СУДДІВСЬКИЙ РОЗСУД ПРИ ПРИЗНАЧЕННІ ПОКАРАННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються його методологія та емпірична база, розкриваються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, їх апробація, а також наводяться кількість публікацій та структура роботи.

Перший розділ «Методологічні засади дослідження доктрини суддівського розсуду в теорії кримінального права» складається з двох підрозділів, які присвячені дослідженню поняття, ознак, причин існування суддівського розсуду, а також його генезису у рамках кримінально-правових учень.

У підрозділі 1.1. «Правова природа суддівського розсуду при призначенні покарання» обґрунтовується необхідність розгляду суддівського розсуду крізь призму його подвійної суб'єктивно - об'єктивної природи. Дисертант вважає, що не є можливим надати повну оцінку і конкретних прогностичних висновків та пропозицій щодо подальшого врегулювання практики застосування кримінального закону, якщо дотримуватися позиції, відповідно до якої суддівський розсуд залежить більше від об'єктивних факторів, оскільки, дійсно, є такий бік суддівського розсуду (інтелектуально-вольовий), який повністю регламентувати законом неможливо. Проте суддівський розсуд не може бути виключно суб'єктивним явищем, так як його здійснення передбачене кримінальним законом, який же встановлює його межі.

На підставі вивчення існуючих позицій щодо визначення суддівського розсуду автор пропонує власну дефініцію останнього та виділяє його характерні ознаки. До них дисертант відносить наступні: 1) правозастосовча діяльність; 2) інтелектуально-вольова діяльність; 3) передбачена законом міра свободи вибору,

яка має дві складові: а) правовий характер розсуду; б) обмежений характер розсуду; 4) варіативність розсуду.

Виходячи зі змістовного характеру тієї чи іншої причини існування суддівського розсуду, видається можливим поділяти такі причини на правові (ті, які випливають із самого кримінального закону) та позаправові (обумовлені іншими детермінантами). Правовими причинами існування суддівського розсуду є: 1) абстрактний характер права, зумовлений неможливістю за сучасних умов вітчизняного правотворення вироблення законодавцем конкретної та дієвої концепції реальності, з якою зіштовхується суддя при вирішенні конкретної справи; 2) особливості законодавчої техніки (свідоме закріплення законодавцем відносно-визначених або альтернативних санкцій, уповноважуючих норм, використання оціночних питань, що створюють простір, який орієнтований на застосування суддівського розсуду); 3) недоліки законодавчої техніки (вимушений розсуд, коли законодавцем допущені недоопрацювання у формулюванні правових норм).

До позаправових причин існування суддівського розсуду у дисертації віднесено: 1) утвердження визнання у практиці судів континентальної Європи (у т. ч. України) судового права, що ґрунтується на концепції «антиформалізму в праві», поступовим зростанням ролі судового прецеденту як джерела права; 2) герменевтичний підхід до права, який зумовлений необхідністю здійснення казуального тлумачення і знаходить прояв у проблемі співвідношення «букви» і «духу» права, за якої суддя повинен керуватися не лише «буквою», а й «духом» права.

У підрозділі 1.2. «Генезис доктрини суддівського розсуду в історії кримінально-правових учень» досліджуються погляди Платона і Арістотеля, приписи Біблії як основного джерела християнської релігії, вчення Івана Златоуста, Аврелія Августина, Фоми Аквінського, Марсилія Падуанського, Шарля Луї Монтеск'є, Вольтера, Чезаре Беккаріа, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, А. Фейербаха, Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало, А. Принса, Ф. Ліста, Г. Тарда, М. Анселя, Ф. Граматики, а також законодавчі акти відповідних епох. Доведено, що теоретичне осмислення проблем суддівського розсуду, його меж почалося ще у давнину, супутно із аналізом ідей ролі правосуддя, місця судової складової державної влади у суспільстві, осмисленням особи судді як певної обраної особи. Автор дійшов висновку про те, що безпосереднє обмірковування питань суддівського розсуду знаходить прояв ще у працях Платона й Арістотеля, у Старому й Новому Завітах. Еволюція доктрини суддівського розсуду у рамках шкіл кримінального права демонструє розвиток полярності поглядів: від постулювання і практикування судами необмежених рамок суддівського розсуду часів панування теологічної школи, визнання необхідності боротьби із суддівським свавіллям, максимального обмеження суддівського розсуду рамками закону представниками просвітницько-гуманістичної і класичної шкіл кримінального права до боротьби за широкі рамки суддівського розсуду, систему невизначених вироків, а то і перенесення ваги із судових органів на тюремні адміністрації, заміну суддів-професіоналів комісією експертів представниками антрополого-соціологічної школи, деякими прибічниками

неокласичної школи і школи нового соціального захисту. Інтегративність сучасного законодавства породжена усвідомленням неможливості вирішувати певну задачу на основі однієї концепції.

Другий розділ «Суддівський розсуд у кримінально-правовій доктрині України» складається з двох підрозділів і присвячений аналізу підстав та видів суддівського розсуду, а також його кримінально-правовій характеристиці крізь призму видів правової поведінки.

У підрозділі 2.1. «Підстави й види суддівського розсуду при призначенні покарання в Україні» визначено, що підставою суддівського розсуду є нормативна основа його здійснення. Аналізуючи існуючий механізм призначення індивідуалізованої міри кримінально-правового впливу, автор доходить висновку про те, що питання про підстави суддівського розсуду потрібно досліджувати крізь призму загальних засад призначення покарання, передбачених ст. 65 КК України, адже останні є загальнообов'язковими правилами у кожному конкретному випадку призначення покарання винній особі. Підставами суддівського розсуду при призначенні покарання є кримінально-правові санкції, передбачені діючим КК України, уповноважуючі норми, юридичні факти, що об'єктивуються в юридичних термінах і поняттях, та правила індивідуалізації покарання.

Дисертант вважає, що така правова конструкція як уповноважуючі норми вживається законодавцем свідомо або планово, так як не в кожному випадку можна передбачити все різноманіття життєвої реальності і таким чином формалізувати оцінку обставин справи та особи правопорушника.

У КК України необхідна для правильного і однакового застосування права єдність юридичної термінології цілком не забезпечена. Автор доходить висновку, що, якщо спеціальне значення загальновживаного терміну або поняття не очевидне, то законодавцю доцільно надавати його нормативне тлумачення у примітці до статті чи у тексті статті або у спеціальній статті. Одним із видів термінів як дефінітивних норм є оціночні поняття. Як видається, на етапі призначення покарання суддя зіштовхується з власне оціночними поняттями у тому випадку, коли такі не передбачені складом злочину відповідної норми Особливої частини КК України, а, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин тощо (наприклад, п. 5 ч. 1 ст. 66, п. 5, п. 8 ч. 1ст. 67 КК України та ін.).

У дисертації висловлюється точка зору, що індивідуалізацією покарання як одним із принципів вітчизняного механізму кримінально-правового регулювання надто часто зловживають саме у світлі вирішення питань конструкції кримінально-правових норм із широкими межами санкцій. Як видається, застосування у кримінальному законі відносно вужчих рамок санкцій, що відповідатимуть одній категорії злочинів, не означатиме, що законодавцем не враховано вимоги закону про індивідуалізацію покарання, так як індивідуалізація досягається і при значно меншому діапазоні санкцій.

Залежно від підстави суддівський розсуд при призначенні покарання поділяється на: а) розсуд при застосуванні санкції Особливої частини КК України; тут виділяються два підвиди залежно від виду санкції – відносно-

визначений (відносно-визначений з елементами відносної або абсолютної визначеності) та альтернативний; б) правомочний, який виникає при застосуванні уповноважуючих норм; в) оціночний розсуд; г) розсуд при застосуванні неоднозначних юридичних понять. За особливостями розумових операцій, які опосередковують здійснення суддівського розсуду та відображають характерну сутність при призначенні покарання останнього, виділяються: а) власне пеналізаційний розсуд та б) правотлумачний розсуд. Залежно від ступеня директивності його при призначенні покарання розрізняється розсуд: а) основний (обов'язковий) і б) додатковий (субсидіарний).

У підрозділі 2.2. «Характеристика суддівського розсуду при призначенні покарання» обґрунтовується, що характеристика суддівського розсуду можлива через такі категорії, як правомірна поведінка і зловживання правом. Автор вважає, що суддівський розсуд як правомірна поведінка – це заснована на законі, усвідомленні високого професійного обов'язку, зумовлена морально-етичними засадами діяльність з призначення міри покарання, яка спрямована на виправлення засудженого, запобігання вчинення нових злочинів ним та іншими особами, а також відновлення соціальної справедливості.

Суддівський розсуд як зловживання правом є особливим видом правової поведінки з призначення міри покарання, яка хоча і здійснюється у передбачених кримінальним законом межах, однак суперечить принципам кримінального права, меті покарання, а тому завдає шкоди суб'єктам права, охоронюваним законом відносинам. Суддівський розсуд при призначенні покарання існує тільки у визначених законом межах. Діяльність, яка пов'язана з виходом за ці межі, вже не є реалізацією суддівського розсуду. Тому протиправна (злочинна поведінка) не є характеристикою суддівського розсуду при призначенні покарання. Доцільною є розробка кримінально-правових засобів стримання зловживання правом, яку пропонується здійснити двома шляхами. Перший – закріплення у КК України як мети покарання відновлення соціальної справедливості. Другий шлях – розробка формалізованих правил призначення покарання з метою обмеження (оптимізації) суддівського розсуду.

Третій розділ «Реалізація суддівського розсуду при призначенні покарання в Україні» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу реалізації суддівського розсуду при врахуванні загальних засад і спеціальних правил призначення покарання, а також дослідженню обмеження суддівського розсуду неправовими детермінантами.

У підрозділі 3.1. «Загальні засади призначення покарання і суддівський розсуд» крізь призму проблематики суддівського розсуду надано визначення загальних засад призначення покарання як системи загальнообов'язкових правил, що формують підстави суддівського розсуду при призначенні покарання. Доведено необхідність дотримуватися ідеї оптимізації суддівського розсуду при призначенні покарання – находженні розумного оптимуму співвідношення формальних і дискреційних засад при введенні певних обмежень (конкретизація кримінального закону, чітка диференціація кримінальної відповідальності, а інколи інтеграція останньої, формалізація правил призначення покарання тощо).

Для досягнення законодавчо визначеної мети покарання судді мають керуватися принципами призначення покарання, а тому визначення таких принципів є необхідним та своєчасним. Автором обґрунтовується можливість до принципів призначення покарання відносити принцип індивідуалізації та принцип справедливості покарання.

На сучасному етапі формування віктимологічної політики важливим являється організація віктимологічної ідеології, направленої на переорієнтацію суспільства з проблеми злочинця на проблеми жертв злочинів як на рівні простих громадян, так і співробітників правоохоронних органів. Тому, на думку дисертанта, у пункті третьому частини першої ст. 65 КК України поряд із вказівкою на врахування особи винного доцільно передбачити обов'язкове врахування особи потерпілого. Автором також доводиться необхідність у пункті третьому частини першої ст. 65 КК України закріпити норму про те, що суд при призначенні покарання повинен враховувати вплив призначеного покарання на виправлення засудженого і на умови життя його сім'ї та осіб, які знаходяться на його утриманні.

З метою належного врахування позиції потерпілого при вирішенні судом питання про межі та обсяги кримінальної відповідальності суб'єкта злочину та спрямування наукової думки і законодавчої практики на ідеї відновно-компенсаційного правосуддя пропонується частину першу ст. 65 КК України про загальні засади призначення покарання доповнити вказівкою на обов'язкове врахування думки потерпілого щодо меж та обсягів покарання.

У підрозділі доведено необхідність закріплення критеріїв призначення покарання. Говорячи про критерії крізь призму загальних засад призначення покарання, автор обґрунтовує доцільність закріплення критеріїв оцінки ступеня тяжкості вчиненого злочину, критеріїв оцінки особи винного, а також критеріїв оцінки особи потерпілого.

Кримінальний закон певним обтяжуючим обставинам надає особливого значення, розглядаючи їх як засіб диференціації кримінальної відповідальності і закріплюючи кваліфіковані та особливо кваліфіковані склади злочинів. У зв'язку з цим у дисертації обґрунтовується можливість формалізації кримінально-правового значення деяких обтяжуючих обставин шляхом закріплення правила призначення покарання за їх наявності.

Автор доходить висновку про те, що у теорії кримінального права практичне значення має вирішення питання про призначення покарання за наявності в одній справі одночасно сукупності пом'якшуючих і обтяжуючих обставин. Аналіз КК України підтверджує, що в законі відсутні обмеження у визначенні судом покарання, близького до мінімуму санкції, або навіть у застосуванні ст. 69 КК України за наявності в кримінальній справі разом із пом'якшуючими й обтяжуючих обставин, то перспективним видається встановлення в КК України правила призначення покарання за наявності пом'якшуючих та обтяжуючих обставин.

У підрозділі 3.2. «Суддівський розсуд за спеціальних правил призначення покарання» встановлено, що власне спеціальні правила призначення покарання є законодавчим способом формалізації етапу призначення покарання,

інтеграції кримінальної відповідальності. Беручи до уваги специфіку правової природи інституту призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, дисертантом доведено необхідність нормативно удосконалити підстави застосування ст. 69 КК України, встановити критерії пониження покарання способом заборони призначення покарання нижче встановленої межі від мінімального розміру (строку) покарання та екстраполювати дію інституту призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, лише на злочини невеликої і середньої тяжкості.

З метою недопущення нівелювання кримінально-правовою політикою держави у бік надлишкової гуманізації кримінальної відповідальності та акцентування уваги на ідеї відновлення соціальної справедливості вважається необхідним обмежити застосування ст. 69¹ КК України тяжкими злочинами та злочинами середньої і невеликої тяжкості. Крім цього, логічно було б включити обставину, передбачену пунктом 2¹ частини першої ст. 66 КК України, в пункт другий частини першої цієї ж статті, бо, якщо відшкодування завданого збитку або усунення вже заподіяної шкоди визнається «особливою» пом'якшуючою обставиною, то тим більше надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину, тобто дії, спрямовані на недопущення заподіяння шкоди, повинно визнаватися «особливою обставиною, яка пом'якшує покарання».

КК України не передбачає спеціальних меж відповідальності співучасників. Автор вважає доцільним закріпити спеціальні правила призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті, передбачивши диференційовані межі покарання у залежності від виду співучасника.

З метою переходу вітчизняної системи правосуддя на модель відновно-компенсаційного правосуддя дисертант висловлює точку зору про необхідність встановлення механізму врахування позиції потерпілого як засобу обмеження суддівського розсуду шляхом закріплення спеціального правила призначення покарання з урахуванням позиції потерпілого. Таке нововведення як продовження розвитку інституту «згоди» потерпілого у кримінальному праві, на думку автора, сприятиме практизації наукових ідей і поглядів в аспекті пошуку нових форм кримінально-правового реагування на вчинення кримінальних правопорушень, способів оптимальної формалізації призначення покарання з метою обмеження суддівського розсуду.

У підрозділі 3.3. «Неправові обмеження суддівського розсуду при призначенні покарання» зроблено висновок про те, що межі суддівського розсуду необхідно відрізняти від такого поняття, як «обмеження» суддівського розсуду. Обмеженнями суддівського розсуду є не передбачені кримінальним законом фактори (детермінанти), які впливають на процес формування суддівського переконання у прийнятті того чи іншого рішення, однак, на відміну від меж, не є загальнообов'язковими. Так правосвідомість, психофізіологічні (темперамент, характер, морально-етичні властивості душі, стан психічного і фізичного здоров'я) й інтелектуально-професійні фактори складають суб'єктивну складову у механізмі реалізації суддівського розсуду. Крім цього, суддівська розсудова діяльність безпосередньо пов'язана з реалізацією принципу

незалежності суддів. Дійсний рівень незалежності суддів впливає самим безпосереднім чином на можливість здійснення суддівського розсуду, тобто на фактичний обсяг суддівських дискрецій. Автором доведено, що як фактори, що впливають на незалежність суддів і таким чином обмежують суддівський розсуд, можуть бути розглянуті: телефонне право, корпоративні відносини, власне корупційні практики, а також вплив на суддівську кар'єру державних інституцій, що задіяні у процес призначення/обрання суддів на посаду.