Розділ 1.ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі надається обґрунтування дослідження вибраної тематики, визначаються об'єкт, предмет, цілі, завдання, методи і матеріали дослідження, розкриваються наукова новизна, теоретичне і практичне значення, впровадження результатів дослідження.

У Розділі 1 «Сучасні аспекти вивчення специфіки диригентського виконавства» за даними методичної і наукової літератури проаналізована специфіка диригентської професії, функції диригента, а також вроджені і надбані якості диригента, необхідні для виконання цих функцій.

Матеріалами дослідження стали музикознавчі наукові роботи, автобіографічні записки, критичні статті, мемуарна література, епістолярна спадщина, рецензії. Життєписи і творчі біографії дають уявлення про видатних диригентів, їх творчі досягнення, погляди на музичне мистецтво, рушійні мотиви творчості, відмінності диригентських шкіл. Епістолярний і мемуарний жанри відображають внутрішній світ диригентів, їх «життя в мистецтві». Це література про людей складної долі і яскравого життя, що вибрали неординарну професію. Найбільш змістовні матеріали належать самим диригентам. Це книги М. Малька, М. Голованова, О. Гаука, О. Мелік-Пашаєва, Г. Рождественського, К. Кондрашина, Є. Светланова. Замислюючись над професію, вони аналізують всю диригентську проблематику – творчий процес, методику роботи з оркестром, роль традицій, відмінності виконавських стилів. Складається розуміння особливостей радянської диригентської школи, до якої належав К. Симеонов. Названа література дає уявлення про систему музичної освіти тих часів, про шлях диригентів в мистецтві, про їх діяльність на чолі провідних музичних колективів, розуміння ролі мистецтва і місії диригента в суспільстві. Це люди творчо активного темпераменту, вдячні своїм вчителям, із загостреною чутливістю, амбітні, часом дивні, горді. А для влади – «золотий фонд».

Наукове вивчення диригентського виконавства відбувається в рамках виконавського музикознавства, яке переживає період інтенсивного становлення і пошуку. Постає завдання створення теорії виконавського мистецтва, яка б спиралася на досягнення практики і була б для неї надійною основою. Вводяться специфічні терміни, пропонуються визначення і класифікації для наукових понять, які вводяться в ранг фундаментальних музикознавчих категорій. Проте на відміну від точних наук музикознавчі терміни і поняття відрізняються неоднозначністю, часто або надмірно суб'єктивні, або носять умоглядний характер, використовуються одними авторами і піддаються критиці іншими. В той же час в середовищі оркестрових музикантів і диригентів і в практичному використанні поширена метафорична мова, яка здатна яскраво передати характер музичного образу (наприклад, «езопова мова» К. Симеонова стала важливою складовою його творчого методу).

Музикознавчих наукових робіт по диригуванню значно менше, ніж про інших виконавців і композиторів. Це доводить, що диригентська професія важча для аналізу. Спочатку науковий інтерес торкнувся технічної сторони диригування, специфічної «мови» диригента, мануальної техніки. До теперішнього часу науковий інтерес до цього аспекту диригування видається майже вичерпаним. Акценти переносяться на психологічні і творчі аспекти. Йде пошук загальних закономірностей і відмінностей між диригентськими школами, з'ясування еволюції професії, особливостей симфонічного і оперного диригування. Музикознавчий аналіз стосується музичного мислення, механізмів диригентського виконання, співвідношення раціонального і емоційного. Великі дискусії викликає проблема традицій і новаторства, міри свободи інтерпретатора, взаємини між постановниками в музичному театрі – диригентом, режисером і художником. Художня сторона диригування є основною. Вона пов’язана з інтерпретацією, виконавським стилем. При всій різноманітності виконавських стилів і методів роботи завжди були спроби систематизувати їх, формулюючи зрештою поняття тип диригента. Що стосується творчого методу диригента, то цей аспект вимагає подальшої розробки, виділення складових елементів, за якими можна оцінювати цей вид виконання, – практичних методів, що використовуються в період репетицій, способів вираження диригентських вимог, роботи з оркестром, солістами, режисером, художником, шляхи створення великого творчого колективу, яким є колектив оперного театру.

