ГЕНЕЗИС ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення, наводяться відомості про особистий внесок здобувачки, апробацію результатів дисертації, її структуру та обсяг, публікації.

Розділ 1 ,,Стан та перспективи наукового розроблення проблеми генезису правової системи України в юридичних джерелах” складається з двох підрозділів і висновків до розділу. На основі принципу об’єктивності, застосовуючи проблемно-хронологічний метод, методи синтезу, порівняння авторка здійснила аналіз теоретико-методологічних передумов комплексного дослідження генезису правової системи України в контексті самовизначення вітчизняної юридичної науки як національної. В огляді наукових джерел визначено тенденції, що існують у теорії й методології правової системи; уточнено умови верифікації поняття правової системи, яке могло б щонайповніше відображати динаміку виникнення, становлення та розвитку правової системи України, а сам тип дослідження набув би параметрів системного, цілісного аналізу цієї динаміки; сформульовано питання, які вимагають уточнення, і ті, які не мають перспективи бути вирішеними в рамках традиційно використовуваних методів пізнання, отже, вимагають інших методологічних підходів, запропонованих сучасною наукою; визначено комплекс наукових проблем, які потребують подальшого наукового опрацювання і в перспективі можуть стати окремими темами комплексних наукових досліджень.

У підрозділі 1.1 ,,Основні концептуальні напрями теоретико-правового дослідження генезису правової системи України” здійснено узагальнений аналіз наукових джерел, присвячених теоретико-правовим та історико-теоретичним проблемам становлення та розвитку правової системи України. У процесі аналізу визначено концептуальну модель наукової теорії правової системи сучасності як історично закономірного, складного та багатовимірного соціально-правового явища. Встановлено, що правова система як теоретико-правова категорія розробляється: а) в рамках персоналістської концепції, яка стверджує, що права людини і громадянина є соціоантропологічною основою правової системи, та розширює діапазон теоретичних досліджень завдяки використанню соціальних критеріїв становлення і розвитку правової системи України; б) у зв’язку з правом, стосовно права і тому інтегрує весь комплекс правових взаємодій, правових відносин і відношень до права, включаючи соціокультурний контекст правових досліджень.

Водночас авторка констатує, що проблема генезису правової системи України ,,випала” з поля зору науковців, опинилася майже на периферії наукового пізнання, хоча звернення до неї розширює діапазон комплексного наукового аналізу, адже встановлює і окреслює чинники, що визначають її специфіку та подальший розвиток, забезпечують збереження самобутності та індивідуальних особливостей вітчизняної правової системи в умовах політико-правовової глобалізації. Поодинокі дослідження розвитку та формування правової системи України здійснюються в рамках панівної парадигми протиставлення пройдених і сучасного етапів її генезису та концепції провідної ролі держави у виникненні та формуванні зазначеної системи.

Здобувачка сформулювала проблеми генезису правової системи України, розв’язання яких має значення для розуміння закономірностей, історико-правових і етнокультурних особливостей її становлення та розвитку в конкретно-історичних формах. Це – теоретичні проблеми поняття правової системи України, її цілісності, специфічності в генезисній структурі правових систем; набуття інтегративних властивостей у процесі виникнення, становлення і розвитку; історико-теоретичні проблеми початку або реальної основи правової системи, часової точки відліку власне правової системи України та усвідомлення логіки трансформації її історичних форм, неперервної еволюції в часі, циклічності функціонування, логіки переходу від первісно-аморфної структури до понятійно-оформленого стану і т.п.

Вирішення окреслених проблем авторка пропонує здійснювати на основі положень новітньої теорії цілісних функціональних систем про онтологічну і гносеологічну єдність зв’язків функціонування і генезису; в просторово-синхронному й процесуально-діахронному вимірах; у контексті правоментальної ідентифікації правової системи з акцентами на системному характері її генезису у зв’язку із суспільством, правом, державою.

У підрозділі 1.2 ,,Традиційні підходи та інноваційні тенденції в методології генезису правової системи України” авторка узагальнює вітчизняний досвід методологічного обґрунтування теоретичних проблем становлення та розвитку правової системи. Зауважено, що у створенні концепції сучасної правової системи України набуває значення нова парадигма права, яка функціонує у сфері культурних цінностей та духовних орієнтирів у суспільному розвитку з урахуванням ментальних особливостей та загальновизнаних у світі правових цінностей. Парадигма задає стратегію логіко-історичного аналізу генезису правової системи України у співвідношенні з національно-культурною та історичною специфікою розвитку суспільства і права як об’єктивних факторів формування та функціонування правової системи.

Установлено, що: основними тенденціями в методології правової системи є інтеграція і гуманізація наукового знання; актуальною проблемою є підстави визнати міждисциплінарні дослідження на основі принципу світоглядно-методологічної плюралізації; у сферу пізнання слід включити ціннісно-нормативний підхід; сьогодні домінує соціолого-юридичний метод, який використовується для вивчення зв’язку юридичної форми та соціального змісту (формальних і змістових складників правової системи) та для студіювання соціально-юридичної природи права (ядра правової системи).

Визначено проблеми, які вимагають першочергового вирішення. У їх переліку – віднайдення адекватних пізнавальних засобів, які здатні системно і пропорційно продемонструвати узгодженість соціального, юридичного і соціокультурного аспектів правової системи та пов’язати в єдиний вузол її минуле, сучасне й імовірне майбутнє; вироблення концептуально узгодженого поняття правової системи на основі положень загальної теорії систем і сучасної методології системних досліджень про єдність онтологічного, гносеологічного і аксіологічного аспектів пізнання процесів розвитку й удосконалення соціальних систем; поєднання традиційних методів дослідження з методами оцінки корисності нових знань, характеристики повного інформаційного циклу та рушійної сили інформації в соціальних системах, її ролі в динаміці та самоорганізації систем.

Авторка запропонувала напрями вирішення окреслених вище проблем, які полягають у запровадженні в методологію теоретичного дослідження генезису правової системи України системно-інформаційних уявлень про еволюцію і розвиток усіх типів систем (природних і соціальних) як про процес нескінченних трансформацій циклічного характеру.

Розділ 2 ,,Науковий напрям дисертаційної роботи, гіпотеза і категорії генезису правової системи України” складається з двох підрозділів та висновків. У розділі обґрунтовано науковий напрям і наукову проблему дослідження. Обґрунтування базується на застосуванні системно-генетичного, процесуального, структурно-функціонального, системно-інформаційного і соціокультурного підходів, логічного, гіпотетико-дедуктивного методів і методу експлікації. Сформульовано базові категорії та гіпотезу генезису правової системи України. Розроблено методику, наукові підстави обґрунтування та перевірки гіпотези, показано її наукове значення для розвитку теорії правових систем.

