АНТИЦИПАЦІЯ В СТРУКТУРІ ПСИХІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДІТЕЙ З ЦЕРЕБРАЛЬНИМ ПАРАЛІЧЕМ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, що досліджується; розкрито зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації та впровадження, представлено структуру дисертації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади вивчення антиципації» – здійснено системне вивчення антиципації шляхом вирішення низки методологічних завдань: введення категоризації та типологізації поняття; розкриття особливостей структури та функцій досліджуваного явища. Теоретичний аналіз проблеми представлено відповідно до структури методологічного знання: на рівні філософської методології розглянуто співвідношення закономірного та випадкового як основи антиципації в контексті трактування причинності психічного, визначено роль системного підходу, проаналізовано психологічні та психофізіологічні моделі антиципації на основі наукових праць К. Абульханової-Славської, Б. Ананьєва, П. Анохіна, О. Асмолова, М. Бернштейна, О. Запорожця, В. Іванникова, О. Леонтьєва, Б. Ломова, С. Рубінштейна, В. Русалова, Л. Регуш, Є. Соколова, Є. Суркова, Г. Суходольского, Б. Теплова, О. Тихомирова, І. Фейгенберга, В. Штиркова та ін.

Розгляд теоретико-методологічних засад дослідження дав змогу визначити універсальну та значущу роль антиципації у природі психічного. На основі вивчення її анатомо-фізіологічних передумов у філо- та антропогенезі встановлено детермінанти зародження антиципації як фундаментальної якості психіки, її розвитку та закріплення в інстинктах, провідну роль як у адаптації, так і активності живих організмів. Аналіз чисельних психологічних концепцій дав підстави виокремити основні методологічні принципи активності суб’єкта, що вказує на міру його взаємодії з навколишнім світом та визначається часовим положенням детермінанти його поточної поведінки. Найбільш загальною ознакою активності є вихід за межі ситуації, який ґрунтується на випереджальному відображенні дійсності. Глибинне дослідження будь-якого психологічного явища неминуче виводить вченого у сферу проявів антиципації, що охоплює коло різноманітних функцій психіки, виявляється у всіх психічних процесах, психічних станах і психічних якостях людини.

Розгляд антиципації у процесуальному аспекті став основою для її вивчення як психологічного механізму пізнавальної активності суб’єкта з притаманним йому переліком якостей: наявністю предметно-смислового змісту (С. Рубінштейн, О. Леонтьєв); просторово-часовою організацією (Б. Ананьєв, В. Зінченко, М. Мамардашвілі); процесуальною формою існування (У. Джеймс, С. Рубінштейн), безперевністю, недиз’юнктивністю (А. Брушлинський), відносною незалежністю від свідомого управління, що не означає обов’язкової відсутності управління, але вказує на його можливий неусвідомлений, автоматизований характер (Ю. Кулюткін, В. Спірідонов); націленістю на отримання певного продукту чи результату (У. Джеймс); залежністю розвинутості стану сформованості цієї здатності від стадії онтогенезу, спадковості та змісту нагромадженого досвіду (Я. Пономарьов).

Розкрито зміст основних функцій антиципації як іманентної якості психіки: когнітивна функція забезпечує пізнання майбутнього в різноманітних формах; регулятивна функція передбачає урахування майбутніх подій у поведінці та на цій основі – планування дій; комунікативна функція полягає в готовності, плануванні, передбачуваності процесів спілкування. Таким чином, антиципація розглядається як специфічний когнітивно-регулятивний феномен, кожний з рівнів якого визначається провідною ланкою структурування й системності психічних процесів, що забезпечують певний діапазон її випереджального ефекту. Цей процес завжди базується на аналізі й синтезі минулого досвіду, постійному зіставленні з ним поточних подій, на вибірковому здобуванні інформації з пам’яті. Введення антиципації у структуру психічної діяльності обумовлено здатністю людини до відволікання від реальної дійсності та здійснення переходу від безпосередніх чуттєвих сприймань до уявної реальності, що лежить у основі випереджального відображення дійсності. Використання поняття психічної діяльності склало підстави для її вивчення, по-перше, як реальності, що доступна науковому аналізу, а по-друге, дозволило визначити її структуру відповідно до рівнів психічного відображення, з урахуванням форми існування, залежності від вольової регуляції суб’єкта, ступеню передбачуваності, психологічних механізмів, які її забезпечують.

У розділі розкрито роль антиципації як обов’язкового компоненту в структурі свідомості, діяльності, особистості. Виступаючи об’єднуючою ланкою між категоріями випадкового та закономірного, антиципація дозволяє розкрити природу явищ, коли одне з них породжує інше, та прогнозувати цю появу. У закономірностях причинно-наслідкових відношень, де причина звернена до минулого, а наслідок до майбутнього, відображені часові відношення явищ об’єктивного світу.

Можливості пізнання майбутнього складають активну сутність людської свідомості, яка виявляється у її перетворюючій силі при моделюванні образів майбутнього. У діяльності людини практично відсутні ситуації, в яких антиципаційні здібності не відігравали б провідної ролі внаслідок забезпечення прогнозування дій та кінцевого результату відповідно до змінних умов середовища, від яких залежить успішність діяльності, а ефекти антиципації служать матеріалом для побудови її цілі. Проблему життєвої антиципації розглянуто в контексті взаємної опосередкованості діяльності та особистості. На основі аналізу концепцій Л. Виготського, О. Леонтьєва, С. Рубінштейна, М. Мамардашвілі, І. Беха розкрито роль телеологічного підходу до детермінації буття людини у світі, що затверджує обумовленість активності системи її ціллю як образом майбутнього результату.

Проблема антиципації, розглянута з позицій поліпарадигмального підходу, дозволила визначити основні положення системного опису досліджуваного явища, окреслити напрями його реалізації в дослідженні шляхом створення концептуальної схеми. Зокрема, психоаналітичний підхід передбачає врахування різних модусів психічного: свідомості (вивчення регуляції поведінки); суб’єктивного світу іншої людини (використання самозвітів); підсвідомого (виявлення смислових установок досліджуваного), несвідомого (визнання ірраціонального в природі людини, складнощі його аналізу). Діяльнісний підхід обумовлює встановлення співвідношення та взаємозв’язків різних рівнів психічного відображення в процесі діяльності; розгляд діяльності в сукупності основних форм випереджального відображення (антиципації та цілепокладання); опис основних ефектів антиципації, які задіяні в діяльності; вивчення антиципації як самостійної діяльності та як компоненту в структурі інших видів діяльності; включення антиципації в новоутворення, що забезпечують провідні типи діяльності. Особистісний підхід акцентує увагу на визначенні ролі особистісних установок у процесі соціально-перцептивного передбачення, а також вивчення антиципаційних процесів вищого порядку, які пов’язані з системою відношень особистості, її розвитком, самовизначенням та життєвим плануванням. Застосування психофізіологічного підходу сприяє розкриттю ролі психофізіологічних механізмів, які задіяні в процесі антиципації; операціональному представленню регуляції поведінкового акту з позицій теорії функціональних систем; розгляду компенсації ушкоджених функцій як циклічного центрально-периферійного процесу. З позицій когнітивного підходу антиципація може бути представлена як інформаційний процес у термінах ймовірнісного очікування, гіпотези, передбачуваних схем, ментальної репрезентації та як прояву пізнавальної активності суб’єкта. Використання поліпарадигмального підходу забезпечило різноаспектне вивчення феномену антиципації на основі різних психологічних та психофізіологічних моделей у загальній концептуальній схемі дослідження.

У другому розділі – «Онтогенетичні та дизонтогенетичні аспекти становлення антиципації» – поняття антиципації розглядається у зв’язку з розвитком психіки в онтогенезі, що не тільки засвідчило прийняття генетичної точки зору на предмет вивчення, а й дало змогу визначити особливу роль антиципації в цьому процесі. Онтогенетичний аспект дослідження спрямовувався на прослідкування того,
в якому віці та за яких умов формуються ефекти антиципації різних рівнів,
як змінюється кожний з них і їх взаємодія в ході психічного розвитку дитини.

Закономірності становлення антиципації визначено на основі концепції єдності біологічних та соціальних чинників психічного розвитку, що достатньо повно розроблена у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників (Б. Ананьєв, А. Валлон, Л. Виготський, А. Гезелл, Д. Ельконін, О. Запорожець, О. Леонтьєв, Г. Костюк, В. Мухіна, Ж. Піаже, П. Чамата та ін.). Об’єднуючою ланкою у цих дослідженнях стало визнання того положення, що соціальна детермінація притаманна будь-яким формам розвитку людини в онтогенезі. Єдність генетичних і соціальних факторів найбільш яскраво виявляється в процесі формування антиципації як інтегрального показника психічного розвитку. На основі наукових праць Б. Ананьєва, Дж. Брунера, О. Запорожця, І. Кондратьєвої, Л. Лисюк, Л. Переслені, Л. Регуш, Л. Рожнової, О. Сергієнко встановлено, що розвиток у онтогенезі різних форм антиципації включений у контекст тієї діяльності, яку здійснює дитина в певному віці. У кожний із напрямів розвитку антиципація входить як компонент, що обумовлює появу вікових новоутворень – специфічних пізнавальних потреб, суб’єктивних установок, здатності до рефлексії, цілепокладання.

Аналіз генетичного аспекту досліджень антиципації дав змогу визначити закономірності її розвитку в дошкільному й молодшому шкільному віці. На сенсорно-перцептивному рівні під впливом досвіду відбувається зміна місця антиципації в структурі діяльності: вона виникає на початку предметної дії по відношенню до її результату. На рівні уявлень антиципація виявляється у вигляді випереджальних образів, що опосередковано досвідом сприйняття та перетворення уявлень. На мовленнєво-мислительному рівні антиципація розвивається як елемент у структурі пізнавальної діяльності, завдяки чому дитина вчиться встановлювати закономірності та виражати їх у мовленнєвій формі. Розвиток цієї здатності сприяє формуванню у дитини емоційної регуляції поведінки, підвищенню пізнавальної мотивації, що ґрунтується на мотиві очікуваного задоволення від процесу та результату пізнання, усвідомленню себе як соціальної істоти.

Розгляд процесу формування антиципації у здорових дітей склав підґрунтя для дослідження складних питань дизонтогенезу при органічних ураженнях головного мозку. Для визначення передумов становлення антиципації у дітей з церебральним паралічем проаналізовано клінічні та психологічні дослідження за такими напрямками: вивчення осередкових ушкоджень мозку в дітей на різних ступенях онтогенезу (Е. Калижнюк, Р. Карімова, І. Мамайчук, О. Мастюкова, К. Семенова, Л. Шипіцина та ін.) та вивчення комплексу порушень вищих психічних функцій, що складаються з дизонтогенетичних симптомів (О. Лурія, О. Корнєв, Н. Корсакова, В. Лебединський, І. Марковська, Ю. Мікадзе, А. Семенович, Е. Симерницька, В. Тарасун та ін.). Встановлено, що особливістю психічного розвитку в дітей з церебральним паралічем є поєднання вираженої гетерохронії в розвитку психічних функцій, з одного боку, та їх автономності – з іншого. При цьому, чим більше виражена автономність психічних функцій, тим нижча динаміка психічного розвитку дитини.

У розділі проаналізовано особливості становлення субсенсорного та сенсомоторного рівнів антиципації при ДЦП як генетично первинних, що дає підстави визначати їх у якості фундаментальних для формування антиципації на більш вищих рівнях психічного відображення. Встановлено, що субсенсорний рівень антиципації, який включає неусвідомлені нервово-м’язові передналаштування та рухи, забезпечує різноманітні тонічні та пізнотонічні ефекти, виявляється в ідеомоторних актах, пов’язаних з уявленнями моторної дії, – страждає у дітей з церебральним паралічем найбільшою мірою внаслідок органічних порушень. За даними психофізіологічних і клінічних досліджень, становлення патологічного моторного паттерну при ДЦП у перші місяці життя дитини пов’язано зі звільненням структур стовбура мозку від контролю кори кінцевого мозку та мозочка, що призводить до патологічної активності тонічних рефлексів, затримки розвитку довільної моторики та проявів вроджених рухових рефлексів (опори, крокові рухи немовляти, перевороти тулуба зі спини на живіт і навпаки). Якщо у здорової дитини у віці від 3 до 6 місяців життя на основі антиципаційних процесів активізуються рухи, основою яких є інтерсенсорний зв’язок «рука – око», то в дитини з церебральним паралічем відмічається суттєве відставання в розвитку цього типу зв’язку. Недорозвиненість зорового сприймання в поєднанні із запізнілим розвитком предметних дій обмежує можливості дитини активно розглядати предмети, маніпулювати ними, прослідковувати за рухомим предметом, який знаходиться в полі її зору, що гальмує передумови становлення візуальної антиципації. У дітей старшого віку порушення м’язового тонусу негативно впливає на працездатність та навчання. Патологічний м’язовий тонус у дитини спричинює швидку виснажливість, стомлення рук, нездатність концентрувати увагу. Чисельні рухові розлади у хворих дітей стають перешкодою для активного пізнання навколишнього світу та розвитку прогностичних реакцій.

Формування субсенсорних передналаштувань значно затримується в порівнянні з нормою, що гальмує створення необхідних передумов для наступного, вищого рівня антиципації – сенсомоторного. Внаслідок органічного ураження однієї з півкуль вагому роль у цьому відіграє порушення бінарних ефектів, тобто ефектів взаємодії парних однойменних рецепторів, які разом із полімодальністю та поліфункціональністю сприяють повноцінному сприйманню простору на основі кінестезії опорно-рухового апарату та рухового апарату рук, а також тактильної чутливості обох половин тіла, що забезпечують стереоскопічність та глибину окоміру. Внаслідок ураження сенсомоторних зон мозку при ДЦП страждає формування кінестетичних відчуттів, які порушують розвиток схеми рухів, рухових автоматизмів і праксиса. Здійснення співвіднесених дій (постукування, вкладання, виймання предмета) відповідно запізнюються, з недорозвитком предметно-практичних маніпуляцій тісно коригують труднощі концентрації уваги, що знижує в цілому пошукову довільну активність.

Оскільки антиципація сенсомоторного рівня є універсальною внаслідок її обов’язкового включення в будь-який вид діяльності, органічні порушення при ДЦП обумовлюють недосконалість сенсомоторних реакцій, реакцій на рухомий об’єкт та інших характеристик точності. Недостатність взаємодії зорово-рухових, слухо-рухових, тактильно-рухових аналізаторів, процесів оперативної та довгочасної пам’яті гальмують прояви ефектів антиципації, які беруть участь у довільній поведінці. Таким чином, провідний дефект при ДЦП – рухові порушення – значною мірою визначає специфіку формування антиципації у цих дітей. Несформованість рухових навичок та вмінь виявляється не лише за рахунок власне порушеної моторики, але і в недостатності більш складних функцій, необхідних для прогностичної діяльності, в основі яких лежить рух (зорово-моторна координація, окомір, просторовий аналіз та синтез тощо). Внаслідок обмеженості практичного досвіду в дитини з церебральним паралічем спостерігається нездатність до інтеграції частин предмету в цілісний образ, що особливо виразно виявляється у процесі конструювання та малювання.

Порівняльні дослідження нормального онтогенезу та дизонтогенезу в умовах церебрально-органічної патології засвідчують, що діяльність одного аналізатора завжди співвідноситься з діяльністю інших, які беруть участь у просторовому орієнтуванні. Саме завдяки такій взаємодії можлива компенсація функцій при органічних порушеннях, – особливо така асоційованість функцій виявляється у відношенні зору, тактильних і вестибулярних функцій, кінестезії. Суттєвою особливістю системного механізму сприймання простору є об’єднання мозкових кінцевих ланок різних аналізаторів у процесі вироблення складних умовних рефлексів на просторові сигнали. Умовний рефлекс на просторові відношення утворює нову функціональну систему з певних аналізаторів. У залежності від характеру просторових сигналів (напряму, глибини, форми, величини, подовженості), змінюється і склад цих функціональних систем. Серед них особливо важливе значення має взаємозв’язок оптичного та окорухового апаратів.

Серед дефіцитарних передумов формування антиципації у дітей з церебральним паралічем провідна роль належить затримці у формуванні мислительних операцій, що визначається особливостями патогенезу – локальним фактором, незрілістю чи ушкодженням певних функцій при різних формах захворювання. Інтелектуальні обмеження, насамперед, стосуються здатності до узагальнення, що зумовлює оперування поняттями та логічними міркуваннями. Дітям із ДЦП часто властива нерівномірність сформованості різних пізнавальних функцій, дисгармонійність інтелектуального розвитку. Астенізованість центральної нервової системи спричинює недостатній розвиток пам’яті та уваги. На формуванні мовленнєво-мислительної антиципації безпосередньо позначаються порушення різних боків мовленнєвого розвитку дітей з церебральним паралічем: звукового, граматичного, лексичного (М. Ейдінова, М. Малофєєв, О. Мастюкова, М. Іпполітова, К. Семенова, Л. Халілова та ін.). Особливості мовленнєвого розвитку не тільки спричинюють труднощі навчання мови та читання, але й виявляються в процесі засвоєння знань з інших навчальних предметів.

Таким чином, формування психічних функцій у дітей з церебральним паралічем характеризується більш низькою динамікою та нерівномірністю в порівнянні зі здоровими дітьми. Процес формування психічних функцій, взаємозв’язок сенсорного та когнітивного розвитку у цих дітей має якісно інший характер, ніж у здорових дітей. Це виявляється у високій значущості енергетичних характеристик пізнавальної діяльності, в автономному розвитку вербальних функцій, слабкій гнучкості психічних процесів, обмеженні дослідницьких можливостей, прийомі, збереженні та відтворенні інформації, що безпосередньо відображається на формуванні антиципації як інтегративного психічного феномену.

Серед основних передумов дизонтогенезу антиципації у дітей з церебральним паралічем визначено такі: 1) органічне ураження головного мозку, що призводить до затримки редукції тонічних рефлексів, порушень тонусу, патологічних імпульсів пропріоцептивної інформації, внаслідок яких формуються неправильні рухові стереотипи, – таким чином, антиципація на фундаментальних рівнях психічного відображення задається ушкодженим пусковим механізмом, що в подальшому викривлює розвиток її вищих рівнів; 2) патологічна слабкість інтегративної діяльності аналізаторних систем, що впливає на зорові, слухові, тактильні, кінестетичні відчуття та сприйняття, порушує їх взаємодію, обмежує різноманітність вражень від предметного світу та перешкоджає створенню уявлень як основи для прогностичної діяльності дитини; 3) недостатність та неповноцінність минулого досвіду, що гальмує формування ймовірнісних зв’язків між окремими стимулами, готовності до сприйняття їх певних послідовностей та встановлення закономірностей.

У третьому розділі – «Організація та методи емпіричного дослідження антиципації у дітей з церебральним паралічем» – на основі попередньо визначених теоретико-методологічних засад дослідження й передумов формування антиципації в умовах церебрально-органічної патології здійснено постановку емпіричного питання з окресленням вихідних положень експерименту, які виступили у ролі пояснювальних принципів, та розроблено модель системного дослідження антиципації у дітей з ДЦП.

Основними складовими системного опису стали аналіз і синтез досліджуваного явища. Якщо на попередньому етапі дослідження здійснено аналіз його основних характеристик, то етап синтезу передбачав створення моделі реальної системи функціонування антиципаційних процесів у різних видах діяльності дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Це дозволило підвищити рівень абстрактного опису структурно-рівневої системи антиципації й одночасно конкретизувати її з урахуванням характеру новоутворень нормального онтогенезу та дизонтогенезу при ДЦП, розширенням повноти її складу, базису, закономірностей динаміки. Така стратегія була спрямована на виконання основної вимоги системного опису психологічного явища у послідовності: синтез – аналіз на основі декомпозиції системи – синтез, але вже на новому рівні знання.

Таким чином була здійснена розробка теоретико-пізнавальної технології вивчення специфіки розвитку дитини з церебральним паралічем, що забезпечувало вирішення як теоретичних, так і прикладних завдань. Теоретичний план охоплював інтеграцію та спеціалізацію психологічних знань у галузі загальної теорії антиципації, подолання недоліків локального підходу до вивчення психіки, удосконалення інтерпретації природи психічних явищ. У прикладному аспекті розроблена технологія була спрямована на удосконалення завдань діагностики, проектування та управління процесом психічного розвитку дітей з церебральним паралічем шляхом стимулювання когнітивно-регулятивних процесів, та на цій основі – їх пізнавальної та особистісної активності.

Серед різновидів системного підходу (комплексний, структурний, цілісний) найбільш релевантним для дослідження визначено системно-структурний підхід, що ґрунтується на вивченні складових загальної системи антиципації та взаємозв’язку між ними на різних рівнях психічного відображення. Це сприяло також закладанню основ для розгляду психічної діяльності дітей з церебральним паралічем з позицій цілісного підходу, оскільки передбачає співвіднесення підсистем (рівнів) і системи в цілому та реалізувалося при вивченні специфіки антиципації не лише у статиці, але й у динаміці. Разом із тим очевидними є складнощі цілісного дослідження психіки внаслідок високої структурно-функціональної залежності її компонентів, які не піддаються розчленуванню навіть на абстрактному рівні аналізу, та для опису яких у сучасній психологічній науці досі не запропоновано адекватних методів. Використання ідеї цілісності в нашому дослідженні залишає простір для подальших досліджень з позиції системного підходу, оскільки іманентною якістю внутрішньої структури психічних явищ є їх обумовленість попередніми рівнями та тісна взаємопов’язаність у процесі функціонування.

Ознакою системного опису антиципації став також вибір зрізу дослідження, спрямованого на розкриття достатньо повного набору характеристик досліджуваного явища – базисних психічних процесів, які її забезпечують, психологічних механізмів, проявів у різних видах діяльності. Оскільки предмет аналізу становили об’єкти, що не можна спостерігати безпосередньо, важливим здобутком цього етапу дослідження стало визначення параметрів, які аналізувалися на матеріалі певних актів діяльності, найбільш значущих у дошкільному та молодшому шкільному віці. Це сприяло створенню концептуальних відображень цілісних реальностей шляхом інтеграції нагромаджених знань про сутність антиципації, а також шляхом прогресивної диференціації раніше не розчленованих уявлень з їх синтезом. На основі певних діагностичних «мішеней» – ефектів антиципації, доступних зовнішньому спостереженню – передбачалося визначити стан сформованості психічних процесів, які складають зміст психічної діяльності. Серед параметрів дослідження антиципації були відібрані такі, що є найбільш значущими для провідних видів діяльності дітей у дошкільному та молодшому шкільному віці, відображають характер вікових новоутворень, а також, згідно клінічним даним, є найбільш дефіцитарними при ДЦП.

У процесі дослідження використано теоретичні методи: дедуктивний (аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний) – для системного опису досліджуваного явища; індуктивний – для встановлення закономірностей, систематизації, типології на основі результатів емпіричного дослідження; моделювання (структурно-функціональне) – для побудови системних моделей дослідження.

Емпіричні методи дослідження включали багаторівневий констатувальний експеримент з використанням включеного спостереження, бесіди, аналізу продуктів діяльності, методу експертних оцінок, аналізу медико-психолого-педагогічної документації, психодіагностичних методів.

Розробка методичного апарата щодо вивчення антиципації дітей з церебральним паралічем здійснювалася на основі загальних принципів психодіагностики, принципів суб’єктного підходу та диференціальної діагностики відхилень у психічному розвитку. Аналіз проявів антиципації як показника психічного розвитку при ДЦП був спрямований не лише на виявлення його ушкоджених і збережених ланок, але й з’ясування якісних характеристик.

Можливість створення типології за отриманими результатами розглядалася як показник завершеності системного дослідження. В основу типології порушень антиципації як інтегрального показника сформованості психічної діяльності покладено використання такої характеристики, як пропорційність частин системи антиципації на різних рівнях психічного відображення у дітей з церебральним паралічем, з урахуванням високої варіабельності показників.

У четвертому розділі – «Особливості антиципації у дітей з церебральним паралічем на різних рівнях психічного відображення» – представлено результати комплексного експериментального дослідження на основі структурно-рівневої моделі антиципації. На сенсорно-перцептивному рівні антиципація досліджувалася за параметрами: точність виконання окомірних завдань; вибір маршрутів руху та перевірка перцептивних гіпотез. На рівні уявлень – здатність до збереження в пам’яті образів-еталонів; стан сформованості способу наочно-образного орієнтування у просторі. Параметри дослідження на мовленнєво-мислительному рівні антиципації включали здатність до прогнозування на основі встановлення закономірності чергування сигналів; висунення та аналіз гіпотез; передумови формування прогнозу в мовленні; стан сформованості вербально-логічного мислення; побудова суб’єктивного прогнозу в мовленні. Соціально-перцептивне передбачення ґрунтувалося на вивченні двох параметрів – особистісних установок досліджуваного та здатності до прогнозу поведінкових реакцій іншої людини.

За результатами дослідження встановлено, що антиципація на сенсорно-перцептивному рівні у дітей з церебральним паралічем за параметром точність виконання окомірних завдань (методика «Перетин» А. Гафарова, Є. Суркова, Г. Суходольського) характеризувалася труднощами користування лінійним окоміром, обумовленим неузгодженою роботою руки та ока та несформованістю просторових уявлень про еталон. Це безпосередньо відобразилося у невмінні дітей графічно відобразити співвідношення між об’єктами у трьох серіях експериментальних завдань (у І серії – за умови здійснення антиципації на основі зв’язку «рука-око», в ІІ серії – на основі роботи руки за умови виключення зору, а в ІІІ – роботи зору за умови виключення роботи рук). У процесі інтерпретації результатів експерименту виявлено значущі розбіжності показників антиципації у досліджуваних груп дітей дошкільного віку за t-критерієм Стьюдента: відповідно для серій дослідів t = 11; 14,1 та 7,5 при p≤0,01, та для дітей молодшого шкільного віку – відповідно для серій дослідів t = 14,3; 8,9 та 3,4 при p≤0,01.

У результаті проведення експериментальних завдань виявлено тенденцію до лівосторонньої асиметрії у здорових дошкільників, яка поступово нівелюється з переходом до молодшого шкільного віку. Виражений ефект асиметрії помилок може бути обумовлений підвищенням м’язового тонусу внаслідок компенсаторного перенапруження м’язів одного з боків тіла (при дії правою рукою – правий бік і навпаки). У дітей з церебральним паралічем зсув помилки окоміру в той чи інший бік характеризується певними особливостями та залежить від локалізації ураження, при цьому найбільш показові розбіжності виявилися при порівнянні правостороннього та лівостороннього геміпарезу. В першій серії дослідів при виконанні завдання правою рукою у дітей з лівостороннім геміпарезом середня помилка була спрямована переважно вліво (76,5 % всіх випадків), а при виконанні лівою у дітей з правостороннім геміпарезом – вправо (81,3 % всіх випадків). У дітей зі спастичною диплегією, які виконували завдання правою рукою, відмічалася широка варіативність поєднання напряму помилки та діапазону значень, що обумовлено неоднорідним характером впливу локалізації органічних уражень.

Зіставлення результатів дослідів вказує на те, що точність антиципуючого ефекту більшою мірою визначається зоровою функцією у обох досліджуваних категорій дітей. У здорових дітей в актах зорово-моторної антиципації зір коригується за допомогою моторного компоненту, тому число «влучень» у зону істинного перетину вертикального відрізку з горизонталлю було найточнішим у першій серії експериментів, що свідчить про достатню узгодженість роботи системи «око-рука».

Різний характер впливу експериментальних умов на точність окоміру в досліджуваних категорій дітей вказує на їх індивідуальні розбіжності щодо спільної, координованої роботи руки та ока у вимірювальній діяльності. У дітей з церебральним паралічем результат роботи цієї системи ускладнюється внаслідок впливу цілої низки інших змінних – наявності гіперкінезів, порушень тонусу, косоокості, відсутності взаємодії зорового та моторного аналізаторів, компенсаторного перенапруження однієї половини тіла при різних формах геміпарезу. Тому у дітей з ДЦП найбільш успішними процеси антиципації виявилися у третій серії експериментів, коли дія моторного компоненту елімінувалася. Недосконалість сенсорно-перцептивної антиципації у цих дітей супроводжується несформованою цільовою установкою на передачу схожості, що має важливе значення на заняттях з математики, малювання та праці. Порушення окоміру та несформованість образу обумовлюють відсутність схеми та викривлення форми продукту діяльності.

Дослідження антиципації на сенсорно-перцептивному рівні за параметром вибір маршрутів руху та перевірка перцептивних гіпотез (ХІІ субтест тесту інтелекта Д. Векслера «Лабіринти» в модифікації Ю. Гільбуха), дозволило визначити загальну оцінку успішності виконання завдання, що становить у дошкільників із церебральним паралічем 11,5 балів, а в їх здорових ровесників – 13,8. Середній показник загальної оцінки успішності виконання завдання в молодших школярів із церебральним паралічем склав 14,4 балів, а в їх здорових ровесників – 17,6 балів. При порівнянні результатів за t-критерієм Стьюдента виявлено достовірні розбіжності у показниках антиципації між досліджуваними групами (відповідно
t = 2,64 та t = 8 при p≤0,01).

Отримані дані дозволяють стверджувати, що у здорових дітей у дошкільному віці вже виявляється антиципація при виборі маршруту руху та перевірці перцептивних гіпотез. Попри наявність недосконалості цих процесів, що відповідає віковій нормі, можна фіксувати їх інтенсивний розвиток на основі удосконалення сенсорних реакцій. Аналіз помилок у дітей з церебральним паралічем при проходженні лабіринту вказує на слабкість сенсорно-перцептивної антиципації при виборі маршрутів руху, слабку здатність до продукування перцептивних гіпотез та коригування їх у процесі діяльності. У процесі проходження лабіринтів дітям із церебральним паралічем знадобилося більше часу на виконання завдання, ніж їх здоровим одноліткам, також їм була притаманна більша кількість та варіативність помилок. До найбільш грубих помилок було віднесено перетин уявної лінії на головній тупиковій алеї, що засвідчило суб’єктивну складність завдання, – слабка сформованість здатності до передбачення маршрутів руху гальмувала можливість просування та обумовлювала чисельні нецілеспрямовані рухи. Інший вид помилок – «блукання» в межах тупикової алеї, багаторазовий захід у тупик лабіринту, тобто перетин пунктирної лінії в одному напрямі – вказує на певну стереотипність операцій при вирішенні завдання, «застрягання» на певному маршруті, прояви нерішучості в процесі пошуку більш ефективних способів дії. Поворот на правильний шлях з повторним поверненням на тупикову алею засвідчив несформованість симультанного сприйняття лабіринту, внаслідок чого відсутні здатність оцінити правильність власних дій та їх коригування у процесі виконання завдання. Більшість помилок були обумовлені складнощами перспективного бачення шляху лабіринту та вказують на відсутність у дітей з церебральним паралічем випереджального образу маршруту, орієнтовно до якого вони могли б рухатися вперед. Внаслідок недальновидного сприймання шляху дитина не помічала тупик, який знаходився в її найближчому огляді.

Дослідження антиципації на рівні уявлень за параметром здатність до збереження в пам’яті образів-еталонів (методика розрізних картин Л. Переслені, О. Шуранової) дозволило встановити, що середнє вибіркове значення загальної оцінки в балах для дошкільників із церебральним паралічем становить 4,4 бали,
в той час як у здорових дошкільників – 10,9. При порівнянні результатів за
t-критерієм Стьюдента виявлено достовірні розбіжності у показниках антиципації між досліджуваними групами: t = 8 при p≤0,001. З переходом до молодшого шкільного віку збільшуються показники середніх значень: для дітей з церебральним паралічем – 7,8 балів, для здорових дітей – 14,9 балів, що складає достовірні розбіжності (t = 5,1 при p≤0,001).

Аналіз масиву експериментальних даних та специфіки розподілів визначив чотири градації успішності пропонованих наочних завдань. Результати порівняльного дослідження дозволили уточнити ці дані та визначити міру сформованості показників, що її забезпечують: наявності відповідних образів-еталонів, перцептивних й мислительних операцій. Ніхто з дошкільників, хворих на церебральний параліч, не впорався з усіма видами завдань, в той час як серед здорових дітей вищий рівень успішності був притаманний 13,3 % дітей. З переходом до молодшого шкільного віку цей показник відповідно збільшується – 6,3 % дітей з церебральним паралічем та 41,7 % здорових дітей. Поєднання слабкої сформованості образу-еталону з достатнім рівнем перцептивних і мислительних операцій було притаманно 6,3 % дошкільникам з ДЦП та 28,3 % здорових дітей.
З віком ці показники склали відповідно 15 % та 38,3 %. Цим дітям вдалося правильно скласти картинки з другої спроби. Необхідність другої спроби обумовлюється тим, що образи-еталони ще знаходяться у стані формування та не можуть повною мірою обумовлювати ефекти антиципації при виконанні такого роду завдань. Разом із тим компенсаторну дію тут відіграють достатньо сформовані перцептивні навички та мислительні операції порівняння, аналізу, умовиводу. Встановлено типові помилки дітей при складанні розчленованих картинок, які відображають протиріччя між наявними просторовими синтезами, що виникли з недостатньо розчленованих образів та усталеними вимогами до аналітичної діяльності дитини в процесі навчання (помилковість визначення об’єкту зображення на початку експерименту; багаторазове повторення одного й того самого варіанту складання картинки, незважаючи на його неправильність; відсутність орієнтації на зразок при виконанні завдання; зміщення осі викладеного дитиною зображення; нездатність оцінити правильність виконання завдання). За результатами проведеного дослідження обґрунтовано корекційне значення постійного оновлення педагогами наочних матеріалів, що передбачають опору на образ-еталон, тобто підкріплення просторових диференційовок у процесі виконанні нових завдань наявною, сформованою системою зорово-рухово-вестибулярних зв’язків та на цій основі – формування нових функціональних систем.

За параметром антиципації стан сформованості способу наочно-образного орієнтування у просторі, який розглядався як передумова панорамного передбачення (методика «Схематизація» Р. Бардіної), виявлено достовірні розбіжності у показниках між досліджуваними групами. Так, середнє значення загальної оцінки в балах для дошкільників із церебральним паралічем склало 21,8,
в той час як у здорових дошкільників – 24,6 (t = 2,1 при p≤0,05). Середнє значення показника успішності виконання завдання для вибірки молодших школярів з церебральним паралічем становить 24,7 балів, у здорових – 27,6. (t = 3,2 при p≤0,001). Встановлено, що більшість дітей з церебральним паралічем дошкільного віку нездатні враховувати одночасно два просторові орієнтири, що засвідчує у них відсутність повних і розчленованих просторових уявлень. 40 % з них було притаманно незавершене орієнтування навіть на одну ознаку. Вони членували завдання на етапи, але до кінця роботи втрачали орієнтир, типовим для них виявилися побудова й застосування просторових уявлень найпростішої структури.

З переходом до молодшого шкільного віку тільки 4,7 % школярів з церебральним паралічем впоралися з детальним співвіднесенням двох параметрів, в той час як у їх здорових ровесників ця цифра досягла 10 %. Дітям цієї групи притаманна повнота й розчленованість просторових уявлень, яка забезпечує успішність орієнтування у просторі. Саме урахування двох параметрів одночасно складає основу для панорамного бачення, що є основним ефектом антиципації на рівні уявлень.

Незавершене орієнтування на два параметри, що було притаманно 6,3 % дошкільників з церебральним паралічем та 14,1 % молодших школярів, вказує на недостатню стійкість й рухливість розвитку просторових уявлень. При спробі охопити одночасно обидва параметри, відбувалося постійне повернення лише до одного з них. У їх здорових ровесників ці показники склали відповідно 7,5 % та 20 %. Чітка завершеність орієнтування на одну ознаку була присутня у 26,5 % дошкільників з церебральним паралічем та 35,9 % молодших школярів. У здорових дітей – відповідно 32,5 % та 41,7 %. Представники цієї групи використовували найбільш елементарні просторові уявлення.

Незавершеним орієнтуванням на одну ознаку характеризувалися 57,8 % дошкільників з церебральним паралічем та 60 % – здорових дітей. Але з переходом до молодшого шкільного віку здорові діти продемонстрували якісний стрибок у розвитку просторових уявлень – незавершене орієнтування на одну ознаку зменшилося в них до 28,3 % за рахунок ускладнення способів орієнтування у просторі. Це обумовлено як дозріванням психофізіологічних механізмів, які забезпечують формування просторових уявлень, так і більш інтенсивним набуттям досвіду пересування.

У порівнянні зі здоровими дітьми показники незавершеного орієнтування на одну ознаку в дітей з церебральним паралічем знизилися менш суттєво – від 57,8 % до 45,3 %. Вони намагалися членувати завдання на етапи, але до кінця роботи втрачали орієнтир, тобто спосіб наочно-образного орієнтування в просторі і в молодшому шкільному віці знаходиться в них на початкових етапах формування.

На мовленнєво-мислительному рівні антиципації за параметром здатність до прогнозування на основі встановлення закономірності чергування сигналів (методика «Відгадайка» Л. Переслені, В. Подобед) виявлено кількісні та якісні розбіжності між досліджуваними групами, які є інформативними щодо особливостей прогнозування у дітей з церебральним паралічем, а також структури їх пізнавальної діяльності.

Зіставлення отриманих даних вказує на те, що перехід від симетричного до асиметричного порядку чергування букв, які надавалися для встановлення закономірності, у дошкільників призводив до погіршення ефективності прогнозування. З переходом до молодшого шкільного віку кількість помилок передбачення зменшується. Для статистичної оцінки розбіжностей результатів прогнозування асиметричних послідовностей порівнювалися розподіли. Якщо різниця між середньою кількістю помилок прогнозування букв ІІ та ІІІ наборів у дошкільників з церебральним паралічем складає 5,7; то у здорових дітей – 3,7. Для молодших школярів ця різниця знаходилася відповідно в межах 2,2 та 0,6. Застосування t- критерію Стьюдента для залежних вибірок (повторних вимірів) дозволило виявити достовірні розбіжності у цих показниках для обох досліджуваних груп дошкільників: t = 7,86 для групи дітей з церебральним паралічем та t = 5,2 для здорових дітей (при p≤0,001). У молодших школярів з церебральним паралічем ця розбіжність зберігає свою значущість (t = 5,5 при p≤0,001), в той час як у їх здорових ровесників достовірної розбіжності не виявлено (t = 1,65). Кількість помилок передбачення зменшується в досліджуваному віковому інтервалі, що вказує на розвиток здатності у дітей до адекватного прогнозування регулярних послідовностей та зменшення при цьому залежності від структури циклів, які їх складають. У дітей з церебральним паралічем така тенденція є менш вираженою, що вказує на більш повільний темп формування цієї здатності. Порівняння розподілів двох наборів показало, що перехід від симетричного до асиметричного порядку чергування букв призводить до зниження ефективності прогнозування у цих дітей як у дошкільному, так і у молодшому шкільному віці.

Стійкість прогностичної діяльності виявлялася у безпомилкових прогнозах після виявлення порядку чергування букв, тобто відсутності помилок відволікання. Дослідження показало, що у 54,7 % дошкільників з церебральним паралічем та у 43,3 % їх здорових ровесників фіксувалися помилки відволікання в процесі прогностичної діяльності. У молодших школярів ці показники становили відповідно 26,6 % та 11,7 %. Такий вид помилок відображає послаблення уваги до надходження інформації, що може розглядатися як відображення недостатніх регулюючих впливів лобних відділів кори мозку на рівень дифузної та локальної активації.

Близько 43,8 % дошкільників з церебральним паралічем та 36,7 % здорових дітей не могли пригадати порядок чергування букв другого набору після завершення експерименту. З переходом до молодшого шкільного віку ці показники склали відповідно 26,6 % та 18,3 %. Утруднення у відтворенні порядку букв, які раніше прогнозувалися правильно, можуть відображати порушення механізму, що забезпечує спрямоване зчитування інформації з пам’яті. Удосконалення механізмів робочої пам’яті з переходом до молодшого шкільного віку в дітей з ДЦП відбувається більш повільно у порівнянні зі здоровими дітьми.

Переважними стратегіями пізнавальної діяльності, що забезпечують активне сприймання інформації та відмічалися в обох досліджуваних групах, стали раціональні стратегії, з побудовою адекватного прогнозу, тобто висуненням гіпотез з опорою на досвід та перевіркою їх правильності. Такий спосіб виконання пов’язаний зі сформованістю мислительних операцій та спирається на процеси, які лежать в основі узагальнення. Водночас діти з церебральним паралічем, особливо в дошкільному віці, разом із цією стратегію використовували також і більш елементарну – стратегією з пріоритетом для вхідної інформації, яка сприяла кращій фіксації в пам’яті порядку чергування подій та мінімізувала кількість помилкових передбачень. Пристосувальний характер стратегії ґрунтується на достатній сформованості механізмів «запису» та «зчитування» інформації в реєстрі короткочасної пам’яті.

Дослідження параметру висунення та аналіз гіпотез (методика утворення штучних понять Дж. Брунера) виявилося найскладнішим завданням експерименту. Не всі діти обох досліджуваних категорій впоралися з ним. Висуваючи первинну гіпотезу, при зіткненні з позитивно чи негативно спростованим прикладом, вони не змогли використати інформацію і виявилися нездатні до застосування будь-якої стратегії та подальшого просування. Таких дітей було 32,8 % серед дошкільників з церебральним паралічем та 28,3 % серед їх здорових ровесників, а також 26,6 % молодших школярів з ДЦП та 21,7 % – їх ровесників із нормальним розвитком.

Самостійне визначення основних характеристик інформаційного поля (форма, колір, кількість фігур, колір фону) виявилося більш складним для дітей з церебральним паралічем, ніж для їх здорових ровесників. З цим завданням швидко впоралися 57,8 % дошкільників з церебральним паралічем та 68,3 % їх здорових ровесників. У молодших школярів ці цифри відповідно склали 76,6 % та 88,3 %. Інформаційне поле знаходиться в безпосередньому зв’язку з полем зору, яке тісно пов’язано з розумовим розвитком та працездатністю людини, – дослідження показало, що діти з церебральним паралічем потребують більше часу для вивчення характеристик поля та визначення варіантів їх категоризації, ніж їх здорові ровесники.

Застосування стратегії, яка ґрунтується на методі «перебору», обумовлювала значне збільшення кроків, за допомогою яких досліджуваний знаходив правильну відповідь. Так, якщо діти з церебральним паралічем у середньому вирішували завдання за 7-8 кроків, здорові діти застосовували 5-6. З одного боку, стратегія «перебору» сприяла кращій фіксації в пам’яті етапів вирішення завдання,
а з іншого – внаслідок цього фіксувалася відмова від застосування більш оптимальної стратегії фокусування, що дозволяє автоматично утримувати весь необхідний зміст вхідної інформації. Це вказує на недосконалість довгочасної пам’яті з відносно сформованими механізмами короткочасної пам’яті та узгоджується з наявністю помилок відтворення позитивно та негативно підкріплюваних прикладів, що створювали основу для продукування гіпотез. Діти з церебральним паралічем могли відтворити лише 60 % пред’явлених експериментатором прикладів у дошкільному віці та 72 % – у молодшому шкільному віці. У здорових дітей ці показники склали відповідно 67 % та 81 %, що вказує на більшу сформованість механізмів пам’яті та її низьку залежність від інтерферуючих впливів.

Аналіз показників за параметром впевненості в процесі висунення гіпотез не виявив достовірних розбіжностей між дітьми досліджуваних категорій. В обох групах цей показник має тенденцію до зниження з переходом до молодшого шкільного віку, що пов’язано з підвищенням критичності в оцінці власних дій та усвідомленням складності завдання. Зв’язок показників невпевненості дитини з характеристиками стратегій та кінцевим результатом виявився неоднозначним. З’ясувалося, що між впевненістю у своїх можливостях при виконанні завдання та успішністю його вирішення не існує достовірної кореляції (ρ = 0,14 при р>0,05).

Самооцінювання правильності висунутої гіпотези, що передбачалося процедурою експерименту, та усвідомлення складності завдання з боку більш активних дітей сприяло врахуванню альтернативних гіпотез, спонукало дитину до їх змін у процесі вирішення завдання. Це виступає показником гнучкості мислення, здатності до переструктурування умов задачі, що обумовлює успішність прогнозування та лежить в основі научуваності. Застосування самозвіту щодо впевненості при виконанні завдання є ефективним засобом підвищення регуляції власних дій, оскільки досліджуваним пропонувалося не лише висловлювати гіпотези, але й усвідомлювати при цьому операціональні способи їх побудови та відповідно до цього оцінювати власні можливості. Це сприяє формуванню у дитини не тільки здатності до прогнозування результатів власної діяльності, але й оцінюванню ефективності цих дій як засобу досягнення бажаних результатів.

Вивчення антиципації за цим параметром дозволило дослідити мікрогенез мислительних стратегій та відмежувати його особливості від обізнаності дитини й знання нею програмового матеріалу, простежити процесуальний бік побудови гіпотези, особливості сприймання досліджуваним невизначеності умов задачі, здатність до аналізу характеристик поля як умови прогнозування. Аналіз стратегій продукування гіпотез розкриває роль таких змінних, як повнота отриманих орієнтирів, кількість виявлених суб’єктивних альтернатив, час, потрібний досліджуваному для висунення гіпотези, їх обґрунтованість, здатність до їх перетворення в процесі діяльності. При цьому суб’єктивна впевненість дитини виступає в якості проміжної змінної, що опосередковує та забезпечує взаємодію чинників особистісної регуляції стратегій висунення гіпотез.

Третім досліджуваним параметром антиципації на мовленнєво-мислительному рівні стали передумови формування прогнозу в мовленні. Згідно з обґрунтуванням методики, дослідження за цим параметром передбачало застосування двох діагностичних блоків. Дослідження стану сформованості вербально-логічного мислення (ІV субтест Р. Амтхауера в модифікації Е. Замбацявічене), що забезпечує операціональний бік антиципації, показало, що всі досліджувані групи дітей як у дошкільному, так і молодшому шкільному віці впоралися із завданнями тесту.
За показниками «Обізнаність», «Здатність до абстрагування» та «Сформованість узагальнюючих понять» середні значення показників обох досліджуваних груп наближені один до одного, між групами не виявлено достовірних розбіжностей. Це можна пояснити тим, що вказані субтести спрямовані переважно на перевірку знань і умінь, які повною мірою відпрацьовуються на заняттях з розвитку мовлення в системі дошкільного навчання та початкової школи. Тому всі діти з нормальним інтелектом продемонстрували досить успішне оволодіння операціями, які лежать в основі вербально-логічного мислення. Складнішим для обох досліджуваних категорій виявилися завдання субтесту «Встановлення логічних зв’язків і відношень між предметами», що вказує на більш низький рівень сформованості логічної дії «умовивід за аналогією». Середнє значення показника успішності виконання завдання на встановлення логічних зв’язків і відношень між предметами у дошкільників з церебральним паралічем склало 3,8 балів, а у їх здорових однолітків – 5,1. Застосування t- критерію Стьюдента дозволило виявити достовірні розбіжності між групами (t = 6,5 при p≤0,001). Диспропорційність структури вербально-логічного мислення вказує на те, що в старшому дошкільному віці у дітей нагромаджений певний запас конкретних уявлень про предмети навколишнього світу, але у них ще не сформовані уявлення про кількісні, часові та просторові відношення між ними. З переходом до молодшого шкільного віку відмічається наявність вікової динаміки в розвитку вербально-логічного мислення в дітей досліджуваних категорій та тенденцію до встановлення пропорційності структури вербально-логічного мислення. Разом із тим виявлено групу помилок, які мають стійкий характер та зберігаються у відповідях дітей з церебральним паралічем і в молодшому шкільному віці, – встановлено, що найбільші труднощі в дітей викликали саме ті зв’язки між предметами, які опосередковуються певними просторовими відношеннями та передбачають використання прийменників.

Результати дослідження за параметром побудови суб’єктивного прогнозу в мовленні (авторська методика незавершених оповідань) показали труднощі для обох досліджуваних груп дошкільників щодо встановлення контексту та обґрунтування наслідків з урахуванням причин. Такі параметри, як «Широта логічної побудови наслідків» та «Усвідомлення ймовірнісного характеру наслідків» взагалі не фіксувалися в мовленні дітей, що вказує на відсутність цих феноменів у структурі їх прогностичної діяльності в дошкільному віці.