ВИДИ ПОКАРАНЬ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, указано на її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, сформульовано положення, які становлять наукову новизну, теоретичні та практичні результати роботи, а також форми їх апробації й кількість публікацій.

Розділ 1 «Загальна характеристика покарань неповнолітніх за кримінальним правом України» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття покарання неповнолітніх» аналізуються ознаки покарання, передбаченого ч. 1 ст. 50 КК. Серед них виокремлюються такі ознаки: покарання полягає в обмеженні прав та свобод особи; обмеження прав та свобод повинні бути встановлені законом; покарання може призначатися тільки особі, яка визнана винною у вчиненні злочину; покарання є заходом примусу; покарання може призначатися виключно судом; покарання може призначатися лише шляхом винесення обвинувального вироку. Стосовно кожної ознаки покарання визначаються особливості, обумовлені специфічними якостями осіб у віці від 14 до 18 років (біосоціальними та психофізіологічними). Підсумовується, що доктринальне поняття покарання неповнолітніх співвідноситься з поняттям покарання, передбаченим ч. 1 ст. 50 КК, як вид та рід і має включати всі ознаки покарання, передбаченого ч. 1 ст. 50 КК, а також ураховувати біосоціальні та психофізіологічні особливості неповнолітніх. Крім того, для всебічного розкриття поняття покарання, у тому числі й покарання неповнолітніх, доводиться необхідність відображати в ньому три аспекти – законодавчий, судовий та виконавчий. У зв’язку з цим запропоновано доктринальне визначення покарання для неповнолітніх осіб: це захід примусу, передбачений законом, що призначається від імені держави за вироком суду до визнаної винною у вчиненні злочину особи, що не досягла 18 років, і полягає в обмеженні її прав і свобод з урахуванням біосоціальних та психофізіологічних особливостей, яке виконується спеціальними органами виконання покарань.

У підрозділі 1.2 «Мета покарання неповнолітніх» досліджується зміст цілей покарання – кари, виправлення, запобігання вчиненню нових злочинів засудженими та запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК). КК не встановлює цілей, які повинні досягатися при призначенні покарань неповнолітнім. Це дає підстави дійти висновку, що зазначений перелік поширюється й на осіб у віці від 14 до 18 років. Однак ураховуючи біосоціальні та психофізіологічні особливості неповнолітніх, пропонується змінити розташування цілей та закріпити в розділі XV Загальної частини КК першочерговою метою покарання неповнолітніх їх виправлення, а кару – останньою. Таке розміщення цілей покарань повинне бути додатковим фактором, який спрямовуватиме суди при призначенні виду та розміру покарання неповнолітнім особам перш за все на досягнення виправлення винних. Цьому сприятимуть також біологічні, психологічні та соціальні особливості неповнолітніх, які при правильному використанні забезпечать більш ефективне досягнення першочергової мети покарання осіб, що не досягли повноліття, – їх виправлення.

Розділ 2 «Види покарань для неповнолітніх, передбачені Загальною частиною Кримінального кодексу України» містить сім підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Загальні положення» обґрунтовується необхідність аналізу кожного покарання, що може призначатися неповнолітнім, за певним алгоритмом. Ураховуючи, що КК не передбачає жодного спеціального покарання для неповнолітніх і кожне з покарань, яке може призначатися неповнолітнім, одночасно входить до системи покарань для повнолітніх (ст. 51 КК), автор пропонує всі ознаки покарань диференціювати на загальні та спеціальні. До загальних ознак покарань належать ті, що притаманні як певним покаранням системи покарань, так і покаранням, які можуть призначатися особам у віці до 18 років (правообмеження покарання, ступінь його суворості, спосіб призначення та заміна покарання). До спеціальних – ті, що характерні лише для покарання осіб у віці від 14 до 18 років (коло осіб, яким призначається (не призначається) покарання, та його розмір).

У підрозділі 2.2 «Штраф» аналізуються особливості штрафу як виду покарання для неповнолітніх осіб, основним правообмеженням якого є обмеження майнових прав. КК визнає його найменш суворим серед усіх видів покарань, що можуть призначатися як особам у віці від 14 до 18 років, так і повнолітнім, та закріплює можливість його призначення і як основного, і як додаткового покарання. Однак практика призначення цього покарання як основного (у 2008 році було призначено 5,4 % засуджених неповнолітніх, у 2009 – 4,7 %, у 2010 – 4,9 %) суттєво відрізняється від практики призначення такого покарання в якості додаткового (жодного випадку призначення неповнолітнім особам протягом 2008–2010 років). Причини такого становища полягають у недостатній кількості санкцій, що закріплюють штраф у якості додаткового покарання. У зв’язку з цим пропонується розширити не лише кількість санкцій, які включатимуть штраф як додаткове покарання, а й передбачити можливість призначення його відповідно до приписів Загальної частини, коли суд вважає це за необхідне. Таке положення надасть суду можливість індивідуалізувати покарання винному неповнолітньому з урахуванням усіх обставин справи та особи винного.

Аналізуючи підстави призначення штрафу (наявність самостійного доходу; власних коштів; майна, на яке може бути звернене стягнення), автор доходить висновку, що ч. 1 ст. 99 КК закріплює поряд із родовим поняттям «майно» його види – дохід та кошти. Закріплення можливості стягувати суму призначеного штрафу за рахунок майна винної особи свідчить про наявність у штрафі елементів конфіскації майна. На підставі цього обґрунтовуються зміни до ч. 1 ст. 99 КК, які передбачатимуть можливість призначення штрафу лише тим неповнолітнім, що мають самостійний дохід або власні грошові кошти.

При аналізі правообмежень у підрозділі 2.3 «Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю» відзначається, що обмеженню підлягають досить різні за ступенем суворості права винних неповнолітніх осіб: право особи на працю та право на здійснення певної діяльності, яка не пов’язана з реалізацією права на працю (права особи на вільний розвиток своєї особистості, задоволення своїх інтересів тощо). У результаті при порівнянні ступеня суворості штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю відзначається менша суворість штрафу порівняно з позбавленням права, що обмежує право неповнолітньої особи на працю, та більша суворість штрафу при порівнянні з позбавленням права, якщо воно не пов’язане з обмеженням права на працю.

Підрозділ 2.4 «Громадські роботи» містить дослідження особливостей цього покарання стосовно осіб, які на момент винесення вироку не досягли повноліття. Його основним правообмеженням є обмеження права неповнолітньої особи на працю, яке полягає в покладанні обов’язку виконувати певні трудові функції. Також обмеженню підлягають свобода пересування, право на відпочинок, вільний розвиток своєї особистості.

Вивчаючи коло та обсяг правообмежень громадських робіт і порівнюючи їх зі штрафом, обґрунтовується, що позбавлення винного неповнолітнього певної частини його майна є набагато суворішим покаранням, ніж примусове притягнення його до виконання певних робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Доводиться, що покарання не повинне визнаватися найм’якішим, якщо його призначення залежить від об’єктивних факторів, таких, що не залежать від винної неповнолітньої особи (наприклад, урахування майнового стану при призначенні штрафу). На підставі цього робиться висновок, що в переліку покарань для неповнолітніх осіб, передбаченому ст. 98 КК, найменш суворим покаранням є громадські роботи.

Разом із цим констатується, що й це покарання не повинне визнаватися найм’якішим через неможливість призначення його особам у віці від 14 до 16 років, вагітним неповнолітнім жінкам. У зв’язку з цим доводиться необхідність розширення кола неповнолітніх осіб, яким можуть призначатися громадські роботи, шляхом закріплення можливості призначати це покарання неповнолітнім у віці від 14 до 16 років. Стверджується, що таке розширення не буде суперечити вимогам охорони праці неповнолітніх і не порушуватиме права засуджених.

Крім того, аргументується, що сьогодні назріла нагальна потреба у введенні спеціального покарання для осіб у віці від 14 до 18 років, яке буде визнане найменш суворим серед усіх інших та зможе призначатися будь-якій неповнолітній особі незалежно від жодних об’єктивних факторів. Таким покаранням може бути «обмеження для неповнолітніх», яке має передбачати альтернативу правообмежень, наприклад, заборону відвідувати певні місця та обмеження пересування, і може призначатися на підставі приписів Загальної частини та контролюватися за допомогою електронних пристроїв.

У підрозділі 2.5 «Виправні роботи» при розгляді кола правообмежень спростовується думка науковців з приводу того, що зазначене покарання обмежує майнові права засуджених. Право на отримання заробітної плати є одним із аспектів права особи на працю, тому виправні роботи обмежують насамперед право особи на працю, зокрема, право на отримання заробітної плати за здійснену роботу.

Вивчаючи коло неповнолітніх осіб, яким може призначатися цей вид покарання, доводиться, що обов’язок призначати виправні роботи неповнолітнім у віці від 16 до 18 років за місцем роботи суттєво зменшує практику призначення цього покарання. Неповнолітні особи такого віку, як правило, не працюють і знаходяться на утриманні своїх батьків. Указана ситуація дає підстави підтримати дослідників, які пропонують виключити виправні роботи з переліку покарань для неповнолітніх.

При аналізі кола правообмежень у підрозділі 2.6 «Арешт» доводиться, що його основним правообмеженням є обмеження особистої свободи. Також обмеженню підлягають право на побачення й вільне спілкування, на достатній життєвий рівень, на працю та вільний розвиток своєї особистості.

На думку дисертанта, властива арешту «шокова терапія» може позитивно впливати на досягнення цілей покарання неповнолітніх і, перш за все, на їх виправлення. Сприятимуть цьому їхні біосоціальні та психофізіологічні особливості, які при правильному їх урахуванні лише прискорять досягнення бажаного результату. Звичайно, що досягнення цілей покарання буде можливим лише при дотриманні чинних приписів стосовно відбування такого покарання (наявність арештних домів, роздільне утримання різних категорій засуджених тощо).

На підставі проведеного дослідження пропонується розширити практику призначення арешту особам у віці від 16 до 18 років та запровадити можливість призначати арешт особам, які на момент винесення вироку досягли 14 років. Для осіб у віці від 14 до 16 років арешт може призначатися на строк від 3 до 15 діб. При цьому в Кримінально-виконавчому кодексі України для цих осіб доречно було б передбачити єдине короткострокове побачення до двох годин, прогулянку тривалістю до трьох годин, а також обов’язкову роботу із засудженими психолога та педагога.

У підрозділі 2.7 «Позбавлення волі на певний строк» підкреслюється, що це покарання є найбільш суворим серед усіх покарань, які можуть призначатися неповнолітнім. Його правообмеження полягають в обмеженні права особи на особисту свободу, права власності, права на працю, на достатній життєвий рівень, на вільне спілкування, на побачення, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на вільний розвиток своєї особистості.

Відзначається, що це покарання є найуніверсальнішим, тобто має найменшу кількість підстав, які унеможливлюють його призначення. Єдиною такою підставою є вчинення неповнолітнім злочину невеликої тяжкості вперше. Зважаючи на всі особливості осіб 14–18 років, а також тенденцію до гуманізації кримінальної відповідальності щодо цих осіб, позбавлення волі не повинне взагалі призначатися таким особам за злочини невеликої та середньої тяжкості. Стосовно неповнолітніх воно має розглядатися як крайня, виняткова міра.

Розділ 3 «Караність окремих видів злочинів, вчинюваних неповнолітніми» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Загальні проблеми застосування санкцій за злочини, вчинювані неповнолітніми» виокремлено основні перешкоди, що можуть виникати при призначенні виду та розміру покарань особам, які на момент винесення вироку не досягли повноліття. Труднощі, пов’язані з призначенням виду покарання, є численними й обумовлені різними факторами – об’єктивними та суб’єктивними. До об’єктивних факторів належать ті, що пов’язані з зовнішніми умовами, не залежними від винної неповнолітньої особи (наприклад, наявність у переліку покарань для неповнолітніх шести видів покарань на відміну від загальної системи покарань, яка налічує дванадцять видів покарань та на підставі якої визначаються санкції статей Особливої частини КК). Суб’єктивні фактори обумовлюються особливостями конкретної неповнолітньої особи (її віком чи станом). Аналізуючи вплив цих факторів, констатується, що вони можуть призводити до різних наслідків: одні й ті самі санкції для неповнолітніх осіб стають більш м’якими, ніж для повнолітніх; санкції стають більш суворими для неповнолітніх, ніж для повнолітніх; неможливість призначити будь-яке покарання неповнолітнім відповідно до санкції.

Вирішення цієї проблеми має бути комплексним і полягає у збільшенні видів покарань у безальтернативних санкціях, розширенні переліку покарань для неповнолітніх осіб та забороні призначати більш суворе покарання, ніж те, якого було б цілком достатньо для досягнення цілей покарання через вплив об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Дослідження розмірів покарань для неповнолітніх осіб у Загальній частині КК та співвіднесення їх із розмірами відповідних покарань у санкціях Особливої частини КК показало, що розміри покарань у санкціях для неповнолітніх осіб можуть набути вужчого характеру в порівнянні з санкціями для осіб у віці понад 18 років; набути абсолютно визначеного характеру для неповнолітніх осіб; призвести до неможливості призначення судом розміру покарання винній особі у віці від 14 до 18 років у межах, визначених санкцією. У зв’язку з цим пропонується заборонити призначати покарання, мінімальна й максимальна межі якого в санкції більші за його максимальний розмір для неповнолітніх у Загальній частині. Однак таке правило не може поширюватися на призначення арешту.

У підрозділі 3.2 «Призначення покарань за окремі злочини, вчинювані неповнолітніми особами» узагальнюється судова практика призначення покарань неповнолітнім особам. На підставі аналізу 300 обвинувальних вироків стосовно неповнолітніх, винесених місцевими судами на території України, встановлено, що найпоширенішим покаранням серед неповнолітніх є позбавлення волі на певний строк. Покарання, альтернативні позбавленню волі, призначаються вкрай рідко (приблизно 10 %). Причини цього полягають у впливі об’єктивних факторів, а саме: не всі покарання в санкціях можуть призначатися неповнолітнім; установлені додаткові підстави заборони призначення певних покарань; не передбачено жодного спеціального покарання для неповнолітніх. Така ситуація визначає поширене призначення позбавлення волі на певний строк та звільнення від нього (майже 80 %), у результаті чого серед осіб, які мали судимість на момент вчинення нового злочину, 90 % складають ті, що були звільнені від його відбування з випробуванням. У зв’язку із зазначеним вище обґрунтовується необхідність призначення покарань, які реально можуть відбуватися неповнолітніми, – це перш за все покарання, не пов’язані з позбавленням волі.