Правова модернізація як фактор впливу на сучасні інституціональні структури в умовах глобалізаційних процесів

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь розробки теми дисертаційного дослідження, визначаються мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх апробація, міститься інформація щодо публікацій, структури та обсягу дисертації.

Розділ 1. «Теоретико-методологічні та історико-правові засади дослідження правової модернізації міжнародних інститутів в умовах глобалізації» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Визначення та система міжнародних інститутів» досліджено історико-правові та політико-правові передумови виникнення міжнародних інститутів, проведено теоретико-правовий аналіз їх дефінітивного визначення, особливостей та системи у сучасних умовах глобалізаційних процесів. Визначено конкретно-історичні умови та причинно-наслідкові зв’язки, за наявності яких міжнародним співтовариством було створено розгалужену усталену інституціональну систему для досягнення загального блага держав та народів світу, адже аналізуючи, зокрема, нормативні положення Статуту ООН та історико-політичні передумови створення цієї міжнародної організації, можна припустити гіпотезу концептуального характеру, що в основі її організації та діяльності покладений ліберально-інституціональний підхід до регулювання міжнародних відносин на універсальному рівні, оскільки міжнародні інститути розглядаються ліберальними інституціоналістами як важливий засіб впорядкування міждержавних відносин та забезпечення міжнародної стабільності через міждержавне співробітництво.

Зважаючи на принципово новий характер проблемних питань, що постійно поставали у міждержавних відносинах на різних етапах історичного розвитку, можна констатувати неспроможність різноманітних міждержавних утворень, що виникали з часів Стародавньої Греції по ХІХ ст., забезпечити у належному обсязі повноформатне міждержавне співробітництво, виходячи з комплексу чинників, серед яких слід відзначити такі: а) регіональний характер таких утворень, що виключає реалізацію принципу універсалізму, який є обов’язковою умовою для забезпечення стійкої та ефективної співпраці у всеохоплюючому масштабі, та, відповідно, відсутність міжнародно-правових механізмів реалізації загальних інтересів світового співтовариства, а також недостатнє розуміння наявності таких інтересів як категорії міждержавних відносин та міжнародного права; б) спрямованість їх діяльності виключно на забезпечення національних інтересів окремих держав різними заходами, у тому числі та перш за все – військовими, тобто у відповідності до концепції права сили як основної ідеї «старого» міжнародного права як фундаментальної основи  класичних міжнародних відносин; в) відсутність у таких утворень необхідних ознак міжнародної організації у сучасному розумінні сутності цього базового інституту міжнародних відносин та міжнародного права; г) відсутність міжнародно-правових норм, визнаних на універсальному рівні, що було спричинено недостатнім розвитком міжнародного права та відмінним від сучасного його розумінням на протязі попереднього конкретно-історичного періоду.

Зазначається, що питання про співвідношення понять «міжнародний інститут» та «міжнародна організація» методологічно потребує окремого розгляду із застосуванням широкого міждисциплінарного підходу, адже поняття «міжнародна організація» є категорією міжнародного права, що, як вбачається, означає формально-правову структуру міжнародного інституту, а тому саме у міжнародно-правовому вимірі має бути розглянуто питання про визначення міжнародної організації на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин та їх юридичної регламентації.

 Встановлено, що ООН як універсальний актор загальної компетенції виступає одночасно в якості міжнародного політичного інституту  як суб’єкта міжнародних відносин та міжнародної міжурядової організації як суб’єкта міжнародного права, що не тільки не суперечить один одному, але й підкреслює формалізовану відповідними міжнародно-правовими нормами ліберально-інституціональну природу ООН, враховуючи її цілі та принципи діяльності, що конституюються Статутом ООН та є загальними для всіх суверенних держав як основних політичних акторів у світовій політиці та міжнародних відносинах, побудованих на фундаменті Вестфальської моделі світового порядку.

У підрозділі 1.2. «Поняття та особливості правової модернізації у діяльності сучасних інституціональних структур» досліджено теоретико-правові аспекти процесу правової модернізації та особливості його відображення у діяльності універсальних і регіональних інституціональних структур в умовах сучасних глобалізаційних процесів.

Вивчення суттєвих особливостей правової модернізації на теоретико-методологічному рівні показало, що телеологічний концепт побудови правової держави може розглядатися як первинна теоретична та теоретико-методологічна основа для з’ясування юридичного змісту принципово нового для сучасної науки терміну «правова модернізація».

На підставі аналізу структурних елементів, що пропонується у визначеннях економічної, соціальної, культурної, політичної модернізації різними науковими доктринами, можна зробити загальний висновок про фундаментальне значення категорії «сучасність», «сучасний» у механізмі будь-яких модернізаційних процесів.

Підсумовуючи доктринальні підходи до категорії сучасності, зауважимо, що найбільш правильним тлумаченням сучасності у суспільному (зокрема, правовому) вимірі є її розуміння як відносно однорідної сукупності об’єктивно існуючих на глобальному рівні загальносвітових проблем, викликів, умов, вимог, без реагування та пристосування до яких об’єкт (наприклад, інституціональна структура) втрачає ефективність та здатність до вирішення поставлених завдань. Виходячи з подібного підходу, слід відзначити існування певного комплексу таких чинників на кожному відрізку світової історії, які правильно обмежувати не за хронологічним принципом або відносно певних історичних подій, а виключно згідно з принциповими змінами дійсних реалій та умов на всезагальному (універсальному) рівні, а тому досить актуальною вбачається роль саме універсальних міжнародних інституціональних структур у світовому процесі модернізації у сучасних умовах глобалізації та міждержавної інтеграції. Крім того, необхідно констатувати доцільність переходу модернізаційних процесів з макрорівня (суспільства, країни) на мікрорівень (окремі інституціональні структури), що дозволить успішно вирішувати конкретні завдання в умовах сучасних глобалізаційних процесів без зайвої теоретизації та демагогізації таких процесів, спрямувавши зусилля на досягнення спільних інтересів людства в умовах реальної дійсності сьогодення.

Водночас формально-догматичне праворозуміння, як вбачається, значно суперечить сучасним телеологічним та аксіологічним цінностям правової держави як такої, що базується на принципі верховенства права, а не верховенства закону, у тому числі у специфічній галузі правового регулювання міжнародних відносин та діяльності універсальних міжнародних організації з досягнення певного загального блага держав-членів.

У підрозділі 1.3. «Стан розробки проблеми та методологічний інструментарій дослідження» аналізується монографічна база сучасних досліджень феномену правової модернізації та впливу глобальних трансформацій у праві, політиці, економіці, культурно-духовній сфері на інституціональні структури, а також методологія подальшого наукового пізнання правової модернізації міжнародних інститутів у сучасному світі.

Вказується на ту обставину, що у вітчизняній та зарубіжній правовій, соціологічній, філософській та політологічній науці відсутнє комплексне визначення поняття «правова модернізація» на відміну від великої кількості авторських дефініцій економічної, соціальної, культурної, політичної модернізації (при цьому остання вбачається найближчою за своїм змістом та формами реалізації до правової).

Проте усі вказані сфери суспільних відносин регулюються нормами та інститутами права як найважливішими та найпотужнішими соціальними регуляторами, а тому без осучаснення правових форм життєдіяльності суспільства вбачається неможливим модернізація будь-яких інших існуючих форм.

Як здається, характеризуючи об’єкти правової модернізації у загальному її розумінні, доцільно охоплювати усі форми буття правової матерії у сучасному світі, тобто правові норми, правові інститути, правові відносини, правову політику, правове життя та правозастосовну практику.

У подібному методологічному тлумаченні вбачається, що правовою модернізацією є процес цілеспрямованої діяльності уповноважених суб’єктів з удосконалення, трансформації, реформування правових норм, правових інститутів, правових відносин, правової політики, правового життя, правозастосовної практики з метою підвищення їх ефективності шляхом забезпечення їх відповідності об’єктивним вимогам та умовам сучасності. 

Розділ 2. «Теоретичні аспекти правового статусу універсальних інституціональних структур та їх діяльності у сучасному світі» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальні цілі та принципи універсальних інституціональних структур» зазначається про те, що основні (концептуальні) завдання універсальних міжнародних інститутів складають у загальному методологічному сенсі їх функціональну домінанту, забезпечуючи спрямованість їх практичної діяльності на досягнення двох основних цілей – підтримання міжнародного миру та безпеки на універсальному рівні та забезпечення міжнародного співробітництва як об’єктивної необхідності сучасного глобалізованого етапу розвитку міжнародних відносин й міжнародного права.

У результаті дослідження констатується, що теоретико-методологічні засади діяльності ООН як міжнародного універсального інституту структурно побудовані на діалектичному поєднанні телеологічної (основні цілі), аксіологічної (основні принципи) та функціональної (основні завдання) домінант, які комплексно складають методологічний концепт місця та ролі ООН у сучасному світі як єдиного універсального міжнародного інституту загальної компетенції ліберально-інституціональної природи, що є історично та політично об’єктивованим та нормативно врегульованим інструментом міжнародного співробітництва держав з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, а також найефективнішої співпраці у всіх галузях мирного співіснування у світовому всезагальному масштабі.

Єдиним можливим та бажаним варіантом повної реалізації ліберально-інституціональної телеології ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки є комплексне поєднання докорінної перебудови міждержавних відносин та внутрішньої правової модернізації самих міжнародних інституцій, причому обидва вказані процеси потребують наявності відповідної політичної волі найвпливовіших світових держав, в першу чергу, тих з них, що інституціолізовані юридичними нормами в особливій політико-правовій якості постійних членів РБ ООН, що дозволить світовому співтовариству поступово вийти на рівень функціонування дієвої всезагальної системи колективної безпеки (щонайменше, відносно кола держав, які у повній мірі сприймають та виконують встановлені рівні правила поведінки у світовій політиці і дотримуються відповідних міжнародних режимів загального характеру).

У підрозділі 2.2. «Теоретичні проблеми структури універсальних міжнародних організацій у сучасних умовах (на прикладі ООН)» досліджено міжнародно-правові аспекти організації діяльності ООН, адже автономний інституціональний механізм ООН є необхідним елементом механізму правового впливу цього універсального інституту на міжнародні відносини та світову політику та наділений задля реалізації цілей і завдань ООН нормативною компетенцією, погодженою державами-засновницями в якості єдиного міжнародного режиму оптимального досягнення спільних інтересів, а тому потребує ретельного теоретико-доктринального розгляду з широким застосуванням методу системно-структурного аналізу у контексті визначення політичної ролі ООН у сучасному світі.

Для виконання своїх функцій ООН створює систему власних органів, покладаючи на них певні функції та надаючи відповідні повноваження, що становлять компетенцію таких органів. Статут поділяє органи ООН на головні та допоміжні (п. 2 ст. 7).

Виходячи з подібного розуміння системи ООН, можна назвати окремі елементи такої системи: 1) власне ООН, тобто головні органи ООН та допоміжні органи ООН, зокрема, органи sui generis та інші можливі організаційні форми діяльності ООН, створені на підставі Статуту; 2) міжнародні міжурядові організації, у статусі яких в чинному механізмі діяльності ООН виступають спеціалізовані установи ООН та МАГАТЕ, що діє під егідою ООН. 

Органи ООН можуть створюватися міжнародним договором або шляхом угоди, досягнутої вже в рамках існуючого органу ООН та отримують свої повноваження від погодженої волі держав-членів ООН, що регламентовано її конституюючим актом – Статутом. За обсягом компетенції органи ООН поділяються на органи загальної компетенції, що фактично співпадає з компетенцією ООН в цілому за сферами відповідальності (ГА) та органи спеціальної компетенції, що обмежені розглядом певного кола питань у визначеній сфері. Компетенція органів ООН здійснюється суворо у відповідності до статутних цілей та принципів ООН, а перевищення органом ООН своєї компетенції слід кваліфікувати як порушення Статуту та вважати рішення, прийняті з подібним порушенням, такими, що не мають юридичної сили, оскільки позбавлені необхідного правового підґрунтя.

Виключно важливе місце в системі органів ООН займають головні органи, до яких п. 1 ст. 7 Статуту відносить наступні: ГА, РБ, Економічна та Соціальна Рада (далі: ЕКОСОР), Рада з Опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат.

Встановлено, що при реалізації своєї компетенції головні органи вступають між собою у складні та багатоманітні зв’язки, що основані на різних принципах. Так, правовідносини ГА з ЕКОСОР, Радою з Опіки та Секретаріатом базуються на принципі субординації, у всіх інших випадках – на принципі співпраці та координації дій. Така різниця в підходах пояснюється, в першу чергу, особливостями компетенції, що притаманна тільки конкретному головному органу та специфікою завдань, виконання яких покладається на відповідний головний орган Статутом ООН та Статутом Міжнародного Суду ООН.

У підрозділі 2.3. «Теоретико-правові питання діяльності універсальних міжнародних організацій з налагодження міжнародного співробітництва та вирішення міжнародних конфліктів» здійснено теоретико-методологічний аналіз формату сутності діяльності сучасних інституціональних структур з реалізації телеологічно-функціональної домінанти свого існування в межах універсальної правової дійсності.

Встановлено, що переважна більшість дослідників знаходить консенсус у частині констатації докорінних змін у характері та структурі сучасних збройних конфліктів, сутність яких полягає у збільшенні долі внутрішньодержавних конфліктів замість класичних міждержавних війн. Основними причинами таких внутрішньодержавних конфліктів у сучасному світі виступають крайні форми сепаратизму, націоналізму, релігійного фундаменталізму, проблематика міжнародного тероризму і транснаціональної організованої злочинності, досягнення межі можливостей глобальної екосистеми та обмеженість життєво важливих природних ресурсів, постійне зростання соціально-економічної нерівності на універсальному рівні. 

На доктринальному рівні цілком логічною за нових військово-політичних та політико-правових умов є поява нових концепцій – «індивідуального суверенітету» (захист прав людини має пріоритет по відношенню до суверенітету окремої держави у його класичному визначенні) та «обмеженого суверенітету» (базується на тому факті, що, за характеристикою С. Орджонікідзе, «гуманітарна катастрофа ніколи не буде вважатися виключно внутрішньою справою тієї чи іншої держави і що міжнародне співтовариство не тільки має право, але й зобов’язане рішуче втручатися у подібні гострі гуманітарні кризи (тобто на практиці часто у внутрішні справи суверенних держав) для їх оперативного виправлення»). Ці дві концепції є теоретичним підґрунтям для здійснення «гуманітарної інтервенції», під якою розуміється використання військової сили на території іноземної держави у гуманітарних цілях, виходячи із пріоритету прав людини над принципами невтручання у внутрішні справи держави і незастосування сили у міжнародних відносинах.

Визначено, що практична діяльність міжнародних універсальних інституціональних структур з налагодження міжнародного співробітництва та вирішення міжнародних конфліктів у сучасних умовах глобалізаційних процесів має такі основні загальнотеоретичні політико-правові ознаки: а) основним фактичним напрямом діяльності ООН як міжнародного інституту є підтримання міжнародного миру та безпеки; б) переважною формою практичної реалізації компетенції міжнародних універсальних інституціональних структур щодо підтримання міжнародного миру та безпеки залишається проведення ОПМ, політико-правовий режим яких є неврегульованим і таким, що породжує значну кількість фактичних і юридичних проблем; в) крім забезпечення міжнародного миру та безпеки, універсальні інституціональні структури вирішують низку інших важливих питань всезагального характеру, перш за все у сфері світового соціально-економічного розвитку та забезпечення основних прав людини на універсальному рівні.

Розділ 3. «Правова модернізація універсальних інституціональних структур на сучасному етапі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Глобальні проблеми людства та глобалізаційні процеси як фактор посилення правової модернізації» визначено, що економічна домінанта є однією з найважливіших складових, що обумовлюють зміст та структуру процесу глобалізації у сучасному світі на універсальному рівні, що, у свою чергу, породжує відповідні глобальні проблеми людства, на подолання або пом’якшення яких має бути спрямована діяльність універсальних інституціональних структур, а тому економічний вимір глобалізаційних процесів заслуговує на окремий теоретико-правовий аналіз.

Водночас слід зазначити, що економічна глобалізація за своїм змістом та структурою є настільки складним та неоднозначним процесом, що навіть серед фахівців, які займаються цією проблемою вже багато років, спостерігаються значні розбіжності в позиціях щодо сутності, етапів розвитку, основних чинників, проявів та шляхів розв’язання суперечностей означеного процесу. 

 Водночас, слід зауважити, що глобалізація найтіснішим чином пов’язана зі становленням постіндустріального суспільства. У такому суспільстві вирішальну роль відіграє розвиток не просто сектору послуг, а передусім секторів, пов’язаних із всеосяжною інформатизацією суспільства та продукуванням знань (економіки, що ґрунтується на знаннях). Саме цей тип економічної організації, не пов’язаний із жорсткою географічною локалізацією факторів виробництва, за своїм змістом є таким, що не визнає вузьких національних рамок і об’єктивно потребує глобального економічного простору. Не випадково саме найбільш розвинені країни, які в структурному відношенні увійшли до сфери постіндустріальної економіки, стали на сьогодні основними суб’єктами та рушіями цього процесу.

Як і будь-який складний за своєю структурою процес, глобалізація розвивається під впливом цілої низки чинників, як економічних, так неекономічних: (гео)політичних, ідеологічних, культурологічних, цивілізаційних. Це зумовлює надзвичайну багатоманітність конкретних її проявів і навіть визначає певну роздвоєність цього процесу. З одного боку, він виглядає як об’єктивний процес – результат розвитку продуктивних сил та відповідних їм економічних відносин, а з другого – як суб’єктивний процес, тобто результат певної політики, яка проводиться найбільш потужними країнами – глобальними акторами на світовій арені. У цій роздвоєності приховується фундаментальна внутрішня суперечність глобалізації. За своїм основним економічним змістом тенденція до посилення взаємодії країн та народів світу позитивна і має вести до підвищення загальної (глобальної) ефективності світової економіки, до більш раціонального розподілу ресурсів в глобальному масштабі. Але насправді вона реалізується в конкретній історичній соціально-економічній формі, що слугує інтересам насамперед провідних країн – так званого «золотого мільярда».

Таким чином, аналізуючи сучасні процеси глобалізації та глобальні проблеми людства як фактор посилення ролі правової модернізації сучасних інституціональних структур, можна дійти до таких основних висновків: а) на універсальному рівні міждержавної взаємодії політичний  світ сьогодні роздроблений як ніколи в сучасній історії, але в той же час представляє собою одне ціле саме виходячи з глобалізаційного концепту сучасного світового розвитку; б) основним структурним елементом сучасної глобалізації є економічна глобалізація, яка полягає у радикальній лібералізації світових ринків та значному послабленні економічних кордонів національних держав; в) процеси глобалізації породжують низку глобальних проблем людства, які характеризуються загрозою для всієї планети та неможливістю їх вирішення чи пом’якшення зусиллями окремої держави або регіональної групи держав; г) до найгостріших глобальних проблем людства на сучасному етапі слід віднести: соціально-економічні; екологічні; міжнародний тероризм та транснаціональну злочинність; розповсюдження зброї масового ураження (далі: ЗМУ); д) в умовах існування цілого комплексу глобальних проблем людства має посилюватися роль універсальних інституціональних структур; є) посилення ролі інституціональних структур у вирішенні глобальних проблем людства є неможливим поза глибинної модернізації нормативних основ їх діяльності, інституційного механізму на рівні головних та допоміжних органів, а також практичних аспектів поточної діяльності; ж) виходячи з загального розуміння місця і ролі універсальних інституціональних структур у сучасному світі, основним їх завданням щодо вирішення глобальних проблем людства вбачається забезпечення міждержавної взаємодії та координації зусиль національних держав з метою розробки спільної стратегії та здійснення погоджених дій.

У розділі 3.2. «Проблемні та перспективні питання правової модернізації універсальних інституціональних структур» здійснено спробу доктринальної розробки оптимальної концептуальної, інституційної та нормативної моделі правової модернізації універсальних інституціональних структур у сучасних умовах глобалізації та міждержавної інтеграції.

  Сформульовано концептуальне положення про те, що проблемні питання організації та діяльності універсальних інституціональних структур об’єктивують на сучасному етапі необхідність доктринальної розробки оптимальної концептуальної, інституційної та нормативної моделі правової модернізації досліджуваних суб’єктів правових відносин, що має відповідати принципово новим глобальним загрозам та викликам, забезпечуючи таким чином адаптивність міжнародних організацій до сучасних умов глобалізаційних та інтеграційних процесів.

Ефективність дій ООН, засудженої критиками за схильність до роздумів та аналітики замість практичного вирішення проблем, також залишається під питанням, навіть не дивлячись на те, що на протязі останніх років, як показує гуманітарна діяльність ООН, оперативність і децентралізація дій та персоналу ООН починають переважати над дослідженнями і аналітичною роботою.

Викликає стурбованість також надмірна децентралізація спеціалізованих установ ООН. Маючи власні керівні органи, вони очолюються генеральними директорами, що є практично незалежними від Генерального секретаря ООН. Заснування Адміністративного координаційного комітету, що очолюється Генеральним секретарем ООН, виявилося недостатньо, адже Генеральний секретар за своїм політичним становищем є лише першим серед рівних (primus inter pares), а тому позбавлений реальної влади над генеральними директорами спеціалізованих установ і не може вимагати від них реформування підзвітних їм органів і відомств. На нашу думку, така ситуація має бути виправлена шляхом внесення до Статуту ООН та установчих актів відповідних установ положення про підпорядкованість та підзвітність генеральних директорів спеціалізованих установ ООН Генеральному секретарю ООН, що дозволить скоординувати практичну діяльність спеціалізованих установ на комплексне вирішення глобальних проблем людства як ключового фактору необхідності посилення політичної ролі ООН у сучасному світі.

Варто зазначити, що Генеральні секретарі ООН різних періодів у контексті адміністративного реформування намагалися переважно вирішити дві проблеми, що на протязі десятиріч збільшували бюрократичний апарат Секретаріату: значний ріст адміністративних структур та збільшення кількості постів високого рангу до кількох десятків (наприклад, існування посади заступника Генерального секретаря наряду з постом віце-Генерального секретаря). Так, наприклад, через декілька тижнів після вступу на посаду Б. Бутрос-Галі оголосив про реструктуризацію Секретаріату ООН шляхом ліквідації та злиття деяких відділів, а також скасування п’ятнадцяти постів високого рангу, однак низкою призначень нових чиновників високого рангу він швидко нівелював весь позитивний ефект від початих реформ

Акцентується на тому, що реформа ООН не може бути одноразовим актом, а має проходити як поступовий процес, що не підриває чинні основи її діяльності, адже, по суті, ООН на сучасному етапі є унікальною міжнародною організацією, яка спроможна комплексно та ефективно вирішувати глобальні проблеми на основі відповідних норм міжнародного права та широкого загального політичного консенсусу світових акторів щодо вирішення найважливіших глобальних проблем шляхом використання спільного інструментарію та спільних концептуальних підходів задля вдалої реалізації цієї необхідної мети.

Водночас правова модернізація ООН має стати концептуальним прикладом комплексної правової модернізації інституціональних структур на універсальному та регіональному рівнях у сучасних умовах глобалізації та міждержавної інтеграції, при цьому будь-які трансформаційні перетворення можуть вирішити завдання щодо підвищення адаптивності інституту до сучасних глобалізаційних процесів виключно за умови відповідності основним модернізаційним критеріям та спрямованості на досягнення загального блага суб’єктів інституціональної структури через затвердження ідеї справедливості та принципу верховенства права.