МЕТАТЕОРЕТИЧНЕ МИСЛЕННЯ ПСИХОТЕРАПЕВТА: МОДЕЛЬ, МЕХАНІЗМИ, ТЕХНОЛОГІЯ РОЗВИТКУ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, окреслено зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами,  визначено об¢єкт, предмет, мету та завдання дослідження, висвітлено наукову новизну та практичну значущість роботи, коротко охарактеризовано методи дослідження, наведено відомості про апробацію та впровадження результатів роботи, а також про кількість наукових праць, у яких викладено результати дисертації.

У першому розділі «Методологічні підходи до психологічного аналізу метатеоретичного мислення психотерапевта» викладено результати теоретико-методологічного аналізу проблеми фахової діяльності психотерапевта та її гносеологічного аспекту.

З’ясовано розуміння психотерапії на сучасному етапі розвитку вітчизняної науки. Провідні методологи та теоретики психології зараз багато пишуть про специфіку нової – постнекласичної – парадигми, втілюючи своє бачення сучасного шляху розвитку психології у нові напрями, підходи, теорії (В. М. Аллахвердов, Ф. Є. Василюк, М. С. Гусельцева, В. Є. Клочко, Д. О. Леонтьєв, В. А. Петровський, О. Б. Старовойтенко та ін.). Основні відмітні риси цієї парадигми – демократизація науки на противагу орієнтації на авторитети, взаємопроникнення різних її галузей та сфер, все більше превалювання гуманітарного підходу на противагу природничому, зміна методологічних установок: від пошуку знань до соціального конструювання;

від монологізму до діалогізму; від вивчення ізольованого індивіда до життєвого світу людини; від детермінації до самодетермінації; від потенціалізму до екзистенціалізму (під «потенціалізмом» розуміються підходи, які зводять розвиток людини до розгортання вроджених потенцій, закладених на біологічному рівні; екзистенціалістська ж позиція постулює, що людина сама робить вибір напрямку розвитку); від кількісного підходу щодо досліджень до якісного (кількісні стратегії пізнання змінюються на якісні, що спираються на змісти, які є не вимірюваними, але доступними розумінню та інтерпретації); від констатуючої стратегії до дієвої, тобто допущення породження нової реальності під час дослідження (Д. О. Леонтьєв).  

Постнекласичну психологію характеризують  розширення сфери філософсько-методологічної рефлексії над основними параметрами та компонентами науково-дослідницької діяльності, аналіз взаємозв’язку досліджуваних феноменів із соціокультурним фоном епохи, тобто – із ширшим та більш узагальненим контекстом, відкритість отримуваного знання про досліджуваний об’єкт для розвитку та доповнення новими аспектами, а також центрованість на розв’язанні проблеми саморозвитку (В. Є. Клочко, В. С. Степін).

Вітчизняна психотерапія сьогодні розвивається в умовах природничої традиції, яка зберігається та розвивається прибічниками медичної моделі психотерапії, та гуманітарної традиції, яка лише складається та віддзеркалює окреслення постнекласичної парадигми у психологічній галузі. Термін «психотерапія» у контексті немедичних моделей у своїх працях використовують вітчизняні та російські психологи О. Ф. Бондаренко, Л. Ф. Бурлачук, М. А. Гуліна, М. Є. Жидко, Н. Ф. Каліна, А. Ф. Копйов, О. С. Кочарян, В. В. Макаров, В. А. Петровський, П. Ф. Силенок, О. Б. Старовойтенко та ін.

Зроблено висновок про те, що обсяг поняття «психотерапія» у гуманітарній традиції стає ширшим, ніж у природничій традиції, та включає значення не лише лікувального впливу на психіку пацієнта/клієнта, але й особливим чином організованої фахової взаємодії психотерапевта та отримувача психологічної допомоги. Психотерапевт – це фахівець, який має попередню гуманітарну або медичну підготовку та обов’язкову додаткову психотерапевтичну освіту відповідно до європейських стандартів та навчений організовувати фахову взаємодію з отримувачем психологічної допомоги з метою розв’язання його психологічних проблем, звільнення від психосоматичних симптомів, актуалізації резервів особистісного посилення та зростання.

Розглянуто діалектичні співвідношення цілей та засобів психотерапії. Існуючі визначення мети психотерапії можна розділити на дві групи: «адаптивні» (А. Блазер, Б. Д. Карвасарський, Б. В. Михайлов, Р. А. Наймейєр, К. І. Платонов, С. І. Табачніков та ін.) та «розвиваючі» (Ф. Є. Василюк, Є. Є. Вахромов, М. А. Гуліна, В. Ю. Зав’ялов, В. В. Макаров, А. Маслоу, Р. Мей, Ф. Перлз, А. А. Пузирей, К. Роджерс та ін.). До першої групи належать визначення, у яких робиться акцент на усуненні певних викривлень відносно існуючого еталону – адаптивної особистості – та дисфункцій, порушень з метою кращого пристосування людини до соціального середовища; до другої – визначення, у яких закладено ідею про розвиток та максимально повну актуалізацію особистісного потенціалу клієнта.

 Зроблено висновок про зв’язок результату концептуалізації мети зі змістом та характером фахової діяльності психотерапевта. Існуючі фахові засоби та способи обмежують, конкретизують та коригують мету діяльності психотерапевта. Засоби психотерапевтичної діяльності, прийняті у природничій парадигмі, з необхідністю пов’язані з метою адаптації особистості до соціального оточення. Засоби гуманітарної парадигми психотерапії з необхідністю пов’язані з метою розвитку особистості. Організація мислення психотерапевта є одним з основних засобів актуалізації його особистісних ресурсів, задіяних при здійсненні фахової діяльності.

Огляд літературних джерел за темою дисертації (Ф. Є. Василюк, М. А. Гуліна, В. Ю. Зав’ялов, Н. Ф. Каліна, М. М. Кашапов, А. А. Пузирей, Е. Шостром та ін.) показав, що у гуманітарній психотерапевтичній парадигмі на перший план виходять здатність до побудови суб’єкт-суб’єктних стосунків із клієнтом, «маєвтичного», на противагу маніпулятивному, формату психотерапії. Важливою професійною характеристикою психотерапевта стає здатність до організації спільного із клієнтом процесу пізнання. Проаналізовано погляди вчених щодо застосування з метою оптимізації психотерапевтичної фахової діяльності не лише психологічних та медичних знань, але й надбань епістемології, логіки тощо. Спроби застосувати логічні методи для розв’язання психологічних завдань є евристичними та перспективними у контексті психотерапевтичної практики.

У полі проблематики нашого дослідження, безумовний інтерес становить розроблюваний Г. П. Щедровицьким «системомиследіяльнісний» підхід. Для завдань даної роботи важливими є, насамперед, подані нижче три його моменти.

Перший – уявлення про рефлексію власного мислення («мислення про мислення») як важливий засіб його організації. Для психотерапевта така рефлексія є надзвичайно важливою, оскільки пов’язана з кращим усвідомленням своїх адекватних та неадекватних життєвій ситуації клієнта міркувань.

Другий – це ідея про застосування у практиці професійної діяльності надпредметного мислення. Мислення, не прив’язане до предмета, – «чисте мислення» – є важливим засобом високого рівня обдумування проблеми. Мислення клієнта, як правило, предметне: воно прив’язане до предмета страждань, непорозуміння, плутанини, до конкретних ситуацій, з яких він не зміг знайти прийнятного виходу. Саме неможливість «піднятися» над предметом є чинником, що блокує інтелектуальний пошук.

Третій – висновок про необхідність нормування процесу мислення для досягнення адекватних певній меті його результатів. Мислення психотерапевта також має бути «нормованим» – організованим за певними правилами. 

Автор психотерапевтичної системи «діаналіз» В. Ю. Зав’ялов використав логічні засоби для оптимізації психотерапевтичного процесу. Головним професійним інструментом психотерапевта, на думку вченого, є здатність до організації результатів об’єднаного мислення психотерапевта та клієнта. Як метатеоретичний засіб такої організації пропонується пентада абсолютної діалектики О. Ф. Лосєва. Філософську систему О. Ф. Лосєва у якості методології для створення власної теорії психологічної допомоги використовує ще один російський вчений – А. Г. Теслінов, ключовим поняттям у науковій системі якого є «концептуальне мислення», у якому фіксується здатність такого мислення до створення нових концепцій. «Пентадне мислення» за своїми функціями у психотерапії близьке до «методологічного мислення» та становить варіант метатеоретичного мислення. У цьому підході фіксується необхідність вироблення здатності психотерапевта мислити непредметно, «надпредметно».

Подібні засоби подолання труднощів різного порядку, як індивідуальних, так і організаційних, пропонуються і у теорії розв’язання інтелектуальних задач Г. С. Альтшулера. У цьому підході, як і у підході В. Ю. Зав’ялова, у центр уваги ставиться знаходження та аналіз суперечності, яка є логічною основою проблеми.

Метатеоретичне мислення як вищий – мета-рівень – задає формат пошуку або побудови теорій психотерапевту; теоретичне мислення залежить від заданого формату та допомагає створювати корисні для клієнта «життєві теорії»; емпіричне мислення пов’язане з початковим етапом аналізу труднощів та перевіркою створених теорій для розв’язання конкретних життєвих завдань. Зроблено висновок, що для розв’язання завдань психотерапії та її основної мети – посилення та розвитку особистості клієнта – важливими є усі рівні мислення. «Трирівневе» об’єднане мислення психотерапевта та клієнта є надійним засобом ідентифікації, розуміння та розв’язання проблеми клієнта.

Проаналізовано сутність та умови розвитку мислення психотерапевта. Вітчизняні та зарубіжні дослідники (М. М. Кашапов, В. С. Лазарєв, Я. А. Пономарьов, Н. І. Чуприкова, M. Basseches, D. Kuhn та ін.) зазначають, що людина здатна повноцінно мислити лише за умови функціонування мета-рівня, на якому стратегії обираються та підлягають контролю та на якому доступне отримання «знання про знання». Його функціонування забезпечує іншу якість мислення: воно стає теоретичним. Дослідники вказують, що такого рівня пізнання без спеціальних розвивальних впливів не досягають ані діти, ані більшість дорослих.

Вищим рівнем розвитку мислення є наукове мислення, яке розуміється як таке, що здійснює координацію між теорією, у тому числі – теорією «життєвою», ненауковою за формально-логічними ознаками, та її доказами (R. F. Belli, D. Dean, A. Gopnik, В. Koslowski, D. Klahr, D. Kuhn, R. Siegler, B. Sodian, M. Strand-Cary, L. Schauble, M. Taylor). Імпліцитний перегляд «життєвої теорії» та наукове мислення мають спільні риси: вони координують, узгоджують теорію та її докази, а також слугують меті покращення розуміння. Відмінність між ними полягає у тому, що імпліцитний перегляд теорії є неінтенціональним, часто – несвідомим. Умовами перетворення імпліцитного перегляду теорії у наукове мислення є прагнення до пізнання, яке виникає у разі визнання свого наявного знання неповним або неправильним, та наявність відповідних репрезентативно-когнітивних структур у складі сформованого мета-рівня мислення, які є носіями процесу розвитку мислення психотерапевта. Оптимальним зразком репрезентативно-когнітивної структури психотерапевта є структура, сформована у результаті розвитку діалектичної організації його мислення.

Другий розділ «Концепція та модель метатеоретичного мислення і його розвитку у психотерапевта» присвячено побудові концептуальних схем та моделей, необхідних для артикульованого визначення метатеоретичного рівня знання та відповідного йому рівня мислення, а також для створення концепції розвитку метатеоретичного мислення психотерапевта (надалі – МТМП) .

Розглянуто функції метатеоретичного мислення та роль метатеоретичного рівня у структурі професійних знань психотерапевта. Філософське та психологічне уявлення про дворівневу структуру знання вичерпало себе. Постає завдання виокремлення третього рівня знання, який знаходиться над теоретичним та являє собою передумову теоретичної діяльності. Для цього треба обмежити використання поняття «теоретичне мислення» пізнавальними процесами, які спрямовані на висування, розвиток та обґрунтування теоретичних гіпотез, та розумовими процедурами, у яких реалізуються основні пізнавальні функції теорій, тобто процесами побудови теорій. Метатеоретичний рівень пізнання на основі певних філософських установок, узагальнення результатів теоретичного дослідження фіксує загальні передумови теоретичного мислення та теоретичного дослідження. Метатеоретичне знання формулюється через визначення принципів, вимог, орієнтирів стосовно побудови теорій та теоретичного пізнання.

Для вивчення МТМП евристичним може бути використання, насамперед, трьох понять: «метатеорія», «картина світу» та «стиль мислення», що розуміється як стиль пізнавального ставлення до світу, або ж епістемологічний стиль (надалі – ЕС). При цьому картина світу та ЕС перебувають у діалектичних відношеннях. Безпосередньо впливати можливо лише на ЕС психотерапевта, який у поєднанні з наявною у фахівця картиною світу утворює метатеорію, на яку він спирається у здійсненні теоретичного пізнання. 

МТМП – це форма мислення, яка здійснюється засобами рефлексії, здорового глузду, формальної логіки, інтелектуальної інтуїції, діалектичної логіки, міфологіки та результатом якої є установки свідомості, реалізовані у аксіомах, нормативах та правилах теоретичного мислення. Це перше і, з точки зору здійсненого теоретичного аналізу, головне визначення. Однак для подальшого дослідження практичних аспектів МТМП зафіксовано й інше, ширше значення цього терміну: це цілісне «трирівневе» самостійне мислення, яке організоване відповідно до свідомо розвинутих  метатеоретичних орієнтирів, спирається на них та здійснюється засобами рефлексії, здорового глузду, формальної логіки, інтелектуальної інтуїції, діалектичної логіки й міфологіки. У цьому визначенні смисловий акцент зроблено на функціях самодисциплінування, самоконтролю та саморегуляції мислення.