У підрозділі 2.1 ,,Наукові підстави та методика обґрунтування гіпотези генезису правової системи України” визначено: 1) науковий напрям дисертаційної роботи, який полягає в обґрунтуванні теоретичних засад генезису правової системи України та в характеристиці особливостей методологічного їх забезпечення з урахуванням інноваційних підходів, запропонованих сучасною наукою; 2) основні положення, які конкретизують науковий напрям дослідження; 3) наукову проблему, яка полягає в розв’язанні суперечності між науково-практичною потребою пізнання генезису правової системи України з метою створення ефективних правових засобів регулювання суспільних відносин, що генеруються в правовій системі і є складовою частиною національного духовного життя українського суспільства, та недостатньо розробленою теоретико-методологічною базою аналізу цього процесу в частині наповнення логічної моделі правової системи України національним змістом; 4) сукупність питань, які концентруються навколо наукової проблеми; 5) розроблено алгоритм наукового аналізу предмета дослідження.

Наукова гіпотеза генезису правової системи України побудована на припущенні існування причинно-наслідкового зв’язку між еволюцією й розвитком права і правової системи, взятих в цілісно-понятійному і функціональному аспектах, виводиться з наукового положення про право як ядро правової системи і системне утворення та містить припущення теоретичного і методологічного характеру, які артикулюються в таких висловлюваннях:

1. Теоретичне пізнання генезису правової системи України полягає в логіко-історичній інтерпретації тривалого і складного процесу еволюції українського права у зв’язку з еволюцією публічної влади (з часу виникнення суспільства), досягнення ним рівня системності у процесі ускладнення механізму соціального регулювання і, як наслідок, формування правової системи. При цьому право розглядається як багаторівневе системне утворення в єдності його абстрактних і конкретних форм (правовідносин, норм законодавства, правосвідомості, правової ідеології і психології), а також співвідношення зовнішніх засобів його офіційного визнання і об’єктивації (правові звичаї, законодавство, нормативні договори тощо). Публічна влада визначається як функція суспільства, котра на певному етапі його розвитку інституціалізується в державі.

2. Комплексність теоретичного пізнання може забезпечити загальнонауковий системно-інформаційний підхід, який, по-перше, дозволяє пояснювати механізм структурування правової системи у взаємодії із ,,зовнішнім” середовищем (суспільством) через обмін інформацією; по-друге, сприяє вивченню факторів, які обумовлюють виникнення, становлення і досягнення правовою системою високого рівня структурно-функціональної організованості в процесі еволюції та розвитку; по-третє, закладає методологічний фундамент для всебічного аналізу багатоваріантних змін, яких зазнає правова система України, проходячи шлях від архаїчної до звичаєвої та сучасної інтегрованої національної правової системи; по-четверте, сприяє органічному поєднанню історико-правового та теоретико-концептуального аспектів вивчення генезису правової системи в соціокультурному контексті правових традицій.

В основу аналізу покладено сформульоване автором операційне (для цього дослідження) системно-інформаційне поняття права як нормативно-регулятивної системи, котре однаковою мірою може застосовуватися в аналізі правових процесів як в суспільствах, організованих у державу, так і в тих, що перебувають на стадії цієї організації. Пропоноване поняття визначається таким чином: право це – об’єктивно обумовлена, раціонально обґрунтована через зріз всезагального інтересу система вивірених суспільною практикою норм або правил поведінки, реалізація яких пов’язана з публічною владою як функцією суспільства, що на певному етапі його розвитку інституціалізується в державі. Це поняття орієнтує на сприйняття права як системного утворення, динаміка якого обумовлюється, відповідно, динамікою суспільства і публічної влади, що є методологічною підставою для наукового пізнання генезису правової системи України через комплексний аналіз передумов і умов зародження права з часу виникнення суспільства, його трансформацію і набуття системної цілісності у процесі врегулювання суспільних відносин методами публічної влади.

Науковим підґрунтям висунення гіпотези авторка обрала висновки юридично-етнологічних досліджень про існування права в потестарну епоху і про правову поведінку як архетип людської поведінки; науковим мірилом її перевірки запропоновано використовувати інформаційно-регулятивну концепцію правової системи суспільства та теоретико-інформаційні уявлення про еволюцію природних і соціальних систем, запровадження яких в методологію дисертаційної роботи відкриває можливості для аналізу правової системи України, починаючи з часу формування взаємозв’язків права і публічної влади.

На переконання авторки, розроблення висунутої гіпотези має наукове значення для розвитку теорії правових систем у цілому і теоретичних досліджень проблематики генезису правової системи України зокрема. Наукова вага студій полягає в запровадженні в предметне поле теоретичного правознавства логіко-історичного аналізу передумов і умов зародження й розвитку правової системи як цілісного правового інформаційного утворення (інформаційно-регулятивної системи суспільства), якому властиві як загальні закономірності, тенденції, так і історико-правові та ментально-культурологічні ознаки.

Особливість запропонованої методики обґрунтування гіпотези генезису правової системи України полягає в тому, що весь алгоритм наукового дослідження пропонується розгортати не на основі поняття ,,система”, а на основі системної категорії ,,цілісність”, принципів ієрархічності та циклічного взаємозв’язку генезису, функції і структури.

Для поєднання спектру понять, що описують процесуальний аспект генезису правової системи, в дисертації використано вживаний у юридичній літературі термін ,,правова тотальність”, який охоплює всю сукупність правових явищ цілісно, незалежно від того, чи це цілісність абстрактної теоретичної моделі правової дійсності, чи цілісність правового життя конкретної країни, нації. Для поєднання спектру понять, що охоплюють зв’язок історичного і логічного в пізнанні аналогічного процесу, використано поняття ,,ментально-генетичний фактор”, на формування якого впливають природно-географічні, етнічні, соціально-політичні та культурні умови розвитку окремого соціуму.

У підрозділі 2.2 ,,Проблема первинного детермінантного фактора в методології теоретичного пізнання неперервного процесу еволюції та розвитку правових систем” проаналізовано погляди філософів і системологів на властивості цілісності соціальних систем. Аналіз спрямовано на вирішення головного завдання: на основі запропонованої автором методики дослідження здійснити спробу розв’язати проблему псевдодихотомічного поділу обсягу поняття правової системи як об’єкта наукового пізнання, що виражається в поняттях ,,правова система” і ,,юридична система”. У літературі зміст цих понять подається в різних визначеннях, їх часто ототожнюють або виражають у беззмістовних термінах ,,вузьке”, ,,широке”, ,,безмежне” розуміння, що свідчить про відсутність чітко вираженої гносеологічної чи онтологічної ідентифікації правової системи як об’єкта наукового аналізу. Це перешкоджає адекватно предмету дослідження визначити базову модель теоретичного пізнання генезису правової системи України.

Авторка здійснила координацію теоретичного дослідження генезису правової системи України на основі системної категорії ,,цілісність”. Керівними в розробленні відповідного алгоритму дослідження стали результати узагальненого здобувачкою аналізу наявних у зарубіжній і українській юридичній науці підходів до проблеми цілісності правових систем, які відносяться до складних соціальних систем антропосоціокультурного типу. Для останніх цілісність є атрибутивною ознакою та виступає необхідною якісною характеристикою властивостей.

Застосування логічного методу дало можливість установити, що вже на самому початку зародження правовій системі притаманні властивості цілісності і структурно вона складається із основних функціональних рівнів – соціального і владно-організаційного, які в подальшому розвиваються гетерохронно, але з функціонального погляду завжди перебувають у стані взаємопідтримки і взаємообумовленості заради досягнення системою фіксованого результату. Утворення, структурування і функціонування соціального і владно-організаційного рівнів правової системи становить суть вираження глибинної внутрішньої суперечності між природно-правовим і державно-правовим її началами. Функціональний зв’язок між цими рівнями забезпечує здатність правової системи виступати фактором збалансованого розвитку інтересів людини, суспільства і держави.

Гіпотетично, між двома рівнями існує проміжний рівень правових трансформацій, на якому відбувається трансформація норм права в реальний механізм соціальної регуляції. У процесі розвитку суспільства зазвичай домінує функція того чи того рівня: якщо суспільний інтерес потребує державного адміністрування – домінує організаційний рівень, і, навпаки, коли потреба суспільства в праві перевищує потребу в державному адмініструванні – переважає функція соціального рівня.

Визначено чотири основних параметри правової системи (за аналогією з основними параметрами системи як такої) – субстанційний, будови, функцій, розвитку. Субстанційний параметр кореспондується з фундаментальними ознаками і особливостями цілісних соціальних систем, отже, співвідноситься з соціокультурними (сутнісними) її ознаками; параметри будови і функції – із системними характеристиками правової системи як структурно-функціональної цілісності, отже – з її соціальними (загальними) і юридичними (спеціальними) ознаками; параметри розвитку – із процесуальною характеристикою динаміки правової системи у просторово-синхронному й процесуально-діахронному вимірах.

На основі заданих параметрів поглиблено і конкретизовано характеристики цілісності правової системи, в основу якої покладені ознаки, властивості та особливості функціонування й розвитку соціальних систем антропосоціокультурного типу, що дало підставу для авторської інтерпретації правової системи як реально зафіксованої в часі, багаторівневої, субстанційної, функціонально-генетичної правової цілісності, що виявляє себе в циклічно-динамічних процесах неперервного розвитку й функціонування, має властивості, ознаки й особливості складних систем антропосоціокультурного типу, заснована на доктринальному консенсусі соціального й організаційного рівнів, діалектика яких демонструє глибинну внутрішню суперечність між природно-правовим і державно-правовим її началами.

Зазначені характеристики кореспондуються з розробкою поняття ,,правова система України”, є базовими в теоретичному аналізі генезису правової системи України і мають наукове значення для розвитку теорії правових систем. Наведені характеристики правової системи, по-перше, зорієнтовані на аналіз зв’язків між її рівнями і компонентами не в категоріях залежності, а у відношенні взаємопідтримки, взаємосприяння, націлених на результат (такий аналіз може бути корисним для розвитку теорії правових систем у частині розв’язання проблеми дуалізму понять ,,правова” і ,,юридична” система); по-друге, мають основоположне значення для пояснення зв’язків функціонування і генезису з урахуванням єдності просторово-синхронного і процесуально-діахронного вимірів буття правової системи в її мотиваційній спрямованості як соціального об’єкта на стратегію історичного відтворення суспільства з його національною специфікою (це дає змогу теоретичного моделювання генезису правової системи України через зріз потреб і інтересів українського суспільства); по-третє, орієнтують на розуміння цілісності правової системи в процесуальному контексті спадкоємного розвитку; по-четверте, демонструють якісні зміни системи в часі як процес нескінченних трансформацій циклічного ,,хронометричного” характеру, заснований на генетичному зв’язку, який не слід ототожнювати з причинно-наслідковим; по-п’яте, скеровують на розуміння того, що системність і складність правової системи виступають не причиною, а продуктом її цілісності. Отже, не системність є передумовою цілісності правової системи, умовою її існування й розвитку, а, навпаки, онтологічна властивість цілісності виступає умовою набуття правовою системою ознак системності в процесі генезису.

Розділ 3 ,,Теоретичні засади генезису правової системи України” складається з трьох підрозділів і висновків до розділу. Він присвячений аналізу поняття, основних ознак і місця правової системи України в генезисній структурі правових систем, набуття нею інтегративних властивостей у процесі виникнення, становлення та розвитку конкретно-історичних форм; визначенню ефективного критерію структурування та виявлення особливостей етапів генезису.

У підрозділі 3.1 ,,Правова система України в генезисній структурі правових систем: поняття і основні ознаки” наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми: з’ясування змісту, ознак і системних принципів правової системи України в контексті генезисної структури правових систем з урахуванням соціальних, юридичних і соціокультурних характеристик, що виражається в обґрунтуванні авторської версії поняття ,,правова система України”. Для досягнення мети застосовано критерій юридичності, соціокультурний підхід, методи: соціологічний, юридичний, герменевтики, сходження від абстрактного до конкретного. Обґрунтування здійснено в рамках юридичної доктрини об’єктивності національних правових систем.

