модель розуміння права, оскільки розкриває його сутність через пізнання. Особливий акцент зроблено на тому, що пізнавальний процес є нескінченним і суперечливим, оскільки гносеологічна концепція визнає право як відкриту, динамічну систему, що виявляється у динамізмі її методологічної основи.

На підставі аналізу методів юридичної гносеології встановлено, що вони до певної міри залежать від механізму узгодження і взаємодії онтологічних та логічних засад права як специфічного виразу пізнавальної динаміки і розвитку самого права. Ці методи показують, що утворення певної концептуальної моделі не означає завершеності пізнання права.