СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЗАСАД

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЗАСАД
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, представлено ступінь розробленості наукової проблеми, сформульовано об’єкт, предмет, мету й завдання дослідження, визначено його теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про їх апробацію, зокрема наведено список наукових публікацій авторки за темою дисертації.

У першому розділі «Академічні джерела аналізу культури в теоретичній соціології та соціогуманітаристиці» з’ясовано та проаналізовано методологічні особливості визначення і вивчення культури в системі соціогуманітарних наук.

Виявлено, що потужно стимульована глобалізаційними, емансипаційними, полікультурними викликами епохи, суспільна актуальність звернень до культури адресована, перш за все, соціології. Тому культура у всьому багатоманітті її розуміння завжди була включена в соціологічне теоретизування. Це відбувається, зокрема, у напрямках, які розвивалися в другій половині ХХ століття: веберівський ренесанс, феноменологічна соціологія, етнометодологія, «драматургійна» соціологія, гендерна соціологія, соціологія пам’яті, речей, тіла, візуальності тощо.

Проте відповіді на згадані виклики утруднюються складністю культурних явищ у їх науковому осягненні. Окрім того, методичні та теоретичні принципи соціології запозичуються соціогуманітарними дисциплінами, які почали опановувати нові предметні царини (приміром, сферу повсякдення в історичних чи культурологічних дослідженнях). Соціологія має враховувати такі міждисциплінарні запити (як суспільні, так і методологічні), відтак працювати над новими підходами до пізнання соціальних явищ, серед яких помітне місце займає нині соціокультурний аналіз.

Проблемне поле соціокультурного аналізу формується в традиції рефлексії суспільства та культури. Генетичний підхід до поняття «культура» простежується через історію протиставлень у таких парах понять, як «культура – природа», «культура – цивілізація», «культура – суспільство», кожне з яких супроводжувалося своїми соціокультурними феноменами (наприклад, культуроцентризм; критика модерну; полікультурність). Ці протиставлення мають свою історію (періоди формування, посилення та послаблення уваги), однак і сьогодні важливо враховувати взаємопереходи та дифузність культури, природи, цивілізації, будь-якого соціального утворення, проблемність встановлення чітких меж культури. Зрештою, ХХ століття принесло усвідомлення культури як підсистеми суспільства. Проблематизується однозначна конструктивність культури, універсальність цінностей. Численні дослідження «субкультур» деконструюють соціальні засади внутрішньокультурної ієрархії. У даному підрозділі показано, як у такому ході розвитку ідей культура все більше осмислюється відокремлено від соціальності, а точніше, стає аналітично виділеною.

Розгляд ідей про культуру в академічному дискурсі на прикладі бібліографічного дослідження показав, що культурна проблематика сприймається в зарубіжній соціології не лише як абстрактні естетичні принципи, але і як залучення та вивчення широкого матеріалу культури, а також як суто практичні проекти, які потребують наукового супроводу та експертного оцінювання.

У розділі також розглянуто складні взаємозв’язки дисциплін, які вивчають культуру. Висунуто припущення, що складність вироблення синтетичного підходу та проблематичність у міждисциплінарності пов’язані саме з тим, що в понятті «культура» щоразу бачиться своя, унікальна, незводима до інших точок зору сукупність феноменів. Ці та інші методологічні особливості визначення та вивчення культури набули розвитку в різних традиціях соціологічного теоретизування, суміжних соціогуманітарних дисциплінах і зумовили напрям подальшого історико-теоретичного розгляду у пошуках засад концептуалізації соціокультурного аналізу.

Піддано критичному аналізу академічний дискурс соціокультурності, його тенденції, контексти, можливості. Завдяки залученому матеріалу дискурсивних практик (історико-теоретичного, бібліографічного, міждисциплінарних розділів) продемонстровано як соціогуманітарну, так і власне соціологічну наукову актуальність соціокультурного аналізу; а з іншого боку – встановлено тяглість традиції культурального підходу як у безпосередньо соціологічних, так і в загальногуманітарних її виявах.

Як засвідчило дослідження академічного дискурсу соціокультурного аналізу, частотності його центрального поняття, сам термін «соціокультурний» виявився дуже вдалим і з огляду на взаємозв’язок складових елементів, їхню неповноту кожного окремо, і з огляду на проблемність та невизначеності цих засадничих для соціологічного теоретизування. Проте різноспрямованість вжитку соціокультурного аналізу та розмитість його положень зумовили необхідність систематизації останніх, щоб виокремити напрямки розробки засад соціокультурного аналізу в соціогуманітаристиці для подальшого використання в розробці концепції соціокультурного аналізу.

Популярність соціокультурного аналізу в системі соціогуманітарних наук пов’язана також із складністю розмежування предметних царин філософії культури, теорії культури, культурології, на взаємному перетині яких він успішно застосовується. Проте це ж веде до знесамостійнення його статусу в структурі соціологічного знання. Разом з тим, проведення дисциплінарних демаркацій дає змогу плідно залучати до міждисциплінарного за своїм статусом соціокультурного аналізу досвід лінгвістичних, антропологічних, архітектурних та інших досліджень. А акцент соціокультурного аналізу на суб'єктивності, творчій, комунікативній діяльності – значно посилити позиції якісної методології в соціології, гносеологія котрої виявилася адекватною онтології сучасного полікультурного суспільства.

Як показав розгляд пізнавальних стратегій соціології, соціокультурність стає своєрідною метафорою міждисциплінарності. На прикладі вживаності концепту «соціокультурність» у пострадянському академічному дискурсі було виявлено поширеність такого способу встановлення міждисциплінарного контакту, декларування міждисциплінарного статусу власного дослідження чи пом’якшення демаркаційних меж дисциплін. Саме соціокультурна термінологія зробила очевидним поширення соціологічних принципів та проблематики у широкому спектрі суспільних дисциплін, їхню не лише соціальну, а й культурну чутливість. Проте евристичні можливості застосування соціокультурної термінології у розвитку гносеологічних чи онтологічних принципів дослідження на засадах міждисциплінарних зв’язків виявилися не розробленими, з огляду на що було уточнено напрямки подальшого її розгляду.

У другому розділі «Історико-теоретичне обґрунтування соціокультурного підходупростежено формування традиції аналізу культури в соціологічному теоретизуванні. Виявлено розмаїття теоретичних джерел соціокультурного аналізу.

У підрозділі 2.1. «Формування традиції аналізу культури у соціологічному теоретизуванні» критично проаналізовані місце та роль культури в описових та пояснювальних соціологічних моделях. У дескриптивних соціологічних схемах, переважно в текстах, які зараховують до галузевих соціологій (соціології культури, мистецтва, літератури, спорту тощо), культура постає як одна із суспільних сфер. Водночас у детерміністських схемах культура зазвичай тлумачиться як компонент (чинник або наслідок). У соціологічних дослідженнях різного тематичного спрямування культура може фігурувати як результат соціальних зрушень чи як незалежна змінна. Останнє, зокрема, постулюється як спосіб культурування соціології в «сильній програмі» Джефрі Александера.

Проаналізовано соціокультурне теоретизування різних академічних та національних традицій та відповідні їм пізнавальні стратегії. Здійснено перегляд позитивізму в дусі «сильної програми» Дж. Александера, а також критичний перегляд положень цієї програми. Прихильники культуральної соціології дотримуються вартого уваги з погляду соціокультурного аналізу підходу: на їхнє переконання слід не стільки описувати культуру соціологічними інструментами, скільки застосовувати її інструменти – цінності, символи, ритуали, сенси – до вивчення соціальної реальності. Піддано критичному переосмисленню та набули подальшого розвитку ідеї з соціології культури щодо моностилізму, канону, тоталітарної культури Т. Гундорової, Л. Іоніна, В. Паперного.

У критичному аналізі класичних концептів та спроб осягнення сучасних соціальних ефектів культури в процесах змін підкреслено, що соціокультурний аналіз передбачає принципово інший спосіб включення культури до соціологічного теоретизування, а саме: трактування культури не як контексту, а як виміру соціальних відносин. Соціальне та культурне лиш аналітично розділені, в спостережуваній реальності їхні постійні взаємовпливи та взаємозв’язки неминучі. Обґрунтовується евристичність цього взаємного проникнення як засобу та ресурсу розвитку теоретико-методологічних засад соціології, формування нової культурної чутливості, а в цьому зв’язку і розуміння соціального конструктивізму, деконструкції у ході трансляції культурних смислів та соціальних відносин.

Зроблено огляд актуальних дискусій, у яких представлено виклики сучасного світу як нові запити соціології в цілому: мультикультуралізм та вироблення політик полікультурності; глобалізація та урбанізація в контексті постання гендерних ідентичностей; нові нерівності та дискримінації; розвиток емансипаційних процесів – відповіді на них стануть проблемним полем розвитку засад соціокультурного аналізу. Зокрема, проаналізовано потребу в появі публічної соціології, окреслено особливості її проекту та реалізації на вітчизняних теренах, що відповідає настановам соціокультурного аналізу стосовно рефлексивності та соціальної відповідальності проведення соціологічного дослідження.

У підрозділі 2.2. «Культурний поворот у соціогуманітаристиці ХХ ст.» обґрунтовано формування культурної домінанти на різних рівнях соціологічного теоретизування. Розглянуто «культурний поворот» у соціогуманітаристиці ХХ ст. У класичній соціологічній теорії соціокультурний аналіз започатковується через включення культурного виміру до загальних пояснювальних схем причинно-наслідкового чи класифікаційного характеру. Так, пріоритет культурного виміру присутній у класичних теоріях (Г. Зіммель, М. Вебер, Ф. Тьоніс) з їх увагою до переходу від традиційного до модерного суспільства через категорії генези, цінності, оцінки, стилю життя. У другій половині ХХ ст. відбувається нове обґрунтування соціокультурного аналізу. Окрім відомого «веберівського ренесансу» та нової актуалізації ідей А. Шюца, цьому сприяють також теоретичні пошуки: культурологічна концепція Н. Еліаса, який досліджує генетику соціокультурних норм та їх дифузії; ідея зміни культури в роботах Р. Мюнха; культура модерну у взаємозв'язках між системами та життєвим світом; соціокультурна динаміка А. Моля; взаємозв'язок культури, влади та соціальної структури в роботах П. Бурдьє.

Загалом методологічні особливості соціокультурного аналізу визначаються з ідей Г. Зіммеля, символічного інтеракціоналізму та соціального конструктивізму, аналізу життєсвіту і дискурсивних практик Ю. Габермаса, формах і мови самопрезентації, «сцен» і «лаштунків» у Е. Гофмана. Зокрема, у доробку драматургічної соціології нового соціокультурного тлумачення набувають міжіндивідуальна взаємодія, процес формування ідентичності та виконання ролей, стигматизації, які формують полікультурність суспільства як об’єкт соціології. У свою чергу, проблематика полікультурності знаходить розвиток в аналізі культурного різноманіття (А. Перотті), образу чужого (Ю. Крістєва), дивного (бел хукс, І.-К. Седжвік, Е. Грос).

У вітчизняній соціогуманітаристиці до цієї тематики зверталися з певним запізненням та стисненням у часі. Одним із маркерів таких звернень виступає використання соціокультурної термінології, поява і різке зростання саме в 1990-ті – 2000-ні роки, що суголосно із загальнометодологічною ситуацією парадигмального плюралізму та пошуку інтегративних концептів у світовому соціологічному дискурсі.