Авторський підхід до трактування поняття правової системи України заснований на певних концептуальних уточненнях і методологічних застереженнях, зумовлених тим, що, по-перше, в юридичній літературі традиційно і поняття ,,правова система України”, і поняття ,,національна правова система” переважно виражають зв’язки правової системи в статиці, але не відображають її мінливість, динамічність, процесуальність в історичному часі; в загальнотеоретичному правознавстві домінує тенденція до ототожнення понять ,,національна правова система”, ,,національне право”, ,,національна юридична система”; по-друге, панівне розуміння національної правової системи породжено переважно авторитетом порівняльного правознавства, методика формальних узагальнень якого не завжди може спрацювати на користь істини в рамках загальнотеоретичного правознавства і, насамперед, в плані соціокультурного контексту пізнання. Те, що в порівняльному правознавстві оцінюється як наукова істина, на рівні теоретичних узагальнень може виявлятися як ,,чиста” ідеологія. Так, на рівні загальнотеоретичних узагальнень уявлення (в рамках порівняльного правознавства) про тотожність понять національної правової (юридичної) системи з національним правом є ні чим іншим, як вираженням домінантної і сьогодні в українській юридичній науці концепції нації-держави (розробленої за традиційною методикою причинно-наслідкових зв’язків із характерним присмаком імперської ідеології), яка пов’язує формування національної правової системи винятково з окремою національною державою. Правознавці, котрі дотримуються саме такого розуміння зв’язку держави і правової системи, сприяють теоретичному виправданню кон’юнктурних, геополітичних, заідеологізованих кліше про неминучу трансформацію інструментів правової регуляції ,,менш розвинених” у правовому сенсі суспільств у напрямку до більш розвинених моделей права. У координатах таких уявлень уся суть суспільного розвитку полягає в неминучому зведенні етносів, народів до певного ,,спільного” знаменника, а за ,,безнадійно” відсталими від ,,передових” народів визнається лише ,,право” бути відповідним чином навченими і поглинутими більш ,,розвиненими цивілізаціями”.

Ключові положення, які відображають специфіку авторського підходу, полягають: 1) в інтерпретації генезисної структури як своєрідного способу аналізу (тут авторка погоджується із Л. Тіуновою), зорієнтованого не на статику, а на процеси і способи виникнення (зародження і становлення), розвитку, трансформації та індивідуалізації правових систем на правовій карті світу; 2) в аналізі правової системи України як реальної в часі національної правової системи з відповідними соціально-юридичними межами правового впливу і правового регулювання , що функціонує в чітко визначених політико-географічних, або територіально-державних кордонах, вирізняється власними унікальними історико-правовими і етнокультурними особливостями; 3) в розумінні генезису правової системи України як процесу, в якому відображаються особливості правової еволюції українського суспільства в рамках західної моделі соціокультурної регуляції з індивідуалістичними і приватновласницькими пріоритетами в розвитку; 4) в усвідомленні, що процес виникнення, становлення, і розвитку правової системи України (як і будь-якої національної правової системи) відбувається не просто в суспільстві, а в конкретному соціокультурному середовищі. При цьому вона, по-перше, акумулює правовий досвід українського народу і, по-друге, відображає вплив права і правових культур різних народів, які в силу історичних обставин не тільки перебували на теренах України, а й створювали різні моделі правового впливу і правового регулювання, привносячи зразки тих зовнішніх юридичних чинників, які в той чи той спосіб відіграли роль рушійної сили правового розвитку українського народу та спонукали до структурно-нормативних змін у правовій системі України; 5) у розумінні того, що в сучасних умовах глобалізації комплексну реконструкцію теоретичного змісту поняття правової системи України доцільно здійснювати в рамках юридичної доктрини об’єктивності національних правових систем; 6) в обґрунтуванні положення, що поняттю ,,правова система України” притаманний увесь комплекс загальних (соціальних), юридичних (спеціальних) і соціокультурних (сутнісних) ознак категорії ,,правова система”, і що воно (поняття) виражає ці ознаки крізь призму національної моделі правової системи України як об’єктивного феномену правової дійсності із власною логікою та історією розвитку; 7) в доведенні, що домінантна у вітчизняній юридичній літературі тенденція використовувати поняття ,,правова система України” лише для характеристики її як національної юридичної системи, яку генетично пов’язують із національною державою, не має достатніх підстав. У предметних рамках загальнотеоретичного правознавства поняття ,,правова система України” не тотожне поняттю ,,національна юридична система”, оскільки є ширшим за змістом. Воно включає в себе крім юридичних компонентів, задіяних у механізмі правового регулювання, ,,не одержавлені” правові явища (правосвідомість, правову культуру, правову ідеологію, правову ментальність), задіяні у змістовнішому, ніж правове регулювання, механізмі правового впливу; 8) в усвідомленні, що правова система поєднує в собі можливості примусу та умови розвитку, захисту і реалізації природних прав особистості, оскільки інтегрує в собі позитивно-правові і природно-правові підстави функціонування.

Авторка не заперечує концепції генетичного зв’язку між правовою системою і державою, яка характеризується відомими чітко вираженими межами практичного застосування, а пропонує шлях поглибленої сутнісної характеристики правової системи як цілісного правового утворення, що є наслідком виокремлення соціокультурних (сутнісних) ознак на рівні юридичних (спеціальних) і соціальних (загальних).

Здобувачка відзначає, що за комплексом соціокультурних (сутнісних) ознак правову систему України можна кваліфікувати як правову форму буття українського суспільства в етноментальній інтерпретації; як відображення загального рівня його правового розвитку від потестарних форм існування до цивілізаційних включно; як духовний вимір діяльності, специфіка якої, на відміну від фізичної чи біологічної дії, включає в себе важливі в житті людини мову та інші духовні цінності, ментальні символи культури; як специфічну систему норм, принципів (у соціальному і юридичному аспектах), які виражають значущі для суспільства і держави форми взаємодії людей, набуваючи завдяки юридичному (позитивному) праву офіційного статусу і загальнообов’язковості; як суму суспільних досягнень у правовому розвитку, виражених у принципах соціального і юридичного права; як цілісну багаторівневу і багатофункціональну інформаційну систему, здатну до саморозвитку і самоорганізації; як різновид соціально-правової пам’яті.

У підрозділі 3.2 ,,Генезис правової системи України: поняття, критерії структурування, етапи, особливості” здійснено теоретичний аналіз особливостей генезису правової системи України в контексті вирішення ключових питань інтеграції політично та ідеологічно роз’єднаних періодів розвитку українського права й української державності, темпоральної точки відліку формування власне правової системи України, функціонального зв’язку стадій, етапів, фаз її еволюції. Застосовуючи методологію системно-інформаційного підходу, авторка здійснила спробу розкрити сутність поняття генезису правової системи, визначити оптимальний критерій структурування цього процесу, етапи, основні характерні особливості зв’язків між фазами еволюції та розвитку.

Авторка розглядає генезис правової системи у зв’язку з суспільством, правом, державою і кваліфікує його як об’єктивний, багатовекторний, нелінійний, неперервний і спадкоємний процес якісних змін у часі, котрих зазнає правова система в рамках певного соціокультурного середовища.

