ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ, ЗАВДАНОЇ ОРГАНАМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ЇХ ПОСАДОВИМИ ТА (АБО) СЛУЖБОВИМИ ОСОБАМИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження; визначаються його об’єкт та предмет, мета й основні завдання; формулюються основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів; відомості про їх апробацію та публікації автором концептуальних положень дисертаційного дослідження.

Розділ 1. «Загальнотеоретична характеристика правовідносин відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» складається із двох підрозділів, у яких автором досліджується еволюція цивільно-правового регулювання відносин відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами; аналізуються особливості відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень як форми цивільно-правової відповідальності.

У підрозділі 1.1 «Еволюція цивільно-правового регулювання відносин відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» досліджується історичний розвиток відносин відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень.

Автором визначені історичні передумови появи публічних деліктів у римському праві та причини «розщеплення» комплексної за своєю природою відповідальності на публічно-правову (кримінальну) та приватноправову (цивільну).

Дисертантом досліджено причини «розширення» цивільно-правової відповідальності держави в процесі буржуазних економічних перетворень, пов’язані з встановленням гарантій недоторканності приватної власності.

За результатами системного аналізу наукової літератури встановлено, що XVIII ст. стало апогеєм розвитку теорії цивільно-правової відповідальності. До кінця XVIII ст. ідея відшкодування шкоди, завданої суб’єктами, які мають державно-владні повноваження, отримала загальне визнання та заполонила юридичну думку.

ІІ половина ХІХ ст. стала періодом активного розвитку інституту цивільно-правової відповідальності. Цивілістичні наукові кола приділяли значну увагу ідеї відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. Саме положення, сформульовані в ІІ половині ХІХ ст. і змінили докорінним чином подальше законодавче регулювання досліджуваного правового інституту.

Дисертантом проведено дослідження цивільно-правового регулювання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами в ЦК УСРР 1922 р. та ЦК УРСР 1963 р.

У підрозділі 1.2 «Відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами як форма цивільно-правової відповідальності» досліджуються питання відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень як форми цивільно-правової відповідальності.

         З огляду на те, що органи державної влади, їх посадові та (або) службові особи можуть на рівних з іншими учасниками виступати у цивільних відносинах, автором обґрунтовується висновок про некоректність визначення особливостей суб’єктного складу досліджуваних правовідносин підставою для виділення відповідної групи норм у спеціальний делікт. На підставі викладеного, автором запропоновано при дослідженні випадків завдання шкоди органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами правовий статус завдавача шкоди розглядати в сукупності з характером його діяльності. Можливість існування випадків, у яких публічно-правові утворення можуть завдавати шкоду без використання державно-владних повноважень надала дисертанту підстави визначити підхід відповідно до якого норми про спеціальний делікт – шкоду, завдану актами влади виділяють на підставі суб’єктного складу науково необґрунтованим.

         Увага автора звертається на термінологічні особливості чинного законодавства, яке оперує поняттям «орган державної влади», а не «державний орган». Дисертант вважає за доцільне розглядати ці поняття як синонімічні.

         Правовідносини відшкодування шкоди, завданої внаслідок реалізації державно-владних повноважень автором визначаються як цивільно-правовий спосіб захисту приватних, майнових та особистих немайнових прав, що спрямований на їх поновлення. Захист і поновлення суб’єктивних прав особи визначається автором як складова дотримання публічних інтересів. З огляду на викладене, публічні інтереси визначаються дисертантом вторинними по відношенню до приватних прав особи. За таких обставин автор зробив висновок, що порядок нормативного регулювання правовідносин не є визначальним для їх юридичної природи. Юридичну природу обов’язку держави з відшкодування шкоди дисертант визначає як приватноправову.

         Увага автора акцентується на відсутності визначення у спеціальному законодавстві єдиного джерела відшкодування шкоди, завданої актами влади. Аналізуючи визначений чинним законодавством порядок відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами, автор зробив висновок про відсутність однотипного нормативного регулювання порядку відшкодування завданої шкоди (зокрема, наявні правила щодо відшкодування шкоди відповідним органом; в деяких законах у питанні відшкодування шкоди державою міститься лише загальна відсилка до законодавства; в інших – джерелом відшкодування є державний бюджет; окремі закони не містять норм про майнову відповідальність держави за завдання шкоди). Дисертантом запропоновано привести спеціальне законодавство у відповідність до ст. 56 Конституції України та ст. ст. 1173-1174 ЦК України.

Оскільки відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами є формою цивільно-правової відповідальності, автором обґрунтовується висновок про доцільність використання вчення про склад правопорушення до досліджуваних правовідносин. При цьому «склад правопорушення» дисертант визначає як сукупність визначальних ознак, виділених законодавцем як типові, необхідні та достатні для відшкодування шкоди. Конструкції побудови словосполучень «елементи складу правопорушення» та «умови відшкодування шкоди» дисертантом запропоновано використовувати як синонімічні.

Розділ 2. «Особливості умов відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» складається із п’яти підрозділів, які присвячені дослідженню загальних та спеціальних умов відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень.

Підрозділ 2.1 «Протиправна поведінка як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» присвячений специфіці протиправної поведінки як умови відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами.

З огляду на те, що незаконні акти влади, в першу чергу, порушують норми публічного права, а механізм цивільно-правового регулювання «вмикається» лише у випадках завдання шкоди потерпілому (коли відповідні акти влади кваліфікуються як протиправні з позиції цивільного права), автором обґрунтовано те, що відшкодування шкоди, завданої органами державної влади завжди передбачає наявність «подвійної» протиправності: цивільно-правової та адміністративно-правової.

Автор, на основі аналізу законодавства, судової практики та наукової літератури приходить до висновку, що законодавець використовує термін «незаконні» в широкому розумінні – як «протиправні».

Доводиться, що в контексті відповідальності держави необхідно відмовитися від такої ознаки юридичної відповідальності як державний примус. Дисертант підтримує позицію тих науковців, які визначають примус, що повинен застосовуватися до держави «наддержавним» або «правовим примусом».

Для оцінки правомірності реалізації дискреційних повноважень органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами дисертантом запропоновано використовувати наступні критерії: 1) дискреційна влада повинна використовуватися лише для тих цілей, для яких вона встановлена; 2) дискреційні рішення повинні прийматися розумно та обґрунтовано; 3) рішення повинно ґрунтуватися на принципі розумності.

Автором обґрунтовано те, що судам необхідно оцінювати не законність наявності дискреційних повноважень у конкретного суб’єкта владних повноважень, рішення, дія або бездіяльність якого оскаржується в судовому порядку, а зміст конкретних повноважень, реалізацією яких завдається шкода і, виходячи з цього, приймати рішення про можливість або неможливість відшкодування шкоди за рахунок відповідного публічно-правового утворення.

У підрозділі 2.2 «Шкода як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» досліджуються особливості негативних наслідків, спричинених протиправною поведінкою суб’єкта владних повноважень як умови відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами.

Аналізуючи зміст ст. 1166 ЦК України, в якій імперативно закріплений принцип відшкодування шкоди в повному обсязі та зміст ст. ст. 1173-1176 ЦК України, якими не передбачено можливості зменшення розміру відшкодування завданої шкоди, автор зробив висновок про те, що суди не правомочні відмовляти у задоволенні вимог потерпілих осіб щодо відшкодування шкоди, мотивуючи своє рішення тим, що Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік не передбачені видатки на відшкодування шкоди, завданої органами державної влади. З огляду на вищевикладене, дисертантом обґрунтовано те, що спеціальні закони в силу ст. 4 ЦК України повинні відповідати Кодексу, тому норми законів, які зменшують обсяг відповідальності, не можуть застосовуватися судом до внесення до ЦК України змін, які допускатимуть таку можливість.

Автором, на основі комплексного аналізу норм ЦК України, обґрунтовано можливість застосування ст. 625 ЦК України до деліктних зобов’язань.

З огляду на те, що можливість здійснення незаконних дій у сфері управління виникає у зв’язку з особливим, владним статусом державних органів, які завжди діють від імені держави, автором доводиться неможливість застосування норм ЦК України про безпідставне збагачення до відносин, які слідують з публічно-правової діяльності органів державної влади.

У дисертаційному дослідженні наведено додаткові обґрунтування на користь наукової позиції, що проценти повинні нараховуватися лише в тих випадках, коли у розпорядженні держави в результаті незаконних дій її органів опиняються грошові кошти особи. У випадках коли завдання шкоди не пов’язано з грошовим зобов’язанням державного органу або бюджету, отримання відшкодування в справедливому розмірі гарантується відповідними нормами ЦК України.

Автором додатково обґрунтовується наукова теза про те, що на суму, яка визначена в рішенні суду, можуть нараховуватися проценти. З моменту набрання рішенням суду законної сили на стороні відповідного бюджету виникає зобов’язання зі сплати суми відшкодування шкоди фізичній або юридичній особі, яке не засноване на владному підпорядкуванні і до нього, з цієї причини, неможливо застосувати обмеження, яке встановлено ч. 2 ст. 1 ЦК України. На підставі вищевикладеного, дисертантом робиться висновок про обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану неналежним виконанням грошового зобов’язання (прострочення у виконанні рішення суду) відповідно до ст. 625 ЦК України. В даному випадку проценти повинні нараховуватися з дня, коли рішення суду набрало законної сили, якщо інша дата не вказана в законі, до моменту отримання відшкодування.

У підрозділі 2.3 «Причинно-наслідковий зв’язок як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» аналізуються особливості причинно-наслідкового зв’язку як умови відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами.

Автором наводяться додаткові аргументи на користь неприйнятності концепції суб’єктивного причинно-наслідкового зв’язку. На думку дисертанта, необхідно виходити з об’єктивного характеру причинно-наслідкового зв’язку між протиправною поведінкою та її шкідливими наслідками.

Разом з тим, обставини конкретної справи не завжди дозволяють визначити одну причину наслідку. Як правило, конкретний наслідок викликаний взаємодією багатьох причин. Тому, на думку дисертанта, розглядаючи конкретну справу, суд повинен звертати увагу лише на суттєві, юридично значимі обставини та абстрагуватися від несуттєвих.

Дисертант звертає увагу на неоднотипність судової практики щодо визначення причинно-наслідкового зв’язку у досліджуваних правовідносинах. Так, зокрема, судами причинно-наслідковий зв’язок визначається як «прямий», «безпосередній», «необхідний», «достатній».

З урахуванням того, що на виникнення негативного наслідку впливають декілька факторів, автором запропоновано визначати роль кожного з них відповідно до ступеня його активності у виникненні результату. Якщо діяння суб’єкта владних повноважень були однією з необхідних умов результату, що настав, таке діяння повинно визнаватися достатнім для обґрунтування наявності причинно-наслідкового зв’язку.

У дисертаційному дослідженні наведено додаткові обґрунтування на користь наукової позиції, що при встановленні юридично значимого причинно-наслідкового зв’язку необхідно використовувати критерій уявного виключення, який дозволяє встановити чи є суттєвим причинно-наслідковий зв’язок між шкодою та протиправною поведінкою та критерій надмірної віддаленості збитків, який дозволяє визначити існування або відсутність інших юридично значимих обставин, які можуть впливати на розподіл обов’язку з відшкодування шкоди. Автором доводиться, що застосування даних критеріїв в сукупності дозволяє, по-перше, визначити наявність або відсутність причинно-наслідкового зв’язку, і, по-друге, встановити ступінь істотності причинно-наслідкового зв’язку, достатнього для виникнення обов’язку з відшкодування шкоди.

Підрозділ 2.4 «Вина як умова відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» присвячений дослідженню правової природи вини як умови відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами.

З огляду на те, що індивідуальні якості боржника і його психічні переживання у зв’язку зі скоєним правопорушенням не мають правового значення, автором запропоновано відмовитися від суб’єктивної концепції вини.

Наведене виступило передумовою для висновку про обґрунтованість абстрактної моделі очікуваної поведінки у тій чи іншій ситуації розумного та добросовісного учасника цивільних правовідносин. У зв’язку з цим доводиться, що винною буде не та особа, яка не зможе спростувати своє інтелектуальне та (або) вольове бажання стосовно вчинення правопорушення, а та особа, яка не зможе довести того, що вона вчинила всі належні дії для відвернення правопорушення.

Обґрунтовується висновок про те, що в досліджуваних правовідносинах повинна застосовуватися презумпція знання закону посадовими та (або) службовими особами органів державної влади. З урахуванням викладеного, вина повинна розумітися як об’єктивна категорія, яка полягає в незнанні або неправильному тлумаченні положень закону. Інакше кажучи, якщо має місце неправомірне завдання шкоди, то наявна і вина конкретної особи, оскільки за умови виконання вимог закону шкода не повинна була бути завдана.

Визначено, що завдана здійсненням влади шкода завжди є винною, якщо вона завдана протиправним (незаконним) діянням і, навпаки – питання про вину втрачає будь-який сенс у випадку, якщо шкода завдана правомірною (законною) дією. У зв’язку з цим, вина повинна визначатися не як вина у завданні шкоди, а як вина у здійсненні протиправного (незаконного) діяння.

Аналіз положень чинного законодавства та судової практики надав автору можливість зробити висновок про те, що в досліджуваних правовідносинах вина і протиправність не повинні розглядатися з позицій генерального делікту. Вина повинна розглядатися не через ставлення посадової особи до завдання шкоди, а через ставлення цієї особи до правомірності чи протиправності владного діяння. Виходячи з цього, протиправність повинна кореспондувати не факту завдання шкоди, а владній дії, якою завдано шкоду.

З огляду на те, що у досліджуваних правовідносинах незаконність є доказом вини, автором доводиться некоректність застосування термінів «незаконний» та «незалежно від вини», що є прийнятним лише для конструкції генерального делікту, відповідно до якої вина повинна розглядатися як вина у завданні шкоди, а протиправність як протиправність власне завдання шкоди.

У підрозділі 2.5 «Спеціальні умови відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» досліджуються спеціальні умови відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень – умова, яка характеризує правове положення завдавача шкоди та умова, яка відноситься до характеру діяльності завдавача шкоди.

За результатами дослідження встановлено, що наявність в силу закону у суб’єкта цивільних правовідносин державно-владних повноважень є підставою для визнання такого суб’єкта органом державної влади (в розумінні ст. ст. 1173-1175 ЦК України). На думку дисертанта, до випадків завдання шкоди суб’єктами, які здійснюють відповідно до вимог закону адміністративну діяльність, застосовуються положення ст. ст. 1173-1175 ЦК України незалежно від того, чи визначені такі суб’єкти в законі як органи державної влади, чи ні. З огляду на викладене, автором зроблено висновок щодо доцільності поширеного тлумачення норм ст. ст. 1173-1175 ЦК України.

Додаткового обґрунтовується наукова позиція про те, що юридичні особи публічного права поряд з приватноправовою компетенцією володіють публічними функціями.

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що за умови передачі державно-владних повноважень фізичній або юридичній особі на підставі спеціального доручення відповідно до ст. 173 ЦК України шкода, завдана внаслідок реалізації таких повноважень підлягатиме відшкодуванню відповідно до правил відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, їх посадовими та (або) службовими особами (ст. ст. 1173-1175 ЦК України). За результатами дослідження, автором зроблено висновок, що до даних правовідносин необхідно застосовувати правила про перевищення повноважень представником. Зокрема, якщо особа, якій було доручено виконання функцій органу державної влади з власної ініціативи почала виконувати будь-яку з функцій органу державної влади без попередньої або наступної згоди такого органу, суб’єктом, зобов’язаним відшкодувати шкоду стає особа, яка вийшла за межі наданих їй повноважень, а не держава.

Логічне та системне тлумачення норм законодавства дозволило автору зробити висновок, що відшкодуванню за рахунок держави підлягає лише шкода, завдана в результаті незаконного здійснення державно-владної діяльності. У разі, коли шкода завдається діями органів державної влади, не пов’язаними зі здійсненням державно-владної компетенції, відповідальність за завдання шкоди повинна наступати на загальних підставах. З огляду на вищевикладене, автор приходить до висновку, що умова, яка відноситься до характеру діяльності завдавача шкоди покликана відмежувати випадки завдання шкоди під час реалізації посадовою та (або) службовою особою державно-владних повноважень від шкоди, яка завдається приватною діяльністю державних службовців.

Дисертант акцентує увагу на тому, що ЦК України обмежив деліктну відповідальність держави за дії органів влади обов’язком відшкодувати лише шкоду, завдану в результаті здійснення державно-владної діяльності. Інші установи, в тому числі і створені державою, самостійно відповідають за своїми зобов’язаннями, зокрема і за деліктними.

Розділ 3. «Окремі (спеціальні) випадки відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами та порядок її відшкодування» складається із чотирьох підрозділів та присвячений дослідженню окремих (спеціальних) випадків відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень та порядку її відшкодування.

У підрозділі 3.1 «Відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами у сфері нормотворчої діяльності» досліджуються особливості відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень у сфері нормотворчої діяльності.

За результатами аналізу положень чинного законодавства України, судової практики, а також поглядів вчених, які займаються проблематикою відшкодування шкоди, завданої публічно-правовими утвореннями, автором було зроблено висновок про можливість поєднання в межах одного судового процесу двох вимог потерпілої особи: вимоги про визнання нормативно-правового акта таким, що суперечить закону (повністю або в частині) та вимоги про відшкодування шкоди, завданої виданням такого акта. В такому разі, на думку дисертанта, відшкодування шкоди може відбуватися лише у випадку визнання нормативно-правового акта таким, що не відповідає закону, але в межах одного судового процесу.

На думку дисертанта, можливість відшкодування шкоди, завданої виключно нормативно-правовими актами, передбачена ст. 1175 ЦК України не сприяє захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб. З огляду на те, що правові акти індивідуальної дії, прийняті суб’єктами владних повноважень з порушенням встановленої процедури, компетенції, юридичної ієрархії правових актів, також можуть завдавати майнову або моральну шкоду фізичним та юридичним особам, доцільним вбачається поширення Законом режиму відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований на випадки завдання шкоди внаслідок прийняття правового акта індивідуальної дії суб’єктом владних повноважень.

З огляду на те, що визнання акта органу державної влади недійсним в судовому порядку зазвичай передбачає визнання недійсності акта, оскарженого на предмет правомірності, з моменту його прийняття, а скасування в адміністративному порядку має своїм наслідком припинення чинності акта лише з моменту скасування і на майбутнє, автором визначено, що від способу визнання акта, яким завдана шкода незаконним залежатиме і визначення розміру завданої шкоди (наприклад, при обрахуванні розміру упущеної вигоди).

У підрозділі 3.2 «Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування та прокуратури» досліджуються особливості відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування та прокуратури.

В процесі дослідження правової природи відносин відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування та прокуратури, автором доводиться необхідність виділення не відносин відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю правоохоронних органів, а відносини відшкодування шкоди, завданої правоохоронними органами, їх посадовими та (або) службовими особами внаслідок порушення прав фізичних осіб на свободу та особисту недоторканність.

Автором встановлено, що головним критерієм виокремлення досліджуваних відносин із загальних відносин відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами, є характер порушеного права.

На думку дисертанта, відсутність у чинному КПК України норми, яка надавала б право підозрюваній, обвинуваченій, підсудній та засудженій особам оскаржити до суду припинення справи за нереабілітуючими обставинами обмежує потерпілу особу у праві на відшкодування шкоди, завданої правоохоронними органами, їх посадовими та (або) службовими особами.

Увага автора звертається на особливості суб’єктного складу досліджуваних відносин, які відрізняють їх від загальних відносин відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами. Управомоченим суб’єктом в даних відносинах є лише фізичні особи, що передбачено ст. 1176 ЦК України. Натомість автором обґрунтовується позиція про те, що досліджувана шкода може завдаватися не лише фізичним особам, які були безпосередньо піддані переслідуванню, але і юридичним особам (наприклад, у випадку незаконної примусової ліквідації юридичної особи). Обґрунтовується висновок щодо необхідності розповсюдження на подібні випадки правового режиму відшкодування шкоди, завданої фізичній особі діяльністю правоохоронних органів внаслідок порушення її прав на свободу та особисту недоторканність, що передбачатиме можливість відшкодування державою шкоди у повному обсязі, незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

У підрозділі 3.3 «Відшкодування шкоди, завданої судовими органами» досліджуються особливості відшкодування шкоди, завданої органами судової влади.

Досліджуючи особливості правовідносин відшкодування шкоди, завданої здійсненням судової влади, автором визначено специфіку вини як умови відшкодування завданої шкоди. Встановлюється, що у випадках, передбачених ч. 5 ст. 1176 ЦК України наявність вини судді є обов’язковою, оскільки у кримінальному праві відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини правопорушника.

За результатами проведеного дослідження встановлено, що на випадки протиправної поведінки судді, не виражені в судовому акті, які, разом з тим, є судовою діяльністю (наприклад, порушення розумного строку судового розгляду), дія ч. 5 ст. 1176 ЦК України поширюватися не повинна.

Увага автора звертається на невирішеність у законодавстві питання про можливість відшкодування шкоди у випадку, коли при завданні шкоди судовим актом кримінальне переслідування стосовно судді припинено за нереабілітуючими підставами. Відповідно до ч. 5 ст. 1176 ЦК України шкода в такій ситуації відшкодовуватися не буде, оскільки вина судді не встановлена обвинувальним вироком суду. Автором обґрунтовано необхідність законодавчого врегулювання даного питання.

У підрозділі 3.4 «Порядок відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, їх посадовими та (або) службовими особами» досліджується порядок відшкодування шкоди, завданої суб’єктами владних повноважень.

Оскільки закон передбачає можливість пред’явлення регресного позову до винної посадової особи, автором доводиться, що така особа повинна брати участь в процесі в якості третьої особи. Орган, незаконними діяннями якого завдана шкода не є учасником правовідношення з її відшкодування, а тому його участь в якості співвідповідача була б неправильною з огляду на те, що відповідно до чинного законодавства правовідношення відшкодування шкоди, завданої актом влади, виникає між особою, яка має право на відшкодування, і безпосередньо державою в особі уповноваженого органу. У випадках, коли потерпілий не може визначити конкретну посадову та (або) службову особу, винну у завданні шкоди, в якості третьої особи повинен притягатися орган влади. Притягнення третьої особи визначається автором як таке, що необхідне для з’ясування судом всіх обставин справи, для належного захисту інтересів потерпілої особи.

         Разом з тим, дисертант приходить до висновку, що у разі, коли питання про незаконність дій в результаті яких була завдана шкода, не було предметом окремого судового розгляду, а особою відразу ж заявлена вимога про відшкодування шкоди (фактично в такому позові поєднуються дві вимоги – про визнання акта влади незаконним та відшкодування завданої шкоди) орган – завдавач шкоди також є учасником спірного правовідношення (пов’язаного з вирішенням питання про законність акта) і тому повинен виступати у справі як співвідповідач.