| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, формулюється науковий апарат дослідження: об’єкт, предмет дослідження, його мета, основні завдання, методи, наукова новизна і практичне значення роботи.
У першому розділі "Сучасний стан проблеми загальної практики – сімейної медицини" проведено теоретичний аналіз вітчизняних та закордонних наукових досліджень, присвячених проблемі психологічної підготовки сімейних лікарів.
Практична реалізація завдання організації сімейної медицини у нашій країні має свої особливості і покладає на сімейного лікаря більше відповідальності і вимагає спеціальної підготовки, яка повинна бути спрямована на реалізацію професіограми. (О.Б. Чарова, 1998; О.В. Брушлинський, О.О. Сергієнко, 1998;
Р.Ж. Мухамедрахімов, 1999; І.С. Багдасарян, 2000; О.С. Батуєв, А.Г. Кощавцев, Н.М. Сафронова 2000; Л.М. Шипіцина, 2005; М.В. Маркова, 2010)
Модель лікаря загальної практики є перехідною моделлю у ході реформування первинної ланки медичної допомоги, кінцевою метою якого є впровадження моделі сімейного лікаря. Практика показує, що для переходу до моделі сімейного лікаря необхідна суттєва зміна процесу підготовки кадрів у вищій медичній школі. Таким чином, модель лікаря загальної практики є центральною ланкою організаційних перетворень, що базуються на впроваджених моделях економічних відносин, які збільшують як локальну ефективність діяльності амбулаторно – поліклінічних закладів, так і структурну ефективність системи охорони здоров’я в цілому. (А.С. Співаковська, 2002, 2003; Т.Г. Богданова, 2004; С.Д. Забрамна, 2005;
Н.В. Мазурова; І.І. Мамайчук, О.М. Мастюкова, 2003, 2004; А.Г. Московкiна, 2003; В.В. Ткачова, 2005, 2007; М.М. Семаго, 2004).
Формування особистості спеціаліста - медика має свої специфічні особливості, зумовлені об'єктом їх діяльності. Рівень професіоналізму визначається як сформованістю конкретних практичних навичок медичного персоналу, так i його поведінкою i характерологічними якостями. Останні, як правило, є визначальними в оцінці лікаря хворими. Висококваліфікований професіонал - медик не може скластись як такий, без кваліфікованої психологічної підготовки та відбору, оскільки психологічна готовність медичного персоналу є визначальним показником їх практичної діяльності. (С.Д. Максименко, 2002; О.В. Чеботарьова, 2007;
С.В. Велієва, 2009; Н.Н. Павлова, 2009; В.М. Синьов, 2009; М.С. Кузнецова,
А.В. Цатурян, 2010; С.О. Ларіонова, 2011; О.В. Вороніна, А.Д. Вільшанська, 2011)
Аналіз діяльності медичних працівників різних рівнів системи охорони здоров'я свідчить, що незважаючи на достатню, в більшості випадків, чисто професійну спеціальну медичну підготовку, наслідки праці медиків часто оцінюються населенням негативно.
Для того, щоб підвищити якість психологічної підготовки медичних кадрів в цілому, необхідно подолати ряд суттєвих протиріч між: необхідними особистісними характеристиками медичних працівників i реальними умовами, що складаються в процесі навчання та практичної діяльності; вимогами до формування моделі спеціаліста - медика у медичних навчальних закладах i змістом прийнятих програм для реалізації цього; логікою загальної, всебічної підготовки медичного працівника i вузькоспеціальною в реальності; признання гуманної спрямованості педагогічного процесу у навчальних закладах i нестачею реальних заходів для цього у навчальному процесі; образом медичного працівника, сформованим в уяві населення на основі впливу літератури, засобів масової інформації i реальними якостями медичного персоналу; завданнями навчального процесу, що стоять перед педагогічним колективом медичних учбових закладів i їх реальними вимогами до формування конкретних професійних знань, умінь i навичок; інтересом у студентів до навчання у медичних вузах i його відсутністю у наступній практичній діяльності в сфері медицини; необхідністю спрямування особистості на практичну діяльність в системі охорони здоров'я i реальною її несформованiстю; вимогами психологічної готовності до медичної діяльності i фактичною відсутністю її в ряду професiйнозначущих якостей; бажанням присвятити себе медицині i непідготовленістю до спілкування з хворими, що викликає внутрішній конфлікт особистості, незадоволення собою i професією. (В.А. Абрамов, 2009;
В.М. Козідубова, 2001; Б.В. Михайлов, 2009; В.Л. Гавенко, 2010).
До вирішення цих протиріч можна підходити по-різному, але, як показав аналіз, загальним є психологічна їх трактовка, тому шлях подолання цих протиріч пов'язаний з впровадженням сучасної психологічної освіти медичних працівників, удосконаленням психологічного навчання в системі підготовки та перепідготовки медичних кадрів у цілому.
У другому розділі “Матеріали та методи дослідження” представлена характеристика досліджуваних груп й обґрунтовані методи дослідження.
Було проведено комплексне обстеження 512 лікарів загальної практики сімейної медицини обох статей (210 чоловіків та 302 жінки), у віці 25 – 62 років, які працюють у різних регіонах України. У 307 лікарів - 189 жінок і 118 чоловіків - виявлено розлади адаптації.
У ході роботи з метою аналізу формування психологічної готовності до професійної діяльності було проведено обстеження 615 студентів обох статей старших курсів вищих медичних навчальних закладів України.
Дослідження ґрунтувалось на принципах анонімності й добровільності.
Застосовувались такі психодіагностичні методики: методика «Показник якості життя» (J.Mezzich, N.Cohen, J.Liu, 1999), індивідуально-типологічний опитувальник (Л. М. Собчик, 2003), визначення типу поведінки в конфліктній ситуації за тестом К. Томаса (за Д.Я. Райгородським, 2002), шкала психосоціального стресу Л. Рідера (за В.М. Корнацьким, М.В. Марковою, 2008), методика визначення стресостійкості та соціальної адаптації Холмса-Раге (за Д.Я. Райгородським, 2002), методика визначення рівню соціальної фрустрованості Л.І. Вассермана у модифікації В.В.Бойка (за Д.Я. Райгородським, 2002)
Отримані результати було оброблено за допомогою статистичних методів з використанням комп’ютерної програми «SPSS for Windows». Достовірність розрізнень між даними різних експериментальних груп визначалася за допомогою методики t-критерію Ст’юдента.
У третьому розділі "Вивчення адаптації сімейних лікарів до професійної діяльності і характеристика їх індивідуально-психологічних особливостей" нами здійснено вивчення ролі і патогенетичної значущості соціальних, психологічних і біологічних факторів у формуванні психологічної адаптації сімейного лікаря до професійної діяльності.
Проведений у ході роботи аналіз діяльності медичних працівників різних рівнів охорони здоров'я свідчить, що 99,8 % випускників медичних вузів України отримують достатню комплексну професійну медичну освіту, але загалом наслідки їх фахової діяльності 80,7 % населення оцінює негативно.
Вивчення практичної діяльності медичних працівників, опитування і спостереження за їх поведінкою в реальних умовах показали, що недоліки в роботі медичного персоналу викликані:
1. негативним ставленням або відсутністю інтересу у студентів і лікарів до набуття і удосконалення фахових знань (56,3 % обстежених);
2. проявом негативних характерологічних якостей особистості лікаря (65,4 %);
3. пасивністю, пов'язаною з відсутністю мотивації до діяльності (44,7 %).
Основною психологічною умовою реалізації і розвитку особистості є наявність інтересу до діяльності. Залежно від того, як реалізуються потенційні психологічні можливості людини, її схильності, інтереси визначається професійний рівень спеціаліста.
Дослідження рівня інтересу до професійної діяльності серед студентів медичних вузів та лікарів загальної практики сімейної медицини показало, що спостерігається закономірно-послідовне зниження зацікавленості професією, хоча при вступі до медичних навчальних закладів вони стверджували, що їм подобається професія лікаря.
Дослідження інтересу до діяльності у лікарів з різним стажем трудової діяльності дозволило констатувати, що загальний рівень зацікавленості лікарів фаховою діяльністю достовірно (р<0,05) знижується вже з другого року самостійної професійної діяльності.
Серед лікарів із загальним стажем фахової діяльності понад 15 років стійкий інтерес до лікувальної практики відсутній у 18,6 %. Оцінка їх професійних знань комісією України за тестово-еталонною п'ятибальною системою показала, що 31,4 % з них отримали 2 і лише 3,6 % - 5 У групі лікарів, зацікавлених у своїй професійній діяльності, показники були достовірно (р< 0,05) вищі: у 18 % - "2", у 32,5 % - 5". Отже, можна припустити, що помилки у виборі професії, а потім і практичній діяльності впливають на формування особистості медичного працівника в цілому. Звичайно, така ситуація пов'язана з різними чинниками, але в першу чергу - з престижністю спеціальності у суспільстві, її економічною вигодою.
Таким чином, в процесі адаптації студентів до навчання, а лікарів до практичної діяльності інтерес може виникати, якщо його спочатку не було, і втрачатися за умов, коли він був. Слід зазначити, що інтерес до навчання у медичному навчальному закладі не визначає його щодо майбутньої професійної діяльності, тобто це різні галузі інтересів, які визначаються різними суб'єктами діяльності, а значить і різними психологічними параметрами.
Підвищення інтересу до навчання і набуття фахової досконалості залежать від індивідуального усвідомлення потреби оволодіння знаннями, розуміння необхідності використання набутих знань за умови самостійної роботи, що складає та аспекти готовності сімейного лікаря.
Передумовою набуття фахових знань у медичному вузі є навчальний процес, під час якого діяльність суб'єкта спрямована на його саморозвиток на основі вирішення спеціально поставлених завдань.
За нашими даними, структурна специфіка професійної рефлексії повинна включати такі компоненти: мотив - мета - усвідомлення - дія, а саме: інтерес до професії лікаря, набуття фахових знань, усвідомлення соціального й життєвого смислу лікарської діяльності, вдосконалення професійних знань, умінь та навичок, високий професіоналізм - постійний розвиток функціонально-динамічних систем розумових і практичних дій, що забезпечують високу ефективність і якість роботи лікаря.
Як показало проведене дослідження, чільне місце в практичній діяльності лікаря загальної практики посідають здатність і необхідність навчитись розуміти хворого як неповторну індивідуальність з усіма його проблемами і роздумами, сумнівами і потребами, що складає компонент психологічної сумісності. Це може стати можливим лише за умови набуття необхідних знань із загальної та медичної психології.
Дослідження порівняльного рівня знань основних понять з медичної психології у студентів медичного університету та лікарів загальної практики показало, що як студенти, так і лікарі недостатньо володіють основами медико-психологічної підготовки, а значить і не використовують їх у практичній діяльності. Найбільше це стосується таких вкрай необхідних лікареві понять як "внутрішня картина хвороби", "психологічний захист". З поняттями "фрустрація" та "психосоматичні захворювання" достовірно (р<0,05) більше знайомі лікарі (відповідно 41,5 % лікарів і 19,6 % студентів та 65,4 % і 39,2 %).
На підставі отриманих результатів можна дійти до висновку, що лікарі в своїй професійній діяльності не враховують стан адаптивних можливостей особистості, не віддають належне тому факту, що людина вступає в хворобу з певним рівнем пізнавальних можливостей, окремою мотиваційною структурою. Хвороба змінює всі перспективи подальшого життя, системи власних ціннісних і життєвих стереотипів, характер орієнтації на майбутнє, створює нову систему соціального розвитку, яка під дією додаткових впливів може стати джерелом формування у хворих пристосувальних проявів у вигляді невротичного розвитку особистості.
Налагодження оптимального психологічного контакту між лікарем і пацієнтом залежить від структури суб'єктів в процесі взаємодії. Психологічну основу професійного рівня лікаря визначають стійкі домінуючі категорії соціально-психологічної рефлексії, серед яких найбільш сформовані високі якості і здібності (медико-деонтологічний аспект психології).
Визначальними завданнями педагогічного процесу за цих умов повинні бути: вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування; аналіз взаємин між лікарем та хворим; усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи і виключення чинників у медичній діяльності; здатність лікаря до самостійної моральної орієнтації залежно від конкретних умов.
Успіх встановлення позитивного комунікативного контакту і терапевтичного альянсу з пацієнтом, за нашими даними, ґрунтується на наявності таких актуальних якостей і здібностей особистості фахівця-медика:
Ø моральних - співчуття, пунктуальність, чесність, працелюбність, терпіння, увага, доброзичливість, скромність, принциповість, відчуття власної гідності;
Ø естетичних - акуратність,
Ø інтелектуальних - високий загальний рівень фахових знань, ерудованість, знання і уміння оцінювати психічні явища, розуміння хворого як особистості.
Як показало проведене дослідження, рівень професійної готовності сімейного лікаря до діяльності визначається за ю таких найбільш узагальнених рис:
ого стилю, глибоких і всебічних, загальних і предметних медико-психологічних знань, світогляду;
2. Моральності - комплексу особистості, що обумовлюють свідоме дотримання професійних обов'язків;
3. Індивідуального формування і розвитку позитивних емоційних компонентів інтерперсональної взаємодії.
У четвертому розділі «Психологічні особливості сучасних студентів – майбутніх лікарів» доведено, що основною психологічною умовою реалізації і розвитку особистості є наявність інтересу до діяльності. Залежно від того, як реалізуються потенційні психологічні можливості людини, її схильності, інтереси визначається професійний рівень спеціаліста.
Так, у студентів медичного вузу інтерес до професії лікаря починає достовірно (р<0,01) знижуватися з третього року навчання. Найчастіше серед причин, що призводять до втрати професійного інтересу, студенти вказують на значну теоретизацію педагогічного процесу (56,3 %) та низьку викладацьку майстерність (47,5 %), зниження професійного престижу лікаря (33,7 %).
Важливо відзначити, що серед тих студентів, хто перед вступом до медичних вузів працював у лікувальних закладах, достовірно (р<0,05) нижчий відсоток осіб, у яких відсутній інтерес до професії, ніж серед тих, хто з професією лікаря знайомився лише теоретично (відповідно 12,0 % і 30,4 %).
Наші дослідження проблеми розвитку інтересу у студентів медичних навчальних закладів свідчать, що у більшості студентів інтерес до майбутньої професії зникає ще у період набуття фахових знань, хоча всі вони при вступі до медичних навчальних закладів стверджували, що їм подобається професія лікаря.
Рівень успішності навчальної діяльності у осіб, яки не зацікавлені у набутті медичних знань, порівняно з тими студентами, що мають інтерес до навчання, нижчий. Так серед тих, хто не має iнтересу до навчання, вчаться на "5" – 2 %, на "3" – 40 %. Показники студентів, що навчаються з інтересом, відповідно становлять:
10 % на "5", 12 % - "3".
Вибірково у деяких вузах України нами було проведено анкетування випускників (6-й рік навчання) медичних навчальних закладів. На питання анкети "Чи можете ви стверджувати, що вам подобається професія лікаря?" категорично "так" відповіли: Вінницький національний медичний університет – 59 %, Буковинський національний медичний університет – 63 %, Харківський національний медичний університет - 77,8 % випускників.
Особливу стурбованість викликала відповідь на питання: "Якщо б Вам з'явилася нагода знову вибирати професію, Ви б подали заяву до медичного вузу?" Стверджено відповіли 41,4 % студентів Буковинського, 57,0 % студентів Вінницького, 64,2 % студентів Харківського національних медичних університетів. Близько 10,0 % випускників утрималося від вiдповiдi.
Таким чином, з одного боку, для професійного самовизначення молоді нібито були створені всi умови (профорiєнтацiя, профвiдбiр, профнавчання), з другого - в процесі навчання інтерес до професії i мотивація до діяльності знижується, часто виявляється відсутність здібностей до навчання. Це свідчить про необхідність проведення наукових медико-психологічних досліджень, спрямованих на з'ясування причин цих негативних явищ, пошук шляхів їх усунення.
Таким чином, як позитивні якостi особистостi медичного працівника не виникають самi по собi, а мають передiсторiю розвитку, так i формування як закономiрний продукт цiлеспрямованого навчання i виховання в медичних закладах. Звичайно, формування вiдношення до своєї професiйної дiяльностi у кожної конкретної особистостi має свої особливостi.
Разом з тим, коли лікар усвідомлює необхідність навчитись розуміти хворого як iндивiдуальнiсть, з усiма його проблемами i роздумами, сумнівами i потребами, коли лiкар навчиться спiвпереживати разом з пацієнтом - терапевтичний успіх буде безперечно позитивним. Це може стати можливим лише за умови набуття необхiдних знань з загальної та медичної психології. |
