ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ПРОГРАМИ (ПЕРЕДАЧІ) ОРГАНІЗАЦІЙ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРАВ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ПРОГРАМИ (ПЕРЕДАЧІ) ОРГАНІЗАЦІЙ МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи; окреслено предмет та об’єкт дисертації; сформульовано мету і задачі дослідження та охарактеризовано методологічну та емпіричну бази; висвітлено положення, що становлять наукову новизну; визначено практичне значення одержаних результатів та апробацію результатів дослідження, а також наведено інформацію про публікації.

Розділ 1 «Теоретичні засади дослідження цивільно-правової охорони прав організацій мовлення» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Характеристика національного регулювання відносин у сфері суміжних прав організацій мовлення» критично проаналізовано положення законодавства України у сфері охорони прав організацій мовлення, на підставі чого окреслено проблематику вдосконалення нормативного регулювання.

З’ясовано, що за своїм правовим змістом законодавство у досліджуваній сфері відносин становить сукупність нормативно-правових актів, які забезпе­чують регулювання відносин, що виникають з приводу створення, використання і захисту прав організацій мовлення на свої програми (передачі).

Використовуючи методи аналізу та синтезу, класифіковано нормативно-правові акти за рівнем їх правового значення для сфери охорони суміжних прав організацій мовлення на основний та допоміжний рівні.

Проведений аналіз стану врегульованості відносин з приводу охорони прав організацій мовлення на програми (передачі) свідчить, що чинне законодавство в окресленій сфері відносин загалом віддзеркалює ті перетворення, що відбува­ються у світовій спільноті. Водночас, існуючий механізм правового регулювання досліджуваного суб’єкта має численні недоліки та прогалини. У зв’язку з цим, виокремлено конкретні завдання, що стоять перед законодавцем: існує нагальна потреба кардинального перегляду дефінітивного апарату та обсягу прав, нада­ного організаціям мовлення, для приведення їх у відповідність із сучасними тен­денціями розвитку новітніх технологій; потребують удосконалення і більш дета­лізованого регулювання мережеве, кабельне, супутникове та мобільне мовлення; у законодавстві варто визначити статус організацій мовлення в Інтернеті.

Встановлено, що одним з важливих векторів законотворчої роботи є приведення чинного законодавства України про суміжні права організацій мовлення у відповідність до права ЄС. При цьому наголошується, що доцільно не просто абстрактно копіювати запозичені правові конструкції – у процесі адаптації важливо враховувати специфіку української правової системи.

У підрозділі 1.2 «Основні аспекти міжнародно-правової охорони прав органі­зацій мовлення» розглянуто основні елементи системи міжнародної охорони суміжних прав організацій мовлення. Підрозділ схематично диференційовано на декілька сегментів: універсальне співробітництво; міжнародні установи у сфері охорони прав організацій мовлення – ВОІВ та СОТ; регіональне співробітницт­во; ЄС та нормотворчість. У роботі критично проаналізовано положення Римської конвенції, Брюссельської конвенції, Угоди ТРІПС, низки Європейських конвенцій, регіональних угод та директив, які тією чи іншою мірою регулюють питання суміжних прав організацій мовлення. В результаті, узагальнено пробле­матику розвитку правового регулювання досліджуваних відносин на міжна­родному рівні та запропоновано конкретні шляхи подолання назрілих проблем.

Встановлено, що наріжним каменем міжнародної системи охорони у цій галузі залишається Римська конвенція. Дисертантка зазначає, що невід’ємним елементом міжнародної системи охорони права інтелектуальної власності є міжнародні організації: у світовому масштабі такими інституціями є ВОІВ та СОТ; регіональне співробітництво протікає в рамках регіональних інтеграційних об’єднань таких як ЄС і СНД. Окремо серед джерел виділено директиви ЄС. При цьому констатується, що право ЄС забезпечує найвищий рівень охорони прав організацій мовлення.

На основі проведеного аналізу авторка доходить до висновку, що сьогодні відчувається гостра потреба у запровадженні нових стандартів міжнародної охорони прав організацій мовлення. Для розв’язання існуючих проблем необ­хідно розробити та прийняти Міжнародний договір про охорону прав організацій мовлення, у якому мають бути враховані та усунені основні недоліки діючої міжнародної охорони, цей документ має охоплювати низку технологічних новацій. Слід також вжити заходи для удосконалення численних спеціальних універсальних та регіональних міжнародних договорів.

У підрозділі 1.3 «Методологія дослідження охорони прав організацій мовлен­ня» розкрито сутність поняття методології дослідження охорони прав органі­зацій мовлення, яке слід тлумачити як теорію та практику дослідження основних напрямів діяльності організацій мовлення, а також методів і засобів їх реалізації. Методологічною основою дисертації є синергетична ідея наукового пошуку, яка вказує на багатошаровість досліджень векторів розвитку законодавства України у сфері охорони суміжних прав організацій мовлення.

Детально проаналізовано методи дослідження, наведено їх класифікацію та тлумачення. Зокрема, у роботі було застосовано такі методи наукового пізнання: філософський (діалектичний), загальнонаукові (системний, функціональний, історичний; прикладне значення мали загальні логічні прийоми – аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання) та спеціально-юридичні (формально-юридич­ний, розширеного доктринального тлумачення, класифікації, термінологічного аналізу, компаративістський). Характеристика методів супроводжується наведен­ням конкретних аргументів, що підкреслюють особливості обраної тематики.

Наголошено на доцільності використання цих методологічних підходів у їх сукупності, оскільки лише у цьому випадку можна отримати цілісне уявлення про узагальнену теоретичну концепцію правової охорони прав організацій мовлення на програми (передачі).

Розділ 2 «Юридична природа суб’єктів та об’єктів організацій мовлення у системі правової охорони інтелектуальної власності» складається з двох підрозділів та трьох пунктів.

У підрозділі 2.1 «Правовий статус організацій мовлення» проаналізовано правову природу організацій мовлення, їхні базові засади, різновиди та проце­дуру легалізації, а також приділено увагу різноманітним способам розпов­сюдження програм (передач).

У пункті 2.1.1 «Понятійно-категоріальний апарат, характерні риси, поря­док легалізації та діяльності організацій мовлення» встановлено, що при визна­ченні первинного суб’єкта інтелектуальної власності, яким виступає організація мовлення, слід застосовувати презумпцію належності суб’єктивних прав організації мовлення, найменування якої зазначено під час трансляції передачі.

Доведено тотожність категорій: «телерадіоорганізація», «організація мовлен­ня», «мовник». Як логічний висновок, запропоновано внести зміни до ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (надалі – Закон про телебачення): іменувати суб’єкта інформаційної діяльності – організація мовлення; викласти у новій редакції дефініцію цього суб’єкта. Виокремлено основні юридично-значимі ознаки, які характеризують організацію мовлення та сприяють її відмежуванню від інших суб’єктів інформаційної діяльності.

Наголошується на необхідності розширення кола осіб, які можуть визнава­тися суб’єктами виключних прав на програму (передачу), за рахунок фізичних осіб-підприємців. Досліджено порядок легалізації організацій мовлення. При цьому вказується на недоцільність реєстрації організацій мовлення та провайдерів програмної послуги, як суб’єктів інформаційної діяльності.

Доставка контенту до глядача може здійснюватись у різних форматах – аналоговому та цифровому. Дисертантка наводить конкретні шляхи вирішення актуальних правових проблем, спричинених впровадженням протягом перехід­ного періоду цифрового телебачення. Так, для створення в Україні інфраструк­тури цифрового телебачення розроблено концепцію діяльності організацій мовлення, що мають ліцензії на мовлення на одній багатоканальній цифровій телемережі.

Функціонування організацій мовлення відображається через їхню діяльність, яку варто характеризувати як мовлення, яке здійснюється різними способами. У дисертації докладно проаналізовано закріплені на законодавчому рівні види мовлення: ефірне, кабельне, супутникове, багатоканальне, проводове; надано відповідні тлумачення та зосереджено увагу на особливостях їх здійснення. Наголошено на важливості узаконення діяльності дистриб’юторів програм та рекомендується зафіксувати у законодавстві дефініцію цього субєкта.

Вивчення питання дало змогу дійти висновку, що окрім традиційних плат­форм дистрибуції мовленнєвого контенту, найбільшого розповсюдження набуло мережеве, інтерактивне та мобільне мовлення. Вказується на неврегульованість відносин, пов’язаних з окресленими способами розповсюдження програм (передач) та водночас пропонується законодавцеві усунути цю прогалину. При цьому обґрунтовується доцільність нормативного закріплення низки фундамен­тальних категорій, зокрема: інтерактивне мовлення, мобільне мовлення, мережеве мовлення, стрімінг, та виносяться на розгляд їх визначення.

Висловлюється підтримка позиції науковців, які стверджують, що Інтернет є альтернативною платформою мовлення. Зазначено, що у законодавстві доцільно запровадити режим правового регулювання «сімулькастінгу» (здійснення мовлення на території більш ніж одного середовища). Ця позиція ґрунтується на юридичних методах асиміляції одночасного мовлення в ефірне. У результаті, програмам (передачам) організацій мовлення, розміщених у телекомунікаційних мережах, зокрема, в мережі Інтернет, повинна надаватись аналогічна охорона, яка задекларована законодавством, для традиційних способів розповсюдження.

Пункт 2.1.2 «Специфіка діяльності організацій кабельного телебачення» вміщує характеристику відносин, пов’язаних з діяльністю кабельних провайде­рів, та висвітлює правову природу договору про надання послуг кабельного телебачення.

На основі аналізу наукових підходів та уніфікувавши позитивний досвід ВОІВ, дано визначення терміну «кабельне телебачення». З огляду на те, що окрім програмної послуги, провайдери програмної послуги надають абонентам додаткові та супутні послуги, видається доцільним для позначення суб’єктів у сфері надання послуг кабельного телебачення використовувати термін «кабель­ний провайдер». При цьому розкривається сутність цього суб’єкта.

Узагальнено, що провайдери виконують лише роль «пасивного провідника» мультиплексу, вони не ініціюють інформаційне правовідношення, не впливають на зміст поширюваного контенту та не несуть редакційної відповідальності. Тому пропонується кваліфікувати діяльність організацій, які не продукують і не поширюють власні програми, як діяльність з надання послуг кабельного телебачення. З огляду на те, що кабельні провайдери не використовують з комерційною метою об’єкти авторського права або суміжних прав, вони не зобов’язані укладати договір з організацією колективного управління.

Надання послуги кабельного телебачення абоненту здійснюється на підставі договору про надання послуг кабельного телебачення. Відносинам у цій сфері притаманний цивільно-правовий характер. У ході з’ясування правової природи договору, виокремлено його кваліфікаційні ознаки: він є публічним договором і договором приєднання, двостороннім, оплатним, консенсуальним, строковим і змішаним. Дисертантка докладно розглянула істотні умови цього правочину. Досліджуючи проблему програмного наповнення кабельних мереж, відзнача­ється, що кабельний провайдер, на підставі укладеного з організацією мовлення договору, здійснює ретрансляцію програм (передач), які є самостійними об’єктами суміжних прав. Відповідно, кабельний провайдер не зобов’язаний оплачувати винагороду за об’єкти авторського права і суміжних прав, що були використані та оплачені організацією мовлення при створенні передач.

З огляду на те, що кабельні провайдери перебувають у законодавчій «пастці», авторка звертає увагу на доцільність прийняття закону про кабельне телебачення, який встановлював би правову основу діяльності у цій сфері.

У пункті 2.1.3 «Правові передумови утвердження суспільного мовлення в Україні» віднайдено найоптимальніші шляхи вирішення завдання щодо ство­рення та правового регулювання діяльності організації суспільного мовлення в Україні. Дисертантка акцентує увагу на законодавчій невизначеності щодо шляхів створення суспільного мовлення та декларативності існуючих норм.

Обґрунтовується доцільність дистанціювати на законодавчому рівні категорії «суспільне мовлення» і «суспільна телерадіоорганізація» та пропонується по-новому трактувати термін «суспільне мовлення». Крім того, у спеціальному законі дисертантка пропонує закріпити авторську дефініцію терміну «організація суспільного мовлення». Висловлюється позиція відносно того, що організаційно-правовою формою організації суспільного мовлення має бути установа, яка є максимально незалежною від засновника формою юридичної особи.

У роботі розглядається питання про структуру та порядок формування орга­нів управління суспільного мовлення. Наголошується, що найоптимальнішим підходом до формування системи суспільного мовлення є ліквідація державної телерадіоорганізації та утворення на її матеріально-технічній основі організації суспільного мовлення. Управління установою повинно здійснюватися за трьохкомпонентною моделлю: дирекція, адміністративна рада, програмна рада. Саме баланс суспільного та професійного контролю є гарантією якості контенту.

Дисертантка зосереджує увагу на сутності та різновидах основних джерел фінансування, які знайшли відображення у чинних законодавчих приписах та перспективному законодавстві, вказує на їх недоліки та переваги. Кожне потен­ційне джерело фінансування оцінюється насамперед з позиції – чи не створює воно небезпеки залежності. При цьому розглянуто можливості пошуку нових джерел фінансування, комплексне використання яких має стати необхідною передумовою для забезпечення головних програмних цілей організації суспіль­ного мовлення.

Підрозділ 2.2 «Об’єкти охорони суміжних прав організацій мовлення» присвячено характеристиці об’єктів суміжних прав організацій мовлення.

Аргументується, що фундаментом права інтелектуальної власності є виключні права на результати інтелектуальної діяльності. Дисертантка приєднується до позиції цивілістів, які вважають, що об’єднуючим чинником, який поєднує усі об’єкти інтелектуальної власності, є інформація. Констатується, що результати діяльності організацій мовлення належать до об’єктів, що охороняються суміжними правами.

Акцентується увага на тому, що об’єктами охорони прав організацій мовлен­ня слід визнавати як програми, так і передачі. Здійснено порівняльний аналіз найменування та сутності результатів діяльності організацій мовлення в країнах романо-германської та англосаксонської правової системи. Спираючись на висловлені у літературі погляди та позицію зарубіжних законотворців, розглянуто проблеми співвідношення окреслених об’єктів з такими правовими категоріями, як об’єкт авторського права, виконання, сигнал, трансляція. Критич­но досліджується понятійно-категоріальний апарат, вказується на недосконалість правових конструкцій та пропонується внести корективи у легальні дефініції термінів «програма» та «передача». З огляду на те, що вітчизняне законодавство базується на традиційному телебаченні «за розкладом», доцільно у визначенні «програма» закріпити ефективну охорону нелінійних послуг, шляхом надання організації мовлення права встановлювати каталоги програм.

Встановлено, що сьогодні індустрія українського телебачення характери­зується створенням інформаційного продукту на основі так званого міжнарод­ного формату. Важливо при цьому розмежовувати об’єкти охорони авторського права (яким як раз і є формат) і суміжних прав (програми (передачі), які створені на базі цих форматів).

Значну увагу приділено процесу створення об’єктів охорони прав організацій мовлення. При створенні програм не суттєво, які суб’єкти беруть участь у цьому процесі, поза як єдиним творцем є організація мовлення. Визначальне значення має й те, що усі об’єкти авторського права та суміжних прав, які включені до складу передачі, залишаються самостійними об’єктами правової охорони.

Розділ 3 «Зміст суб’єктивних прав організацій мовлення» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Немайнові права організацій мовлення» розглянуто правову природу немайнових прав організацій мовлення. Висловлена позиція, що у найзагальнішому вигляді призначення особистих немайнових прав можна визна­чити через ідентифікацію особи як творця певного об’єкта. При цьому наголо­шено, що більш коректним було б іменувати ці права організацій мовлення немайновими, без вказівки на особистість.

Обґрунтовано, що немайновим правам організацій мовлення притаманні такі характерні риси: абсолютність, відсутність економічного змісту, виключність, належність творцеві програм (передач); незалежність від майнових прав, невідчужуваність, за винятками, встановленими законом, є чинними до моменту припинення юридичної особи, за винятком випадків правонаступництва. Узагальнюючи зазначені характеристики, автором сформульоване авторське визначення немайнових прав організацій мовлення.

У роботі запропоновано класифікацію суб’єктивних немайнових прав, якими наділені організації мовлення, та розкрито сутність кожного з цих прав. Визначаючи правову природу права авторства, дисертанткою встановлено, що організації мовлення є творцями результатів своєї діяльності. Однією з ознак, яка дозволяє ідентифікувати організацію мовлення з-поміж інших, є її найменування. Потребують уточнення законодавчі приписи щодо недоторканності та цілісності програми (передачі): юридична конструкція цього права має бути такою, щоб організації мовлення не доводилося доводити, що її репутації може бути заподіяна шкода. Водночас констатується, що право на недоторканність по своїй природі може відчужуватись за письмовою згодою організації мовлення.

Відзначається, що у даних умовах зростає необхідність законодавчого закріплення права на оприлюднення, сутність якого полягає у тому, що лише організація мовлення, яка створила передачу, має легітимне право довести її до загального відома. Окрім того, пропонується на законодавчому рівні закріпити перелік діянь, які має право вчиняти організація мовлення при здійсненні права на оприлюднення: вирішення питання про завершеність передачі та можливість її доведення широкому загалу, визначення часу та способу такого повідомлення.

У підрозділі 3.2 «Майнові права організацій мовлення» проаналізовано проблеми охорони майнових прав організацій мовлення, запропоновано шляхи їх вирішення. Майнові права організацій мовлення є тим інструментом, який дозволяє вилучати із створених ними програм (передач) корисні властивості, не забороненим законом способом. У підрозділі досліджено питання виключного характеру суб’єктивного майнового права організацій мовлення. Акцентовано увагу на тому, що за винятками, які прямо закріплені в законі, організації мов­лення наділені усією повнотою прав на використання своїх програм (передач).

Автором ґрунтовно висвітлено зміст усіх виключних майнових прав органі­зацій мовлення. Водночас наголошено на доцільності уніфікувати позначення цих прав у Цивільному кодексі України (надалі – ЦКУ) та Законі України «Про авторське право і суміжні права» (надалі – Закон про авторське право). Запропоновано вдосконалити дефініцію терміна «трансляція», вилучивши поси­лання на технологічні платформи дистрибуції контенту. Акцентовано увагу на тому, що потрібно поширити сферу дії ст. 455 ЦКУ та ст. 41 Закону про авторське право у частині, що торкається права «записування (фіксування) передачі (програми)», на окремий фрагмент передачі зроблений у момент трансляції. Доведено недоцільність відображення у законодавстві права на представлення програми (передачі) організації мовлення публіці у місці, де встановлено вхідну плату, як такого, що має декларативний характер. Відстою­ється квінтесенція, що основним майновим правом організацій мовлення є право на отримання винагороди.

 

Дослідження майнових прав організацій мовлення дало змогу дисертантці дійти висновку, що законодавчо закріплений перелік не відповідає реаліям сьогодення. Для забезпечення ефективної та дієвої охорони прав організацій мовлення в епоху розвитку новітніх технологій, запропоновано розширити обсяг, належних їм майнових прав.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины