НЕТРАДИЦІЙНІ КОЛЕКТИВНІ СУБ’ЄКТИ ПРАВА У ПРАВОВОМУ ЖИТТІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, охарактеризовано ступінь наукової розробки теми, показано зв'язок дисертації з науковими темами, програмами, курсами, визначено об’єкт і предмет, мету й завдання дослідження, описано використані методи дослідження та джерельну базу, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, визначено їх теоретичне та практичне значення, подано відомості стосовно апробації результатів дослідження та публікацій за темою дисертації.

У першому розділі «Загальнотеоретична характеристика суб’єктів права», що складається з трьох підрозділів, була розглянута сутність поняття «суб’єкт права», генеза формування уявлень щодо цієї категорії в різних історичних періодах. Установлені аспекти категорії «суб’єкт права» як поняття та явища. Обґрунтовані положення щодо виділення в окремий підвид нетрадиційних суб’єктів права.

У підрозділі 1.1. «Сутнісна парадигма категорії “суб'єкт права”» були проаналізовані загальноприйняті в сучасній юриспруденції ключові характеристики суб'єкта права: 1) суб'єкт права – особа; 2) суб'єкт права – здійснення волі; 3) суб'єкт права – учасник особливих стосунків (правовідносин). У названих характеристиках виявляється відбиття різноманіття підходів до розуміння форми й змісту категорії «суб'єкт права».

У процесі дослідження була обґрунтована необхідність розрізняти категорію «людина» й категорію «суб'єкт права». Перша є ширше й зумовлює існування другої. Суб'єкт права передбачає сферою свого існування особливу реальність – правову, людина ж існує в усіх можливих проявах реальності. Суб'єкт права своїм існуванням зобов'язаний певним умовам: наявності встановлених правомочностей і зобов’язань, необхідності реального втілення волі як підтвердження свого існування, участі у врегульованих правом відносинах, усвідомленню цінності своїх дій.

Суб'єкт права як сукупність юридичних зв'язків – це правова особистість, її інтереси, прагнення, виражені в певній формі. Найважливішу частину цих зв'язків створюють правовідносини особи, тобто конкретні, персоніфіковані зв'язки суб'єкта, що виражають практичну спрямованість його волі.

Були проаналізовані аспекти в загальному понятті суб'єкта права, які розкривають його зміст із різних боків, а саме: по-перше, суб'єкт права як особа; по-друге, суб'єкт як правова воля, як вирішальна правова інстанція, взята в єдності з прийнятими та здійснюваними нею (за її участі) рішеннями, прагненнями волі; по-третє, суб'єкт права як сукупність правових зв'язків, як центр, осередок правовідносин; по-четверте, суб'єкт права як правова свідомість, як правова суб'єктивність; по-п'яте, суб'єкт права як правовий діяч; по-шосте, суб'єкт права як соціально-правова цінність.

У підрозділі 1.2. «Суб’єкт права як поняття та явище: загальнотеоретична характеристика підходів до визначення суб'єктів права» обґрунтовано, що результатом осмислення парадигми категорії «суб’єкт права» перш за все є той образ, який виражає сутність цього явища. Так, суб’єкт права виявляється як створена людиною певна конструкція, що допомагає їй здійснювати різноманітні інтереси та вести повноцінне життя в сучасному світі. Передумовою формування такої конструкції є невід’ємні природні права та, безумовно, свідомість, бо держава й право, які є основними інструментами регулювання суспільних відносин, є творіннями волі та свідомості людини.

Відзначено, що в теорії права відсутня єдність у поглядах на розуміння сутності поняття «суб’єкт права». В основі визначення поняття та явища категорії «суб’єкт права» лежать два підходи: позитивно-правовий і природно-правовий.

Представники позитивізму обґрунтовують категорію «суб’єкт права» з формальної, об’єктивної сторони. Послідовники природно-правового підходу вважають, що юридичне поняття суб’єкта права – індивіда засновано не лише на соціально-юридичних, але й на природних правах людини.

У цьому дослідженні за основу береться інтегративний підхід до розуміння суб’єкта права, згідно з яким для встановлення сутності цієї категорії необхідно враховувати як формально виражені та встановлені певним порядком (нормативно) особливості, так і природно існуючі цінності та мотивації.

Для обґрунтування поняття юридичної особи як лише одного з видів колективних суб'єктів права в роботі використовується саме термін «презумпція (абстракція)», а не домінуючий у сучасній юриспруденції термін «фікція». Взагалі ототожнення колективних суб'єктів права і юридичних осіб має своїм корінням дослідження цивілістики. Але більш ретельний аналіз вказує на існування й інших, крім юридичних осіб, суб'єктів права, які складають структуру колективного суб'єкта права.

Досліджуючи сутність суб'єктів права, було визначено, що суб'єкти права взагалі, колективні чи індивідуальні, це є люди або створені ними об'єднання, які виступають учасниками врегульованих правом відносин. Безумовно, для того щоб стати учасником цих відносин, треба володіти правосуб'єктністю.

Встановлено, що процес обґрунтування категорії «суб’єкт права» як поняття та явища ще досить триває. Але здобутки сучасної юридичної науки вже майже одностайно вказують на необхідність застосування широкого (інтегративного) підходу до визначення сутності цієї інституціональної основи права. Фактично пізнання права має розпочинатися не з вивчення норми права (продукту), але із суб’єкта права (носія, творця, користувача, цінності).

У підрозділі 1.3. «Традиційні та нетрадиційні суб’єкти права» було встановлено, що суспільні відносини сучасності стрімко розвиваються. Виникають нові потреби, що стимулюють створення новаційних механізмів досягнення бажаного результату. Виникають такі групи відносин, що потребують участі особливих суб’єктів. І саме такі суб’єкти ми маємо визначити як «нетрадиційні». Вони об’єктивно існують, процедури їх створення отримали нормативне врегулювання, але бракує загальнотеоретичного обґрунтування їх сутності та ролі в правовій реальності. Нетрадиційним суб’єктам права притаманні всі ознаки традиційних, вони засновані на них, і це є прямим зв’язком із самою категорією «суб’єкт права», але поряд із цим вони мають певну сукупність ознак, що відрізняють їх та дозволяють класифікувати як особливі підвиди суб’єктів права.

Так, у разі з фізичною особою-підприємцем ми маємо особливий різновид індивідуальних суб’єктів права. Від традиційних індивідуальних суб’єктів фізична особа-підприємець відрізняється своїм статусом, особливими можливостями в підприємницькій сфері. І тут не лише сукупність повноважень, але саме становище, яке займає цей суб’єкт, що входить до господарського обороту практично на рівні з юридичною особою, але залишається фізичною. Це механізм, який спрощує порядок реалізації індивідами своїх прав у сфері комерційної діяльності, створює відповідні умови.

Фізичну особу-підприємця не можна прирівнювати до посадової особи чи, наприклад, військовослужбовця, які є традиційними суб’єктами з додатковими компетенціями (правами й обов’язками). Фізична особа­підприємець поєднує в собі ознаки індивідуальних та деякі ознаки колективних суб’єктів права. Цей нетрадиційний індивідуальний суб’єкт права стоїть на межі між індивідуальними й колективними суб’єктами права.

Поряд із цим у сфері колективних суб’єктів права ми також можемо встановити наявність нетрадиційних суб’єктів. Їх особливість розкривається у двох аспектах: формальному та змістовному.

По-перше, формальний – нетрадиційні колективні суб’єкти права створюються лише при формально вираженому об’єднанні традиційних колективних суб’єктів права.

По-друге, змістовний – нетрадиційним колективним суб’єктам права властиві такі ознаки, як наднаціональність та наддержавність. Такі суб’єкти «конкурують» із національною державою, а в деяких випадках прямо диктують її модель поведінки. Прикладом нетрадиційних колективних суб’єктів права є транснаціональні корпорації, Європейській Союз. Всі вони відіграють значну роль у організації сучасного світового порядку та певною мірою служать прообразом перспективи існування інституційних утворень у правовій реальності.

У другому розділі «Правова природа нетрадиційних колективних суб’єктів права та основні напрями прояву їх правосуб’єктності», що включає три підрозділи, проведено дослідження сутності нетрадиційних колективних суб’єктів права, виділені їх ознаки, встановлені особливості, обґрунтовані та проаналізовані соціально-політичні та економічні типи нетрадиційних суб’єктів права.

У підрозділі 2.1. «Поняття, ознаки й види нетрадиційних колективних суб'єктів права» було встановлено сутність нетрадиційного колективного суб'єкта права. Враховуючи специфіку даного виду суб'єктів права, способу їх прояву в правовій реальності, особлива увага приділялася розкриттю проблематики зовнішніх і внутрішніх зв'язків і відносин нетрадиційного колективного суб'єкта права. У зв'язку з цим найбільший інтерес становлять зв'язки й відносини, що випливають із відносин залежності, теорії правового інтересу, волі й волевиявлення, провини й відповідальності, як внутрішніх зв'язків і відносин, так і зв'язку права й волі. Але найбільш вагомим фактором виділяється наднаціональна та наддержавна орієнтація нетрадиційного колективного суб’єкта права.

Для розкриття сутності нетрадиційного колективного суб’єкта було ретельно проаналізовано традиційного колективного суб’єкта права та встановлено, що колективний суб'єкт права є правовою особою, яка створена за допомогою виділення, відокремлення частини правових якостей, властивостей, інших елементів правової особи людини (не пов'язаних із її приватним, «фізичним» існуванням) і подальшого їх об'єднання в новій формі (у рамках нової правової особи) з метою найбільш повної реалізації її соціально-правових інтересів. Колективний суб'єкт права – це інституалізовані правові властивості людини які отримали відокремлене існування, самостійне юридичне життя.

Очевидним є той факт, що колективні суб'єкти права включають у свою структуру складно організовані правові особи, такі, наприклад, як унітарна держава (тут йдеться про складність «системи-всередині-себе»). Поряд із ними існують й певні об'єднання колективних суб'єктів права (об'єднання окремих, у тому числі складних систем). Саме до таких об’єднань належить нетрадиційний колективний суб’єкт.

Обґрунтовано, що на відміну від колективних суб'єктів у нормативно­правовій моделі побудови нетрадиційних колективних суб'єктів права є два принципові моменти, ключові ідеї. По-перше, ідея наднаціональності та наддержавності створюваних суб’єктів; по-друге, ідея підтримки системної правової якості, єдності всіх структурних елементів за допомогою механізму майново-правової залежності структурних елементів від «фактичного центру», також обумовленості їх правового становища та програмно­цільової залежності, причому формально залишається правова автономія структурних елементів, їх існування як самостійних правових осіб.

Основою організаційної та управлінської єдності нетрадиційних колективних суб'єктів є повнота володіння волею всіх осіб, які входять до цього об'єднання, за наявності вертикальної залежності, заснованої на єдності мети.

Були обґрунтовані ознаки та сформульовано визначення нетрадиційного колективного суб'єкта права, під яким розуміється організоване (визнання чи реєстрація) на основі вертикальної залежності, наділене спеціальною правосуб'єктністю та компетенцією, формалізоване у вигляді правової особи колективної правової форми об'єднання колективних суб'єктів права, що засновано на єдності їхньої волі, політичних або економічних інтересів.

Було встановлено, що, виходячи з тих інтересів і мети, які встановлювалися при створені нетрадиційного колективного суб'єкта права, можна виділити два ключових типи цих суб'єктів: нетрадиційні колективні суб'єкти соціально-політичного типу (наприклад, ЄС) та економічного типу (наприклад, ТНК).

У підрозділі 2.2. «Транснаціональні корпорації як вид нетрадиційних колективних суб'єктів права економічного типу» для обґрунтування сутності нетрадиційних колективних суб’єктів права економічного типу виявлено, які саме об’єднання можливо віднести до них. Так, враховуючи дані щодо ознак та правової природи нетрадиційних суб’єктів (існування єдиного центру, підпорядкованість, єдиний інтерес та цілі, над-та­транснаціональність та ін.), вбачається, що найбільш характерним видом таких суб’єктів є «транснаціональні корпорації».

В економічній теорії багато уваги приділяється транснаціональним корпораціям у першу чергу внаслідок їх бурхливого зростання в другій половині XX сторіччя. Спочатку ТНК вивчалися в рамках теорії фірми, потім почали розроблятися самостійні концепції. Фундаментальною відмінністю ТНК є наявність у них зарубіжного виробництва товарів і послуг, здійснення необхідних для цього вкладень капіталу.

Розгляд основних концепцій, що пояснюють природу ТНК, дозволяє зрозуміти поведінку й мотивацію іноземних інвесторів, пояснити процеси вивозу капіталу транснаціональними корпораціями й розробити методи його державного регулювання в інтересах національних економік.

Найбільш загальною причиною виникнення транснаціональних корпорацій є інтернаціоналізація виробництва й капіталу на основі розвитку продуктивних сил, що переростають національно-державні межі.

Серед ознак ТНК, що пропонують учені, які є представниками науки міжнародного права, міжнародного економічного права й міжнародного приватного права, найчастіше називають, по-перше, економічну єдність учасників ТНК; по-друге, притаманність діяльності ТНК комерційного характеру; по-третє, серед ознак ТНК досить часто відзначають характер зв'язків між учасниками ТНК (акції, договір підпорядкування, управлінський контроль) чи способи залежності між учасниками ТНК (особливу систему прийняття рішень); по-четверте, структурно ТНК може бути одним підприємством із підпорядкованими йому дочірніми підприємствами, філіями тощо чи групою підприємств із різною «національністю».

ТНК визначається як група формально самостійних юридичних осіб із різною державною належністю, які мають різний ступінь залежності від материнської компанії, – через акції, управлінський контроль або укладення договору підпорядкування, – завдяки чому вони зводяться в єдину, таку, що управляється з одного центру прийняття рішень (материнська компанія), підприємницьку одиницю.

У підрозділі 2.3. «Об'єднання держав як соціально-політичний тип нетрадиційних колективних суб'єктів права» було встановлено, що при розгляді питань, пов'язаних із дослідженням сутності та правової природи нетрадиційних колективних суб'єктів права, особливу увагу слід приділити соціально-політичному типу таких суб'єктів та обґрунтувати місце держави в цій системі, бо саме за державою, особливим об’єднанням держав убачається потенціал, що дозволить подолати системну світову кризу співіснування сучасного суспільства.

Як приклад подібного нетрадиційного колективного суб’єкта права, доцільно розглядати Європейський Союз. Виходячи з наведених визначень, у контексті даного дослідження під Європейським Союзом слід розуміти нетрадиційний колективний суб’єкт права, організований у вигляді інтеграційного утворення наддержавного та наднаціонального характеру, в якому держави-учасниці погоджуються передати частину своїх суверенних прав на користь цього утворення.

Встановлено, що разом з інтенсивними процесами світової інтеграції, формуванням глобальних економічних, політичних, екологічних та культурних асоціацій відбувається не менш активний процес фрагментації світу, зростання національної самосвідомості, посилення культурної диференціації, відродження етнічно-національних цінностей.

Обґрунтовано припущення, що вінцем правової держави має стати правосуб'єктний союз держав (нетрадиційний колективний суб'єкт права).

У третьому розділі «Сучасна держава у взаємодії з нетрадиційними колективними суб’єктами права» були проаналізовані питання, пов'язані з вивченням впливу колективних суб'єктів права на життя сучасного суспільства та держави.

У підрозділі 3.1. «Криза національної держави в сучасних умовах» визначається, що життя сучасного суспільства, його потреби та специфічні відносини є передумовами трансформації і модернізації державно-правових інститутів, норм і відносин як на національному, так і на міжнародному рівнях. Ці процеси стимулюють і оновлюють універсалізацію в державно­правовій сфері.

Було акцентовано увагу на неоднозначності впливу глобалізації на розвиток політичних систем і трансформацію традиційних політичних практик. При цьому, з одного боку, відбувається процес ускладнення національних політичних систем, з іншого – їх часткова уніфікація й зменшення різноманіття, що можна пояснити суперечністю природи сучасної глобалізації.

Парадокс полягає в тому, що глобалізація, виникнувши в дуже різнорідному в культурній, соціальній, цивілізаційній сферах простору, у даний час веде до його гомогенізації та універсалізації, утвердження абстрактно універсальних, але значною мірою формальних і недостатніх інститутів. Дані обставини відбиваються на розвитку національних держав і відповідних політичних систем.

Національна держава певним чином утрачає повновладне господарювання на власній території. Суверенітет держави «зменшується», набуває ритуальних рис. Традиційно широке поле реальних і потенційних державних рішень скорочується, що особливо помітно в країнах із давніми та стійкими традиціями. На фоні ослаблення здатності держави контролювати свою територію зростає розчарування громадян, підіймається нова хвиля націоналізму.

У підрозділі 3.2. «Посилення ролі нетрадиційних колективних суб’єктів економічного типу в правовому житті суспільства» встановлено, що з процесами глобалізації пов'язані зміни в економічній політиці країн, розмах діяльності й важливість яких у обсягах світової економіки значно збільшилися за останні два десятиліття.

Сучасний стан економічної глобалізації виводить на політичну сцену значну кількість суб'єктів, здатних конкурувати з державою-нацією. До таких суб'єктів слід відносити: неурядові установи, діаспори, релігійні організації, навіть кримінальні структури, транснаціональні корпорації. Їхня діяльність сприяє звуженню влади держави, що традиційно ґрунтується на ідентифікації громадян за національною територією.

Автор приєднується до точки зору, що транснаціональні корпорації в сучасному суспільстві мають багато формальних ознак «суверенної держави»: територію (обумовлену зоною поширення мережевої інфраструктури); стратегічні ресурси (інформацію та інформаційні потоки, які циркулюють у належній або підконтрольній їм інформаційно­телекомунікаційній мережі); аналог населення (штат лояльних співробітників і агентів впливу в різних державних і недержавних структурах); відносно високу автономію (яка може наближатися до поняття «суверенітет»).

У даний час транснаціональні корпорації мають значну економічну потужність, рівну, а часто й таку, що перевершує економічний потенціал багатьох держав. Результати діяльності транснаціональних корпорацій можуть бути позитивними й негативними.

До останніх належать, зокрема, проблеми, що пов'язані насамперед із їхньою діяльністю в приймаючих країнах: можливість попадання цілих держав у економічну і, як наслідок, політичну залежність від окремих транснаціональних корпорацій.

Транснаціональним корпораціям належать основні виробничі сили сучасного світу. Ці складові колективні суб'єкти права стали домінантними інституціями на економічному полі та зумовлюють вектори розвитку держав у політичному полі. Вони протистоять державам, відстоюють приватні інтереси, набули високого ступеня автономії та значно впливають на розробку політики держави. Їх функціонування уявляється суттєвим кроком у протистоянні суспільного державному, адже тепер приватний інтерес не лише проник, але й вийшов за межі своїх політичних систем.

Вищеназвані чинники об'єктивно вказують на кризу державності в сучасному суспільству та зумовлюють актуальність ґрунтовного й системного аналізу ролі нетрадиційних колективних суб'єктів права економічного типу у світовій політиці й просторово-субстанціональному бутті держави.

У підрозділі 3.3. «Вплив нетрадиційних колективних суб’єктів соціально-політичного типу на правове життя сучасної України: зближення завдяки узгодженню» обґрунтовано, що процеси трансформації традиційного буття держави виявляються як в економічній, так і в політичній сфері. У політиці традиційна держава не є вже єдиним виразником загального інтересу й втрачає частину своєї влади.

Сучасні міжнародні відносини неможливо уявити без інституціональної форми співробітництва, проявом якої є міжнародні організації. Їх стала внутрішня структура й можливість формування особистої волі, особливі шляхи досягнення встановлених орієнтирів дозволяють їм забезпечити виконання масштабних завдань, що формує перед ними суспільство.

У контексті даного дисертаційного дослідження розкриття сутності міжнародних організацій має дуже важливий характер, бо саме ці суб’єкти права стали прообразом нетрадиційних колективних суб’єктів права. Ідея вирішувати міждержавні конфлікти та встановлювати ефективні механізми розвитку торгівлі є системотворчою для цих інституційних утворень сучасності.

Особливості функціонування міжнародних організацій підтверджують їх вплив на життя сучасного суспільства та виникнення нетрадиційних колективних суб’єктів права, а саме формування в таких суб’єктів ознаки спеціальної (наднаціональної або наддержавної) правосуб’єктності.

Втілення сучасних потреб і інтересів суспільства, світові тенденції глобалізації та інтеграції, виникнення катастрофічних загальносвітових проблем, у тому числі політичних і екологічних, зумовлює й обґрунтовує велику роль нетрадиційних колективних суб'єктів права в правовому житті сучасного суспільства.

Але слід звернути увагу на ту «легкість», з якою нетрадиційні колективні суб’єкти права впливають не діяльність інших суб’єктів. Наприклад, держави-члени Європейського Союзу фактично втрачають свою суверенність (ознаку, яку відстоювали й обґрунтовували протягом століть) на користь цього утворення. Відповідно стає можливим констатувати, що в недалекому майбутньому діяльність будь-якої держави у світі, суттєва трансформація в організації її політичної чи економічної системи буде відбуватися якщо не за участі нетрадиційних колективних суб'єктів права, то під їх наглядом.

Сучасна модель взаємовідносин влади й людини повинна базуватися не на індивідуалізації і подальшому відособленні людини із загального соціального простору, а, навпаки, пов'язуватися із солідарністю, громадською справедливістю, загальноправовими цінностями й соціокультурною співпрацею влади й людини. Правове буття сучасної людини розширює віками сформовані межі національно-державних правових систем і набуває нового виміру.

У сучасному світі відбуваються масштабні процеси глобалізації в економічній, культурній, політичній, правовій та інших сферах життя. Усе це приводить до взаємодії та розвитку національних правових систем, а деякою мірою й до їх зближення. Відповідно виникає потреба в розробці гармонізаційних та адаптаційних механізмів, пошуку засобів для зближення національної правової системи України з національними правовими системами європейських країн, необхідності адаптації національної правової системи до європейської, гармонізації внутрішнього законодавства із законодавством ЄС.

Вивчення та пізнання процесів узгодження норм внутрішньодержавного та міжнародного права, включаючи притаманні їм суперечливі тенденції, – це глобальне завдання для всіх сучасних країн та всього світового співтовариства. Об’єктивний аналіз надає змогу правильно оцінити ступінь загального й специфічного в політичному, економічному, правовому, науково-технічному, соціально-культурному та іншому розвитку країн та адекватну міру правових розбіжностей і міру правової інтеграції.

Україна твердо й послідовно провадить лінію на максимальне розширення й поглиблення багатосторонніх форм співробітництва як із західними, так і зі східними партнерами при забезпеченні принципів взаємовигоди, поважанні інтересів один одного та при дотриманні загальновизнаних норм міжнародного права.

Наша держава може перетворити переваги свого географічного положення на реальні політико-економічні важелі впливу. Проте через власну зовнішньополітичну нерішучість і невизначеність позицій вона не лише втрачає можливість посісти чільне місце в регіоні, а й ризикує бути виключеною з цього процесу.