ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність обраної теми дисертації, визначено мету, завдання, предмет і об’єкт дослідження, наукову новизну та практичну цінність роботи, подано відомості щодо апробації результатів дослідження.

У розділі 1 «Теоретичні засади дослідження розвитку економічних функцій держави в економічній системі» здійснено аналіз теоретичних досліджень держави та економічної системи; проаналізовано економічні функції держави в контексті інноваційної економіки, виявлено їх сильні та слабкі сторони; обгрунтована концепція ефективної держави; досліджено особливості економіки бюрократії, враховуючи сучасність та досвід минулих років.

У визначенні держави – одному з ключових понять дисертації автор зупиняється на найвідомішій дефініції – як універсальної суспільно-політичної організації, що наділена публічною владою і спеціалізованим апаратом управління соціальними процесами в межах певної території, на яку поширюється її суверенітет.

Як трансформаційну економічну систему ми розглядаємо ситуацію, коли індустріальна економіка переходить на постіндустріальну стадію розвитку. Головна закономірність перехідного періоду – це втрата державою функцій одноосібного розпорядження ресурсами. Друга закономірність перехідного періоду полягає в бюджетній кризі. Вона тісно зв’язана зі зміною становлення держави в економіці. Третьою закономірністю перехідного періоду є трансформаційний спад.

Функції держави – це сукупність основних видів (різновидів) державної діяльності, що іноді називають державним управлінням чи державним керуванням (у широкому розумінні цього слова). Функції держави можна визначити як основні напрямки її діяльності щодо управління процесами в суспільстві, виконання налічених перед державою завдань. Економічна функція держави полягає переважно у вжитті заходів завдяки виданню регулятивних документів, застосуванню (можливості застосування) стимулюючих заходів, наданню консультацій, а також у створенні розподільних або заборонних механізмів.

Економічні функції держави можна розглядати еволюційно (історично), залежно від економічного устрою конкретної країни. XX ст. стало часом протиборства низки підходів у зв’язку з визначенням заходів державного впливу на економіку – від тотального одержавлення економіки в СРСР до ренесансу ідей       А. Сміта про державу як «нічного сторожа». Представники «мінімальної держави» стоять на міцному фундаменті класичної школи та ідеї «невидимої руки ринку». Прихильники активістських концепцій бачать «історичних союзників» у особі меркантилістів, історичної школи, старого інституціоналізму і, безумовно, Кейнса та його послідовників. У обох нормативних концепціях державу відділяють від економіки, протиставляють їй, перетворюють у надекономічний інститут. Різниця лише в тому, що в першому випадку діяльність цього інституту понад мінімальні кордони заважає природному ходу речей, а в другому – може відігравати позитивну роль. Тому ми вважаємо, що у визначенні економічних функцій слід шукати оптимуму, а не обирати крайній підхід.

Аналіз економічної історії провідних країн світу ХХ ст. показує, що розширення змістовності економічних функцій держави стимулюють наступні чинники:

-       кризовий стан економіки, загроза кризи, вихід країни з кризи;

-       загроза війни, політичні конфлікти, війни;

-       інтеґрація економіки країн в глобальні системи;

-       значне погіршення доступу до природних ресурсів;

-       посилення конкуренції на міжнародних ринках;

-       необхідність захисту внутрішнього ринку.

Ефективність функціонування національної економіки можна представити як ступінь досягнення нею результату, заданого загальною функцією національної економіки, тобто як ступінь відповідності отриманого результату (ефекту) тому ефекту, що мав би місце за всієї повноти і правильності виконання національною економікою своїх функцій.

Держава спроможна розподілити (диверсифікувати) ризик між громадянами (платниками податків) такою мірою, яка недоступна приватним інвесторам. Тому держава може фінансувати і здійснювати довготермінові, масштабні, складні проекти, страхувати банківські депозити та робити інші дії, які, в принципі, здатні поліпшувати становище в економіці, але часто надто ризиковані з погляду приватних підприємців. Іноді може виникати і парадоксальна ситуація: держава неспроможна фінансувати розвиток інфраструктури і залучає приватних інвесторів.

Урядові провали можуть бути у частині як попиту, так і пропозиції. Провали на боці попиту охоплюють проблеми преференцій та нелогічного голосування і нераціональної колективної поведінки. В частині пропозиції провали є значною мірою результатом суперечностей між принципалом і аґентом. Кожний випадок явного провалу додає аргументів опонентам державного регулювання.

Авторське бачення концепції ефективної держави грунтоване на наступних фундаментальних положеннях. Концепція «ефективної держави» містить наступні важливі ідеї:

-       держава перебуває в центрі економічного розвитку, але не як безпосереднє джерело зростання, а як партнер, каталізатор і помічник;

-       у діяльності держави акцент зміщується з кількісного аспекту економічної діяльності до якісного аспекту.

Під ефективно функціонуючою державою ми розуміється державу, що ефективно виконує всі свої функції, не тільки економічні та зовнішньополітичні, а й в соціальному плані, в плані адаптованості до змін середовища, інновацій, екології і т. п.

Один із найяскравіших проявів провалів держави та відповідно, породжуваної ним неефективності може демонструвати поведінка бюрократії. Бюрократія (державна) представлена через систему бюро, тобто органів (установ) виконавчої влади, відповідальних за постачання послуг суспільного сектору кінцевому споживачеві. Бюро є неприбуткова державна організація, яку фінансують безпосередньо з бюджету. Його принципова відмінність від фірми (у т. ч. державної), по-перше, у тому, що воно не одержує дохід із продажів, оскільки постачає переважно суспільні блага, а по-друге, в тому, що його пропозиція залежить не від ціни, а від виділеного бюджету.

Інститут бюрократії є невід’ємною складовою соціально-економічної системи. Напевно, жоден із соціально-економічних інститутів не був підданий такій найжорстокішій критиці, як бюрократія. Разом із тим, лише дехто розмежовує поняття «бюрократія» (більше в позитивному плані) та «бюрократизм» (у неґативному плані). Можна сказати, що надмірна бюрократія (незбалансована провалами) представляє бюрократизм як паразитарне явище.

Бюрократизм виражається в іґноруванні з боку деяких органів виконавчої влади волі економічних аґентів (членів суспільства), іґноруванні національних інтересів, намаганні посадових осіб досягти цілей, що не збігаються з цілями, інтересами та потребами широких прошарків населення, соціально-економічної системи в цілому. Унаслідок цього бюрократію нерідко характеризують як тільки неґативну форму прояву службової, посадової діяльності органів державної влади. Однак бюрократія – необхідний елемент соціально-економічної системи, що потребує об’єктивного дослідження.

До числа поширеніших напрямків корупційного збагачення для бюрократії, особливо для верхівки політичної еліти, належать державні витрати, що перебувають в їхньому розпорядженні. Крім цього, з метою збагачення бюрократичний апарат часто використовує свої владні повноваження або адміністративний ресурс за реалізації інвестиційних проектів, здійснені держзакупівлі, а також за допомогою створення різних позабюджетних фондів.

У розділі 2 «Характеристика сучасних моделей інноваційної економіки» здійснено аналіз особливостей інноваційної економіки; встановлено індикатори інноваційного розвитку; досліджено еволюційні положення концепції національної інноваційної системи.

Фактори, що впливають на інноваційну діяльність, функціонують взаємозумовленно. На масштаби інноваційної діяльності впливають ресурсні можливості як окремих аґентів ринку, так і суспільства в цілому; що стосується результативності інноваційної діяльності, то вона визначається ефективністю нововведень порівняно з витратами на їх здійснення та реалізацію.

Точніше інновацію вважаємо за доцільне охарактеризувати як процес, а не стан речей. Це процес переведення ідеї або винаходу в товар чи послугу, за які люди готові платити, також у вузькому розумінні можна сказати, що інновація – результат створення нового продукту (послуги) або нового процесу. Ступінь новизни є якісним поняттям, а перехід у нову якість (властивостей продукту або технології, процесу) відбувається найчастіше поступово, а не раптово. Тому інновацію можна сприймати як процес накопичення змін у бік поліпшення продукту, технології процесів. Дуже складно знайти ту межу, яка відділяє вдосконалення, модифікацію від справжньої інновації. Це певною мірою психологічний фактор.

Інновація передбачає спрямоване застосування інформації, ініціативу в одержанні більшого обсягу готового продукту з наявних ресурсів; вона охоплює всі процеси, з яких нові ідеї генеруються і перетворюються на корисні продукти. У бізнесі інновації часто є результатом застосування наукової чи технічної ідеї для зменшення розриву між потребами й очікуваннями клієнтів і продуктивністю компанії. У соціальному контексті інновації рівною мірою важливі при розробленні нових способів кооперації, таких, як створення наукових міжвідомчих груп, спільних підприємств, розроблення програм співпраці державного сектору та приватного бізнесу, міжнародне співробітництво.

Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначена як кінцевий результат інноваційної діяльності, що втілений у вигляді:

-       нових або вдосконалених продуктів чи послуг, упроваджених на ринках;

-       нових або вдосконалених технологічних процесів;

-       нових способів організації виробництва, використаних у практичній діяльності.

Початковою стадією побудови економіки інноваційного типу є створення національної інноваційної системи (НІС). У сучасній науковій літературі протягом останніх кількох років закріпилося поняття «національна інноваційна система» (або в іншому варіанті – національна система інновацій), яке часто згадане і в офіційних документах урядів деяких країн. Створення ефективної національної системи інновацій багато урядів розглядають як необхідний етап модернізації економіки країни на основі інновацій і сучасних технологічних принципів.

В Україні проблематика розвитку національної інноваційної системи була внесена на обговорення Верховної Ради. В ході парламентських слухань на тему «Національна інноваційна система України: проблеми формування та реалізації» був зроблений висновок, що на відміну від розвинених країн в Україні ще не створена повноцінна національна інноваційна система, інноваційна діяльність характерна структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю, незбалансованістю технологічних, економічних і соціально-ціннісних аспектів».

Концепцією НІС визначена як сукупність законодавчих, структурних та функціональних компонентів (інституцій), які задіяні у процесі створення й застосування наукових знань та технологій і визначають правові, економічні, організаційні та соціальні умови для забезпечення інноваційного процесу.

У розділі 3 «Шляхи реформування механізму державного впливу на розвиток інноваційної економіки» обґрунтування реформування напрямів інноваційної діяльності; проведено аналіз партнерства держави та приватного бізнесу у інноваціях; розкрито фінансове забезпечення інноваційного розвитку України.

Під інноваційною політикою держави розуміють форму стратегічного управління, яка визначає цілі та умови інноваційної діяльності, спрямованої на забезпечення конкурентоспроможності й оптимальне використання наявного потенціалу. Інноваційна політика становить частину загальної політики, яка реґламентує взаємодію науково-технічної, маркетингової, виробничої та економічної діяльності в процесі реалізації нововведень.

На етапі формування інноваційного-економічного розвитку держави, інноваційний напрямок діяльності має базуватися на наступних принципах:

-       швидкої віддачі (інвестування проводять у вже наявні інноваційні проекти або ті, що перебувають на стадії реалізації і потребують несуттєвого доопрацювання);

-       пріоритетності інноваційного виробництва над традиційним; гнучкості інноваційних процесів (свобода дій і заохочення підприємницької ініціативи);

-       розподілу з часовим лагом (інвестування проекту, позитивний ефект від якого надалі пошириться на всі сфери економіки);

-       економічності інноваційного виробництва (самофінансування, комерційний успіх на ринку, рентабельність проекту, відповідний запас технологій та ноу-хау);

-       інформативності (постійний обмін інформацією зі споживачем та експертами задля своєчасного виявлення нових потреб).

За статистичними даними, період становлення та роботи малих інноваційних фірм дорівнює приблизно 5 – 7 рокам. Із них близько 20% малих венчурних фірм перетворюються у відкриті корпорації, понад 60% зазнають поглинання потужнішими фірмами-конкурентами, а менше 20% – банкрутують. Тому фінансова підтримка таким фірмам має враховувати високий ризик краху реципієнтів.

Заходи держави спрямовані на стимулювання інноваційної економіки. Такими є зокрема заходи зі стимулювання попиту населення на національні наукоємні продукти, що поділяться на три групи:

-       підвищення доходів та рівня життя населення;

-       обмеження імпорту іноземної продукції;

-       підвищення якості вітчизняної продукції, практика імпортозаміщення

Партнерство держави та бізнесу визнано актуальним в Україні на різних рівнях. Зокрема, Закон України «Про державно-приватне партнерство» № 2404-VI, який визначає форми такого партнерства, але не відносить до пріоритетних сфер застосування державно-приватного партнерства освіту, науково-дослідницьку діяльність та інноваційну сферу, хоча й не забороняє такого використання: «державно-приватне партнерство може застосовуватися в інших сферах діяльності, крім видів господарської діяльності, які відповідно до закону дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам та організаціям». У той час, як у проекті Закону України «Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні, що схвалив Кабінет Міністрів України, наукова діяльність та інноваційна сфера були названі серед основних галузей, де передбачено розгортання проектів державно-приватного партнерства. Однак перехід від законодавчих актів до реалізації програм не здійснений. Реальні справи в цій сфері потребують вивчення кращого світового досвіду.

Союз корумпованих чиновників та підприємців може бути дуже вигідним для обох сторін, але не для третіх сторін. Наприклад, розміщення державних замовлень, коли, за різними експертними оцінками, зокрема авторською оцінкою за результатами неофіційного опитування підрядників, так званий «відкат» коливається на рівні 30 – 50% від вартості замовлення. Така схема є однаково привабливою як для представників бізнесу, так і для корумпованих чиновників. У цій сфері вже давно діє неформальний інститут корупції, що перешкоджає розвиткові цивілізованого ринку державних замовлень, формування економічного середовища для встановлення ефективних контрактних відносин між державою-замовником і його постачальниками (виконавцями, підрядниками).

Державно-приватне партнерство задає темпи модернізаційних змін із урахуванням викликів та потреб інноваційного середовища, має значення для розроблення системи адекватних заходів подолання протиріч, що виникають у рамках створення ефективних національних економічних систем. На ґрунті системних інноваційних взаємозв’язків виростають нові механізми формування науково-технічної політики. Вона стає не просто продуктом функціонування державного апарату, її реалізують і крізь призму узгодження інтересів із загальним баченням перспектив науково-інноваційної сфери, її місця в економічній системі суспільства представниками різних сеґментів господарства і соціальних верств. У сучасних умовах інноваційне середовище як особлива інституційна структура, що охоплює в тому числі науково-технічну та інноваційну політику, продукує нові вимоги до розвитку приватно-державного партнерства як до ґенератора можливих екзогенних змін. Такі вимоги виникають із викликів інноваційного середовища.

У фінансуванні інноваційній діяльності українських підприємств переважають власні кошти підприємств, а у фінансуванні наукових досліджень основним джерелом є державний бюджет країни. За зростання обсягу витрат на науково-технічну діяльність не спостерігається інтенсивного використання всіх джерел фінансування (така специфіка характерна при розгляді позабюджетних джерел, а саме спеціальних позабюджетних фондів та коштів вітчизняних інвесторів). Кризові роки неґативно вплинули на фінансування інновацій: зменшились обсяги фінансування, значно впала частка коштів іноземних інвесторів, частка державних коштів є суто символічною, пріоритетне джерело – власні кошти підприємств, збільшення частки кредитів. За підрахунками Держкомстату України, 50,9% обстежених підприємств вказують на нестачу фінансової підтримки саме з боку держави, а 81,7% – на нестачу саме власних коштів.