ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета й завдання дисертації, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи дослідження, теоретична основа, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, формулюються основні положення, що виносяться на захист і становлять наукову новизну, наводяться відомості про апробацію результатів роботи й публікацію здобутих наукових результатів.

Розділ 1. «Загальна характеристика покарання у виді обмеження волі та порядку його виконання» складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історія становлення інституту обмеження волі в Україні» досліджено історичну літературу й документи, встановлено, що інститут обмеження волі, незважаючи на відносно новий статус у кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві, пройшов довгий шлях становлення в межах еволюції всієї системи покарань вітчизняної правової системи. Спроби запровадження окремих елементів обмеження волі, зокрема, обов’язкового залучення засуджених до праці з одночасним перебуванням під наглядом, здійснювалися ще за часів реформ Петра І. Згодом розвиток системи покарань привів до того, що на початку ХХ ст. до законодавства вводяться покарання з елементами менш суворої ізоляції, регламентованої праці, нагляду тощо стосовно засуджених до позбавлення волі. Зазначається, що саме ці форми виконання позбавлення волі слід вважати першими прототипами сучасного покарання у виді обмеження волі. Указується, що найближчим за змістом до покарання у виді обмеження волі став інститут умовного засудження з обов’язковим залученням до праці, введений до КК у 1970 р.

За результатами проведеного аналізу історичного розвитку системи кримінальних покарань дисертантка дійшла висновку, що різні елементи покарання у виді обмеження волі впроваджувались у практику відповідно до векторних змін у державній політиці у сфері призначення й виконання кримінальних покарань. Основними причинами таких тенденцій були нові підходи до мети й ролі кримінальних покарань, а також практичне втілення в життя ідей про гуманний характер покарання і соціальну й економічну виправданість економії кримінальної репресії.

У підрозділі 1.2. «Інститут покарання у виді обмеження волі за законодавством зарубіжних країн» акцентується увага на тому, що основні елементи змісту покарання у виді обмеження волі доволі поширені у країнах як далекого зарубіжжя, так і пострадянського простору, хоча подекуди й у вигляді відмінному від вітчизняного обмеження волі. Зазначено, що в більшості держав Заходу передбачено відбування покарання в умовах напівзакритого чи напіввільного режиму, що за низкою сутнісних елементів (порядком залучення до праці, наглядом, відсутністю суворої ізоляції, вільним пересуванням територією установ тощо) відповідають основним елементам змісту покарання у виді обмеження волі в Україні.

Підрозділ 1.3. «Основні риси процесу виконання-відбування покарання у виді обмеження волі в національному законодавстві та практиці його застосування» присвячено розгляду особливостей покарання у виді обмеження волі. Зазначається, що досліджуваний інститут покарання пройшов, так би мовити, випробування часом, і апробацію у якості елементів змісту інших видів кримінальних покарань. До основних відмінних рис обмеження волі відноситься: а) зниження рівня карального впливу шляхом послаблення ізоляції; б) обов’язкове залучення до праці й самозабезпечення засуджених; в) тримання таких осіб у спеціальних установах під наглядом і з обмеженою охороною.

Звертається увага на те, що при розроблені заходів, спрямованих на вдосконалення процесу виконання-відбування покарання у виді обмеження волі, доцільно взяти до уваги позитивний досвід введення нових форм реалізації цього покарання, запроваджений у Російській Федерації й у Республіці Білорусь, зокрема, щодо можливості відбувати обмеження волі за місцем проживання без поміщення до спеціальної установи. Відмічається, що такий варіант має найкращі перспективи впровадження і є доволі дійовим способом усунення наявних проблем у процесі виконання-відбування обмеження волі виправними центрами. Наголошується, що запровадження таких форм не вимагає значних додаткових витрат з Державного бюджету, оскільки така форма відбування досліджуваного покарання не пов’язана з поміщенням засудженого до спеціальної установи.

Проведений аналіз основних нормативно-правових актів, якими здійснюється регулювання процесу виконання-відбування обмеження волі (КК України, КВК України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань) виявив, що в низці питань вони є неузгодженими між собою, внаслідок чого порядок та умови відбування засудженими покарання у виді обмеження волі не завжди відповідають вимогам національного законодавства, зокрема, змісту цього виду покарання, закріпленого у ст. 61 КК України. Для поліпшення такого становища й забезпечення дотримання принципу законності пропонується внесення певних змін до відповідних правових актів.

Розділ 2. «Особливості правового статусу осіб, засуджених до обмеження волі» складається з 4-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальнотеоретична характеристика правового статусу осіб, засуджених до обмеження волі» розкривається питання основних засад правового статусу засуджених взагалі і засуджених до обмеження волі зокрема. Відмічається, що правовий статус засуджених до обмеження волі належить до нормативно встановленого спеціального статусу. З урахуванням зазначеного робиться висновок, що правове становище цієї категорії осіб можна охарактеризувати як специфічне поєднання прав, обов’язків і законних інтересів, які мають вільні громадяни, а також прав, обов’язків і законних інтересів, притаманних лише особам, засудженим до обмеження волі.

У підрозділі 2.2. «Громадянські і політичні права осіб, засуджених до обмеження волі» зосереджено увагу на окремих аспектах реалізації зазначеної групи прав. Зокрема, акцентується увага на тому, що доволі значну роль у процесі виконання-відбування покарання у виді обмеження волі відіграє право на свободу релігії, висвітлюється питання реалізації права на свободу пересування й перебування засуджених до досліджуваного виду покарання. Підкреслюється, що потребує вдосконалення і приведення у відповідність до міжнародних стандартів порядок реалізації засудженими до обмеження волі свого права на звернення. Зокрема, для заяв засуджених необхідно законодавчо встановити відповідну форму (наприклад, закріпити норму, що передача заяв і скарг має відбуватись у запечатаних конвертах; передбачити певну процедуру їх подачі особами, які з тих чи інших причин не в змозі письмово викласти свою заяву і скаргу) і можливість передачі передбаченими каналами зв’язку.

У підрозділі 2.3. «Особисті права засуджених до обмеження волі» аргументується, що подальшого вдосконалення вимагає правова регламентація порядку реалізації таких прав засуджених, як право на особисту недоторканість і недоторканність житла, на власність, листування, телефонні розмови, медичне забезпечення, а також право на сім’ю. Чинний КВК України фактично не передбачає обов’язкової наявності законних підстав для порушення особистої недоторканості і недоторканності житла тих засуджених до обмеження волі, які проживають у гуртожитках, а тому представники виправного центру можуть провадити вказані заходи за власним розсудом, що може призвести до порушення прав цих осіб. З метою реалізації засудженими до обмеження волі права власності пропонується дозволити останнім здійснювати короткострокові виїзди за межі виправного центру для реалізації можливості безпосередньої участі в цивільно-правових угодах, прямо закріпивши це в нормах КВК України. На сьогодні, коли віднесення обставин, за яких засудженим до обмеження волі може надаватися право на виїзд, залежить від суб’єктивного ставлення до них персоналу виправного центру, пряма вказівка законодавця на це стане перешкодою для можливих зловживань з боку працівників установи.

З метою вдосконалення механізму забезпечення права засуджених на телефонні розмови варто на нормативному рівні зафіксувати процедуру надання їм такого права, забезпечити технічне оснащення виправних центрів засобами телефонного зв’язку та дозволити використання мобільних телефонів. Звертається особлива увага на те, що для реалізації права засуджених осіб на охорону здоров’я необхідно ввести до штатного розкладу виправних центрів посади лікарів і фельдшерів.

У підрозділі 2.4. «Економічні, соціальні і культурні права осіб, засуджених до обмеження волі» наголошується, що право на працю засуджених до обмеження волі посідає вкрай важливе місце у структурі їх правового статусу. Його реалізація під час відбування покарання пов’язана з низкою каральних елементів. Це випливає з формулювання, закріпленого у ст. 61 КК України, згідно з яким однією з умов відбування обмеження волі є обов’язкове залучення засудженого до праці, причому за умов забезпечення за ним нагляду. Тому праця осіб, засуджених до обмеження волі, є їх обов’язком, а не тільки правом, як для вільних громадян. Відмічається наявність проблем, пов’язаних із працевлаштуванням засуджених до обмеження волі, що серед іншого пояснюється тим, що законодавством не передбачено обов’язку адміністрації виправних центрів врахувавати спеціальність і кваліфікацію засудженого до обмеження волі при його працевлаштуванні. Законодавчо не встановлено і жодних гарантій для вказаної категорії засуджених бути працевлаштованими за їх спеціальністю і наявною кваліфікацією. З огляду на цю прогалину запропоновано законодавчо закріпити обов’язок адміністрації виправного центру враховувати спеціальність і кваліфікацію засуджених, а також їх побажання щодо вибору сфери працевлаштування і прямий обов’язок адміністрації щодо залучення цієї категорії засуджених до праці.

Акцент робиться й на проблемі здійснення засудженими до обмеження волі свого права на відпочинок. Зокрема, рекомендується запровадити систему відпусток при виконанні покарання у виді обмеження волі і внести до КВК України відповідні норми, які на законодавчому рівні закріплювали б порядок реалізації засудженими до обмеження волі права на відпочинок.

Доопрацюванню підлягає й законодавче врегулювання права засуджених до обмеження волі на освіту, указується, що окрім створених нині умов для заочного навчання потрібно також передбачити можливість участі окремих засуджених, які належать до уразливих категорій у спеціальних програмах. Слід переглянути й законодавчо встановлені обмеження стосовно дозволу мати засудженим при собі й користуватись друкованими джерелами в період відбування покарання у виді обмеження волі. Зауважується, що засуджені до обмеження волі включаються у трудову діяльність у відмінному від вільних громадян порядку й не сплачують низки обов’язкових платежів. Виходячи із цього КВК України доцільно доповнити нормою про зарахування до загального трудового стажу часу роботи розглядуваних осіб у період відбування ними покарання у виді обмеження волі, як це має місце щодо засуджених до позбавлення волі (ч. 3 ст. 122 КВК України).

Розділ 3. «Режим обмеження волі і засоби його забезпечення» складається з 4-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Режим виконання покарання у виді обмеження волі» проаналізовано зміст цього правового інституту. Установлено, що чинне кримінально-виконавче законодавство не дає чіткого визначення поняття «режим виконання-відбування покарання у виді обмеження волі». За результатами проведеного дослідження запропоновано виділяти такі його основні цілі (завдання): а) реалізація змісту покарання у виді обмеження волі; б) досягнення цілей покарання; в) режимна безпека; г) реалізація принципів кримінально-виконавчого законодавства й міжнародних норм і стандартів поводження із засудженими. З огляду на викладене наведено дефініцію поняття «режим у виправних центрах», під яким рекомендується розуміти встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання й відбування покарання у виді обмеження волі, який забезпечує нагляд за засудженими, їх залучення до праці, виконання покладених на них обов’язків, реалізацію їхніх прав і законних інтересів, безпеку засуджених і персоналу.

Підрозділ 3.2. «Нагляд за особами, засудженими до обмеження волі» присвячено дослідженню даної категорії виходячи із теоретичних і доктринальних напрацювань у цій сфері, закладеного у вітчизняному законодавстві змісту досліджуваної категорії, а також провідних міжнародних актів, що регламентують застосування до засуджених засобів, не пов’язаних з тюремним утриманням. Вироблено таке визначення досліджуваного поняття: «нагляд за засудженими до обмеження волі» – це законодавчо встановлена й нормативно визначена система заходів по контролю і спостереженню за засудженими за місцем їх роботи, проживання, а також у вільний від роботи час, що здійснюється адміністрацією виправного центру з метою запобігання вчиненню правопорушень, виконання вимог режиму, а також сприяння реінтеграції засудженої особи у суспільство.

У підрозділі 3.3. «Проблема фактичної ізоляції осіб, засуджених до обмеження волі» розглядаються теоретичні і прикладні аспекти ізоляції осіб, засуджених до обмеження волі. Зроблено висновок, що умови виконання-відбування обмеження волі містять багато спільних рис з ізоляцією засуджених до позбавлення волі. Разом із цим при позбавленні волі ізоляція засудженого до цього виду покарання є його обов’язковим елементом, передбаченим у КК України, в той час як обмеження волі за КК України мало б відбуватися за умови відсутності ізоляції від суспільства, і ця ознака – одна з основних рис досліджуваного виду покарання. Констатується, що вироблена правовою наукою система складових елементів ізоляції при відбуванні покарання у виді позбавлення волі (обмеження свободи пересування, вибору місця проживання, вибору характеру і роду занять, права вільно визначати свій спосіб життя, поміщення засудженого у середовище злочинців) є притаманною і для такого покарання, як обмеження волі. Цілком очевидно, що лише за критерієм законодавчо встановлених умов для спілкування з людьми поза установою виконання покарань у осіб, засуджених до обмеження волі, існує більше можливостей. Підсумовується, що регулювання КВК України порядку й умов відбування покарання у виді обмеження волі і практика його виконання не виключає елементів ізоляції засуджених від суспільства, навіть незважаючи на те, що ст. 61 КК України містить визначення даного покарання, згідно з яким обмеження волі полягає у триманні особи у кримінально-виконавчій установі відкритого типу без ізоляції від суспільства. Утім, указується, що ізоляція осіб, засуджених до обмеження волі, хоча фактично й має місце, але її ступінь менший порівняно з тією, що існує при позбавленні волі.

У підрозділі 3.4. «Застосування заходів заохочення і стягнення до осіб, засуджених до обмеження волі» відмічається, що використання заходів заохочення і стягнення є важливим елементом забезпечення нормального режиму виконання-відбування покарання у виді обмеження волі. При цьому застосування окремих із них може безпосередньо впливати на зміну правового становища особи засудженої до розглядуваного виду покарання. З метою вдосконалення теоретичних положень і практики застосування заходів заохочення і стягнення щодо засуджених до обмеження волі авторкою запропоновані зміни як до переліку заходів стягнення та заохочення, так і до порядку їх застосування.