ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНИЙ СТАН ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ: КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ГЕНЕЗА ТА СУЧАСНИЙ СТАН ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ СОЦІОЛОГІЇ: КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

i)      Основний зміст роботи

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі“Історичні причині становлення модерну” – розглянуто появу й основну логіку становлення модерну. У ході теоретичного аналізу виявлено, що однією з найбільш помітних і важливих рис постмодернізму є досить різка, достатньо обґрунтована та всебічна критика того, що стосовно суспільства застосовується термін “модерн”, а стосовно розумово-свідомісних процесів – “модернізм”. Для подальшого дослідження запропоновано робочу модель (висхідну аксіому), яка полягає в такому: модерн – це суспільство, яке вже вичерпало свій історично зумовлений соціотворчий потенціал, тобто пережило себе й до подальшої позитивної історичної еволюції вже не здатне. Існуюче суспільство технічно та морально застаріло, а йому на зміну приходить (формується на наших очах) суспільство нового типу, яке, за відсутності більш змістовного терміна, краще назвати (через їх послідовний часовий ряд) постмодерном, що означає після модерну, після того, що ми ще бачимо перед собою, але що зникає на наших очах, поступаючись місцем тому суспільству, яке приходить йому на зміну, тобто постмодерну. У ході теоретичного аналізу встановлено, що найбільше непокоїть критиків сучасності те, що це суспільство ґрунтується на засадах формальної логіки, раціонального мислення й специфічно організованої науки, орієнтованої виключно на предметно-речовинне, механістично-матеріалістичне, каузально-детерміністичне пояснення світу. Інакше кажучи, критика спрямована проти доби Просвітництва, Абсолютного Розуму й виключно раціонального як найбільш продуктивного мислення епохи, що завершується.

У концепції постмодернізму також наявне заперечення науки (як речовинного тіла раціональності), яке супроводжується критикою всього спектра мислення й дії, більш-менш очевидно та тісно з нею пов’язаних. До критики раціоналізму (позитивізму, логіцизму, експерименталізму, прагматизму, прагнення доказовості висновків) додається критика самого способу осмислення отриманих результатів. При цьому текст як форма повідомлення, презентації та оформлення результатів дослідження, роздумів чи якоїсь іншої схожої на них інформаційної конструкції розглядається як особливе негативне явище.

Встановлено, що ідея модерну (і його продовження, заміни чи трансформації – постмодерну) тісно пов’язана з поняттям “раціо” й усіма близько чи віддалено, безпосередньо чи опосередковано пов’язаними з ним термінами та асоціаціями, особливо з поняттям раціоналізації. Власне, саме виникнення соціології відбулося в межах позитивізму, його ідейно-психологічного умонастрою; вона розуміється як відповідь на вимогу нового суспільного модерну, що сформувався в умовах промислової цивілізації, де подальше пояснення та розуміння соціальних процесів на основі філософських спекуляцій і над- чи позаемпіричних ідейно-теоретичних конструкцій втрачає адекватність.

Критично проаналізовано модерн як попередню модель суспільства. Найбільш очевидною й негативною (з позиції його критиків) рисою попереднього суспільства вважають раціоналізм, тобто надання людській здатності до абстрактно-логічного мислення перебільшеного значення, у результаті чого суспільство ніби “висохло”, позбавившись почуттів і емоцій, ставлячись до них з настороженою недовірою, вбачаючи в них джерело вад, поведінкових відхилень, помилок тощо. У цьому аспекті позитивною програмою постмодерністської критики модернізму є повернення людини від не зовсім самої себе (чи зовсім не самої себе) “людини розумної” до людини в найбільш загальному вигляді і, відповідно до логіки назви самого постмодернізму, людини справжньої, аутентичної самій собі.

У найбільш радикальних критиків у більшості випадків під раціо мається на увазі певна дія – раціоналізація: самої дії (за М. Вебером); відносин, мислення. Власне, і саму логіку, і методологію можна розглядати як найбільш економну, а тому раціональну, форму мислення. Із цих самих позицій можна розглядати етику (як найбільш економну форму відносин і вчинків), політику (найбільш економну продуктивну форму організації відносин між соціальними групами), підприємництво й навіть мистецтво як найбільш досконалу (економну, продуктивну) форму людського спілкування. У подібному розумінні модернізм виявляється щонайменше у двох аспектах:

1) як “осучаснення” середньовічних європейських країн (промодернізм у принципі можна розглядати переважно як проєвропейську течію);

2) як об’єкт критики вже інших сучасних – у значенні постсучасних – форм мислення та соціального праксису.

У ході модерністського розвитку позитивістська програма буржуазно-раціоналістичних модернізаторів суспільства здійснювала всебічну заміну:

– здорового глузду науковим теоретизуванням;

– практичного стихійного досвіду – перманентним експериментуванням як над зовнішньою, так і над власною внутрішньою природою;

– релігії – науковою ідеологією;

– релігійних пророцтв – науковими прогнозами;

– повсякденного моралізування – психологічно обґрунтованою мораллю (знанням законів суспільства й людини);

– надій на краще майбутнє – науково-теоретичними передбаченнями та прогнозами;

– стихійних естетичних захоплень величчю й красою земного світу – продуманим задоволенням земними радощами та формуванням правил гарного смаку;

– стихійного пристосування до зовнішнього світу – його практичним перетворенням на підпорядкований і залежний від людини світ технологій, що приборкують його, тощо.

