| Краткое содержание: | 11. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.
Розділ 1 «Історія становлення та розвитку Верховного Суду України та його статус в системі судів загальної юрисдикції» складається з двох підрозділів.
» присвячений історичному розвитку законодавства та судової системи України, становленню та розвитку Верховного Суду України в історії кримінального судочинства відповідно до етапів її існування: – період перебування України у складі Російської імперії; – період перебування у складі Радянського Союзу; – період, пов’язаний з набуттям Україною незалежності.
Історія найвищого судового органу нашої країни унікальна, адже йому довелося діяти не лише у різних століттях і навіть тисячоліттях, а й у різних державах як за назвою, так і за суттю – з різними ідеологічними надбудовами, економічними підвалинами й, зрозуміло ж, з неоднаковими правовими системами. Це означало упродовж десятків років вершити суд серед народу з різним правовим менталітетом та рівнем правосвідомості. Проблема поглиблювалася ще тим, що серед людей, котрі, набували тоді статус судді, було зовсім небагато юристів-професіоналів.
На думку дисертанта становлення Верховного Суду України відбувалось переважно під впливом правової системи тих держав, до складу яких входила Україна.
» зосереджено увагу на вивчені й теоретичному аналізі статусу Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції
Автором зазначається, що суттєве обмеження повноважень Верховного Суду України, яке зроблене Законом «Про судоустрій і статус суддів» та конкретизоване у відповідних статтях Кримінального процесуального кодексу, позбавляють його процесуальних можливостей з виконання своєї конституційної функції по перегляду рішень нижчих судів. Це дало можливість дійти висновку, що фактичне процесуальне положення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ на стадії перегляду судових рішень ставить його вище ніж Верховний Суд України, що суперечить положенням Конституції України.
На це вказують і результати опитування, відповідно до яких 119 (55,6 %) респондентів вважають, що після прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд втратив статус найвищого судового органу держави. При цьому, 15 (7,01%) опитаних вважають, що Верховний Суд є найвищим судовим органом лише юридично, а фактично, в частині здійснення судочинства, він залежний від вищих спеціалізованих судів, а організаційно від Державної судової адміністрації, Вищої ради юстиції тощо.
Створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ не є логічним завершенням судової реформи. Комплекс його повноважень при розгляді матеріалів кримінального провадження треба гармонізувати з положеннями Конституції України щодо статусу Верховного Суду України як найвищої судової інстанції. Дисертант пропонує провести детальне розмежування повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ та передати до компетенції першого повторну касацію. Віднесення цього інституту до повноважень Верховного Суду України, тобто надання йому можливості перегляду матеріалів кримінального провадження (кримінальних справ) як з боку правильного застосування процесуальних норм, так і матеріальних, збалансувало б судову систему України.
Формулюється висновок про те, що перегляд судових рішень Верховним Судом України слід вважати самостійною стадією кримінального процесу. Вона є контролюючою відносно стадій досудового розслідування, судового розгляду, апеляційного та касаційного проваджень, перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, має своєрідну процесуальну форму, коло суб’єктів, специфічні кримінально-процесуальні правовідносини й підсумкові процесуальні рішення.
складається з двох підрозділів.
15. У підрозділі 2.1. «Підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України» проаналізовано підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили.
Згідно Конституції України за Верховним Судом України закріплено статус найвищої судової установи. Але, ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» практично виключає участь Верховного Суду України при перегляді переважної більшості матеріалів кримінального провадження. До суттєвих повноважень у сфері кримінального судочинства тільки можна віднести перегляд справ з підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Аналіз законодавства показує, що при перегляді судових рішень Верховний Суд України компетентний реагувати винятково на порушення під час розгляду судових справ тільки судом касаційної інстанції і встановлювати або спростовувати при цьому лише неоднаковість застосування норм матеріального права. Така легально обмежена компетенція найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції призводить до того, що справи, які не розглядалися, приміром, Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ, залишаються поза межами правового реагування найвищої судової інстанції. А це, у свою чергу, створює умови при яких Верховний Суд України позбавлений реальної можливості виправляти помилки місцевих та апеляційних судів.
З метою підвищення рівня захисту прав учасників судового процесу дисертантом вноситься пропозиція віднести до повноважень Верховного Суду України перегляд рішень вищих спеціалізованих судів з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права. У зв’язку з цим здобувач пропонує п. 1 ч. 2 ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» викласти у наступній редакції: «1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального або процесуального права у подібних правовідносинах у порядку передбаченому процесуальним законом». Також пропонується п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК України викласти у наступній редакції: «Неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно-небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), або норм кримінально-процесуального закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень».
Європейський суд дійшов висновку, що причина затримок у виконанні остаточних рішень національних судів полягає в існуванні низки різних порушень у правовій системі України. Він констатував, що Україна досі не спромоглася вжити заходів для покращення ситуації, незважаючи на значну й послідовну практику Суду з вирішення таких справ. Здобувач узагальнив основні проблеми застосування практики Європейського суду та звів їх до наступного: а) неоднозначність регулювання застосування практики Суду на законодавчому рівні; б) відсутність координації з боку органів державної, зокрема, судової влади щодо питання застосування практики Суду; в) необхідність вироблення для суддів певних інструкцій з метою їхньої обізнаності щодо діяльності Суду.
» розглядається коло суб’єктів, строки та особливості подання заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах Верховним Судом України.
Обмеження зазначеними в законі строками перегляду Верховним Судом України виправдувальних вироків, ухвал про закриття справи або інших судових рішень з метою погіршити становище засудженого з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК України, на думку дисертанта, є однією з істотних процесуальних гарантій для виправданих і засуджених, а також осіб, справи щодо яких закриті й допускається лише протягом установлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК України), але не пізніше одного року з дня постановлення такого судового рішення.
Дисертантом аргументується необхідність вдосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо внесення змін, які б виключали позбавлення права громадян на перегляд судових рішень лише за ознакою (чи помилкового твердження про це) наявності у них психічної хвороби чи тимчасового розладу психічної діяльності. Автор вказує, що не можна виходити з ідеального припущення, що захисником обов’язково будуть вжиті всі законні заходи, а тому необхідно надати право на перегляд судових рішень особі, щодо якої розглядалась справа про застосування примусових заходів медичного характеру. До такої ж думки схиляються й 101 (47,2%) опитаних суддів місцевих, апеляційних та вищих судів. У зв’язку з цим, запропоновано п. 5 ст. 425 КПК України доповнити такими словами: «…та особа щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного характеру».
Дисертант стверджує, що залишилась невирішеною проблема щодо поновлення прав потерпілому, якщо судом буде ухвалено виправдувальний вирок щодо не доведення вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення. За даних обставин виникає необхідність подальшого кримінального провадження з метою встановлення особи, що вчинила злочин. У зв’язку з цім, пропонується доповнити ст. 373 КПК України частиною другою такого змісту: «Якщо при ухваленні виправдувального вироку у зв’язку із не доведеністю, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим залишається не виявленою особа, яка вчинила цей злочин, суд після набрання вироком законної сили виносить ухвалу про направлення справи прокурору для вжиття заходів до встановлення особи, винної у вчиненні цього кримінального правопорушення».
Заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом вправі подати особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Здобувач зазначає, що у даному випадку, щоб мати можливість звернутись до Верховного Суду України за вказаною підставою, треба щоб справа була розглянута Європейським судом з прав людини. Це, в свою чергу, створює для громадян додаткові труднощі у доступі до правосуддя, тобто Верховний Суд України перетворився, нажаль, у «почесний», віддалений від людини орган.
На підставі ретельного дослідження чинного законодавства та висловлених у науці кримінального процесу точок зору (О. В. Абрамов, І. Л. Петрухін, Н. М. Суханова) в роботі обґрунтовується висновок про те, що у структурі поняття «підстави виправдання» можна виокремити два обов’язкових аспекти, а саме: 1) наявність передбачених законом умов, при яких суддя повинен ухвалити виправдувальний вирок; 2) встановлення у судовому засіданні фактичних даних, що відповідають визначеним законом умовам ухвалення виправдувального вироку. На думку здобувача, підстави виправдання – це відповідність сукупності фактичних обставин, встановлених під час судового провадження, одній із умов ухвалення виправдувального вироку, визначеної кримінально-процесуальним законом.
Автором аналізується перелік документів, які необхідно подати разом із заявою про перегляд судового рішення Верховним судом України, а саме: копії заяви відповідно до кількості учасників процесу (за винятком випадку, коли заява подається особою, щодо якої застосовано запобіжний захід тримання під вартою); копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву; копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, якщо заява про перегляд судових рішень подається на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК України; копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява про перегляд судових рішень подається на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК України.
16. Розділ 3 «Підготовка та розгляд справи Верховним Судом України» складається з двох підрозділів.
17. У підрозділі 3.1. «Підготовка справи до розгляду у Верховному Суді України» йдеться про процесуальний порядок допуску справи до судового провадження.
Дисертант доводить, що одним із головних недоліків є те, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ вирішує питання про допуск справи до провадження у Верховному Суді України. За чинним КПК України це питання вирішується колегією у складі п’яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Дана колегія формується без участі суддів, що прийняли рішення, яке оскаржується. В той же час, 131 (61,2 %) опитаних респондентів відзначили, що дане питання має бути віднесено до компетенції Верховного Суду України. У зв’язку з цим здобувач пропонує виключити з ч. 3 ст. 451 КПК України речення: «Ухвала про допуск справи до провадження разом із самою заявою про перегляд судового рішення та доданими до неї документами надсилається до Верховного Суду України протягом п’яти днів з дня її постановлення».
» досліджуються особливості розгляду справи Верховним Судом України.
На підставі аналізу чинного законодавства, вивчення літературних джерел здобувач підтримує висловлену у теорії кримінального процесу позицію щодо офіційного включення прецеденту до системи джерел українського права (Т. В. Апарову, Л. А. Луця, О. Стрельцову). Це означає – дати суддям можливість офіційно посилатися в своїх рішеннях на прецедент Верховного Суду або на прецедент вищих інстанцій спеціалізованих судів.
На думку дисертанта, відтепер рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України. Автор вказує на те, що в Україні діє національний прецедент у формі постанов Верховного Суду відповідно до ст. 458 КПК України. Дану точку зору підтримують 103 (48,1%) опитаних суддів місцевих, апеляційних та вищих судів. У зв’язку з цим, маємо констатувати, що судовий прецедент, звичайно, не може замінити глибокий об’єктивний підхід судді до кожної конкретної справи. Він буде лише основою, керівним началом, а отже – сприятиме більш оперативному реагуванню на ту чи іншу ситуацію. |
