НЕВЕРБАЛЬНЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ІМПЛІЦИТНОЇ ДІАГНОСТИКИ ОСОБИСТІСНИХ ХАРАКТЕРИСТИК :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

    У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання роботи, розкрито методологічні основи і методи дослідження, висвітлено його наукову новизну, теоретичне і практичне значення.

    У першому розділі – «Теоретико-методологічний аналіз стану дослідження проблеми імпліцитної діагностики психічних явищ» – розкрито сутність поняття «невербальне спілкування» як засобу імпліцитної діагностики різних аспектів функціонування особистості й проаналізовано існуючі підходи до його визначення, розглянуто концептуальну базу поняття, оцінено стан дослідження форм прояву в невербальній поведінці різноманітних аспектів функціонування особистості, ідентифіковано переваги та недоліки імпліцитної діагностики в порівнянні з експліцитною, визначено стан дослідження особистісно-діагностичного потенціалу  кінетичних характеристик і виразу обличчя (М. В. Глаголєв, П. Екман, Г. Є. Крейдлін, Т. М. Ніколаєва, Е. Л. Носенко, У. Фрізен, К. Руеш, Н. І. Смірнова, І. М. Юсупов, N. Ambady, А. Caspi, J. M. Fellous, M. Kikuchi, K. S. Rosen, N. O. Rule,  M. L. Slepian, L. A. Zebrowitz та інші).

    Наведений у даному розділі аналіз новітньої літератури з проблеми свідчить про цілком виправдане посилення інтересу до застосування імпліцитних методів діагностики особистості, що можна вважати однією з характерних ознак сучасної постнекласичної перспективи розвитку психології (І. Ф. Аршава, Е. Л. Носенко, M. R. Banaji, B. Egloff, A. G. Greenwald, B. A. Nosek, S. C. Schmukle). Дослідників цікавить можливість безпосередньої оцінки не тільки прояву психічних станів, а й інших психічних феноменів, які опосередковано характеризують стійкі властивості особистості, зокрема, установки та стереотипи, зміст яких відбивається певним чином у доступних спостереженню проявах активності особистості. Проте кількість досліджень подібного спрямування є обмеженою, оскільки вивчення особистісних характеристик методами імпліцитної діагностики ще тільки починається, на відмі­ну від вивчення станів людини, у межах яких накопичено великий досвід як вітчизняними, так і зарубіжними авторами.

    Представлений у першому розділі аналітичний огляд досліджень дозволяє констатувати, що невербальний аспект комунікації тривалий час вивчався у зв’язку з діагностикою різних емоційних станів, у контексті встановлення гендерних та вікових відмінностей (І. Атватер, Т. Баглан, С. Г. Геллерштейн, С. Келлі, Д. Нельсон, Р. Чорч), у кроскультурному аспекті (І. Атватер, М. В. Григор’єв, С. О. Григор’єва, П. Екман, О. Клайнбер, Г. Є. Крейдлін, В. О. Сухарьов, С. Г. Тер-Мінасова, У. Фрізен), у дослідженнях міжособистісних ділових відносин (А. Б. Добровіч, Т. О. Ладиженська, Т. В. Міронова, А. Піз, О. О. Реформатський), а також у рамках клінічної психології. В окремий напрям виділені дослідження детекції обману в юридичній психології. Останнім часом у дослідженнях, пов’язаних із проблематикою психології особистості, почали з’являтись повідомлення про інформативність ознак невербальної поведінки для розпізнавання стійких властивостей особистості (зокрема, п’яти глобальних факторів особистості: нейротизму, екстраверсії, доброзичливості, відкритості новому досвіду, сумлінності, а також ознак когнітивних стилів (У. Сасенберг, Е. Меер).

    Хоча важливість вивчення невербальних засобів спілкування в аспекті імп­ліцитної діагностики особистості ідентифіковано, номотетичні дослідження в цій галузі є нечисленними, що свідчить про невизначеність методологічних засад організації досліджень зазначеного напряму. Це дає підстави вважати проблематику обраного дослідження актуальною.

    Перший розділ роботи завершується обґрунтуванням необхідності пошуку методів імпліцитної діагностики особистості засобами невербального спілкування з урахуванням певних ознак прояву особистості як цілісного психічного утворення.

    У другому розділі – «Методологічне обґрунтування підходу до цілісної, інтегрованої імпліцитної діагностики особистості за ознаками невербального спілкування» – обґрунтовано доцільність спирання на ідеї системного підходу до дослідження особистості при визначенні аспектів її цілісного прояву, для яких можна знайти кореляти в ознаках невербального спілкування за допомогою виокремлених симптомів.

    Спираючись на ідеї Л. С. Виготського, який вказував на системний характер психологічного діагнозу, ми обґрунтували у проведеному дослідженні вірогідність зв'язку певних узагальнених ознак невербального спілкування з притаманністю людині високого рівня сформованості гіперкомпенсаторного особистісного ресурсу, однією з форм операціоналізації якого можна вважати наближення структурних ознак особистості до єдиного фактору особистості (ЄФО). Системний характер психологічного діагнозу (за Л. С. Виготським) має трьохрівневу структуру. Він включає: 1) визначення глибинних симптомів прояву явища, що діагностується (на симптоматичному рівні діагнозу); 2) пояснення їх етіології (етіологічний рівень психологічного діагнозу); 3) встановлення динамічних (поведінкових) форм прояву симптомів явища (типологічний рівень діагнозу). На рис.1 представлено рівні психодіагностичного дослідження, застосовані у дисертаційній роботі для виокремлення вірогідного зв’язку цілісних ознак особистості з притаманним їй арсеналом засобів невербального спілкування.

    Як показано на рисунку 1, на симптоматичному рівні діагностичного дослідження здійснюється констатація й опис виявлених діагностичних ознак (симптомів) явища, характеристики якого діагностуються; на етіологічному рівні надається причинне пояснення виявлених симптомів шляхом їх описання та створення на цій основі гіпотетичного конструкту; на типологічному рівні, здійснюється перехід від теоретичних узагальнень та описових конструктів до теорії особистості, яка служить основою для визначення місця та значення отриманих даних у динамічній структурі особистості.

Узагальнені рівні психологічного діагнозу характеризують загальну логіку наукового пізнання об’єкта психодіагностики: від створення теоретичної моделі особистості досліджуваного, в якій конкретні особливості представлені в цілісності та сформульовані в поняттях, що розкривають її психологічну сутність, структуру і динаміку.

Відповідно до завдань даного дослідження на симптоматичному рівні були виокремлені такі вірогідні форми прояву ознак цілісної особистості: а) ставлення суб’єкта життєдіяльності до світу, себе, оточуючих (В. М. Мясищев, С. Л. Рубінштейн); б) індивідуально-специфічний «менталітет», у якому відбиваються особливості мислення (В. Ф. Моргун, І. Г. Тітов); в) конструкти «біологічний індивід», «соціальний індивід» (Б. Г. Ананьєв), «індивідуальний суб’єкт», «індивідуальна особистість» (Є. В. Старовойтенко).