Аналізуючи витоки постмодернізму, варто звернути увагу на той факт, що не буває так, щоб у певний історичний період абсолютно домінувала лише одна якась теорія, міф чи ідеологія. Поруч з ними завжди існують інші, ідентифіковані до цієї або не лише відмінні, а й такі, що свідомо позиціонують себе, відверто підкреслюючи свою інакшість чи протилежність течії. Такою прямо протилежною до абсолютного раціоналізму Просвітництва була його критика з боку антираціоналістів, до яких можна віднести сенсуалістів, символістів та містиків. Також до антираціоналістів належать логічні позитивісти семантичного спрямування, об’єктивні та суб’єктивні ідеалісти, дуалісти, залежно від філософського, ідейно-методологічного обґрунтування природи знання, технології його отримання чи передачі або обґрунтування меж та можливості пізнання. У ході дослідження основну увагу сконцентрована на дослідженнях мислителів соціально-культурного спрямування.

Поява марксизму призвела до розщеплення традиційного європейського раціоналізму на два відносно автономних типи: 1) негативістський, критикансько-заперечувальний, викривально-революційний; 2) апологетичний, “конструктивний” чи “конструктивістський”, помірковано не стільки раціональний, скільки розумовий. Перший тип втілювався в революційно-радикалістських теоріях і практиці та знайшов своє завершення в радянському комуністичному більшовизмі. Другий – у всіх можливих теоретичних і практичних формах розбудови того соціального порядку, який найчастіше й називають капіталізмом. При цьому варто звернути увагу на таку обставину: марксизм ніколи не критикує раціоналізм, а скрізь і повсюди капіталізм; останній у цьому контексті розглядається або як “недорозвинутий”, або невдало й обмежено реалізований раціоналізм.

Розглядаючи процес розвитку ідей просвітницького раціоналізму в Радянському Союзі, можна констатувати виникнення найбільш крайніх та екзальтованих форм: атеїзму – не просто як ідеологічного заперечення Бога, а як практичного знищення церкви і її персоналу; ідеології – як науки, а не світогляду деякої особливої групи; майбутнього – не як передчуття, передбачення чи надії, а як наукового прогнозу, втілюваного в державно-адміністративному плануванні; формування “нової” людини – як жорстко контрольованого педагогічного процесу; контрольованого процесу наближення майбутнього через арифметично розраховані “показники” (ідея побудови комунізму за 20 років); перманентні пошуки емпіричних свідчень “відмирання” держави, права, судів, армії тощо.

В історичний період медерну найбільш раціональною (у плані ідейно-теоретичного обґрунтування свого становища, колективної ідентичності, перспективних ціннісних орієнтацій і самозаявки на певний соціальний статус) була ідеологія промислового пролетаріату. Разом з тим буржуазія контролює виробництво і розподіл продукції; формування та внутрішнє структурування робочої сили; ринок, у тому числі ринок капіталів, а також політичний, культурний, символічної продукції тощо. Щоправда, на висхідному витку своєї історичної еволюції буржуазія мала ідеологічно-культурну модель майбутнього. Власне кажучи, такою була її раціоналістична модель суспільства – деяка технологічна футурологія благополучного суспільства, що процвітає, у якому панують зразковий порядок і внутрішня гармонія ідеальної (чи ідеалізованої) фабрично-заводської структури. Практичною спробою втілення в життя цього проекту був більшовицький план побудови соціалізму і його реалізації в СРСР.

Проте технологічна раціоналістична “мегатопія” капіталізму не утримувала в собі достатньо привабливого соціального взірця, що було суттєвим недоліком саме буржуазної культурної моделі майбутнього. Причинами цього є її реалізм, прагматизм і практичний досвід розбудови та управління суспільством, які не давали думці змоги створити такий привабливий образ можливого майбутнього. Зате промисловий пролетаріат та його ідеологи не мали цих обмежень. Відсутність належного історичного й суспільного досвіду давала їм можливість будувати образ суспільства майбутнього відповідно до власної фантазії. Водночас реальна співучасть робітничого класу в матеріальному виробництві, заснованому на принципах природознавства, машинній технології й раціональному (у межах відповідного історичного досвіду) управлінні, також суттєво обмежувала комуністичні фантазії. Це виявилось у співіснуванні в пролетарській ідеології комуністичних і соціалістичних елементів, перші з яких ґрунтувались на бажанні, надіях і фантазуваннях, тоді як другі – скоріше на практичному досвіді, подіях і безпосередніх незадоволених або обмежено задоволених потребах. У практиці “комуністичного будівництва” це виявилось у розриві між досить абстрактною комуністичною ідеологією й реальним процесом наздоганяючої “модернізації” суспільства, яка на цьому історичному етапі втілювалась в індустріалізації виробництва.

Поширена на сьогодні ліберальна ідеологія, будучи ментальною формою світосприйняття і світовизначення, має не лише прямо протилежний зміст, а й форму. Якщо соціалістичну ідеологію безвідносно до її особливої форми (соціалізм, соціал-демократія, соціал-революціоналізм) можна назвати груповою формою самовизначення, самоідентифікації певної більш-менш стабільної та внутрішньо консолідованої групи, то лібералізм, безумовно, виглядає як суто індивідуалістична, і в цьому значенні – егоїстична, ідеологія.

У ліберальній ідеології діючим суб’єктом є не група чи колектив, а окремо взятий індивід. Його спеціальною людською здатністю, що дає йому змогу адекватно діяти у ворожому конкурентному соціальному оточенні, є особиста здатність до раціонального мислення. Завдяки цій особливій здатності індивід формулює та осмислює своє ставлення до світу та інших людей. При цьому він виходить із заздалегідь йому даних, природних і невід’ємних прав, основними і фундаментальними з яких є право власності і право зав’язувати з будь-ким із людей будь-які соціальні відносини, виходячи зі своїх власних потреб і здатності їх реалізувати. При цьому “інші” можуть бути або перешкодою для реалізації цих невід’ємних прав і задоволення таких природних потреб, або потенційним союзником. У першому випадку природним принципом організації поведінки є боротьба, результати якої визначаються адекватністю попереднього (раціонального) розрахунку відповідності контрольованих індивідом ресурсів і визначених заздалегідь цілей. У другому випадку для досягнення спільних цілей раціоналізм поведінки визначається раціональністю пов’язаного з іншими ставлення. Ментальний супроводжувальний процес тут полягає в тому, аби грамотно, формально-юридично вивірено було визначено таке ставлення.

Решта форм ідеології, що ґрунтуються на релігійному утопізмі чи етносільському радикальному націоналізмі, не є раціональними, тому не розглядаються в межах цього дослідження.

12.           У другому розділі “Криза модерну і становлення постмодерністської соціології” – досліджено об’єктивні передумови й суб’єктивні наслідки зростання суперечностей модернізації, констатовано, що наука в суспільстві модерну у своєму застосуванні посилювала бідність, виснажливу інтенсифікацію праці, руйнівні технологічні аварії тощо, надаючи певний побутовий комфорт, що призводить до соціального відчуження, ізоляції, деперсоналізації та анонімності людських стосунків; зростання продуктивності праці до бездумного, безцільного й руйнівного для людської особистості споживання. Паралельно відбувається раціоналістична секуляризація релігії, яка завершилася появою не свідомого атеїста, а стихійного безбожника, по суті, вульгарного варвара. Раціонально-промислова технологія залишила людину-працівника як абстрактного допоміжного знаряддя власного нормального функціонування. Політична демократія як найбільш раціональний механізм взаємодії влади і народу перетворюється на грошовий підкуп або пропагандистські маніпуляції виборцями; народний контроль органів і структур влади не здатний позбавити суспільство від тотальної корупції; ефективна військова зброя використовується для колонізації й пригнічення. Інакше кажучи, громадська думка поступово стверджується на тому, що обіцяний ентузіастами модернізму позитивний результат стає все більш недосяжним.

Ставши звичками, повсякденними й тому ординарними, завоювання модерну (переважно науково-технічні) як безмежного в своїх можливостях раціоналізму поступово починають сприйматися як руйнівні на тлі тих очевидних негативних і загрозливих наслідків, до яких призводить паралельна недорозвинутість людської культури, мистецтва, моралі, права, гуманістичного начала праці, відпочинку, споживання, дозвілля тощо, тобто всього гуманістичного начала людської спільноти, що очевидно й необоротно прив’язане до культури та спілкування.

Розчарування в модерні виявлялось переважно як розчарування в раціоналізмі, а розчарування в останньому – як скепсис чи незадоволення його надмірним інструменталізмом, що можна розуміти, насамперед, як розчарування його вульгарно-комерційним застосуванням, надмірним практицизмом.

Варто також зауважити, що викликане надмірним раціоналізмом тотальне розмежування церкви й держави негативно позначалось на легітимізації та легалізації середнього класу, якому одночасно доводилось боротися проти обох цих інституцій, оскільки саме їх використовували і буржуазія, і пролетаріат (перша – церкву, другий – державу) для підпорядкування собі цього постійно зростаючого в розмірі і впливі класу. Обидві групи явно нехтували законним правом середнього класу зберегти існуючий порядок, лише за якого вони залишалися особливим класом, а також прагненням до його модернізації, бо лише демократичний і водночас суворо правовий соціальний порядок гарантує цьому класу виживання та деякі колективні перспективи.

Історична еволюція модерну була пов’язана з низкою форм критики проти самої модернізації. Найбільш очевидною тут слід назвати християнсько-клерикальну критику всього, що ніс із собою модернізм: проти науки, техніки, раціональних засад мислення й дії, світськості, безконтрольної свободи, надмірної сексуальності, аморалізму, гедонізму, розвінчання таємниць і чудес, зведення будови світу і Всесвіту до дії законів, причин і наслідків тощо.

Наступним кроком у цьому самому напрямі були релігійна, світська й комуністична критика споживацтва. З релігійних позицій, будь-яка концентрація уваги на тілесному, фізіологічному, матеріальному розглядається нею як відступ від божественного, спіритуального, клерикального. У радянській комуністичній ідеології така позиція (осуд споживацтва) використовувалась у його боротьбі з буржуазною ідеологією, особливо із “західним” способом життя.

Також заслуговує на увагу “буржуазна” критика “буржуазного” споживацтва й гедонізму взагалі. Безумовно, буржуазне споживацтво є органічним наслідком перманентної та всебічної раціоналізації виробництва, як власне виробничого, так і соціального (створення освіченої робочої сили, формування належної мотивації тощо) аспектів. Водночас обсяг праці зменшувався як в абсолютному, так і відносному значеннях, призводячи до різкого збільшення вільного часу, найбільш простим і відносно ефективним способом соціокультурного наповнення якого також стало споживацтво, перманентно вдосконалюючись у технічному й соціальному аспектах. У результаті таких перетворень модерна, переважно акцентована на науково-технічному аспекті розвитку, економіка трансформувалась у постмодерну. Така економіка вже переорієнтувалась на всебічне споживацтво як внутрішній принцип, що залежить лише від ринку, маркетингу та реклами. У результаті такої трансформації домінуючим елементом промисловості стає не виробництво товарів, послуг, інформації чи капіталу, а виробництво потреб і необхідність керувати ними в інтересах актуального стану виробництва.

Ще одним напрямом критики є критика виробництва, яка призвела до критики його способу організації, що, у свою чергу, є центральним пунктом усього цього процесу. Якщо на класичному етапі розвитку капіталізму його центральним елементом був капітал, а центральною характеристикою капіталу – місце його виробництва – банки, на сучасному етапі змінилися центри управління процесом: організація розглядається як різновид людської діяльності й менеджменту.

свідчить, що масова (народна, класова, колективна) свідомість завжди хибна й деформована, тому вона потребує професійних просвітників, перекладачів і тлумачів, які б надали розуміння свого класового становища, минулого, а особливо – свого майбутнього. У ході реалізації масової свідомості заслуговує на увагу рівень особистісного самоствердження, який виявляється в її самоусуненні, самозреченні, самознищенні всього особливого, а тим більше – індивідуального на користь загального та універсального, у результаті чого вона отримує дійсність та самореалізується. Адже деструкція Я (за З. Фрейдом) зумовлена суспільним оточенням людини, руйнацією нормативного порядку, неможливістю для людини подолати соціокультурний тиск, особливо в той момент, коли можливості людини перебувають у мінімально розвинутому стані (ранньому дитячому віці). У дорослому житті індивід є вже деформованим власною соціалізацією, від чого із задоволенням і відчуттям власної правоти продовжує цей процес, поширюючи та репрезентуючи колективну свідомість.

Аналізуючи кризові процеси в модерністській соціології, не можна не звернути увагу на те, що окремі аспекти постмодернізму мали місце в класичній соціологічній думці. Зокрема, Ф. Ніцше і З. Фрейд свого часу задали певні координати сутності людини: надсвідоме та підсвідоме, чим вже принципово виходили за межі раціональності. Домінуюча тенденція всіх цих пошуків полягала в тому, що в процесі своєї історичної еволюції людина все більше відривалась і віддалялась від своєї власне людської сутності – бути носієм і персоніфікацією, тобто конкретно-історичним, відповідно до певного історичного періоду, втіленням своєї суспільно-історичної сутності.

Однак реальні можливості реалізації власної суспільно-історичної сутності в міру ускладнення форм капіталізму практично нівелюються. Так, імперіалізм не просто руйнує спрямовані проти нього рухи; він їх трансформує таким чином, що вони стають законними елементами цього самого соціального порядку, його органічним і невід’ємним доповненням. У результаті такої операції складається ситуація, коли починають виступати потім проти цих запозичених “системою” елементів, немовби виступають проти суспільства в цілому. Критики автоматично стають антисуспільними елементами, соціальними ізгоями, дисидентами. У таких умовах об’єктивний раціоналізм трансформується в суб’єктивний волюнтаризм, щоб потім стати відчуженим аспектом соціальності.

На заглиблюючись у конкретні аспекти трансформації модерну, можна визначити загальний постмодерністський профіль сучасної соціології. У цілому постмодернізм – доволі розлогий ідейно-теоретичний рух, розпочатий, насамперед, публікаціями певної групи однодумців з-поміж представників французької лівої інтелігенції, які прагнули осмислити й зрозуміти сенс та внутрішню сутність і природу того стану в розвитку, в першу чергу, західного суспільства, яке виникло після Другої світової війни внаслідок післявоєнних трансформацій. У той період ряд технологічних і соціокультурних трансформацій та політичних недопереворотів зумовив виникнення певного типу суспільства й загальний міжнародний світопорядок, природу яких соціально-гуманітарна інтелігенція спробувала описати та пояснити.

Постмодернізм виникає як ментальна реакція на той світопорядок, який утвердився, у першу чергу, в Європі і Північній Америці, а також і в інших частинах світу, у результаті філософсько-наукового перевороту та ряду пов’язаних з ним науково-технологічних (промислових, за К. Марксом) революцій, завершеного формування ринкового капіталізму, остаточного переселення основної маси населення в міста, виникнення широко розгалуженої індустріальної інфраструктури, становлення технологізованого природознавства.

Найбільш поширеним серед критично налаштованих постмодерністів є твердження, що саме непрозорість, нечіткість, невизначеність структурно-функційного ряду, а також історичної перспективи цього суспільства є однією з найбільш очевидних його недоліків. Зумовлено це тим, що технічний раціоналізм, формально-логістична спрямованість мислення та технічно-впорядковувальний праксис сьогодні вичерпали свої можливості і з інструментів прискорення суспільного руху перетворились на засоби його гальмування та стагнації.

По суті, бажані наміри людини перетворюються на прямо протилежні їм наслідки: раціоналізм (як, здавалось раніше, найбільш прямий шлях до впорядкованої розумності) призвів до хаотично розпорошеної нерозумності; абстрактний гуманізм Просвітництва закінчився комуністичними та фашистськими репресіями; прогнозований продуктово-товарний ринковий розвиток трансформувався в безглузде споживацтво.

Відповідно постмодернізм, по суті, являє собою певний сценарій, головним завданням якого є руйнація всього модерну – його засадничих ментальних принципів, інтерпретації істини й науки, технології виробництва та суспільного використання знань, ідеалів, символів віри й способу буття, тобто всього того, що можна в найбільш загальному вигляді назвати “суспільством” або “культурою”.

Отже, постмодернізм в оціночному контексті запропоновано розуміти як філософсько-соціологічно-культурологічну, досить усебічну і багатогранну критику сучасного суспільства або сучасної фази промислової цивілізації, без особливого пієтету в бік капіталістичної чи соціалістичної модифікації промислової цивілізації.

У третьому розділі“Предметно-концептуальна спрямованість постмодернізму” – проаналізовано понятійно-термінологічний апарат. Критичній аналіз існуючих структур повсякденного існування дав змогу виокремити дві лінії подальшого руху:

1) соціологія повсякденності як один з різновидів “нормальної” (в значенні – звичайної) соціології;

2) соціологія споживання, найбільш гучним різновидом якої є нещадна критика споживацтва (консьюмеризму), яку в подальшому постмодерністська соціологія в себе інтегрувала.

Постмодернізм, як і будь-яке інше наукове поняття, має свій просторовий і часовий виміри. У першому випадку (просторовий аспект) він стосується переважно Західної Європи та Північної Америки, тобто тих країн, які першими в найбільш розгорнутому вигляді й швидкими темпами увійшли в стан модерну, набули того зовнішнього вигляду та внутрішнього змісту, який можна визначити як промислове суспільство, в якому власне й почала свою історичну еволюцію соціологія як спеціальна наука, в якому вона пройшла основні фази чи стадії свого становлення та набула того вигляду, у якому ми її знаємо сьогодні. Труднощі часового виміру стосовно модерну й постмодерну пов’язані з тим, що важко встановити в історичному процесі чіткі розмежувальні лінії, точки біфуркації чи поліфуркації. У більшості випадків прийнято називати приблизний історичний момент початку кінця деякого достатньо складного процесу або тенденції. Постмодерністи вважають початком модернізації XVII–XVIII ст., а кінцем – другу половину ХХ ст. При цьому кінець модерну частина авторів вважає й кінцем всієї людської історії, називаючи його постісторією, вважаючи, що вона вже розкрила себе в найбільш суттєвих і принципових моментах. Відтепер уже не слід очікувати інновацій, якихось різких поворотів, несподіваних і принципово відмінних проектів чи суспільного праксису. Історичні можливості індустріального (промислового, науково-технічного) суспільства вже вичерпались, а подальша його еволюція можлива лише як нескінченна репродукція того самого. Якщо прогрес і можливий, то тільки щодо її технологічного базису. У результаті виходить, що еволюція техніко-економічного порядку стає не лише визначальною, що повертає нас у теоретико-пізнавальному аспекті до протосоціології, яка безперервно шукала “рушійні сили”, а й призводить фактично до розпаду “тіла” історії, одна частина якого (технологічно-економічна структура) продовжує свій рух, тоді як друга (соціальна) його частина його зупиняє (призупиняє). Якщо мати на увазі, що в певному відношенні ця друга частина і є власне “суспільство” або “історія”, то виходить, що вони зупинились, вичерпавши закладені в них можливості.

Важливо при цьому підкреслити, що постмодернізм має надати традиційним поняттям і термінам в одному випадку дещо, в другому – суттєво, в третьому – принципово іншого смислу й значення.

Центральне та найважливіше значення серед них належить терміну “симулякр”. У перекладі з латинського він означає образ, подоба, видимість. У контексті постмодерністської соціології під симулякром розуміється деяка видимість копії – прототипу, правдоподібна подоба відсутнього вже (або ще не присутнього) предмета.

Загальний контекст цього виразу полягає в тому, що чим більше копій і чим відаленіший їх зв’язок з оригіналом, тим більше вони наближаються до внутрішнього змісту терміна “симулякр”. Ним же позначають різні підробки, еквівалентності всього і вся, імітації, мімікрії.

Ряд авторів прагне чітко розрізнити модерн і постмодерн. Зокрема, “модерн”, на їх думку, як поняття виникає вже в V ст. н. е., а модерн як тип суспільства починає формуватись десь у кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Водночас мають місце два відмінних тлумачення постмодерну: якщо модерн знаменує собою епоху виникнення, розвитку й беззаперечного панування раціоналізму, то постмодерн означає комплекс теоретичних і практичних зусиль для його (раціоналізму) подoлання та виходу в більший продуктивний тип мислення, завдяки поки що зрозумілому лише в загальних рисах постраціоналізму.

У загальному вигляді основну тезу чи основний зміст месиджу постмодернізму можна визначити як ствердження ірраціональних засад соціального досвіду, праксису та прагнення довести, що суспільство не вичерпується існуючими до цього раціоналістичними уявленнями про нього. Аналізуючи ідейно-методологічні передумови розвитку соціології постмодерну, варто зауважити, що більшість праць авторів, яких сьогодні відносять до фундаторів постмодернізму, теж має філософський чи квазіфілософський характер, щонайменше, їх важко віднести до якогось іншого класу чи розряду соціально-гуманітарних наук, хоч самих себе вони люблять ідентифікувати як представників “нової соціальної науки”. Але самоназва і назва не збігаються.

Сама ідеологія постмодернізму поширюється там, де соціогрупова структура й об’єднуючі її соціальні процеси настільки відчужились, виокремились, диференціювались і урізноманітнились, що в основі соціального порядку тепер лежить не схожість, а відмінність; не очевидність, а незрозумілість; не простота, а складність; не довіра, а підозра; не безпечність, але агресивна роздертість; не інтегральність, а демонстративна окремішність.

Реалізація процесу модерну сама приводить до результату, протилежного бажаному й очікуваному. Особливою проблемою при цьому виступає тоталізація як процес і тоталітарний соціальний порядок як його результат. Це результат схильності раціоналізму як природної властивості модерну до всезалежності, уніфікації, однорідності, формальної впорядкованості, схематизації та узагальнення. Постмодерне мислення найбільш адекватно відповідає демократичній природі сучасних суспільств. Але плюральність постмодерну принципово інша, ніж плюральність модерну. Якщо модерн базується на принципі єдності, на якій формується олігархічність, то постмодернізм пов’язаний з принципом гетерогенності як внутрішнього базису демократії. При цьому слід визнати, що демократія є організаційною формою не для консенсусу та згоди, що лежить в основі модерну й раціоналізму, а дисенсусу – суперечності та конфлікту взаємних претензій і прав.

За результатами аналізу можна стверджувати, що зміст позначника “пост”: постмодерн має постати після модерну, після прогресу, після раціональності, після логоцентризму й універсалізму, після філософії історії, антропоцентризму та сцієнтизму. У такому розумінні очевидною стає певна утопічність постмодерну. Однак на підставі проведеного аналізу встановлено, що якщо це утопія, то її можна віднести до такого різновиду, як негатопія, тобто самоцілісне й самоцінне, піднесене на рівень універсального принципу. Така теза пояснюється тим, що постмодернізм дає моделі відмови від раціонального мислення, тому що не вказує ніяких реальних шляхів, однак, створюючи умови для зміни світогляду, дає змогу принаймні певній частині людства набути амбівалентності мислення.

Розглядаючи постмодерністську концепцію соціогрупової структури суспільства, варто звернути увагу на одну з вихідних засад постмодерну – аксіому культурного визначення соціальних змін. Вона виходить з передумови, що процес соціальної (історичної) модернізації, у результаті якої виникло сучасне суспільство, означає культурну диференціацією, тоді як постсучасне (постмодерне) означає зворотний процес, тобто культурну інтеграцію, що призводить до того, що в модерному суспільстві класи виникають і набувають зрілості, тоді як у постмодерному вони розпадаються, фрагментуються і, врешті-решт, зникають у їх модерному вигляді.

Такі принципові відмінності в соціальному бутті зумовлюють перегляд соціальних та гуманітарних наук, трансформуючи їх предмети в один-єдиний предмет – Суспільство. Відповідно, відбуватиметься перетворення методології й методів дослідження на єдино можливу методологію, метод – археологію і генеалогію знання, віддаючи цій новоствореній “науці” єдину соціальну функцію – трансформацію сучасного суспільства в постсучасне методом всезагальної критики його засад, способу функціонування, інтерпретації минулого, а особливо сучасного. Однак на сьогодні постмодернізм можна розглядати як деякий особливий соціологічний напрям, адже досліджує найбільш визначальну в соціології тему – “соціогрупову структуру суспільства”, зокрема таку соціальну групу, як клас.

У цьому контексті постмодерн привніс у цю теорію, в першу чергу, її культурологічну інтерпретацію, адже для постмодерністів культура є не стільки домінуючою ознакою чи властивістю соціального становища індивіда чи групи. Складність у відмові від такого підходу пов’язана з тим, що характер культури групи, по суті, виступає лінією соціально-класових різновидів, також культурна відмінність виявляє, фіксує й сигналізує про наявність та природу інших відмінностей: економічних, владних, освітніх, соціального походження, місця проживання тощо (у цілому існування таких відмінностей створює умови для соціологічної верифікації отриманих результатів).

Однак постмодерн базується на відокремленні культурного й соціального. У результаті цього функції культури зводилися, насамперед, до (презентації) соціального: існуючих між людьми, групами й формальними структурами відмінностей, нерівності, специфічності, у результаті чого один тип соціальності демонструє свої відмінності від іншого. Другим її призначенням є символізація існуючих відмінностей, подання їх як репрезентативних символів відмінності, розрізненості та особливостей: мови, культури, звичаїв, вірувань, настроїв, вбрання, реальної повсякденної поведінки, способів представлення, подання розбіжностей і конфліктів та їх розв’язання.

Якщо культура є фактором соціального вирівнювання, вона може брати в цьому участь переважно через її споживання. Хоча зрозуміло, що сам процес суспільного споживання є достатньо внутрішньо суперечливим; щонайменше він включає в себе два не тільки не однакові, але навіть дещо протилежні моменти: присвоєння й використання, які, у свою чергу, можуть виявлятись у досить різних модифікаціях. Присвоєння може бути засобом особистісного розвитку, ідентифікації, знаком соціальної вищості, статусним символом, механізмом соціального розрізнення на “своїх” і “чужих” тощо.

Виходячи з того очевидного й загальновизнаного факту, що соціально-класова нерівність виявляється, насамперед, у відмінному розподілі й присвоєнні-використанні соціальних ресурсів, де культура також виступає як особливий ресурс, а особливі форми ставлення до неї розглядають через різні форми і механізми її присвоєння-використання. У цьому аспекті культура використовується з метою формування певної колективної ідентичності та її демонстративних проявів щодо інших колективних ідентичностей.

Відповідно, будь-яка група у своїй колективній соціальній мобільності має пройти основні етапи руху до цього своїх попередників. Більше того, будь-який клас може втілювати чи використовувати у своєму способі життя на певному етапі історії лише таку і ніяким чином не іншу культуру.

Відповідні культурні процеси та специфічні культурні середовища зумовлюють виникнення специфічної постмодерністської концепції соціальної дії. Відразу слід зазначити, що досить поширена на сьогодні теорія обміну хоч і розкриває певну специфіку суспільної активності, проте втрачає при цьому людину, суб’єкта самої цієї активності, адже такі відносини зовсім не обов’язково є суб’єктивно особистісними, адже тут діють і взаємодіють не стільки самі володарі обмінного ресурсу, скільки самі ці ресурси. А людина виступає скоріше посередником міжресурсної взаємодії. У результаті обмін здійснюється безвідносно до людини як соціального діяча. В інтеракціоналістських концепціях акцентується на суб’єктивному моменті людської взаємодії, тих смислах і значеннях, які її (взаємодії) учасники приписують один одному або ситуації. Проте надмірна залученість суб’єктів взаємодії в сам процес взаємодії породжує іншу залежність – від самого смислу, приписуваних при цьому значень, їх кодування й розшифровки, суб’єктивної рефлексії та інших оціночних актів.

Проте всі форми соціальної поведінки мають одну спільну рису, яка їх об’єднує в один загальний блок або тип, – раціональність. Найпростіше постмодерн можна характеризувати як розвинений модерн, що розкрив весь закладений у ньому потенціал і ресурсні можливості. Це означає, що постмодерна суспільна свідомість усвідомлює себе не як модерн у собі, а як модерн для себе.

Структури, відносини й форми взаємодії в новій (постмодерністській) соціології не можуть бути пояснені, відштовхуючись від деякого висхідного та водночас універсального патерну. Кожен порядок має бути взятий у своєму локальному й особливому вигляді, автономного та акрифічного суб’єкта дії, що випадково виникає, щоб потім зникнути назавжди.

Більше того, виключення згадування про історичну необхідність, соціальні структури та все з ними пов’язане із самого дослідницького поля дасть змогу перенести увагу до безпосередніх агентів дії. У ній замість соціальної інтуїції має враховуватись виключно габітат (habitat) – заселений людьми простір їхнього “соціального поля” або співжиття, мають сприйматись не зовнішні причини чи фактори, а виключно їхні “життєві проекти”. Ця територія (габітат) характеризується значною диференційованістю, крім того простору, який агент дії вже освоїв чи присвоїв і звідки він здійснює свою недоцільну активність. Габітат, як місце і простір взаємодії, характеризується також крайньою невизначеністю.

Будь-яка окремо взята ситуація має здатність впливати на локальну й загальну ситуацію взаємодії, коли деякий висхідний імпульс чи початкова ініціатива приводить в рух його габітат. Цей загальний рух спонукає всіх співучасників шукати деяку загальну ритміку, патерн, принцип чи правило взаємодії.

Розглядаючи теоретичні засади постмодерністської загальної соціології, можна констатувати, що достатньо поширеним серед постмодерністів, особливо тієї їх частини, яка націлена на дослідження соціальних процесів, є звинувачення модерного суспільства в породженні “суспільства споживання”, тобто такого суспільства, в якому споживання стає визначальною передумовою, перманентним дієвим чинником і кінцевою метою будь-якої індивідуальної чи колективної суспільної активності. У цьому сенсі постмодерністи діють у рамках тієї логіки аскези, в якій якась одна риса відривається від інших, набуває самостійного чи навіть визначального значення, стаючи всезагальним експлікативним чинником.

Загальною фундаментальною властивістю постмодерної ситуації є абсолютна недетермінованість і глобальна невизначеність як щодо минулого, яке є лише штучною конструкцією, так і щодо майбутнього, яке є набором очікувань.

Відповідно, постмодерністська концепція суспільства може використовувати таке поняття, як “система”, тобто як визнання того простого факту, що ціле – більше від його частин, а колективна дія помітніша й впливовіша за наслідками, ніж індивідуальна. Тому відмова від поняття “суспільство” та заміна його на більш точний термін “суспільність”, “соціальність” видаються цілком доцільними. Завдяки такому підходу стає можливим більш результативно зосередитись на механізмах гомогенізації суспільства через розв’язання назрілих у ньому проблем.

У результаті наукового осмислення постає певний образ постсучасного суспільства, яке становить складний комплекс або внутрішньо впорядковану у своїх частинах систему, найбільш суттєвими рисами якої є непередбачуваність функціонування чи (та) смислу; відсутність контролю над нею якихось зовнішніх чи внутрішніх факторів або, щонайменше, неможливість чітко фіксувати чи однозначно їх описати.

Співучасники соціальних процесів і взаємодії перестають виглядати маріонетками, діяльність яких повністю підпорядкована й визначена зовнішніми обставинами та жорстко детермінована причинно-наслідковими зв’язками. Натомість на передній план виходять соціальні актори, їх суб’єктивний стан, мотиваційна структура та свідомісно визначені переваги. Відповідно до цього не варто більше поділяти суспільні чинники на об’єктивні й суб’єктивні, необхідні та випадкові, значущі й малозначущі, визначальні та наслідкові, всі вони в деякій конкретній досліджуваній ситуації можуть виявитися тим або іншим чином.

На цій підставі можна визначити образ постсучасного суспільства, яке являє собою складний комплекс або внутрішньо впорядковану у своїх частинах систему, найбільш суттєвими рисами якої є:

1) непередбачуваність функціонування чи (та) смислу;

2) відсутність контролю над нею якихось зовнішніх чи внутрішніх факторів або щонайменше неможливість чітко їх фіксувати чи однозначно описати.

Необхідно відзначити ще одну особливість постмодерну, що стосується соціальних практик, які зумовлені самою природою постмодерну. Так, недосяжність реальних цілей самоконституювання породжує необхідність у їх замінниках, тобто потребу в уявних цілях та уявних процесах і результатах їх досягнуваності. Дешеві продовольчі субститути при цьому заміняють омріяну структуру харчування, дешевий одяг а рret (для повсякденного носіння) елітне вбрання, штучний “елегантний” профіль дешевих автомобілів – іномарки, амбіційні із штучним аристократизмом “забігайлівки” – дорогі ресторани тощо. У цьому виявляється саме той аспект сучасної соціальної дійсності, що називається сферою наслідування, субституту.

У четвертому розділі – “Постмодернізм у контексті інших напрямів соціології” – розглянуто зв’язок та подано критичну оцінку дистанції постмодерну від інших соціологічних течій. Здійснення саме такого аналізу зумовлено необхідністю зниження радикальності постмодерністських концептів у поясненні сучасних соціальних практик.

Усупереч амбіційним заявам про абсолютну новизну та принципову відмінність і несхожість сучасного постмодерну на інші сучасні соціологічні напрями, він щонайменше є особливою соціологічною течією, однак поки немає підстав для виведення його за межі традиційної проблематики, методології та отриманих результатів. Постмодерністська соціологія, маючи свою неповторну специфіку, оригінальні підходи і свіжі результати, є важливим об’єктом дослідження як певна відправна точка, спираючись на яку, можна очікувати корисних результатів. Найбільш зручним і органічним прийомом для цього видається порівняльний аналіз, що дає змогу одночасно висвітлити як сутність самої постмодерністської соціології, так і природу порівнюваних з нею концепцій. Для цього варто вибрати для порівняння як відносно схожі за проблематикою, методологію й загальним спрямуванням аналізу, так і прямо їй протилежні, які завдяки вчасній відмінності можуть краще відтінити специфіку процесу, методу й загального стилю соціологічного теоретизування постмодернізму. Виходячи з вказаних передумов, проаналізовано, з одного боку, неомарксизм та історичний акціоналізм (значний рівень схожості й подібності), з іншого – структурний функціоналізм як такий соціологічний напрям, який повністю протистоїть будь-якому конфліктуалізму та історизму.

Порівняно з неомарксизмом та історичним матеріалізмом постмодернізм, маючи перспективну історичну національність, широко використовуючи еволюціоністський підхід і ґрунтуючись на аналізі соціальних конфліктів, має як спільні з ним риси, так і принципові розбіжності. Спільне полягає у визнанні та обґрунтуванні необхідності й навіть бажаності соціальних трансформацій, визначаючи необхідність і правомірність міжсуб’єктних соціальних конфліктів, розглядаючи будь-який соціальний порядок лише моментом у загальному історичному русі тощо, водночас має принципові відмінності. Зокрема, постмодернізм уникає (принаймні радикально не акцентує) класових розбіжностей (адже виключає класову структуру) і конфліктних експлуатацій, несправедливості, відчуження праці, культурного відчуження. На відміну від марксизму, який негативно оцінює саме наявний соціальний порядок і теоретично обґрунтовує необхідність його заміни іншим, постмодернізм узагалі заперечує будь-який можливий соціальний порядок, групований на раціональних і науково-теоретичних засадах, правовій регламентації, включаючи насильницькі механізми держави та інших великих соціальних інституцій, моралі сімейно-шлюбних відносин тощо. Продовженням зазначених висновків є те, що марксизм та близькі до нього напрями заперечують лише форму соціально-економічної формації (капіталізм), на відміну від них, у постмодернізмі заперечується весь пройдений шлях людства, тобто говориться про кінець історії, культури, моралі, особи, сім’ї тощо.

За таких передумов необхідно віднайти такий соціологічний напрям, який був би належного ідейно-теоретичного альтернативного постмодернізму. У значній кількості аспектів такою альтернативою є структурний функціоналізм, який тісно пов’язаний зі здоровим глуздом, логіко-емпіричними очевидностями, уникає постановки та розв’язання таких суперечливих проблем, як історичний поступ, екзистенціальні проблеми особистості, роль моралі та права в наведенні регламентивного порядку суспільства, майбутнє людства тощо. При цьому критичний порівняльний аналіз засвідчує, що структурний функціоналізм не є достатньо надійною альтернативою постмодернізму, оскільки не тільки не зачіпає порушені ним проблеми, а й перманентно демонструє наперед власну нездатність ні їх постановки, ні розв’язання.

У свою чергу, зміна та заміна соціальних теорій відбувається в таких умовах через заперечення попередньої основної детермінанти новою: географічного середовища народонаселенням; духовного виробництва матеріальним; науки технологією (і навпаки); держави церквою чи якимось іншим глобальним соціальним інститутом. Зміна парадигми тут означає в більшості випадків заміну лише одного, але центрального її елемента. У деяких випадках, особливо коли як фундаментальний чинник до уваги береться лише якийсь другорядний елемент, пізнавальна ситуація виглядає спрощеною до вульгарності: коли, наприклад, як фактор, що зруйнував СРСР, визначається діяльність ЦРУ. Особливо негативний чи небажаний момент цієї ситуації полягає в тому, що тут часткове (інколи просто випадкове) підноситься до неможливих для нього розмірів, наділяється невластивими йому рисами (наприклад, локальна, досить обмежена у своїх можливостях розвідувальна структура трансформується в домінуючий чинник історичного процесу). Коли ж неточність та очевидна штучність такого пояснення викривається, тоді може виявитись інша негативна тенденція: на основі одного чи декількох не зовсім адекватних інтерпретацій чи випадкових, ненавмисних фальсифікацій може бути відкинута цілком гідна в інших аспектах соціологічна концепція, чим буде завдано невиправної шкоди процесу історичної еволюції науки чи теорії.

Із цих та деяких інших не зазначених тут причин структурно-функціоналістський холізм, жорсткий і однозначний детермінізм, самоцінний структуралізм, а також самофункціоналізм є досить ризикованими в плані пояснення таких складних соціальних течій.

Однак пояснювальні можливості модернізму не варто ідеалізувати. Так, значущість постмодернізму не стільки в отриманих ним результатах, які, до речі, поки що навіть не синтезовані в якомусь хоч би відносно завершеному й внутрішньо впорядкованому вигляді, а містяться в літературних джерелах у вигляді цікавих, оригінальних, але теоретичних, не завжди обґрунтованих здогадів і асоціацій. Тому постмодернізм, декларуючи явно чи неявно соціальний хаос як позитивну альтернативу надмірно впорядкованому суспільству, робить щонайменше дві помилки: 1) возвеличуючи безлад, сприяє поширенню анархізму, до якого особливо схильні не зовсім соціально облаштовані суспільства з нестабільною соціогруповою структурою, де окремі, особливо великі, соціальні групи ще не зайняли й не визнали своє актуальне соціальне становище, внаслідок чого в цих суспільствах існуючий соціальний порядок ще не дістав достатньої легітимізації і легалізації; 2) вилучає із соціологічного аналізу проблему соціального, що дає змогу претендувати й бути особливою наукою серед інших наук.

Аналіз новітньої історичної еволюції соціології після структурного функціоналізму дає змогу зробити висновок: якою б абстрактною за формою й “наративною” за змістом не була соціологічна теорія, вона не перешкоджає подальшим науковим дослідженням, наочно ілюструючи нескінченність людського пізнання істини, а також те, що жодна більш-менш обґрунтована наукова концепція не зникає, а залишається в уточненому й конкретизованому (“знятому”, як кажуть філософи) вигляді в загальній скарбниці людського пізнання істини.

Продовження наукових пошуків у цьому напрямі можливе в трьох взаємопов’язаних напрямах: 1) внутрішній синтез постмодерністської соціології, трансформація її в єдину взаємоузгоджену логічно впорядковану концепцію чи теорію; 2) згуртування всіх інших соціологічних напрямів на позитивному розв’язанні висунутих постмодернізмом проблем; 3) створення ідейно-методологічних передумов для належного синтезу існуючого соціологічного знання в єдину й належним чином упорядковану у своїх частинах соціологічну концепцію.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины