ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА НАЯВНОСТІ ОБСТАВИН, ЩО ЙОГО ПОМ’ЯКШУЮТЬ, ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, встановлюються його мета, задачі, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються об’єкт, предмет і методи дослідження, вказуються наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів дослідження та їх апробація.

Розділ 1 «Поняття та види обставин, що пом’якшують покарання, за кримінальним правом України» складається з чотирьох підрозділів і висновків до нього.

Підрозділ 1.1 «Поняття обставин, що пом’якшують покарання, за кримінальним правом України» присвячений дослідженню правової природи і ознак обставин, що пом’якшують покарання.

Вивчення висловлених у кримінально-правовій літературі позицій щодо назви, яка б відображала найбільш точно сутність і специфіку цих обставин, призвело до висновку, що всі запропоновані найменування пом’якшуючих обставин звужують їх зміст, бо значення їх не вичерпується лише впливом на суспільну небезпечність (тяжкість) злочину, ступінь вини, відповідальність або обрання міри покарання. Вчинення особою злочину (в тому числі причини, умови його здійснення, посткримінальна поведінка винного) характеризуються цілою низкою ознак (обставин, чинників, фактів), певні з яких мають кримінально-правове значення. Проте й сам законодавець надає різного значення таким ознакам (обставинам, фактам, чинникам). Зокрема, пом’якшуючі обставини, можуть виступати як основні або привілейовані ознаки складу злочину; як обставина, що виключає злочинність діяння (ст. 43 КК); як підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності (наприклад, ст. 45 КК), звільнення від покарання та його відбування (приміром, статті 75, 81 КК), зняття судимості (ст. 91 КК); можуть визначати особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (розділ XV Загальної частини КК), тощо.

Водночас, регламентація пом’якшуючих обставин при законодавчому закріпленні інституту призначення покарання в розділі XI Загальної частини КК «Призначення покарання» обумовлює і їх назву у разі застосування в стадії призначення покарання. Саме тому сучасне найменування обставин, які є предметом дисертаційного дослідження, такими, що пом’якшують покарання, видається найбільш вірним і точним.

У роботі докладно досліджуються ознаки обставин, що пом’якшують покарання, які запропоновано поділяти на первинні (ті, що виділяються на законодавчому рівні при визнанні обставин такими, що пом’якшують покарання) та вторинні (ті, що встановлюються судом при індивідуалізації покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину).

Первинними є ознаки, які свідчать, що обставини, які пом’якшують покарання: 1) це чинники (факти) як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру; 2) притаманні не лише якомусь конкретному злочину, а можуть бути наявні при вчиненні будь-якого злочину або більшості з них; 3) виступають критерієм індивідуалізації покарання; 4) не є похідними від інших обставин.

Вторинними є ознаки, які вказують, що обставини, які пом’якшують покарання: 1) це встановлені судом у конкретному кримінальному провадженні чинники (факти); 2) вони не є ні основними, ні привілейованими, ні кваліфікуючими ознаками складу конкретного злочину, вчиненого особою; 3) знаходять своє відтворення в конкретному кримінальному провадженні, а тому їх перелік (кількість) може бути доволі значним; 4) суд зобов’язаний їх урахувати у кожному конкретному кримінальному провадженні в разі постановлення обвинувального вироку та призначення покарання; 5) виступають підставою для пом’якшення покарання.

На підставі встановлених і проаналізованих ознак сформульоване визначення поняття «обставини, що пом’якшують покарання».

У підрозділі 1.2 «Критерії класифікацій та види обставин, що пом’якшують покарання» систематизовані висловлені в науці кримінального права позиції щодо поділу обставин, які пом’якшують покарання, на види та запропоновані класифікації наведених обставин, в основу яких покладені різні критерії:

1) залежно від того, чи передбачені такі обставини у кримінальному законі, слід виділити обставини: а) що передбачені у КК як такі, що пом’якшують покарання; б) що не передбачені у КК як такі, що пом’якшують покарання, проте враховуються судом на підставі ч. 2 ст. 66 КК;

2) залежно від того, що саме характеризують обставини, які пом’якшують покарання, їх можна поділити на: а) ті, що характеризують злочин (його тяжкість); б) ті, що характеризують особу винного; в) ті, що характеризують як злочин, так і особу винного;

3) залежно від впливу на ступінь суспільної небезпечності злочину, обставини, що пом’якшують покарання, можна поділити на: а) прості та б) виняткові;

4) залежно від ознак (об’єктивних чи суб’єктивних), які характеризують обставини, що пом’якшують покарання, доцільно виділити обставини: а) об’єктивного, б) суб’єктивного; в) об’єктивно-суб’єктивного характеру;

5) залежно від моменту виникнення таких обставин: а) обставини, що характеризують злочин та особу в момент (під час) вчинення злочину; б) обставини, що характеризують поведінку особи та пов’язані зі злочином, проте виникли (проявилися) до чи після вчинення останнього;

6) залежно від поширеності тієї чи іншої обставини: а) ті, що притаманні будь-якому злочину та б) ті, що характеризують лише певні види злочинів.

Встановлено кримінально-правове значення запропонованих класифікацій обставин, що пом’якшують покарання.

У підрозділі 1.3 «Характеристика обставин, що пом’якшують покарання, передбачених у КК України» проаналізовано зміст кожної обставини, що пом’якшує покарання, передбаченої ч. 1 ст. 66 КК; встановлені умови визнання їх такими та досліджено практику їх урахування судами при призначенні покарання.

Зокрема, узагальнивши погляди, висловлені у науковій літературі, та проаналізувавши таку обставину, як з’явлення із зізнанням, на підставі системного тлумачення законодавства та практики його застосування, встановлено основні ознаки, що притаманні їй: 1) з’явлення із зізнанням може бути здійснено лише шляхом активної поведінки – дії, 2) такі дії носять інформаційний характер, 3) можуть вчинятися лише особисто, окрім наявності певних об’єктивних виняткових обставин, що виключають можливість особи здійснити таке зізнання особисто, 4) воно повинно носити змістовний та правдивий характер, 5) спрямоване до правоохоронних органів; 6) має бути добровільним та 7) своєчасним, тобто мати місце, коли особа повідомила про злочин, про який правоохоронному органу не було відомо, або повідомила про те, що вона вчинила відомий вже правоохоронним органам злочин. Тобто, повідомлення повинно відбутися до початку досудового розслідування (внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань), якщо встановлено особу, яка підозрюється (обвинувачується) у його вчиненні, або, до моменту встановлення такої особи, тобто до повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або затримання такої особи за підозрою.

Проведений аналіз свідчить, що під щирим каяттям розуміється морально-психологічний стан особи винного, коли він усвідомлює суспільну небезпечність вчиненого, засуджує свою поведінку, розкаюється у вчиненому, повністю визнає свою вину та висловлює готовність понести покарання, що об'єктивно повинно підтверджуватися позитивною поведінкою після вчинення злочину, на досудовому слідстві та в суді.

Оцінюючи активність сприяння розкриттю злочину доцільно встановлювати ініціативність надання допомоги органам розслідування, обсяг та значення наданої інформації.

Автор доводить, що добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди характеризується такими ознаками: 1) внаслідок протиправних дій винного потерпілому було завдано збитки або спричинено майнову та/або моральну шкоду; 2) винний відшкодував спричинені потерпілому збитки або усунув шкоду майнового та/або немайнового (морального) характеру; 3) відшкодування здійснюється лише шляхом активної поведінки – дії; 4) ці дії носять фізичний характер; 5) відшкодування здійснюється добровільно, тобто за власною волею, без примусу, хоча ініціатива у його вчиненні може належати й іншій особі, яка може умовити, переконати винного відшкодувати шкоду. Мотиви вчинення цих дій при визнанні їх обставинами, що пом’якшують покарання, значення не мають.

Надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину як обставина, що пом’якшує покарання, характеризується такими ознаками: 1) внаслідок протиправних дій винного шкода була спричинена здоров’ю потерпілого, 2) винний застосував усі можливі заходи з надання медичної та (або) іншої можливої допомоги потерпілому, 3) ця допомога здійснюється безпосередньо після вчинення злочину з метою запобігти настанню фізичних наслідків, незалежно від того, настали вони, чи ні, 4) допомога здійснюється шляхом активної поведінки – дії; 5) ці дії носять фізичний характер.

Вчинення злочину неповнолітнім визнається обставиною, що пом’якшує покарання, незалежно ні від тяжкості вчиненого злочину, ні від того, що у Загальній частині КК передбачено окремий розділ XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх». При призначенні покарання у кожному конкретному випадку суд повинен враховувати ще й той вік, у якому підсудний вчинив злочин.

При вчиненні злочину жінкою у стані вагітності для визнання наявності обставини, що пом’якшує покарання, слід встановити сам факт вагітності на момент вчинення злочину, незалежно від її строку, поінформованості самої жінки про такий її стан, тяжкості вчиненого злочину та, навіть, чи знаходився або ні вчинений нею злочин у будь-якій залежності від стану вагітності.

Вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, визнається обставиною, що пом’якшує покарання за умов, якщо ці чинники: 1) виникли не з вини особи, яка вчинила злочин, а з’явилися з об’єктивних причин; 2) були дійсно (об’єктивно) тяжкими, а не здавалися такими лише на думку винного; 3) ці факти виникають зазвичай до вчинення злочину, і складають, як правило, його обстановку; 4) мав місце збіг (сукупність) таких тяжких обставин; 5) наведені обставини за своїм характером та інтенсивністю (тяжкістю) обумовили вчинення злочину, тобто знаходились у безпосередньому зв’язку зі скоєнним злочином, слугували необхідною і достатньою причиною його вчинення.

Оскільки в науці кримінального права і слідчо-судовій практиці традиційно виокремлюють два види примусу – фізичний і психічний, термінологію, що використовується законодавцем у ст. 40 КК, на наш погляд, доцільно поширити й на обставини, що пом’якшують покарання. У зв’язку з цим запропоновано таку обставину, як вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність, сформулювати таким чином «вчинення злочину під впливом фізичного чи психічного примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність» (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями, визнається обставиною, що пом’якшує покарання, за наявності таких умов: 1) на час вчинення злочину винний перебував у стані сильного душевного хвилювання; 2) цей стан був викликаний протиправною або аморальною поведінкою самого потерпілого; 3) такий стан виник у винного раптово, а вчинений ним злочин був відповідною й негайною реакцією на неправомірну поведінку потерпілого; 4) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи аморальні діяння якої викликали у винного стан сильного душевного хвилювання; 5) цей стан не є ознакою, що впливає на кваліфікацію злочину.

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності визнається обставиною, що пом’якшує покарання за умов, якщо: 1) на час вчинення злочину винний перебував у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК); 2) межі крайньої необхідності були перевищені (ч. 2 ст. 39 КК); 3) у справі відсутні обставини, наявність яких надає право суду застосувати ч. 3 ст. 39 КК.

Встановлено, що виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом, безпідставно передбачено в ч. 1 ст. 66 КК як обставину, що пом’якшує покарання, бо це може призвести до подвійного врахування одного й того ж факту (чинника) при призначення покарання та його «подвійне» пом’якшення.

У підрозділі 1.4 «Співвідношення обставин, що пом’якшують покарання, з обставинами, що його обтяжують, та з привілейованими ознаками складу злочину» дисертант доводить, що порівняльний аналіз правової природи та значення обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, дає підставу стверджувати, що вони є антиподами. Ці обставини характеризуються низкою схожих ознак, водночас, їх сутність та значення для призначення покарання є протилежними.

Обставини справи, які мають кримінально-правове значення, тобто впливають на кримінальну відповідальність (в тому числі і покарання) поділяються на два види: а) обставини, що є ознаками складу злочину (основними, привілейованими та кваліфікуючими) та виступають засобами диференціації відповідальності й б) обставини, що виступають як засоби індивідуалізації покарання, яке призначається особі за вчинений злочин. Саме тому, обставини, що пом’якшують покарання, можна встановлювати лише після з’ясування всіх передбачених КК ознак складу злочину.

Другий розділ «Врахування обставин, що пом’якшують покарання, при його призначенні» складається з чотирьох підрозділів і висновків до нього.

У підрозділі 2.1 «Обставини, що пом’якшують покарання, в системі загальних засад призначення покарання» зроблено висновок, що при індивідуалізації покарання в стадії його призначення законодавець звертає увагу, в першу чергу, на врахування тяжкості вчиненого особою злочину, а потім вже на дані про особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.

Тому перед урахуванням обставин, що пом’якшують покарання, необхідно при встановленні ступеня тяжкості злочину враховувати як типовий, закріплений у ст. 12 КК, так і індивідуальний ступінь тяжкості, що характеризується особливостями конкретного злочину й обставинами його вчинення. При врахуванні особи винного слід оцінювати саме ті її ознаки, що не входять до кола ознак складу злочину та не характеризують його тяжкість і суб’єкта злочину. Фактично повинно йтися про врахування фізіологічних, психологічних, соціальних та правових характеристик особи, яка вчинила злочин, що мають кримінально-правове значення.

Проведене дослідження свідчить, що тяжкість злочину та особа винного – це взаємопов’язані поняття, які перекликаються, проте не поглинаються, не вичерпуються одне одним та не співвідносяться як частина та ціле. Так, особа винного проявляє себе не лише у вчиненому злочині, а й до та після його скоєння, а тому оцінка її не може залежати виключно від характеристики вчиненого нею злочинного діяння. Саме тому, при призначенні покарання можуть бути враховані лише ті дані, що характеризують особу, які не знайшли відображення у вчиненому нею злочині, тобто не вплинули на ступінь його тяжкості.

Доведено, що тяжкість злочину – складова характеристики злочину з точки зору його антисоціального значення; особа винного – це узагальнене поняття; обставини, які пом’якшують покарання – це конкретні дані у кримінальному провадженні, що свідчать про знижений ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину та (або) особи винного. Дослідження цих елементів третьої загальної засади призначення покарання, призвело до висновку, що обставини, які пом’якшують покарання, складають певний різновид даних, що характеризують особу винного та вчинений злочин, не вичерпуючи разом з тим їх зміст.

З метою виключення подвійного врахування тих чи інших обставин при призначенні покарання запропонований алгоритм (послідовність правил) оцінки ознак (обставин), що мають кримінально-правове значення.

У разі, якщо обставини, які не передбачені ст. 66 КК, суд оцінив як такі, що пом’якшують покарання, він зобов’язаний їх урахувати, оскільки: а) при вирішенні питання про призначення покарання суд повинен встановити та надати кримінально-правову оцінку всім об’єктивним та суб’єктивним обставинам, що характеризують як вчинений злочин, так і особу винного, б) оцінивши всі обставини справи суд зобов’язаний їх урахувати. Таким чином, не дивлячись на те, що в законі (ч. 2 ст. 66 КК) використовується термін – «суд може», його необхідно розглядати, на наш погляд, не як право суду враховувати чи не враховувати ту чи іншу обставину, а лише як підтвердження того, що перелік зазначених у ч. 1 ст. 66 КК не є вичерпним.

У підрозділі 2.2 «Вплив обставин, що пом’якшують покарання, на вибір міри покарання, яке призначається особі» дисертант доводить, що при призначенні покарання, за наявності обставин, що пом’якшують покарання, слід виходити з такого: 1) у кожному конкретному кримінальному провадженні суд зобов’язаний враховувати всі обставини справи у їх сукупності, в тому числі й ті, що пом’якшують покарання; 2) водночас наявність у кожному конкретному випадку обставин, що пом’якшують покарання, не створює обов’язку суду його пом’якшити, бо у провадженні можуть бути також встановлені інші факти, зокрема, обставини, які обтяжують покарання, що превалюють над обставинами, які його пом’якшують, а тому й нівелюють (знімають, усувають) їх вплив на пом’якшення покарання.

Для визначення впливу обставин, що пом’якшують покарання, на його призначення необхідно мати відправну позицію (точку), на роль якої у кримінально-правовій літературі пропонується так звана «медіана санкції», тобто середнє значення покарання, передбаченого санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК. Від цієї відправної позиції суд повинен виходити при призначенні покарання, враховуючи обставини, що його пом’якшують, та інші загальні засади призначення покарання.

У роботі встановлюється та аналізується значення обставин, що пом’якшують покарання, при його призначенні та механізм їх впливу на обрання міри останнього.

Доведено, що законодавець постійно розширює законодавчу регламентацію формалізованого підходу до призначення покарання за наявності обставин, що його пом’якшують, передбачивши їх урахування спочатку в ст. 69, а пізніше і в ч. 2 і 3 ст. 68 та 69¹ КК.

У підрозділі 2.3 «Врахування обставин, що пом’якшують покарання, при застосуванні статті 69 КК України» зазначається, що КК передбачає низку випадків призначення більш м’якого покарання за вчинений злочин, з урахуванням обставин, що його пом’якшують (приміром, статті 43, 68, 69¹, 99-102 КК). Оскільки ст. 69 КК надає суду право в особливих (виняткових) випадках вийти саме за межі санкції статті Особливої частини КК, яка встановлює відповідальність за вчинений злочин, вона повинна мати назву «Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

Доведено, що внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» від 15 листопада 2011 р. зміни до ст. 69 КК, згідно з якими за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК або зобов’язаний призначити додаткове покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове, суперечить Рішенню Конституційного Суду у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 р., яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Тому внесені зазначеним законом зміни до ст. 69 КК мають бути скасовані.

Крім того, обґрунтовується необхідність розширення підстави застосування ст. 69 КК, яка буде складатися з трьох елементів:

а) наявність кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. При встановленні цього елементу підстави застосування ст. 69 КК, на наш погляд, слід звернути увагу на таке:

- таких обставин повинно бути декілька, тобто не менше двох;

- врахуванню підлягають як обставини, що пом'якшують покарання, які перелічені в ч. 1 ст. 66 КК, так і ті, що визнаються судом такими на підставі ч. 2 ст. 66 КК;

- ці обставини мають впливати саме на тяжкість злочину і не належатимуть до характеристики особи винного. Саме тому не досить коректним є тлумачення ст. 69 КК, яке надав Пленум Верховного Суду України в абз. 2 п. 8 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7, відповідно до якого «у кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання». По-перше, при вказівці на врахування обставин справи та особи винного Пленум Верховного Суду України застосував роз’єднувальний сполучник «або», тоді, як слід було використовувати об’єднувальний сполучник «і», бо саме цього вимагає кримінальний закон. По-друге, дані про особу винного характеризують, в першу чергу, небезпечність особи винного, а не тяжкість вчиненого злочину;

- такі обставини мають істотно (значно, суттєво) знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, тобто настільки, що призначення винному навіть мінімального покарання (виду і розміру) в межах санкції статті Особливої частини КК буде явно недоцільним;

б) наявність даних про особу винного, що істотно знижують її суспільну небезпечність. Для встановлення цього елементу підстави застосування ст. 69 КК необхідно довести, що дані про особу характеризують її з позитивного боку, тобто дають можливість дійти обґрунтованого висновку про те, що призначення в конкретному випадку більш м'якого покарання, ніж передбачено санкцією статті Особливої частини КК, є дійсно необхідним і буде цілком достатнім для виправлення засудженого і попередження вчинення ним нових злочинів;

в) відсутність обставин, що обтяжують покарання. Обґрунтовується необхідність розширення підстави застосування ст. 69 КК шляхом передбачення як одного з її елементів «відсутності обставин, що обтяжують покарання». Це зумовлено правовою природою ст. 69 КК яка використовується у виключних випадках, і тим, що навіть при призначенні покарання з урахуванням ст. 69¹ КК, яка регламентує призначення не більше двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, необхідно встановлювати відсутність обставин, що обтяжують покарання.

Дослідження зазначеної кримінально-правової норми призвело до висновку, що вказівку на мотивування судом свого рішення необхідно виключити із тексту ст. 69 КК, бо вона має процесуальний характер, а застосування будь-якого положення КК повинно бути умотивоване, що зазначено у КПК.

На підставі проведеного дослідження запропоновано нову редакцію ст. 69 КК.

У підрозділі 2.4 «Врахування обставин, що пом’якшують покарання, при застосуванні статті 69¹ КК України» дисертант обґрунтовує необхідність розширення (уточнення) підстави застосування ст. 69¹ КК, яка складається з трьох елементів, а саме:

1) наявність обставин, що пом’якшують покарання, передбачених пунктами 1, 2 та (або) 2¹ ст. 66 КК. Передбачення обставини, зазначеної в п. 2¹ ст. 66 КК як елемента підстави застосування ст. 69¹ КК аргументується тим, що вона також є одним з різновидів позитивної посткримінальної поведінки особи та характеризує її дійове каяття. Крім того, якщо добровільне відшкодування завданого збитку або усунення вже заподіяної шкоди визнається одним з елементів підстави застосування ст. 69¹ КК, то тим більше надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину, тобто дії, спрямованої на недопущення заподіяння шкоди або зменшення її прояву (наслідків), слід визнати елементом підстави застосування цієї норми, бо законодавець має віддати належне не лише тій особі, яка відшкодувала заподіяну нею шкоду, а й тій, яка надала медичну або іншу допомогу потерпілому безпосередньо після вчинення нею злочину чи, навіть, врятувала життя потерпілого.

Крім того, доводиться, що ст. 69¹ КК слід застосовувати за наявності не менш двох обставин, що пом’якшують покарання. При цьому ці обставини можуть розміщуватися в одному з наведених пунктів так і у різних пунктах (1, 2 та (або)2¹) ст. 66 КК;

2) відсутність обставин, що обтяжують покарання. Слід ураховувати положення ч. 2 ст. 67 КК, згідно з яким суд має право залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь-яку із зазначених у пунктах 1, 3–5, 8, 11 та 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Невизнання судом цих обставин такими, що обтяжують покарання, фактично свідчить про їх відсутність у провадженні і це надає суду право, а точніше, зобов’язує його застосувати ст. 69¹ КК;

3) визнання підсудним своєї вини у вчиненому злочині. Не дивлячись на те, що окремі науковці пропонують виключити цей елемент підстави застосування ст. 69¹ КК вважаємо за доцільне його залишити. Це пояснюється тим, що метою покарання є виправлення особи та попередження вчинення нею нового злочину. Тим паче, визнання вини, на наш погляд, може бути одностайно пов’язане з наявністю щирого каяття особи, а ст. 69¹ КК не вимагає встановлення цієї обставини в кожному випадку її застосування.

Доводиться, що при призначенні покарання із застосуванням ст. 69¹ КК суд не має права вийти за межі санкції статті Особливої частини КК. Це положення пропонується внести до редакції зазначеної норми.

Установлені в ст. 69¹ КК правила пом’якшення покарання застосовуються до строкових видів покарань або тих, що призначаються у певному розмірі, і не можуть застосовуватися, якщо найбільш суворим видом покарання у санкції є довічне позбавлення волі, бо останнє має безстроковий характер. Виняток із цього правила становлять лише випадки застосування ст. 69¹ КК до осіб, яким згідно з ч. 2 ст. 64 КК не може бути призначене покарання у виді довічного позбавлення волі. З метою законодавчої регламентації цього питання запропоновано внести зміни до ст. 69¹ КК.