Здобувачка підкреслює, що дослідження генезису правової системи України має ґрунтуватися на положеннях: а) про нетотожність генетичних і причинно-наслідкових зв’язків; б) динаміка структурно-функціональних зв’язків і зв’язків розвитку правової системи в сукупності має інформаційно задану генетичну основу, що забезпечує неперервність генезису; в) універсальною властивістю структурування процесу генезису є інформація, що дає підставу кваліфікувати зв’язок між етапами генезису правової системи як інформаційний, котрий за змістом співвідноситься з основними положеннями законів збереження інформації, системності інформації, принципу збереження систем і розкривається через відношення категорій ,,синхронія” та ,,діахронія”. Діалектика синхронії та діахронії дає підстави для вивчення сучасної правової системи як результату її історичної динаміки та демонструє єдність просторового і часового описання як об’єкта наукового пізнання.

Наголошується, що поняття структури генезису як процесу передбачає, що з усієї сукупності відношень між частинами (фазами, стадіями, етапами, періодами тощо) провідна роль належить відношенням у часі. Вивчивши юридичні праці, та наукові розвідки з історії і філософії про неперервність еволюції і розвитку, авторка дійшла висновку, що найбільш ефективним критерієм структурування генезису правової системи України є неперервність етапів, проходячи через які правова система набуває нової якості, зберігаючи водночас генетичну спадкоємність. Цей тяглий процес характеризує нелінійність і багатовекторність розвитку, послідовність історичних форм еволюції правової системи у часі.

Теоретична схема генезису, яку запропонувала авторка, кореспондується з поняттям процесу, що відображає динаміку правової системи в часі, та з конструктивними ідеями щодо явних і прихованих періодів існування систем в історичному аспекті їх утворення з інших систем і трансформації в нові. Виокремлено три етапи генезису: примітивний (початковий), проміжний і сучасний. Кожний із етапів співвідноситься із фазами становлення і розвитку права як соціального інституту, з конкретними стадіями його еволюції, з історичними і політико-правовими формами еволюції суспільства та процесом інституціалізації владно-правових структур (в епоху потестарності і державно-правової організації суспільства). Дано докладну характеристику історичних форм і змісту еволюції правової системи на кожному з етапів. Підкреслено, що час є невід’ємною ознакою становлення та розвитку правової системи (як і будь-якої із соціальних систем). У цьому разі вона не є однаковою на всіх етапах, фазах і стадіях свого існування: в періоди зародження, становлення, зрілості, занепаду і загибелі правова система набуває нових рис.

Визначено, що загальні риси генезису правової системи України в контексті правового розвитку людства формує закономірність кореляції правових явищ і фактичних суспільних відносин, а особливі – правова ментальність і правова свідомість як найбільш стійкі компоненти національної правової системи.

Сформульовано гіпотези щодо: історичного часу зародження (передісторії) правової системи на теренах України; становлення власне української звичаєво-правової системи;  тривалості процесу виникнення національної правової системи України. Наголошується, що гіпотези, з огляду на існування достатньо вагомих наукових підстав для їх обґрунтування, уможливлюють поглиблений історико-теоретичний аналіз генезису правової системи України в межах нових напрямів у науці – теорії автопойезису функціональних систем та історичної синергетики.

У підрозділі 3.3 ,,Набуття правовою системою інтегративних властивостей у процесі становлення та розвитку її конкретно-історичних форм” авторка, застосовуючи системно-інформаційний підхід, та на основі висунутої в літературі (в рамках системної теорії інформації) гіпотези про дію закону кількісних мір зростання емерджентності в процесі еволюції інформаційних систем, робить теоретичне узагальнення і пропонує нове вирішення наукової проблеми, що полягає в моделюванні процесу набуття правовою системою інтегративних властивостей у ході становлення та розвитку її конкретно-історичних форм. Моделювання виконано на основі положення про функціональний зв’язок правової системи із суспільною потребою людей жити в умовах правового порядку. Теоретичне узагальнення здійснено з урахуванням одного з найбільш значимих критеріїв правового порядку – балансу інтересів особистості, суспільства, держави.

Розроблена модель дає підстави для висновку, що теоретичний аналіз становлення та розвитку сучасних національних правових систем, включаючи і правову систему України, необхідно здійснювати у зв’язку з поняттям ,,державність” та крізь призму становлення, розвитку і кооперативної взаємодії трьох найважливіших компонентів правової системи: права, правових відносин і правової свідомості з урахуванням історичних форм їх еволюції, які знаходять вираження у відповідних термінах і поняттях: протоправо, раннє право, звичаєве право, общинне право, народне право, князівське (королівське), міське (магдебурзьке), маноріальне, ленне, торгове, канонічне, суддівське, позитивне, прецедентне право, право справедливості тощо; ідеологія потестарності, правова ідеологія, правова свідомість (неінституційна й інституційна форми); правовий регулятор, правовий вплив,  правове регулювання тощо.

Відзначається, що становлення права супроводжується потребою в мінімальній організації суспільних відносин через нормативні механізми прав і обов’язків, обмінних і розподільних стандартів, заохочувань і покарань, стимулів і заборон. Формування правових відносин пов’язане з такими суспільними відносинами, що склалися фактично, які захищає публічна влада (держава) і багаторазове повторення котрих потребує правового закріплення. Становлення правової свідомості пов’язане, з одного боку, з процесами осмислення в міфології необхідності впорядкування суспільного життя та складання протоправового комплексу ідей, які згодом переростають у правову свідомість, а з другого – з утворенням правових засобів регламентації життєдіяльності, поява яких спричинена виникненням приватної власності і, як наслідок, формуванням соціально-економічних підстав автономії, свободи і незалежності особистості.

Установлено, що емерджентні властивості інтегрованої національної правової системи найбільш виразно виявляються в органічному поєднанні та узгодженні соціального і владно-організаційного її рівнів. Високого рівня динамічної структурно-функціональної організованості та ефективності правова система досягає тоді, коли еволюція соціального (самоорганізаційного, саморегулятивного) і владно-організаційного (формально-інституційного, юридичного) рівнів здійснюється в одному ключі, вірніше, коли позитивне начало еволюціонує в тому самому напрямку, що й природно-правове, перебуваючи в кооперативній взаємодії, і коли найбільш системно виявляють себе функції правового регулювання і правового впливу.

Сформульовані гіпотези в подальшому можуть стати основою розроблення наукових напрямів у теорії правових систем у частині набуття ними інтегративних властивостей та вирішення нових завдань їх удосконалення в умовах системних суспільних трансформацій. Перша допускає, що сутність процесу набуття правовою системою інтегративних властивостей виражається в діалектичній взаємодії інституціалізації і юридичної централізації права у зв’язку з інституціалізацією і централізацією публічної влади. Друга визначає фіксовані межі в часі, коли правова система України в процесі генезису зазнавала емерджентних стрибків, які приводили до трансформації її історичних форм.

Розділ 4 ,,Методологічні засади генезису правової системи України” складається з трьох підрозділів і висновків до розділу. У розділі визначено шляхи вдосконалення традиційної для української юридичної науки методології генезису правової системи в рамках соціокультурної парадигми пізнання правових явищ та методології і концептуальної бази системно-інформаційного підходу, що дозволяє, як уже наголошувалось, органічно поєднати історико-правовий і теоретико-концептуальний аспекти вивчення генезису правової системи в просторово-синхронному і процесуально-діахронному вимірах та в широкому соціокультурному контексті правових традицій. Найбільш відповідними для розв’язання поставлених завдань розглядаємо методи герменевтики, порівняльного аналізу і синтезу.

У підрозділі 4.1 ,,Методологія генезису правової системи України в рамках інтеграції наукового знання” на основі аналізу наукових досягнень у методології генезису правової системи України визначено, що в її структурі актуальними є соціологічний, прагматичний, системний, елементно-структурний, структурно-функціональний і діяльнісний підходи. Вони забезпечують науковий аналіз правової системи переважно в статиці і функціональній динаміці як організованої цілісності на предметному і функціональному рівнях системної методології. Встановлено, що методологічна база дослідження залишається недосконалою у частині деформалізації права як ядра правової системи, поза увагою науковців перебувають питання напрацювання ефективних методів аналізу процесуальної динаміки правової системи як об’єкта наукового пізнання.

Визначено чинники формування методології дисертаційної роботи. Це – трансформація української юридичної науки в напрямку її гуманізації; тенденція до переосмислення предметного поля загальнотеоретичного правознавства на інноваційній методологічній основі; актуальність інтегративного праворозуміння в умовах парадигмальних змін, яких зазнає юридична наука; вступ української юридичної науки в нову фазу філософсько-методологічного плюралізму, що актуалізує потребу в метанаукових розробленнях і гносеологічних конструкціях загальнонаукового рівня; запити соціальної практики, зорієнтованої на сучасні умови трансформації українського суспільства, держави і правової системи України, які, у свою чергу, потребують науково обґрунтованих змін з урахуванням багатого історичного і правового досвіду українського народу; проблема глобалізації і регіональної інтеграції, в рамках якої науково-практичного значення набуває питання про місце національної правової системи України в єдиному процесі світового правового розвитку.

На основі ретельного аналізу принципів і методів, які демонструють свою ефективність у теоретичному пізнанні генезису правової системи України в умовах інтеграції наукового знання, зроблено висновок, що сучасне дослідження має здійснюватися в рамках соціокультурної парадигми пізнання правових явищ, орієнтуватися на комплексний методологічний аналіз з урахуванням принципу інформаційної взаємодії генезису і функцій як невід’ємного складника еволюційного процесу (завдяки такій взаємодії на кожному відтинку часу, в кожному ,,синхронному” зрізі об’єкта генетичні зв’язки продовжують впливати на зв’язки функціонування і, більше того, визначають характер і будову останніх) та на розширення традиційної схеми пізнання за рахунок поняття ,,інформація” (інформація виступає системоутворювальним чинником і оцінюється як ефективний інструмент забезпечення підтримки цілісності системи у просторово-синхронному та процесуально-діахронному вимірах).

У підрозділі 4.2 ,,Особливості системно-інформаційного підходу в дослідженні становлення та розвитку правової системи України” здобувачка, застосовуючи принцип доповнюваності та узагальнюючи дані літератури, присвяченої характеристиці евристичних можливостей системно-інформаційного підходу в природничій і гуманітарній сферах пізнання, визначила методологічні можливості такого підходу на рівні міждисциплінарних досліджень. Зокрема, здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми адаптації системно-інформаційного підходу в методологію загальної теорії держави і права. Визначено межі й можливості такої адаптації. Використання методів порівняння та зіставлення дало можливість з’ясувати, в чому конкретно виражається перевага системно-інформаційного підходу в теоретичному дослідженні генезису правової системи України порівняно з традиційними догматично-нормованими елементно-структурним і структурно-функціональним підходами. Доведено, що його застосування актуалізовано не предметом цієї дисертаційної роботи, а випливає із природи об’єкта, тобто з апріорно прийнятої (на гносеологічному рівні) сутності правової системи як цілісного інформаційно-правового утворення.

Установлено, що запровадження в методологічний арсенал пізнання генезису правової системи України системно-інформаційного підходу не передбачає розроблення нової методології пізнання, а лише активізує адаптацію в процес дослідження окремих наукових методів, евристичний потенціал яких може розкритися завдяки його (системно-інформаційного підходу) інтегральній якості як інструменту пізнання на міждисциплінарному рівні. Системно-інформаційний підхід не суперечить традиційно вживаним методам, а доповнює їх у частині пояснення інформаційної природи правової системи та механізму неперервного зв’язку між етапами її генезису.

У цілому системно-інформаційний підхід: а) задає стратегію вивчення генезису правової системи України в процесуальному контексті як простору безкінечних трансформацій циклічно-хронометричного характеру і застосовується в дисертації тому, що традиційними засобами структурно-функціонального підходу досягти рівня теоретичних узагальнень цього процесу не можливо; б) сприяє розширенню предметних рамок пізнання генезису правової системи завдяки зверненню до питання причин її утворення і генетичного досвіду попередніх трансформацій із часу зародження; в) формує уявлення, що сучасна правова система України є продуктом неперервного еволюційного розвитку (від появи права) через усю сукупність проміжних форм – своїх еволюційних попередників; г) сприяє усвідомленню, що завдяки інформаційній взаємодії генетичні зв’язки на кожному відтинку часу, в кожному ,,синхронному” зрізі правової системи продовжують упливати на зв’язки функціонування і, більше того, визначають характер і будову останніх; д) дозволяє, певною мірою, встановити баланс між формально-догматичними підходами до теоретичних питань становлення та розвитку правової системи і культурологічних варіантів їх вирішення на основі принципу інформаційної взаємодії генезису і функцій. Інакше кажучи, з одного боку, в рамках системно-інформаційного підходу на основі конкретно-наукових досліджень формується уявлення про інформаційну природу правової системи, а з другого – він не дозволяє ,,розчинити” результати цих досліджень в особливостях соціокультурних процесів.

За результатами проведеного дослідження визначено категоріальний ряд системно-інформаційного підходу. Це поняття, які він інтегрує переважно шляхом ,,трансляції” методологічних принципів метанаукового плану – загальної теорії систем, синергетики, діалектики, інформаційного підходу, діяльнісного підходу і т.п., і які в органічному зв’язку та взаємозумовленості задають системно-інформаційний ракурс комплексного аналізу генезису правової системи. Такими є: інформація, упорядкованість, організація, самоорганізація, складність, структура, кооперація, емерджентність тощо.

У підрозділі 4.3 ,,Історичне і логічне в генезисі правової системи України” авторка, застосовуючи методи діалектики та зіставлення, обґрунтувала актуальність системно-інформаційного дослідження генезису правової системи України з урахуванням відношення історичного і логічного для створення теоретико-методологічних підстав поглибленого розуміння факторів, які визначають закономірності та особливості цього процесу. Показано, що в діалектиці історичного і логічного в праві всебічно розкривається процес досягнення ним вищого рівня системності (з відповідними підсистемами, зв’язками, відношеннями) і формується розуміння, що поняття ,,правова система” є вищою таксономічною одиницею в логічному ряду понять, які допомагають розкрити системну природу права як ядра правової системи і предметоутворювальної категорії юридичної науки.

Установлено, що системно-інформаційне дослідження генезису правової системи України виступає у двох традиційно узагальнювальних формах: логічній та історичній, які націлені на кінцеву його мету і є вираженням принципової єдності логічного й історичного як універсальних характеристик логіки та історії розвитку. У логічній формі правова система – це інформаційно-правовий об’єкт, зафіксований системно-структурним і системно-функціональним методами в теперішньому просторово-синхронному вимірі. Ця форма індиферентна до національних особливостей генезису. В історичній формі – це історія правової системи, зафіксована генетичним, ментальним і логічним методами, яка постає строго упорядкованою, структурно оформленою множиною її станів у процесуально-діахронному вимірі. Така форма з урахуванням ментального складника кореспондується із соціокультурними особливостями генезису.

Сформульовано теоретико-методологічну основу та розкрито особливості системно-інформаційного дослідження генезису правової системи України з урахуванням логічного і історичного як універсальних характеристик процесу розвитку. В основу покладено положення, що у структурі розвиненої ,,зрілої” національної правової системи, яка є продуктом і результатом свого виникнення, становлення та розвитку, обов’язково присутня цінна інформація про історичні передумови та особливості її зародження, акумульовані в правовій традиції. Поняття ,,цінна інформація” є системоутворювальним і співвідноситься з поняттями ,,інформаційний спадок”, ,,інформаційна традиція”, ,,інформаційний зв’язок” тощо. Особливості полягають у відображенні генезису в логіці понять на основі ідеї національної укоріненості правової системи в соціокультурний простір; у відтворенні не скільки хронологічно обмежених фрагментів функціонування об’єкта пізнання як цілісного процесу його історичного розвитку у співвідношенні з національно-культурною і історичною специфікою розвитку конкретного суспільства й права як об’єктивних факторів формування та функціонування правової системи; у відмові від абсолютизації ідеї жорсткої детермінації виникнення національної правової системи у зв’язку з конкретною національною державою; в поглибленні змісту поняття ,,правова система України” завдяки відображенню ним локального, індивідуально-неповторного правового досвіду українського народу, зафіксованого в етнічних і правових традиціях; у корегуванні домінантного у вітчизняній юридичній літературі положення про ,,прискорене формування” правової системи України в сучасних умовах незалежної національної держави в бік розуміння цього процесу як простору нескінченних правових трансформацій.

Поєднання логічного та історичного в дослідженні генезису правової системи України сприяє розширенню змісту поняття ,,правова система України” в частині відображення локального, індивідуально-неповторного правового досвіду українського народу, зафіксованого в етнічних і правових традиціях і, що є важливим, представити елементи цього досвіду як зіставлювальні в теоретичному аналізі об’єкти.

Розділ 5 ,,Розвиток правової системи України в умовах політико-правових трансформацій у сучасному світі” складається з двох підрозділів і висновку до розділу. У зазначеному фрагменті дисертації розкриваються теоретичні і методологічні основи наукового аналізу проблеми збереження самобутності правової системи України в умовах світової і європейської інтеграції як необхідної засади її подальшого існування і розвитку; обґрунтовано авторську концепцію типів сучасних національних правових систем із залученням до існуючої системи основних критеріїв типології і порівняння правових систем уточнювального критерію, який кореспондується зі ступенем реалізації природних прав людини.

У підрозділі 5.1 ,,Сучасні підходи до критеріїв типології національних правових систем” дисертантка, застосовуючи соціокультурний, компаративістський підходи та логічний і ментальний методи дослідження, органічна єдність яких забезпечується в рамках системно-інформаційного підходу, проаналізувала наявні в літературі доктринально-концептуальні основи вивчення проблеми критеріїв типології правових систем. Обґрунтовано також авторський погляд на це питання, в основі якого лежить ідея укоріненості національної правової системи в конкретне соціокультурне середовище та розуміння прав людини як її (правової системи) ,,соціоантропологічного фундаменту” (О. Петришин).

Визначено причину актуалізації методологічної проблеми критеріїв типології сучасних національних правових систем, яка пов’язана: а) з необхідністю упорядкування понятійного апарату сучасної теорії правових систем та удосконалення методології верифікації понять у контексті уявлень про права людини як соціоантропологічний фундамент правової системи; б) з фіксацією основних типів правових систем, актуальних для третього тисячоліття, позначеного тенденцією до гуманізації усіх сфер суспільного життя; в) з визначенням основи і головних чинників трансформації правових систем та з закладенням теоретико-методологічних підвалин для їх порівняння.

На основі порівняння ефективності найбільш поширених у юридичній літературі юридично-технічних, ідеологічних критеріїв і сукупного критерію ,,правовий стиль” авторка дійшла висновку, що в сучасних умовах розвитку цивілізації традиційне для вітчизняної правової науки прагнення зосередити увагу лише на юридично-технічних і ідеологічних критеріях уже не в змозі віддзеркалити усю палітру сучасної не тільки для окремих країн, а й транснаціональної юридичної практики, яка на рівні теоретичних узагальнень уносить корективи, котрі вимагають додаткового теоретико-методологічного осмислення і критичного перегляду усталених підходів до проблеми подібності сучасних правових систем і провідної ролі деяких із них на правовій карті світу.

Авторка доводить, що в умовах політико-правової глобалізації пріоритетним критерієм типології сучасних національних правових систем і правової системи України в тому числі, має бути складний юридичний критерій ,,правовий стиль”, який дозволяє аналізувати проблему типології правових систем з урахуванням духовно-культурних детермінант права і, головне, з гуманістичних позицій привчає тих, хто студіює юриспруденцію, до думки, що необхідною умовою екології існування сучасної цивілізації є збереження самобутності правових звичаїв і законів у різних регіонах світу. Значною мірою цьому сприяють правові традиції, ціннісний потенціал яких звернений як до загальних рис правового розвитку людства, так і до особливих, неповторних, які характерні для конкретного народу.

У дисертації вперше проаналізовано природність і логічність зв’язку правової традиції і правового стилю, приділено особливу увагу осмисленню методологічної ролі локальних і загальних правових традицій у формуванні правового стилю як критерію типології правових систем. Уточнено поняття правового стилю. Уточнення здійснено в рамках концепції синтезу факторів формаційного і цивілізаційного підходів до типології правових систем. Показано методологічну роль такого синтезу для урівноважування ідеї традиційності, спадкоємності в праві з визнанням дискретності історичного процесу та його характерних особливостей.

З урахуванням викладених міркувань та висловленої в юридичній літературі ідеї про те, що в з’ясуванні місця національної української правової системи серед правових систем сучасності слід виходити не з геополітики, а з культурополітики (М. Козюбра, О. Лисенко), авторка сформулювала гіпотезу, яка в подальшому може лягти в основу наукового напряму розвитку теорії правових систем і порівняльного правознавства. Згідно з гіпотезою, типологійна ідентифікація національних правових систем в умовах політико-правової глобалізації має засновуватися не на юридичних характеристиках правових сімей, а на уявленні про світовий правовий простір як комплекс правових традицій. Розбудову типу (ідеальної моделі) правової системи доцільно здійснювати з урахуванням соціокультурної і соціоекономічної аспектології правової традиції, яка формує розуміння якісної визначеності правової системи.

Поняття якісної визначеності правової системи авторка кореспондує з рівнем і обсягом прав і свобод людини, які забезпечує (чи не забезпечує) держава. У межах цього поняття здобувачка обґрунтовує авторську концепцію типів сучасних національних правових систем, зорієнтовану на юридичний механізм реального забезпечення прав і свобод людини в рамках національної правової системи: догматично орієнтований (нормативно-законодавчий), людиновимірний (нормативно-судовий) і змішаний з (домінуванням міфологізованих уявлень про світ). Типологію здійснено на основі пріоритетного (,,правовий стиль”) та уточнювального (,,ступінь реалізації природних прав людини”) критеріїв.

У підрозділі 5.2 ,,Дискусійні питання типологійної ідентифікації сучасної правової системи України та перспектив її розвитку в умовах політико-правової глобалізації” встановлено, що головною причиною концептуальних суперечностей щодо типологійної ідентифікації сучасної правової системи України є домінування ідеологічних концептів, які позиціонуються з євразійською і західноєвропейською (євроатлантичною) геополітичними доктринами. Ці доктрини добре вписуються в рамки відомої прогресистської концепції ,,неісторичних” (бездержавних) народів та концепцій класичного позитивізму, які пов’язують процес виникнення й розвитку правової системи винятково з окремою національною державою, а її удосконалення – переважно із запозиченнями ,,прогресивного” правового досвіду.

Висновки, зафіксовані в підрозділі, отримані на основі застосування принципу доповнюваності, соціокультурного, системно-інформаційного підходів, методів порівняльного, історико-правового, генетичного, ментального, логічного, типології, класифікації та з урахуванням результатів дослідження в галузі порівняльного правознавства, міжнародної політики і міжнародного права.

Здобувачка відзначає, що національна правова система України, починаючи з середини XIX ст. і до сьогодні, постійно перебуває в стані перехідного періоду, в рамках якого діє закономірність багатоваріантного вибору шляхів подальшого розвитку, які здійснюють перехідні правові системи. У такому разі, на сучасному етапі генезису її важко однозначно ідентифікувати з тією чи тією правовою системою, якщо підходити до проблеми комплексно і до того ж, якщо врахувати, що сучасна правова система України зазнає прямого впливу щонайменше трьох культурологічних факторів: 1) системи цінностей, створених західною цивілізацією; 2) системи цінностей старої радянської системи, які поки що домінують у суспільній свідомості; 3) цінностей традиційної національної культури, які швидко відроджуються. У цьому зв’язку відкривається простір для органічного синтезу найкращого з широко представлених на практиці доктрин національного монізму, міжнародного монізму, євромонізму, комплексно зорієнтованих на високу правосвідомість, раціональність, чітку визначеність позитивного закону, а також гнучкість і конкретність судового прецеденту.

Авторка підтримує ідею трансформації національних правових систем в умовах глобалізації (Р. Бірюков, Л. Удовика) і підкреслює необхідність поглибленого розроблення поняття ,,трансформація національної правової системи” з метою використання його в комплексному науковому аналізі проблеми типологійної ідентифікації правової системи України. При цьому відзначено, що запровадження в предмет аналізу смислового контексту поняття ,,трансформація національної правової системи” здатне змінити домінантну у вітчизняній правовій науці стратегію вибудовувати типологійну модель правової системи України винятково залежну від волі держави чи окремих впливових політичних структур або від наперед заданої кон’юнктурної доктрини про її орієнтацію на ту чи ту правову сім’ю, що набуває часто культової міфологічної форми.

Оскільки правова система є підсистемою суспільства, авторка наголошує на доцільності розроблення поняття ,,трансформація національної правової системи” в діалектичному зв’язку із поняттям ,,системна трансформація суспільства”. Ідея запровадження в теорію правових систем поняття ,,системна трансформація суспільства” виникла в авторки завдяки ознайомленню з працями з питань теорії, методології і типології економічних систем українського економіста Б. Кульчицького. Дисертантка наголошує на науковій коректності запозичення цієї ідеї, оскільки і правова, і економічна системи – це складні функціональні системи антропосоціокультурного типу, яким однаково притаманні властивості й ознаки, характерні для цього типу систем.

Авторка сформулювала головні завдання, які стоять перед науковцями у вирішенні питання перспектив розвитку правової системи України в сучасних умовах правових трансформацій. Вони полягають: 1) у відмові від ідеологізації юридичних досліджень; 2) у визначенні, на якому етапі життєвого циклу перебуває правова система України; 3) у комплексному аналізі спадкоємності української правової і філософської думки; 4) у зосередженні уваги на дослідженні історико-культурних та історико-правових аспектів генезису правової системи України для розуміння істинного змісту правових традицій, правової ментальності, які відіграють значну роль у вирішенні проблеми ідентичності; 5) у визначенні і класифікації пріоритетних та уточнювальних об’єктивних критеріїв типології сучасних національних правових систем. Щодо останнього здобувачка пропонує провести дискусію на сторінках часопису, який висвітлює фундаментальні теоретико-методологічні проблеми української юридичної науки.