Завдання науки на сучасному етапі полягає в подальшому вивченні механізмів диригентської творчості через дослідження життєвого творчого шляху відомих диригентів, спогади, вислови про них, їх звукозаписи і партитури. З цих позицій в дисертації аналізується творчий метод диригента Костянтина Симеонова.

Вивчення літератури показало, що наукові дослідження не передують, а йдуть слідом за диригентською практикою. Цей розрив пояснюється в дисертації не відставанням науки, а її вторинністю по відношенню до диригентської практики. Отже, накопичення, систематизація і узагальнення фактів творчості видатних диригентів має пріоритетне значення для наукових досліджень в галузі диригентознавства.

У Розділі 2 «Життєвий і творчий шлях диригента Костянтина Симеонова (1910-1987). Значення Київського періоду його діяльності» реконструйована біографія К. Симеонова, вперше в музикознавчій літературі подана цілісна картина його творчого шляху.

У підрозділі 2.1 «Становлення музиканта» проаналізовані генетичне, духовне і професійне коріння К. Симеонова. Виявлений новий факт біографії диригента – виховання в сім'ї батька-регента. Особлива увага приділена унікальній музичній освіті К. Симеонова – вихованню з восьмирічного віку в Співочій капелі у Ленінграді, одному з найдавніших осередків російської музичної культури, ранньому засвоєнню основ гармонії і музичної форми, музичної літератури, диригентської техніки. Потім були факультет оперно-симфонічного диригування Ленінградської консерваторії під керівництвом О. Гаука і І. Мусіна, а також оперна практика в Оперній студії консерваторії під керівництвом видатного оперного режисера І. Єршова.

Диригентська практика К. Симеонова, що успішно почалася, була перервана війною. Трагічні роки фашистського полону перевірили силу духу К. Симеонова. На матеріалі воєнного періоду біографії диригента розкрита роль музики і етичних норм художника в екстремальних умовах.

У підрозділі 2.2 «Київський період діяльності К. Симеонова та його внесок в музичну культуру України» проаналізований найбільш тривалий і продуктивний етап життя диригента. Творча біографія Костянтина Симеонова була нерозривно пов'язана з різними періодами історії України другої половини ХХ століття і знаходиться в повній відповідності з основними етапами розвитку нашої держави. Її можна розділити на декілька періодів, кожен з яких припадав на різні історичні епохи радянської дійсності (післявоєнне становлення, “відлига”, “застій”, початок комерціалізації мистецтва) і відображував шляхи творчого протистояння художника негативним суспільним явищам.

Коли після війни К. Симеонов повернувся у велике мистецтво (1946 р.), він з величезною самовідданістю в 1946-1948 роках разом із М. В. Смоличем взяв участь у післявоєнному відновленні Київського оперного театру. У 1948-1949 рр. К. Симеонов працював в Гастрольбюро СРСР (пізніше Держконцерт СРСР). Він виступав з усіма симфонічними оркестрами країни. Продовжуючи гастролі, К. Симеонов у 1949 році став диригентом Державного симфонічного оркестру УРСР (разом з іншим видатним диригентом Натаном Рахліним), з яким пов'язані вісім років його творчого життя. К. Симеонов приніс до України здобутки російської диригентської школи з її епічністю, масштабністю музичного мислення, драматизмом. У післявоєнні роки завдання полягало у відновленні господарського і культурного життя України, компенсуванні втрат у мистецтві, пов’язаних з війною, відновленні і навіть створенні симфонічних оркестрів, вихованні нового покоління музикантів і слухачів.

Ім'я Костянтина Симеонова займає виняткове місце у виконанні та пропаганді української симфонічної музики. Диригент мав у концертному репертуарі 64 твори 33-х українських композиторів (серед них імена М. Лисенка, М. Вериківського, О. Верстовського, С. Гулака-Артемовського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, А. Штогаренка, Р. Майбороди, К. Данькевича, В. Борисова, Д. Клебанова, В. Нахабіна, Б. Яровинського). На кожному концерті К. Симеонов виконував симфонічний твір українського композитора і не просто виконував, а був новатором у трактуванні спадщини українських композиторів-класиків, першим виконавцем та інтерпретатором багатьох творів. А. Штогаренко, український композитор-класик, професор, на той час ректор Київської консерваторії називав К. Симеонова щирим пропагандистом української радянської музики. К. Симеонов провів величезну кількість симфонічних концертів, у тому числі шефських. У його плани входили систематичні концерти з периферійними оркестрами, професійний рівень яких диригент постійно підвищував, формував їх масштабний стиль виконання, задаючи певні критерії вимог, ставлячи перед музикантами складні завдання.

Коли в 1957-1961 рр. К. Симеонов очолював симфонічний оркестр Українського радіо і телебачення і був його художнім керівником, а фактично творцем, він виконував важливе завдання поширення в радіоефірі кращих зразків вітчизняного музичного мистецтва. К. Симеонов створив фонд звукозаписів української, російської і західноєвропейської класики на українському радіо. Він перетворив оркестр на «творчу лабораторію» Спілки композиторів України, записавши до фондів українського радіо всю кращу симфонічну українську літературу (76 творів 26-ти українських композиторів). Перед звукозаписом К. Симеонов ретельно вивчав партитуру, довго працював з її автором, і, як високий авторитет, пропонував виконавську коректуру, давав практичні поради в галузі музичної форми, інструментовки, тобто ставав співавтором композитора. Це була титанічна творча робота музиканта. Пройшло багато років, але звукозаписи, створені в скрутних умовах, не втрачають своєї актуальності до цього дня.

У 1961 році Костянтин Симеонов був запрошений до Київського театру опери і балету імені Тараса Шевченка (тепер Національна опера України імені Т. Шевченка) на посаду головного диригента і художнього керівника. Він став видатним майстром оперного жанру. К. Симеонов сформував стиль, обличчя Київського оперного театру 1960-х років. Він був у повному розумінні головний – за своїм талантом, досвідом, творчим потенціалом. В. Рожок писав, що часи, коли на чолі колективу стояв такий авторитетний музикант і непересічна творча особистість, називали періодом злетів і перемог. А В. Борищенко зазначав, що його високий диригентський дар визначив світлий творчий шлях театру». З репертуарних спектаклів К. Симеонов вів «Пікову даму» П. Чайковського, «Лоенгрін» Р. Вагнера, «Кармен» Ж. Бізе. Особливо ефектні були увертюри, симфонічні антракти. Всі рецензії на оперні спектаклі починалися з високої оцінки диригента і його оркестру. К. Симеонов показав зразок роботи оперного диригента-інтерпретатора, працюючи з усім складним оперним колективом. Процес спільної творчості вів до підвищення професійного рівня оркестру, хору, хормейстерів, оперних режисерів і художників. Диригент виховав плеяду українських оперних співаків, стимулював їх творчість.

Як головний диригент першої оперної сцени України К. Симеонов вів три опери українських композиторів не лише тому, що цього вимагала репертуарна політика. Вони були йому цікаві. «Тарасом Бульбою» М. Лисенка К. Симеонов за традицією відкривав кожен сезон. «Тарас Шевченко» Г. Майбороди став виразною постановкою К. Симеонова про Кобзаря. К. Симеонов відновив раніше поставлену на київській сцені оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

Музична творчість була для К. Симеонова засобом протистояння негативним суспільним явищам. Він вирішував ці завдання шляхом вибору репертуару, що залучав слухачів до проблем громадянського суспільства. Постановки К. Симеоновим історичних опер займають в цьому плані особливе місце. Як «зоряна тріада К. Симеонова» відомі його постановки «Мазепа» П. Чайковського, «Хованщина» М. Мусоргського і «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича, що принесли славу Київському оперному театру, увійшовши до Золотого фонду українського оперного мистецтва. Про «Катерину Ізмайлову» В. Гергієв зазначав, що вона прозвучала на музичному небосхилі яскравіше, ніж всі опери того часу в театрах Кіровському і Большому. І. О. Молостова додала, що ця опера – зоряний час Симеонова, та, мабуть, і всього колективу. Ця постановка була відмічена Державною премією України імені Тараса Шевченка і увійшла до музичної історії як «тріумфальна».

У 1966 році (тоді «відлига» пішла на спад) з'явилися причини, що змусили К. Симеонова залишити Київський оперний театр. Вісім років К. Симеонов був відсутній в Києві (1967-1974), але відчувалися результати його роботи, залишилася його спадщина, його вистави, виховані ним оперні співаки, режисери, хормейстери, художники. Те уявлення про оперний театр, яке сформував К. Симеонов, зберігається й понині.