СТРУКТУРНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ МІЖГЕНЕРАЦІЙНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ МОБІЛЬНОСТІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СТРУКТУРНА ЗУМОВЛЕНІСТЬ МІЖГЕНЕРАЦІЙНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ МОБІЛЬНОСТІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

 

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито зв’язок роботи з науковими темами, визначено мету, завдання й методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, надано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Еволюція теоретичних засад та методологічних підходів» розкривається зміст поняття соціальної мобільності, визначаються основні її типи, аналізується еволюція методологічних підходів до дослідження межгенераційної соціальної мобільності, викладається концептуальна модель інституційного відтворення соціальної нерівності та мобільності.

Об’єктом емпіричних соціологічних досліджень на систематичній загальнонаціональній основі міжгенераційна соціальна мобільність стає у другій половині ХХ ст. досить швидко перетворившись на основну складову сучасної соціології соціальної нерівності, класового і стратифікаційного аналізу. Радикально переосмислюється концептуалізація соціальної мобільності, зокрема міжгенераційної. Американські науковці П. Блау і О. Данкен запропонували й емпірично обґрунтували суттєво змінене тлумачення соціальної мобільності як «процесу стратифікації», тобто міжгенераційного механізму, що поєднує статуси належності індивіда зі статусами походження (зазвичай, батька). Поняття міжгенераційної соціальної мобільності утверджується в соціології як синонім нерівності, насамперед нерівності можливостей. Повоєнний період розвитку соціології, що безперервно триває донині, дістає самоназву «порівняльні дослідження міжгенераційної стратифікації».

Ще з середини ХХ століття інтенсифікація уваги міжнародної спільноти дослідників до соціальної мобільності обґрунтовується не лише теоретичною значущістю останньої, а й соціально-політичною, як важливого практичного політичного питання. Значну увагу питанням мобільності приділяє ліберальна теорія індустріального суспільства, за якою передбачається поступове зменшення нерівності можливостей разом із поступальним індустріальним розвитком суспільства та його модернізацією. Високі рівні мобільності розглядаються як гарантія стабільності ліберальної демократії, зменшення загрози потенційних колективних дій на класовій основі. Критика ліберальної ідеології, її невідповідності соціальній реальності ґрунтується на виявлених тенденціях стабільного відтворення нерівності можливостей, а не її зменшення.

У соціально-політичному фокусі бачення соціальної мобільності перебувають питання й економічної ефективності. Економічна доцільність подолання перешкод для мобільності полягає, по-перше, в тому, що менш мобільні суспільства з більшою ймовірністю марнуватимуть людські таланти, здібності й уміння. По-друге, нестача рівності можливостей може позначатися на мотивації, зусиллях і, відповідно, на економічній продуктивності громадян, що матиме негативні наслідки для загальної продуктивності та зростання потенціалу економіки.

Соціальну мобільність вважають індикатором відкритості чи закритості суспільства. Відкритому суспільству притаманний високий рівень мобільності завдяки слабкій передачі привілеїв від одного покоління до наступного; закритому суспільству — низький рівень мобільності через збереження соціальних позицій між поколіннями.

Ретроспективне бачення і оцінювання того, що відбулося у галузі соціології соціальної мобільності з середини ХХ ст., спонукає до виокремлення умовних чотирьох поколінь дослідників, загальний результат роботи яких Дж. Голдторп однозначно оцінює як прогрес соціологічного знання, втілений у концепціях та аналітичних підходах, емпіричних даних і результатах.

До ключових фігур першого покоління дослідників належать Д. Гласс, К. Сваластога, С. Ліпсет, Г. Зеттерберг, Р. Бендікс, С. Міллер. Ключовим для них було питання, чи розвинуті західні суспільства різняться за притаманними їм зразками соціальної мобільності, тобто за відкритістю і рівністю можливостей. На основі порівняльного аналізу таблиць мобільності, рівнів вхідної і вихідної абсолютної мобільності між категоріями занять батька і сина (нефізична праця, фізична праця, сільськогосподарська праця), але не відносних шансів на здійснення мобільності, дослідники дійшли висновку про подібність моделей соціальної мобільності в західних країнах, який згодом наукова спільнота визнала некоректним, оскільки ґрунтованим на аналізі рівнів абсолютної, а не відносної мобільності.

Увага другого покоління дослідників соціальної стратифікації і мобільності зміщується на аналіз того, як відбувається міжгенераційна передача статусу, як прямий вплив статусу (заняття) батька на статус (заняття) сина співвідноситься з впливом інших чинників, як то освіта батька, рівень здобутої сином освіти, його перша зайнятість, місце проживання протягом дитинства тощо. Культові фігури другого покоління — американські науковці П. Блау і О. Данкен, які запровадили у соціології і нині використовувані в оригінальному чи модифікованому вигляді шкали і моделі, зокрема, шкалу престижу занять, соціально-економічний індекс (SEI), модель досягнення статусу на основі лінійного регресійного моделювання, що уможливлювали вимірювання впливу приписаних характеристик індивіда на досягнуті ним статуси освіти і зайнятості. Емпіричне підтвердження одержало припущення про ключову роль освіти в процесах досягнення статусу, коли освіта є механізмом як соціальної мобільності (досягнення відмінного від батькового статусу), так і соціального відтворення (досягнення такого самого, як і в батька, статусу). Д. Трейман дає переконливу емпірично обґрунтовану відповідь на питання про міру подібності ієрархій престижу занять в різних країнах, а опрацьована ним з колегами Стандартна міжнародна шкала престижу занять (SIOPS) визнається як валідний інструмент для порівняльного аналізу.

На передній план знову висувається ключове питання: як і чим відрізняються моделі міжгенераційної соціальної мобільності в індустріально розвинених країнах, чи з часом відбувається рух у напрямі більшої соціальної відкритості? Представникам третього покоління дослідників міжгенераційної мобільності вдалося виконати складне завдання, як відділити структурні впливи на мобільність, зумовлені змінами в соціальній структурі, від «чистої» (net) або обмінної мобільності, тобто відокремити і виміряти відносні шанси на мобільність між вихідцями з різних соціальних класів. Це вдалося завдяки застосуванню логлінійних і лог-мультиплікативних моделей аналізу таблиць мобільності.

Починаючи з 1990-х років дослідники в галузі соціальної стратифікації і мобільності все частіше зосереджуються навколо такої інституційно зорієнтованої тематики, як вплив сім’ї, її структури, а не лише статусних характеристики батька, на соціальну мобільність і класову належність індивідів, а також вплив структурних характеристик інституцій освіти, ринку праці, держави загального добробуту. Питання, як нерівність і соціальна мобільність індивідів зумовлюється інституційним середовищем суспільства стає основним для умовного четвертого покоління дослідників соціальної стратифікації і соціальної мобільності.

У запропонованій концептуальній моделі інституційно відтворюваних множинних нерівностей соціальні інституції беруться синхронно як такі, що відтворюють чи модифікують нерівності, поглиблюючи чи послаблюючи їх. Інституції трактуються як активні суб’єкти, агенти відтворення нерівностей. Встановлюючи диференційований доступ до життєво важливих ресурсів, по суті локалізуючи індивідів у просторі множинних нерівностей, інституції сприяють формуванню у індивідів способів сприйняття нерівностей, установок і оцінок власного становища й статусу в суспільстві. Концептуалізована схема інституційного відтворення множинних нерівностей містить такі основні складові: соціальна інституція: групи індивідів, сукупності організацій, статусно-рольові комплекси, легітимна і неформальна система цінностей, норм, правил, сфера легітимної компетенції, сфера реальної компетенції; блага/ресурси: багатство, честь і слава (престиж, репутація, визнання), знання, інформація; режими реплікації нерівностей: преференції, принципи, процедури, кодифікація, виправдання, легітимація, контроль, компенсація нерівностей; режими модифікації нерівностей: дискредитація / делегітимація попередніх нерівностей, змінені преференції, принципи, процедури, кодифікація, виправдання, легітимація, контроль, компенсація оновлених нерівностей; взаємодію з іншими інституціями щодо поглиблення нерівності, зменшення нерівності чи неучасті; множинні стратифікаційні порядки (множинні соціальні нерівності, розподілені привілеї та тягарі); індивіди (стать, вік, національність, тип поселення, регіон, позиції в порядках нерівностей, оцінки порядків нерівностей і власних позицій, поведінкові реакції, мобільність).

За результатами численних порівняльних досліджень впливу інституційної структури на соціальну нерівність склався більш-менш узгоджений перелік тих інституційних відносин, які визначають основні параметри соціально-економічної нерівності у суспільстві, а також пояснюють виявлені відмінності щодо глибини і динаміки нерівності у різних економічно розвинених країнах. Рівень і динаміку соціально-економічної нерівності найбільшою мірою визначають: централізована система колективних угод між підприємцями й профспілками; професійні спілки; мінімальна заробітна плата, її рівень та динаміка; система оподаткування, її форми і рівні; інституції та політика перерозподілу доходів, державних соціальних гарантій. Надзвичайно важливими також є культурні, політичні й правові рамки інституційної взаємодії, які сприяють відтворенню відносно егалітарних чи елітарних норм і практик соціальної нерівності.

Соціальні інституції генерують і відтворюють порядок нерівності у суспільстві, який певним чином співвідноситься з рівнем соціальної рухливості й рівністю можливостей. З найбільшою ймовірністю процеси міжгенераційного відтворення і мобільності зумовлюються низкою інституцій та притаманних їм інституційних практик, найважливішими серед яких вважаються сім’я (наявність і обсяг економічних, культурних і соціальних ресурсів; структура сім’ї і розподіл ресурсів між її членами; первинні і вторинні впливи соціального походження на освітні досягнення; передача класової належності дітям шляхом успадкування власності; практики батьківства щодо спілкування і навчання дітей); освіта (організація і забезпечення якісної, загальнодоступної, універсальної дошкільної та шкільної освіти; наявність трекінгу і диференціації (стратифікації) закладів освіти; експансія певних рівнів освіти; умови і правила переходу від одного рівня освіти до іншого; вартість навчання; відповідність між освітніми кваліфікаціями й ринком праці; «прозорість» кваліфікації і навичок для роботодавців); держава (політика зайнятості, створення робочих місць, скорочення безробіття тощо; політика щодо нерівності доходів, мінімальної заробітної плати, скорочення бідності тощо; політика щодо рівнів оподаткування, розподілу і перерозподілу доходів; видатки на соціальні витрати; політика доступу до певних рівнів освіти, в т. ч. позитивна дискримінація; ґендерна політика) і ринок праці (динаміка кількості робочих місць різних кваліфікаційних рівнів; гнучкість зайнятості; взаємодія з інституцією освіти, співвідношення між попитом і пропозицією освітніх кваліфікацій; практики і критерії відбору і просування працівників роботодавцями тощо).

У другому розділі «Міжгенераційна соціально-класова мобільність в Україні» аналіз починається з вітчизняного досвіду дослідження міжгенераційної мобільності. До початку 1990-х років вітчизняна соціологія як частина радянської соціології мала достатньо обмежені можливості аналізу міжгенераційної мобільності, зумовлені як браком необхідних емпіричних даних, так і певними ідеологічними рамками тлумачення соціально-структурних явищ і процесів, зокрема, соціальної мобільності. У вітчизняній радянській соціології традиція дослідження міжгенераційної соціальної мобільності сформувалась у 1970–1980-х рр. Дослідницький колектив у складі О. Вишняка, С. Войтовича, С. Макеєва, В. Паніотто, В. Тарасенка, В. Чорноволенка, Ю. Яковенка здійснив два масштабних опитування працездатного населення м. Києва в 1979 та 1985 рр. Виявлений розподіл індивідів різного соціального походження між сімома типами зайнятості (чотирма фізичної праці (за рівнем кваліфікації) та трьома типами розумової) свідчив про достатньо стійкий взаємозв’язок між соціальним походженням (освітнім та професійно-кваліфікаційним рівнями батьків) та позиціями індивідів у структурі трудової зайнятості протягом усього радянського повоєнного періоду. Проте, у вітчизняній соціології радянського періоду міжгенераційна класова та освітня мобільність ніколи не досліджувалися на основі тих методологічних підходів і репрезентативних вибірок, як це вже тривалий час притаманно західній соціології. У пострадянський період відновлення досліджень соціальної мобільності відбувається як одна зі складових процесу формування вітчизняної традиції класового і стратифікаційного аналізу.

Виявлення основних тенденцій міжгенераційної класової і освітньої мобільності ґрунтується на аналізі емпіричних даних започаткованого 2003 р. довгострокового лонгітюдного дослідження ULMS (Ukrainian Longitudinal Monitoring Survey, 2003–2007). Масив даних ULMS (8641 індивідуальне інтерв’ю) містив усю необхідну для дослідження міжгенераційної соціально-класової та освітньої мобільності інформацію про заняття респондентів, здобуту ними освіту та заняття і освіту їхніх батьків. Інформація щодо статусу зайнятості респондентів збиралася як поточна на момент опитування та ретроспективна. Ретроспективні дані стосувалися зайнятості чоловіків і жінок відповідного працездатного віку наприкінці 1986, 1991 і 1997 рр., а також упродовж 1998–2003 рр. Класова належність опитаних чоловіків і жінок, а також їхніх батьків визначалася за відомою у сучасній соціології схемою класів EGP (Дж. Голдторпа). За усталеним підходом класова належність батьків визначається за статусом та професійною зайнятістю на момент, коли респондентам виповнилося 14–16 років. Для змінної найвищого здобутого рівня освіти респондентами та їхніми батьками застосовувалася шкала освіти CASMIN, скорочена до п’яти альтернатив: 1) початкова і неповна середня освіта, у тому числі професійно-технічна; 2) повна загальна середня освіта; 3) професійно-технічна освіта на базі повної загальної середньої освіти; 4) неповна вища освіта (до 1996 р. середня спеціальна); 5) базова вища освіта (бакалавр) та повна вища освіта (спеціаліст, магістр). Респонденти були поділені на п’ять вікових когорт із десятилітнім інтервалом: 1930–1939, 1940–1949, 1950–1959, 1960–1969 та 1970–1979 років народження, тобто від радянської повоєнної когорти до наймолодшої пострадянської.

Структурна мобільність, яка є складовою загальної міжгенераційної соціально-класової мобільності, зумовлюється змінами розподілу праці в суспільстві, збільшенням чи скороченням робочих місць за видами економічної діяльності, появою нових типів зайнятості тощо. За період із середини ХХ ст. в українському суспільстві відбулися суттєві структурні зміни, як протягом радянських десятиліть, так і за останні двадцять років незалежності, позначених кардинальною трансформацією інституційних відносин в українському суспільстві. Йдеться про суттєве скорочення зайнятих мало і некваліфікованою фізичною працею та зростання зайнятості кваліфікованою фізичною й розумовою працею, зменшення працівників за наймом, розширення категорій самозайнятих та працедавців, а також працівників неформального сектору економіки.

Для виявлення основних тенденцій абсолютної і відносної міжгенераційної соціальної мобільності респонденти-чоловіки порівнювалися з батьками, а жінки як із батьками, так і з матерями, що відповідає новітнім для галузі соціології соціальної мобільності підходам і зумовлюється чинниками ґендерної сегрегованості ринку праці та сфери освіти. Для чоловіків індекс дисиміляції між класовим походженням та класовою належністю зменшується поступово з 40 % для найстаршої когорти до 10 % для наймолодшої. Тобто з кожною віковою когортою заняття, а відповідно і класова належність синів, загалом менше відрізняються від батьківських. Подібна тенденція притаманна і жінкам у порівнянні як із батьками, так і з матерями. Проте динаміка зменшення індексів дисиміляції для жінок помітно поступається відповідним показникам для чоловіків.

Сумарні показники різних типів загальної мобільності (висхідної, низхідної, горизонтальної) та іммобільності свідчать про певні загальні тенденції, зокрема, про U-подібну форму іммобільності, тобто найвищі її рівні для представників крайніх вікових когорт (1930–1939 і 1970–1979) за винятком мобільності жінок за класом походження батька, а також про U-обернену форму вертикальної висхідної мобільності (найнижчі рівні для крайніх вікових когорт) та лінійну тенденцію збільшення вертикальної низхідної мобільності, яка для наймолодших чоловіків і жінок (1970–1979) стає стрибкоподібною. Проте динаміка цих загальних процесів суттєво різниться для чоловіків і жінок.

Таким чином, загальна міжгенераційна соціально-класова мобільність чоловіків в українському суспільстві, починаючи з середини ХХ ст., перебувала на відносно стабільному рівні вище 60 % до початку поточного століття, маючи найвище значення (69 %) для вікової когорти 1940–1949. Для наймолодшої когорти чоловіків рівень загальної мобільності знизився до 57 %. Жінки такого самого віку зазнали подібного зниження порівняно з класовою належністю матерів лише до 66 %, а порівняно з батьками загальна мобільність жінок повільно зростала включно з наймолодшими. Проте найважливіша особливість абсолютної міжгенераційної мобільності полягає в тому, що суттєво змінився сам характер мобільності в термінах вертикального висхідного чи низхідного руху. Від семикратного переважання висхідної мобільності над низхідною серед чоловіків найстаршої вікової когорти (1930–1939) відбувся поступовий перехід до таких структурно-інституційних умов соціально-класового відтворення, за яких рівні вертикальної висхідної та низхідної мобільності зрівнялися.

Для жінок динаміка соціальних умов мобільності загалом виявилися сприятливішою, і вертикальна висхідна мобільність приблизно до кінця минулого століття стабільно трималася на рівні близько 50 %, щонайменше в п’ятеро-шестеро перевищуючи низхідну мобільність. Навіть після стрибкоподібного зростання низхідної мобільності за кризово-трансформаційних умов періоду незалежності, висхідна мобільність жінок удвічі перевищує низхідну.

Таким чином, припущення про те, що чоловікам притаманні вищі рівні вертикальної висхідної мобільності, аніж жінкам підтвердилося лише для представників двох старших вікових когорт (1930–1939 і 1940–1949) тоді, коли за основу береться походження за класом батька. Жінки всіх інших вікових когорт частіше належать до класу, вертикально вищого, аніж клас, до якого належали й батько, і мати. Так само припущення про те, що класова належність жінок більшою мірою різниться порівняно з батьками, аніж матерями для всіх вікових когорт (індекси дисиміляції більші) виявилося дійсним для тих самих старших вікових когорт 1930–1939 і 1940–1949, але не молодших.

Шляхом аналізу відмінностей абсолютних показників міжгенераційної освітньої мобільності між віковими когортами неможливо оцінити динаміку нерівності можливостей. Для цього потрібно виявити відносні показники міжгенераційної класової мобільності, тобто зв’язок між класовим походженням та класовою належністю індивідів і як цей зв’язок змінювався від когорти до когорти. Розмежування і виявлення абсолютного і відносного рівнів мобільності дає змогу оцінити, який внесок до динаміки рівнів мобільності загалом роблять соціальна рухливість (відносна мобільність) та зміна самої структури класових позицій, зумовлена структурними змінами зайнятості.

Для вимірювання відносного зв’язку між класовим походженням і класовою належністю найчастіше застосовують відношення шансів (odds ratio), які є мірами зв’язку, нечутливими до відмінностей кількісних показників розподілу індивідів між класами походження і класами належності у тій чи тій віковій когорті. Вони уможливлюють порівняння шансів мобільності, незалежно від того, як змінилася класова структура з часом, збільшилася чи зменшилася кількість представників того чи того класу, тобто слугують індикатором динаміки нерівності можливостей представників різних вікових когорт.

За даними таблиць мобільності розраховують співвідношення шансів для кожної можливої пари класу походження і класу належності, а всю сукупність цих співвідношень розглядають як характеристику певної конфігурації соціальної рухливості або режиму ендогенного мобільності. Для перевірки гіпотез щодо того, яким саме є такий режим, застосовують кілька статистичних моделей, що забезпечують статистичну перевірку того, яка з відповідних для кожної моделі гіпотез забезпечує найкраще наближення до даних, зафіксованих у таблиці мобільності, і чи відрізняються зв’язки між класовим походженням і класовою належністю у різних вікових когортах.

Йдеться про логлінійні та лог-мультиплікативні моделі. Перша з моделей — це так звана модель умовної незалежності (Conditional independence), за допомогою якої перевіряють гіпотезу про те, що соціальне походження (клас батька чи клас матері) і класова належність чоловіків і жінок є незалежними в усіх вікових когортах. Друга модель — це логарифмічно-лінійна модель постійного (незмінного) зв’язку (Constant Flux (CnSF)) між усіма класами соціального походження і усіма класами належності респондентів в усіх порівнюваних вікових когортах, тобто узагальнене значення сукупності усіх шансів досяжності різних соціальних класів, як загальний показник зв’язку між соціальним походженням і належністю, залишається постійним в усіх вікових когортах. Третя модель — це лог-мультиплікативна модель Unidiff (Uniform Difference), за допомогою якої перевіряється гіпотеза про зміну сукупності співвідношення шансів у якомусь певному напрямі (посилення чи послаблення нерівності), тобто, про наявність відмінностей між віковими когортами щодо сили зв’язку між класовим походженням і досягнутим класом. Усі моделі будувалися за допомогою програми аналізу даних LEM.

Аналіз результатів оцінок трьох моделей для чоловіків уможливлює констатацію того, що між когортами не зафіксовано статистично значущі відмінності у силі зв’язку між класами походження і досягнутими класами. Це означає, що не відбувалося суттєвого систематичного послаблення чи посилення класової нерівності для чоловіків від когорти до когорти, хоча не виключається наявність певних коливань нерівності, а також збільшення шансів мобільності для вихідців з одних класів і зменшення для інших в межах окремих вікових когорт. Як і у випадку порівняння чоловіків з батьками, не відбувалося суттєвого систематичного послаблення чи посилення класової нерівності для жінок від когорти до когорти залежно від класу матері. Для жінок порівняно з батьками гіпотеза про однаковий характер соціальної рухливості у п’яти вікових когортах має бути відхилена, і водночас не може бути відкинута гіпотеза про зміни сили зв’язку між шансами досягнення жінками певних класових позицій залежно від класової належності батька, а, відповідно, збільшення або зменшення нерівності для якихось вікових когорт порівняно з попередніми, що й підтвердилося для когорти жінок 1940–1949, чиї шанси класової мобільності різко зменшились порівняно з попередньою найстаршою віковою когортою, причиною чого, як показано у наступному розділі дисертації, стали інституційні зміни умов доступу до вищої освіти як посередника класової мобільності.

На тлі відсутності загального суттєвого посилення чи послаблення класової нерівності в межах кожної когорти окремі співвідношення шансів між вихідцями з різних класів змінювалися. У трьох молодших вікових когортах шанси чоловіків-вихідців із нижчого службового класу (ІІ) потрапити до вищого службового класу (І) практично зрівнялися з шансами синів, які з цього класу походять, у ньому ж і залишитися. Натомість відношення шансів чоловіків, пов’язані з класами вищим службовим (І) і робітничим (V+VI та VIІа), очевидно, збільшуються у двох наймолодших когортах на користь вихідців зі службового класу. А про наймолодших чоловіків-вихідців із класу фізичної праці у сільському господарстві (VIIb), можна сказати, що їхні шанси досягнути класу І стали як ніколи раніше мінімальними.

За коефіцієнтами співвідношення шансів для жінок можна припустити, що збільшення нерівності відбулося, насамперед, за рахунок суттєвого зменшення шансів жінок із класів некваліфікованої фізичної праці у промисловості і сільському господарстві досягнути належності до вищого службового класу, яка передбачає здобуття вищої освіти. Для наймолодших жінок, які походять із класів некваліфікованої фізичної праці, шанси належати до службового класу кваліфікованої розумової праці також різко зменшились. Це характерно й для жінок, якщо соціальне походження розглядати за класом матері.

Третій розділ «Міжгенераційна освітня мобільність в Україні» присвячений аналізу освітньої нерівності, тенденцій абсолютної і відносної освітньої мобільності з другої половини ХХ ст., коли освіта набула значення соціального ресурсу, важливого не тільки як показник освіченості людини, набуття певного фаху, а й як основний канал соціального відтворення і соціальної мобільності. Доступність освіти для всіх здібних і мотивованих вважається певною мірою засобом втілення принципу рівності можливостей, меритократичності сучасного демократичного суспільства. Доступ до освіти зумовлюється низкою інституційних чинників і, зазвичай, зазнає регулювання з боку держави. Україна не виняток, ані радянська, ані пострадянська.

Протягом другої половини ХХ — початку ХХІ ст. відбувалися суттєві кількісні та якісні зміни інституції освіти та освіченості населення. Повна загальна середня освіта ще в 1960–1970-х рр. стала не лише загальнодоступною, а й обов’язковою. Проте кількість студентів на 10 тис. населення з середини 1960-х до середини 1990-х рр. залишалася достатньо стабільною на рівні близько 170 осіб. Упродовж двадцяти пострадянських років на тлі скорочення чисельності населення країни кількість студентів ВНЗ на 10 тис. населення зростає стрибкоподібно, досягши в окремі роки півтисячної позначки. Відбувається швидка експансія вищої освіти, завдяки чому здійснено перехід від умовно елітної до масової вищої освіти, яка, за досвідом подібних процесів у інших країнах, може сприяти вирівнюванню освітніх можливостей для вихідців з усіх соціальних класів, а може й не вплинути на відношення шансів здобуття освіти.

Інституційні та структурні умови здобуття різних рівнів освіти чоловіками й жінками кожної з п’яти виокремлених когорт суттєво різнились, що детально викладається у тексті розділу. Загальний рівень освіченості населення України значно зріс, порівняно з радянським періодом. Проте серед зайнятих чоловіків і жінок вже на початок 2000-х рр. спостерігалися достатньо високі рівні незбігу між досягнутими ними рівнями освіти та вимогами робочих місць. Зокрема, серед міських працівників сфери обслуговування та торгівлі 40 % мали вищу освіту (повну, базову і неповну разом), а серед міського робітничого класу від кваліфікованих працівників з інструментом до найпростіших професій — третина.

В усіх випадках вимірювання абсолютної освітньої мобільності динаміка індексів дисиміляції має форму вигнутої дугоподібної кривої. Загальна відмінність між освітніми рівнями чоловіків і жінок трьох старших вікових когорт та їхніх батьків поступово зростала, досягши найвищих значень для когорти 1950–1959. Найбільший «освітній розрив» притаманний жінкам цієї когорти, порівняно з матерями. Випадки, коли матір і дочка мали різну освіту (загалом 70 %), більш ніж удвічі перевищують випадки однаковості освітніх рівнів. Серед чоловіків і жінок двох молодших вікових когорт спостерігається зменшення «освітніх розривів» із батьками аж до мінімальних серед усіх значень індексу дисиміляції 25–32 %.

Для виявлення тенденцій міжгенераційної освітньої мобільності за даними таблиць мобільності чоловіків і жінок п’яти вікових когорт також застосовано описані у другому розділі три логлінійні та лог-мультиплікативні моделі, як і до мобільності класової. За результатами оцінок цих моделей можемо стверджувати, що в усіх трьох випадках освітньої мобільності зв’язок між освітою чоловіків і жінок та їхніх батьків і матерів суттєво не змінився впродовж другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Наявний приблизно на середину минулого століття зразок відносних шансів освітньої мобільності у своїй основі залишився таким самим до перших десятиліть незалежності, незважаючи на дві освітні експансії спочатку середньої, а пізніше вищої освіти та цілу низку інституційних заходів, спрямованих на регулювання доступу до вищої освіти за показниками соціального походження протягом радянського періоду. Єдиного напряму посилення чи послаблення зв’язку між освітніми рівнями батьків і дітей від когорти до когорти не зафіксовано. Очевидно, відмінності в абсолютних показниках освітньої мобільності, як і класової, зумовлені переважно структурними чинниками. Навіть якщо за нижню вікову межу чоловіків і жінок взяти 25 років і порівнювати когорти 1955–1964, 1965–1974, 1975–1982 років народження, представники останньої з яких ще більшою мірою могли скористатися можливостями значно розширеного доступу до вищої освіти, режим мобільності залишається незмінним, освітня нерівність не зменшується і з великою ймовірністю можна припустити наявність суттєвих змін у симетричних співвідношеннях шансів.

Порівнявши коливання рівнів відносної класової і освітньої мобільності між послідовними віковими когортами, можна переконатися у їхній загальній подібності, що, очевидно, свідчить про зумовленість коливань класової мобільності змінами у відношеннях шансів здобуття освіти. Найчіткіше це виявляється для представників перших чотирьох вікових когорт, особливо жінок.

Протягом перших десятиліть незалежності інституційне середовище соціальної мобільності змінювалося таким чином, що результат «роботи» інституції освіти — кількість чоловіків і жінок з вищим рівнем освіти — явно випереджав результати «роботи» ринку праці — кількість робочих місць, які потребують застосування досягнутої освіти. При цьому інституція сім’ї, як і раніше, виконувала свою роль класово диференціювати можливості як в процесі здобуття дітьми освіти, так і в процесі досягнення статусів зайнятості та відповідної класової належності. Наявні емпіричні дані уможливлюють припущення, що за формально однакового рівня освіти, зокрема повної вищої, відповідні освіті статуси зайнятості (І–ІІ класи) будуть швидше і легше досяжними для вихідців з цих же класів, аніж для вихідців з класів фізичної праці в тому інституційному середовищі, яке наразі сформувалося в українському суспільстві.

На тлі домінування моделі постійної соціальної рухливості для освітньої мобільності чоловіків і жінок п’яти вікових когорт порівняно з батьками і матерями, в межах кожної когорти окремі співвідношення шансів між вихідцями з різного освітнього середовища суттєво змінювалися, про що свідчать коефіцієнти шансів, розраховані для кожного окремого поєднання освіти батьків і освіти чоловіків та жінок за даними таблиць мобільності для п’яти вікових когорт. Для чоловіків двох наймолодших вікових когорт простежується тенденція до суттєвого вирівнювання шансів на здобуття повної вищої освіти для тих, чиї батьки самі мають повну і неповну вищу освіту. Водночас, і це значно важливіше з погляду динаміки освітньої нерівності, спостерігається значне посилення освітньої нерівності, тобто зменшення шансів здобуття вищої освіти для вихідців із сімей, де батьки мають професійно-технічну освіту, загальну середню і особливо неповну загальну. Для останньої категорії різниця шансів порівняно з синами високоосвічених батьків досягла вже кількох сотень разів.

Різниця у шансах на здобуття вищої освіти між жінками, чиї батьки мають вищу або неповну вищу освіту, також зменшилася для наймолодших жінок. Одначе це не характерно для жінок порівняно з освітою матерів. Як і для чоловіків, посилення освітньої нерівності серед жінок виявляється у зменшенні шансів здобуття вищої освіти для жінок молодших вікових когорт, особливо пострадянської, чиї батьки і матері мають професійно-технічну освіту, загальну середню і неповну загальну. Для останньої категорії жінок (неповна середня освіта батьків) різниця шансів порівняно з дочками високоосвічених батьків також наблизилася до кількох сотень разів.

Наші дані, ймовірно, підтверджують відому в соціології і неодноразово емпірично підтверджену гіпотезу максимально підтримуваної нерівності (MMI), коли від структурно розширених умов здобуття вищої освіти насамперед виграють соціально привілейовані (у нашому випадку вище освічені) прошарки населення. І лише коли відбувається певне насичення, задоволення освітніх потреб вихідців із високоосвічених соціальних категорій, лише тоді збільшуються можливості вихідців із нижчих соціальних прошарків.

Для того, щоб виявити міру залежності рівня освіти чоловіків і жінок п’яти вікових когорт від класу і рівня освіти батьків, використано метод загальної лінійної моделі (General Linear Model (GLM)), який уможливлює поєднання переваг регресійного та дисперсійного аналізів, дозволяючи включити до моделей як незалежні змінні класову належність і освіту батьків.

Результати регресійного аналізу зв’язку між рівнем освіти, здобутої батьками респондентів, та рівнем освіти, здобутої ними самими, спонукають до висновку про існування між цими змінними статистично значущого зв’язку як для чоловіків, так і жінок. При цьому спостерігається поступове зменшення у часі сили такого зв’язку (значень коефіцієнтів b) для вікових когорт 1940–1949 та 1950–1959 з наступним збільшенням, особливо різким для наймолодшої вікової когорти 1970–1979, період здобуття освіти якою припадає на останні радянські роки та перше десятиліття незалежності. Якщо брати останніх за точку відліку, то, образно кажучи, для покоління онуків вплив освіти батьків на рівень їхньої власної став таким самим, як для покоління їхніх бабусь і дідусів, народжених ще в першій половині ХХ ст., хоча для покоління батьків такий вплив значно послабився.

Результати застосування методу загальної лінійної моделі (GLM) для визначення зв’язку між соціальним походженням (рівнем освіти та класовою належністю батьків) чоловіків і жінок п’яти вікових когорт та рівнем здобутої ними освіти загалом підтверджують висновок про поступове послаблення залежності освітньої нерівності від соціального походження упродовж кількох десятиліть радянського періоду, яке у наступний період останнього десятиліття існування СРСР та роки незалежності змінилося суттєвим посиленням залежності освітньої нерівності від соціального походження на тлі здавалося б значно розширених можливостей здобуття усіх рівнів освіти.

Очевидно, сучасна українська держава — основний інституційний актор щодо формування соціальної політики, зокрема й освітньої, не ставить перед собою мету і завдання створення умов рівності освітніх можливостей для дітей різного соціального походження. Навіть на тому рівні, як це вдало чи не вдало відбувалося за радянського періоду. Навпаки, ми є свідками того, як експансія вищої освіти супроводжується поглибленням сегрегації та стратифікації (за доступом і якістю) закладів освіти всіх рівнів, починаючи з дошкільної.

Втрата освітою здатності бути ефективним механізмом селекції і відбору (меритократичності) як у період здобуття освіти, так і надбання статусу зайнятості означає посилення таких функцій для інших чинників (соціальний капітал батьків, мережі неформальних відносин, клановість, неформальні платежі, прямий вплив класу походження на зайнятість і клас належності тощо).

У четвертому розділі «Суб’єктивна соціальна мобільність» розглянуто основні чинники суб’єктивної соціальної мобільності, уявлення індивідів про те, наскільки характеристики їхнього статусу зайнятості у дорослому віці різняться, порівняно зі статусами їхніх батьків, за даними міжнародного дослідження ISSP (Inte
ational
Social Survey Programme) 2009 р. за участі України. На важливості доповнення соціально-стратифікаційних досліджень таким суб’єктивним аспектом соціальної мобільності наголошується не лише тому, що це розширює наші знання про процеси соціальної мобільності загалом. Дослідники припускають, що добре відомі й емпірично підтверджені впливи соціальної мобільності на ставлення і поведінку індивідів опосередковуються їхнім суб’єктивним сприйняттям руху в межах соціальної структури, вірою в те, що вони насправді здійснили висхідний чи низхідний рухи, порівняно з батьками.

Середнє значення оцінки суб’єктивної мобільності для підвибірки респондентів старше 30 років становить 54 бали зі 100 максимальних. Лише один відсоток становить різниця між кількістю індивідів, які максимально високо оцінили статус своєї роботи, порівняно з батьком (9 %), та максимально низько (8 %). Близько третини вважають свій статус не значно, але вищим (30 %). Ще приблизно третина оцінює як однаковий (35 %) і майже кожен п’ятий (18 %) як нижчий, аніж у батька. Отже, переважна більшість респондентів бачать свої заняття як статусно однакові з батьківськими або ж помірно вищі чи нижчі. Середня оцінка чоловіками суб’єктивної мобільності лише на два бали перебільшує відповідну для жінок. Загальна тенденція диференціації за віком така, що чим старша вікова когорта, тим більше значення середніх. На відміну від віку, за рівнем освіти не спостерігається загальної тенденції — чим вищий рівень, тим більше значення оцінки суб’єктивної мобільності. Однак саме вік є цьому причиною. Респонденти, які здобули лише початкову і неповну середню освіту, вище оцінюють свої статуси, порівняно з батьківськими, аніж ті, чиї освітні здобутки завершилися з одержанням атестату про повну середню освіту, а також професійно-технічну. Дещо несподіваною виявилася диференціація середніх значень суб’єктивної мобільності за типом поселення. Загалом сільські мешканці вище оцінюють свої статуси зайнятості, порівняно з батьками, аніж мешканці міст. Вікова структура сільського і міського населення досить подібні, за винятком більшої частки молодих (30–39 років) серед містян. Проте селяни усіх вікових категорій, окрім 40–49-літніх, схильні вище оцінювати здійснену ними мобільність, аніж їхні міські однолітки.

Як і в більшості інших країн, в Україні найбільший вплив на суб’єктивну мобільність чинить реальна міжгенераційна соціальна мобільність зі значенням стандартизованого коефіцієнта 0,324. Слабший, але статистично значущий вплив на суб’єктивну мобільність виявляють ще три незалежні змінні: вік (стандартизований коефіцієнт 0,105), досвід керівництва (0,079) та тип поселення (0,075). Отже, індивіди старшого віку сприймають соціальну дистанцію між ними і батьками як дещо більшу, аніж їхні молодші співгромадяни. Так само наявність досвіду керівництва додає впевненості у тому, що статуси батьків досягнуті й перевершені. Власні статуси, порівняно з батьківськими, загалом оцінюють дещо вище селяни, аніж міські мешканці.

Інші чинники (освіта (кількість років навчання), дохід і ґендерна належність) не виявили статистично значущого впливу на суб’єктивну соціальну мобільність, коли аналізуються відповіді усіх респондентів разом.

Підтвердилося припущення про суттєві відмінності впливу конкретних незалежних змінних на суб’єктивну соціальну мобільність, якщо розглядати чоловіків і жінок окремо. Виявлено також, що респонденти, які вважають, що здійснили соціальну мобільність, порівняно з батьками, схильні вище розташовувати себе на щаблях соціальної ієрархії (стандартизований коефіцієнт 0,091). Проте на відміну від результатів попереднього міжнародного дослідження 1999 року, в Україні, за даними дослідження 2009 року, суб’єктивна соціальна мобільність виявилася не значущим чинником ні для класової самоідентифікації, ні для оцінки заробітної плати як справедливої.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины