ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА МІЖНАРОДНОЇ ПРАВОТВОРЧОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв'язок із науковими планами та темами, мету та задачі дослідження, об'єкт та предмет, описано методи дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, їх апробацію, наведено дані про публікації, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 «Феноменологічні основи співвідношення національної та міжнародної правотворчості» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню поняття та ознак національної і міжнародної правотворчості, факторів, сутності та природи національної і міжнародної правотворчості,  їх принципів та функціонального призначення.

У підрозділі 1.1 «Поняття та ознаки національної і міжнародної правотворчості» визначено методологічні засади дослідження. Сформульовано поняття та ознаки національної і міжнародної правотворчості. Досліджено багатоаспектні погляди науковців на розуміння поняття правотворчості в цілому. Звернено увагу на відсутність досліджень поняття національної і міжнародної правотворчості як окремих різновидів правотворчості.

Констатовано необхідність аналізу існуючих в юридичній літературі поглядів на поняття правотворчості як самостійної правової категорії, що є підґрунтям для визначення поняття та характерних ознак національної і міжнародної правотворчості як окремих різновидів правотворчості. Акцентовано увагу на тому, що національна і міжнародна правотворчість - це окремі різновиди правотворчості, складні, самостійні юридичні категорії з властивими лише їм ознаками та проявами на національному і міжнародному рівнях.

Запропоновано авторське визначення поняття національної правотворчості: національна правотворчість – це діяльність спеціально уповноважених суб’єктів із обов’язковою участю інститутів громадянського суспільства, спрямована на виявлення і вивчення особливостей суспільних відносин, які потребують правового регулювання, прийняття та введення в дію норм національного права, регулятивна дія яких поширюється на територію певної держави та її громадян, відображає внутрішню політику держави та стан розбудови громадянського суспільства. Удосконалено поняття міжнародної правотворчості як творчої, ініціативної діяльності суб’єктів міжнародного права, спрямованої на формування норм міжнародного права шляхом узгодження міжнародних інтересів, результатом якої є прийняття міжнародного документа, що вміщує міжнародно-правові норми та відображає зовнішню політику держави, враховує функціональне призначення міжнародних організацій.

Виокремлено систему ознак національної та міжнародної правотворчості, яка надає змогу встановити їх категоріальність та відображає особливості формування норм національного та міжнародного права: 1) діяльність, що здійснюється компетентними суб’єктами як безпосередньо, так і в порядку делегування повноважень та за участі інститутів громадянського суспільства; 2) діяльність, що відображає рівень розвитку суспільних відносин та їх кон’юнктуру на національному і міжнародному рівнях; 3) діяльність, що відображає об’єктивні потреби та інтереси суспільства; 4) діяльність, що здійснюється в чітко визначених сферах; 5) діяльність, яка має чітко визначену правову основу; 6) діяльність, що має послідовний, цілеспрямований та результативний характер; 7) діяльність, що характеризується значним ступенем інституційності (структурованості); 8) діяльність заснована на науковому, методичному та технічному підґрунті; 9) діяльність, що відображає внутрішню (національна правотворчість) та зовнішню (міжнародна правотворчість) політику держав та функціональне призначення міжнародних організацій.

Підрозділ 1.2 «Природа, сутність та значення національної і міжнародної правотворчості» присвячений дослідженню факторів національної та міжнародної правотворчості, які надають змогу визначити аспекти та складові природи цих правових інститутів. З’ясовано сутність національної та міжнародної правотворчості як наукових категорій. Досліджено співвідношення явищ національної та міжнародної правотворчості, виокремлено спільність та відмінність їх аспектів, звернено увагу на позитивний аспект взаємодії національної та міжнародної правотворчості.

Обґрунтовано важливість дослідження факторів національної та міжнародної правотворчості в контексті аналізу поглядів науковців на зміст та систему факторів правотворчості в цілому. Зазначено, що доцільно виокремити: 1) об’єктивні фактори національної та міжнародної правотворчості, які зумовлюють творення норм національного та міжнародного права, виходячи із реальної соціальної дійсності, прогресу суспільства, стану міжнародних відносин та перспектив їх розвитку, різноманітних потреб та інтересів соціальних груп; 2) суб’єктивні фактори національної та міжнародної правотворчості, що відображають свідомість, внутрішні мотиви та переконання (ставлення) суб’єктів національної та міжнародної правотворчості до творення норм національного та міжнародного права; 3) спеціально-юридичні фактори національної та міжнародної правотворчості, що визначають процесуальні основи та порядок здійснення національної і міжнародної правотворчості.

Природу національної правотворчості також обумовлюють фактори, що відображають внутрішній стан та розвиток держави, потреби її громадян. Природу міжнародної правотворчості та віднесення її до міжнародної сфери обумовлює стан міжнародної (світової) політики, економіки та інших важливих сфер, що потребують правової регламентації.

         Зауважено, що основними спільними аспектами є те, що національна і міжнародна правотворчість є правовими інститутами, що існують в єдиному правовому просторі; динамічними категоріями, тому що залежать від закономірностей розвитку суспільних відносин, рівня соціального прогресу; соціальними інститутами, оскільки здійснюються не лише в правовій сфері, а зумовлені об’єктивними факторами, що походять від соціальних потреб суспільства; складними інституційними категоріями, що виявляється у їх внутрішньому та зовнішньому аспектах (внутрішній аспект передбачає складну будову національної та міжнародної правотворчості, що включає об’єкт, суб’єкт, діяльність та результат, а зовнішній аспект виявляється у результатах діяльності, а саме: концепція, проект та нормативно–правовий акт чи міжнародний документ); цілеспрямованими явищами, результатом здійснення яких є формування адекватних рівню розвитку суспільних відносин норм права. Основними відмінними аспектами національної та міжнародної правотворчості є предмет, сфера здійснення і результат національної та міжнародної правотворчості; кількість суб’єктів та їх волевиявлення; правове регулювання національної та міжнародної правотворчості.

У підрозділі 1.3 «Принципи та функціональне призначення національної і міжнародної правотворчої діяльності» виокремлено та досліджено зміст принципів національної та міжнародної правотворчості, особливості функціонального призначення національної та міжнародної правотворчості, виокремлено та охарактеризовано їх види.

Наголошено на теоретичному та практичному значенні дослідження принципів національної та міжнародної правотворчості. Їх дотримання є гарантією та запорукою формування якісного національного законодавства держави та міжнародного права. Зокрема, виходячи з розуміння природи національної та міжнародної правотворчості, запропоновано виокремити загальні та спеціальні принципи національної та міжнародної правотворчості. Загальні принципи визначають особливості здійснення національної та міжнародної правотворчості. До них належать принципи демократизму, гуманізму, гласності, законності, наукової обґрунтованості, професіоналізму, оперативності, процедурності. Спеціальні принципи конкретизують і розширюють зміст загальних принципів та характеризують специфіку формування норм національного та міжнародного права. Відповідно до спеціальних принципів національної правотворчості віднесено принципи врахування національних інтересів, досконалості та лаконічності викладу нормативно-правових актів, врахування досвіду іноземних держав у процесі формування національного законодавства, відповідності потребам суспільства, результативності, відповідальності. До спеціальних принципів міжнародної правотворчості належать принципи універсальності, знаходження компромісу.

Обґрунтовано, що функціональне призначення національної та міжнародної правотворчості забезпечує: творення нових норм національного та міжнародного права, оновлює національне законодавство та міжнародну правову базу і, таким чином, оптимізує правове регулювання та знаходження компромісу між інтересами різних соціальних груп суспільства на національному рівні, а також узгодження правових, економічних, політичних інтересів між державами; процес взаємодії норм національного та міжнародного права шляхом їх гармонізації; стабільність національного законодавства та міжнародної правової бази.

З’ясування особливостей національної та міжнародної правотворчості дало змогу виокремити такі функції національної та міжнародної правотворчості: 1) первинного регулювання суспільних відносин на національному та міжнародному рівнях; 2) оновлення нормативної бази на національному та міжнародному рівнях; 3) пізнавальну функцію національної та міжнародної правотворчості; 4) ліквідації прогалин у національному та міжнародному праві; 5) планування, прогнозування національної та міжнародної правотворчості; 6) забезпечення балансу в національній та міжнародній правотворчості; 7) критично–аналітичну функцію національної та міжнародної правотворчості; 8) функцію консенсуальності; 9) гармонізації національної та міжнародної правотворчості.       

         Розділ 2 «Суб’єктні та процесуальні засади співвідношення національної та міжнародної правотворчості» складається з двох підрозділів, в яких досліджено особливості поняття, ознак та статусу суб’єктів національної та міжнародної правотворчості, які забезпечують формування норм національного та міжнародного права, з’ясовано процесуальні аспекти здійснення національної і міжнародної правотворчості.

         У підрозділі 2.1 «Суб’єкти національної та міжнародної правотворчості» досліджено погляди вчених на розмежування суб’єктів та учасників правотворчої діяльності, на основі чого здобувачем з’ясовано, що: 1) суб’єкти правотворчості є ширшою категорією та включають учасників правотворчості; 2) до суб’єктів національної та міжнародної правотворчості відносять осіб, які мають пряме відношення (уповноважені державою або мають статус, що визначається як внутрішнім законодавством, так і нормами міжнародного права) до формування та надання юридичної сили нормам національного та міжнародного права. Обґрунтовано спільну сутнісну природу суб’єктів національної і міжнародної правотворчості та визначено такі їх ознаки: 1) суб’єкти, які мають офіційний характер; 2) суб’єкти, діяльність яких засновується на нормах права; 3) суб’єкти, які здійснюють свою діяльність у чітко визначених процедурних формах; 4) суб’єкти, діяльність яких має чітко визначені сфери здійснення; 5) суб’єкти, які мають цілеспрямований характер діяльності; 6) суб’єкти, які характеризуються необхідним рівнем професійності та науковості; 7) суб’єкти, які мають як одноособовий, так і колегіальний характер; 8) суб’єкти, які володіють необхідною правоздатністю та дієздатністю; 9) суб’єкти, які мають ініціативний характер діяльності.

Запропоновано авторське узагальнене розуміння поняття суб’єктів національної правотворчості як уповноважених осіб, що характеризуються офіційністю, професійністю, цілеспрямованістю, одноособовістю, які мають чітко визначений перелік повноважень та спрямовують свою діяльність на формування норм національного права. Суб’єкти міжнародної правотворчості – це компетентні органи, характерними ознаками яких є: ініціативність, офіційність, цілеспрямованість, колегіальність. Вони відповідно до міжнародно-правового статусу володіють характерними особливостями, що дають їм можливість бути повноправними учасниками міжнародних відносин і брати безпосередню участь у формуванні норм міжнародного права.

Підрозділ 2.2 «Стадійні засади формування міжнародного та національного права» присвячено дослідженню основних процесуальних аспектів формування норм національного та міжнародного права. З метою більш змістовного дослідження процесу формування норм національного та міжнародного права запропоновано авторське визначення національного та міжнародного правотворчих процесів. Національний правотворчий процес – це юридично регламентовані процедури діяльності уповноважених суб’єктів, що складаються з обов’язкових, послідовних, цілеспрямованих, юридично значимих дій, спрямованих на творення, зміну або відміну норм національного права. Міжнародний правотворчий процес являє собою сукупність послідовних дій суб’єктів міжнародної правотворчості, що закріплені в міжнародних юридичних документах та направлені на творення норм міжнародного права. Узагальнено сутнісні аспекти стадій національного та міжнародного правотворчих процесів: 1) вони є складною динамічною категорією; 2) зміст стадій правотворчого процесу складає логічна сукупність дій; 3) мають двохаспектний характер; 4) стадії правотворчого процесу надають йому упорядкованого, послідовного та змістовного характеру; 5) стадії правотворчого процесу мають завершений характер; 6) стадії національного та міжнародного правотворчого процесів залежать від здійснення певних дій компетентними суб’єктами; 7) стадії національного та міжнародного правотворчого процесів мають результативний характер. У результаті аналізу змісту національного та міжнародного правотворчих процесів визначено їх спільні та відмінні аспекти.

Розділ 3 «Практичні основи здійснення національної та міжнародної правотворчості: порівняльний аспект» складається з трьох підрозділів, в яких досліджено особливості якості та гармонізованості норм національного та міжнародного права, тенденції розвитку та шляхи вдосконалення національної та міжнародної правотворчості в Україні.

У підрозділі 3.1 «Якість та гармонізованість національного і міжнародного права як результату правотворчої діяльності» визначено необхідність дослідження специфіки якості та гармонізованості норм національного та міжнародного права як однієї з умов формування ефективної національної та міжнародної правової бази.

Змістовне дослідження та узагальнення поглядів учених на виокремлення критеріїв якості норм права дозволило здобувачу визначити два види вимог якості норм національного та міжнародного права. Перший із них складається з сукупності критеріїв, що відображають особливості формування змісту юридичних документів, а інший – із системи вимог до технічного внутрішнього і зовнішнього оформлення юридичних документів. До першого виду належить вимога щодо дотримання основних принципів національної та міжнародної правотворчості, яку складають такі критерії якості норм національного та міжнародного права: 1) відповідність змісту норми національного та міжнародного права суспільним відносинам, що виникають всередині держави, та міжнародним відносинам; 2) правильне формальне відображення змісту норм права; 3) планування та наукова обґрунтованість творення норм національного та міжнародного права; 4) відповідність підзаконних нормативно–правових актів та законів нормам, принципам та стандартам міжнародного права; 5) обов’язкова наявність механізму реалізації норм національного та міжнародного права.

Правила юридичної техніки як друга вимога якості норм національного та міжнародного права відображають особливості технічного внутрішнього і зовнішнього оформлення юридичного документа і забезпечують виконання таких критеріїв: 1) відповідність нормативно-правового акта чи міжнародного юридичного документа основним принципам та напрямам логічної побудови змісту нормативних положень і їх структури; 2) дотримання стилю викладення матеріалу нормативно-правового акта чи міжнародного документа; 3) дотримання правил, що висуваються до їх структури та реквізитів.

Акцентується увага на необхідності дослідження гармонізації як необхідної складової, що забезпечує взаємоузгодженість та відповідність норм національного права нормам міжнародного права. Встановлено, що якість та гармонізованість норм національного та міжнародного права є важливими передумовами стабільності та правопорядку в окремій державі і міжнародній спільноті; якісні особливості норм національного та міжнародного права залежать від дотримання правил та вимог юридичної техніки; комплексне врахування вимог та правил юридичної техніки унеможливить появу прогалин, колізій та суперечностей у праві, недосконалого законодавства держави.

               У підрозділі 3.2 «Правове, організаційне та кадрове забезпечення національної та міжнародної правотворчості» увагу зосереджено на необхідності дослідження забезпечення національної та міжнародної правотворчості в контексті з’ясування особливостей правового, організаційного та кадрового аспектів, що гарантують належність та налагодженість механізму творення норм національного та міжнародного права. Визначено три рівні правового забезпечення національної правотворчості, а саме: конституційний, законодавчий та підзаконний.  

            Здобувач визначив такі особливості правового забезпечення міжнародної правотворчості: 1) правове забезпечення міжнародної правотворчості здійснюється на двох рівнях – національному та міжнародному; 2) відсутність єдиного міжнародного юридичного документа щодо правового забезпечення міжнародної правотворчості, що зумовлено складністю міжнародних, міждержавних зв’язків та співробітництва, а також наявність значної кількості міжнародних організацій та їх інституційних органів; 3) правове забезпечення міжнародної правотворчості здійснюється на основі міжнародних юридичних документів, що розробляються якоюсь однією конкретною міжнародною організацією відповідно до сфери її діяльності; 4) зміст нормативних положень, що здійснюють правове забезпечення міжнародної правотворчості, має узагальнений та уніфікований характер.

            Запропоновано та охарактеризовано складові організаційного забезпечення національної та міжнародної правотворчості: інформаційно–аналітичний, матеріальний, технічний аспекти. За результатами дослідження кадрового забезпечення національної та міжнародної правотворчості акцентовано увагу на необхідності врахування людського ресурсу як на фізичному, так і на інтелектуальному рівнях під час формування норм національного та міжнародного права. Тому визначено такий склад кадрового забезпечення: 1) особи (суб’єкти), які приймають рішення про початок національної та міжнародної правотворчої роботи та визначають план робіт над проектом юридичного документа; 2) особи (суб’єкти), які залучаються до роботи суб’єктами національної та міжнародної правотворчості і здійснюють дії, пов’язані з об’єктивним, точним, чітким, логічним формулюванням норм національного та міжнародного права; 3) особи (суб’єкти), які забезпечують процес формування норм національного та міжнародного права в контексті їх технічного оформлення (набрання тексту, друк, розповсюдження) від прийняття рішення до набрання законної сили юридичним документом. 

У підрозділі 3.3 «Тенденції розвитку та шляхи вдосконалення національної і міжнародної правотворчості в Україні» розкрито особливості національної та міжнародної правотворчості, що характеризують їх як явища змінного та динамічного характеру, а тому здатні змінюватися, вдосконалюватися залежно від дії та змін факторів, що на них впливають. До таких тенденцій розвитку національної та міжнародної правотворчості належать: 1) інтенсифікація національної та міжнародної правотворчості; 2) посилення взаємодії національної і міжнародної правотворчості; 3) розширення та поглиблення сфер правового регулювання національної та міжнародної правотворчості; 4) стандартизація та уніфікація результатів національної та міжнародної правотворчості; 5) зміна та вдосконалення правил правотворчої техніки; 6) демократизація національної та міжнародної правотворчості; 7) посилення наукового забезпечення та дотримання традицій національної та міжнародної правотворчості; 8) урахування правотворчого досвіду іноземних держав; 9) посилення ролі міжнародної правотворчості; 10) модернізація національної та міжнародної правотворчості.

Охарактеризувавши національну та міжнародну правотворчість, здобувач визначив та обґрунтував зміст шляхів удосконалення процесу формування норм національного та міжнародного права.