Здійснене історико-теоретичне дослідження демонструє, що соціологічне теоретизування може бути осмислене як рух концепцій чи окремих концептів від культурної заангажованості через автономію культури до рефлексії культурного. Відносна автономія культури – сприйняття культури як незалежного чинника, а не об’єкта галузевого розгляду чи інституту, сфери, іншого фрагменту суспільства як системи – присутня уже в творах перших класиків, проте своє визнання у загальнотеоретичному полі культура здобуває лише у другій половині ХХ століття, а її критичне переосмислення відбувається в сучасних дискусіях. Тобто будь-яке соціологічне теоретизування причетне до соціокультурного аналізу або його безпосередньою концептуалізацією, або рефлексією культурної та соціальної належності та їх впливів на соціологічне пізнання.

У підрозділі 2.3. «Соціокультурний аналіз як пізнавальна стратегія в ситуації поліпарадигмальності» за результатами історико-теоретичного аналізу соціологічної традиції з’ясовано, що інкорпорація культурної чутливості до соціологічного пізнання не є простою та очевидною, без зміни загальних методологічних настанов пізнавальних практик евристичний потенціал звернення до культури лишається нерозкритим.

Соціокультурний аналіз постає у ситуації поліпарадигмальності соціологічного теоретизування і часто розцінюється саме як методологічна альтернатива позитивістській соціології та концепціям раціоналізації суспільних відносин через їхній деперсоналізований характер. Проте у переосмисленні позитивістських концепцій також є ідеї, важливі для розвитку теоретико-методологічних засад соціокультурного аналізу, зокрема, як уже згадувалося, це загальна тенденція руху від соціології культури до культуральної соціології.

У цьому розділі обґрунтовано евристичність розуміння культури в рамках постструктуралістської традиції в соціології та пріоритетність такого розуміння для розвитку засад соціокультурного аналізу, які дозволяють вписати уявлення про культурну систему в складні процеси трансляції і продукування соціального досвіду та ресурсів. Охарактеризовано формування традиції конструктивізму: від соціологізму до соціального конструктивізму та критики його абсолютизації.

Розгляд соціального конструктивізму в аналізі культурних феноменів зумовлює необхідність пошуку та критичного переосмислення не лише соціологічного історико-теоретичного підґрунтя соціокультурного аналізу, а й досвіду суміжних дисциплін. Подано широку теоретичну перспективу деконструкції есенціалізму (теорії націогенезу, гендеру, квіру). Уточнення й апробація розглянутих інтерпретацій та інструментів розгортаються в наступних розділах.

У третьому розділі «Розвиток теоретико-методологічних засад соціокультурного підходу» узагальнено здобутки пограничних для соціологічного теоретизування тем і методологій – це міждисциплінарний досвід, який наближує та урівноважує соціологію антропоцентричними підходами. Адже, як відомо, осмислення і концептуалізація здобутків суміжних соціогуманітарних дисциплін – антропології, історії, семіотики – становить зону розвитку і самої соціології.

Світоглядний переворот у зв'язку з відкриттям множинності культур сприяв виникненню антропології як вчення про різноманіття людських культур і суспільств. Праці теоретиків культурної антропології засвідчують, що соціальна й культурна антропологія так само належать до традиції соціокультурного аналізу. Проте існує методологічна різниця етнографічного та соціологічного дослідження традицій, звичаїв і норм культури.

І хоч соціальна антропологія, культурна антропологія й соціологія мають свою предметну специфіку та національні академічні особливості, проте їхні предметні царини перетинаються (маргінальні групи, далекі культури, приватність входять у поле зору соціолога, а урбанізоване модерне суспільство – антрополога). Давні та модерні суспільства як об'єкт дослідження формують евристичний потенціал компаративних і генеалогічних соціологічних досліджень: паралелі між первісними та сучасними суспільствами, між «ними» та «нами» (М. Дуглас), можливість перенесення даних сучасних суспільств на давні та навпаки (М. Драгоманов); інваріантність структур і теорія символічних систем (К. Леві-Строс).

У методологічних дискусіях останніх десятиліть апеляції до соціальної та культурної антропології пов'язані із розвитком якісної парадигми і «м'якої» методології вивчення суспільства. На прикладі включеного спостереження зазначено, що у постанні соціокультурного аналізу в емпіричній соціології методологічні взаємовпливи обох дисциплін також відіграють нині помітну роль. Сьогодні включене спостереження набуває дедалі більшого поширення в соціології, поряд з такими якісними методами, як аналіз випадків, біографічний метод, наративний аналіз, що теж ґрунтуються на відповідних антропологічних методиках.

На прикладі аналізу застосування спостереження у різних дисциплінарних режимах методологічно обґрунтовано дослідницьку рефлексію соціокультурних контекстів. Проблематизовано чутливість інакшості і водночас безінтересовість вивчення та неоціночність суджень стосовно досліджуваної проблематики та відповідних спільнот, ці настанови в соціології, на відміну від антропології, значно утруднені, – адже йдеться про вивчення свого суспільства, – проте не менш важливі. Окрім всього іншого, антропологічний та етнографічний досвід сприяють переосмисленню тих категорій та понять соціології, які вироблені на матеріалі західного модерного суспільства.

Залучено актуальні пошуки гуманітаристики, її актуальні досягнення обґрунтовано як напрямки розвитку соціологічного пізнання, піддано критичному аналізу та розглянуто у взаємному доповненні через призму соціокультурної теоретико-методологічної перспективи. Розкрито загальну історію взаємозв’язків та своєрідності соціології та соціально-культурної антропології, їх зближення на методичному ґрунті.

З метою врахування особливостей полікультурності в аналізі сучасного суспільства онтологічні та гносеологічні особливості полікультурного суспільства, що були виокремлені раніше, розглянуті як розширення предметної сфери соціологічного теоретизування на прикладі проблематики репрезентації культур у публічному просторі, усної історії та політики пам’яті.

У соціології добре відома школа «Анналів» – напрямок, у межах якого відтворюється історія суспільства у всій її повноті та з акцентом на соціальні зв’язки. Але віднедавна і вітчизняна історична наука спрямувала свою увагу до соціокультурних засад історичних подій та явищ ХХ століття. Велику зацікавленість сьогодні викликають дослідження ІІ Світової війни, відкриті нові документи (стосовно колабораціонізму, окупації, остарбайтерства, полону, концтаборів, дезертирства), які ще потребують доповнення свідченнями учасників, очевидців, нащадків. І саме усна історія покликана компенсувати неповноту та ідеологічну заангажованість документів, повною мірою використати можливості безпосереднього звернення до свідків, носіїв унікальної пам’яті.

Історична пам’ять соціуму, групи, сім’ї стає ще однією академічною темою соціокультурного аналізу в задоволенні потреби вироблення методології, яка б ураховувала особливості роботи та верифікації свідчень, зібраних дослідником шляхом глибинних інтерв’ю, ведення щоденників, написання спогадів, а саме такий запит сформували історики до фахівців суміжних дисциплін, передусім соціологів.

Окрім того, як показав аналіз вітчизняних дискурсів культури, втілюючи певну політику пам’яті, сучасне полікультурне суспільство будує свій образ не репрезентативно відносно кожної з наявних культур, а радше в актуальних ідеологічних домінантах. Культурна своєрідність життя численних груп громадян та історичні події, які не вмістилися у вузькі рамки кон’юнктури, залишаються лише в сімейній або груповій пам'яті. Однак зі змінами в політичному житті, з черговим переписуванням історії зі сфери приватного виводиться пам'ять про людей, про події, символи, які підлягають подальшій глорифікації та публічному вшануванню.

У четвертому розділі «Соціосеміотичне підґрунтя соціокультурного аналізу» виокремлено семіотичні здобутки для соціокультурного аналізу значень у процесах символізації. Розширено сам погляд на пояснювану реальність як на культурно диференційовану та символічно марковану.

Обґрунтовано, що важливим підґрунтям концептуалізації соціокультурного аналізу стає семіотичний вираз соціальності. Коли йде мова про семіотичну проблематику в соціокультурному аналізі, слід відзначити українську традицію психосоціолінгвістики, в якій започатковано розробку тем взаємозв'язку мови і мислення, структури «слова-мовленого», мови як культурного контексту нації. Сформульовані в творчості О. Потебні ідеї задали на два наступні століття основні положення семіотичного аналізу, почасти набувши розвитку вже в постструктуралізмі. Власне ж семіотичні студії ХХ століття, зокрема радянська (московсько-тартуська) та французька традиції, перебували переважно під впливом структуралізму, а тому відзначаються кватнифікуючими та до певної міри тоталізуючими інтенціями.

Запропоноване переосмислення семіотики крізь призму положень соціокультурного аналізу дає змогу уникнути крайнощів притаманного їй пансимволізму. Удосконалено сам спосіб залучення семіотичного аналізу до соціологічного теоретизування. Задля цього обґрунтовано, що в соціокультурному аналізі семіотичний компонент постає не як субстанція, а як ступінь, інтенсивність, міра напруження – це тлумачення так само прийнятне і для існуючого досвіду звернення до семіотики в соціологічних дослідженнях та концептуалізаціях.

На розвиток розглянутих у теоретико-методологічному екскурсі семіотичних ідей пропонується тлумачення символічності як процесуальності, що інкорпоровано в соціокультурному аналізі та добре співвідноситься як із введеним Ю. Лотманом розрізненням символу та знака чи ремінісценції, так і з тріадою «слова-мовленого» О. Потебні. Процесуальність символічного демонструється на прикладі центру великого міста, таким чином підважується статичне його сприйняття в багатьох, у тому числі постструктуралістських теоріях, зокрема в таких концептах, як символічний капітал чи символічний простір.

Такий підхід ускладнює оперування звичним уже соціологам поняттям символу, усуваючи пріоритетність того чи іншого символу апріорі, адже відома лише його відносна культурна значущість та може бути визначена його соціальна значущість у конкурентній боротьбі між різними капіталами, культурами, агентами, що унеможливлює посилання на символ без вказання його соціокультурних координат. Проте така логіка розуміння символічного дозволяє зосереджуватися на помітно вивищених за своєю значущістю, потужних за обсягом культурних смислів символах, «координати» яких (соціальна значущість та контекстуальні зауваги) відомі чи можуть бути визначені, що убезпечує соціогуманітаристику від надмірного захоплення номінації символом.

Соціокультурний аналіз символу відкриває нові його евристичні можливості, дозволяє опертися на теоретичні соціологічні, семіотичні набутки, а також залучити культурологічний, історичний, антропологічний, економічний, етнографічний, широкий соціогуманітарних матеріал; зрештою, пояснюючи процеси символізації, полегшує його фіксацію через процедури вимірювання.

Таким чином, знаково-символічний вимір у соціологічному теоретизуванні ґрунтується на певній семіотичній традиції, з тим щоб стати суттєвою частиною соціокультурного аналізу, прояснити процеси не лише позначення, а й породження значення, які здавна перебували у фокусі уваги в межах гуманістичної парадигми соціології, зокрема соціології цінностей Георга Зіммеля.

У розділі набули розвитку ідеї гуманістичної соціології, зокрема з царини візуальної соціології та візуальної антропології, у яких обґрунтування мікросоціології постулюється з позиції не винятково індивіда, а й через контекстуальність соціальної ситуації, що уможливлює її соціокультурний аналіз. Актуалізація символічного в соціологічному теоретизуванні відбувається через посилення візуальності культури, перевідкриття її іконічності.

Зміни соціальної реальності, а саме її характеристика в термінах віртуалізації та інформатизації суспільства, гіпертексту; слабшання економічних і політичних детермінацій соціальної нерівності – все це сприяє пожвавленню інтересу до інтегрованих у соціокультурному аналізі набутків соціогуманітарних дисциплін. У цьому контексті розглянуто причини та соціокультурні підстави того, що дослідницьку увагу нині привертає візуальна домінанта соціальної інформації, включення фотографії, відеоматеріалів (зокрема кінематографа) до кола джерел інформації про соціальну реальність, вивчення інтертекстуальності соціальних практик.

Попри те що у розвитку західних візуальних досліджень певний етап уже пройдено і наразі підводяться підсумки, візуальна антропологія ще зазнає значних обмежень з боку родової дисципліни – соціально-культурної антропології класичного періоду, в межах якої візуальне – це лише наочне свідчення, що набуває важливості лише поряд із записами та артефактами в описах та дослідженнях «далеких» культур.

Аналіз візуального, який має досить тривалу історію, розгалужену проблематику, велику бібліографію та значний евристичний потенціал, на вітчизняних теренах ще мало розроблений.

У дослідженні тяглості та мінливості культурної традиції обґрунтовано евристичність звернення до інтерпретативного підходу, який, попри постійну конкуренцію та критику, називається серед провідних і вже здобув свою нішу й визнання. На доповнення до попереднього аналізу соціологічних і антропологічних міждисциплінарних взаємодій за посередництва включеного спостереження, семіотичного аналізу, візуальних студій розглянуто інтерпретативну стратегію, що отримала назву «подвійної герменевтики» і була з успіхом залучена до дослідження тяглості та мінливості культурної традиції.

Нові риси постмодерну, глобалізація й урбанізація провокують переосмислення засад соціальності, її культурної атрибуції та трансляції. Для їх пізнання залучається інтерпретативна стратегія подвійної рефлексії, розроблена в антропологічних дослідженнях, або ж «подвійна герменевтика», як називає таку модель Е. Гіденс. У соціокультурному аналізі вона не просто інкорпорована до соціологічного пізнання, а уточнена, зважаючи на епістемологічну непевність, а також на нові гносеологічні умови епохи постмодерну, панкультуралізм, пантекстуальність, інтерпретативність, недовіру до метанаративів та цінність різних видів знання в соціологічному теоретизуванні, їх критику. Обґрунтована важливість подвійної герменевтики для імплементації інтерпретативної стратегії до соціології як суголосної засадам соціокультурного аналізу, оскільки вона дозволяє уникнути крайнощів панінтерпретації в соціологічному теоретизуванні.

Подвійна герменевтика, як і раціоналістичний історизм П’єра Бурдьє, покликана зробити рефлексивнішим соціологічне пізнання. І хоч за своєю орієнтованістю на текст вона асоціюється з традиційним аналізом документів, проте саме процедурна подібність виявляє їхню засадничу відмінність. Адже у випадку подвійної герменевтики поглиблення аналізу соціальної реальності через ширше визначення суб’єкта пізнання та рефлективність соціальної і культурної позиції соціолога принципово впливає на всі етапи дослідження – від поля до теорії і навпаки.

Евристичні можливості подвійної герменевтики продемонстровані на прикладах інтерпретацій студентських творчих робіт з аналізу фольклорних тестів та радянського плаката. Обидві теми пов’язані зі зміною ґендерних стратегій, що відбувалася упродовж останнього століття під впливом загальних модернізаційних та глобалізаційних перетворень, і дозволяють зафіксувати ці соціокультурні феномени та виявити, в чому полягає особливість їх сприйняття молодшими поколіннями, таким чином розширюючи проблематику соціокультурного аналізу.

У п'ятому розділі «Пізнавальний потенціал соціокультурного аналізу приватності» як розширення меж соціологічного теоретизування продемонстровано пізнавальний потенціал соціокультурного аналізу приватності, окреслені межі приватності в соціологічній перспективі, показане місце та роль приватності у зміні культур. На широкому емпіричному матеріалі обґрунтоване трактування місця приватності в українському суспільстві у різних культурних традиціях, проаналізовано зміни та тяглість приватності у сучасному українському суспільстві протягом минулого століття.

Доведено втрату відповідності досліджуваній реальності деяких стійких уявлень щодо приватної сфери, поширених в академічному, публіцистичному та повсякденному знанні. Приватність в українському суспільстві досі асоціювалася передусім із жіночим. Тож, вважається, саме жіночі ролі передбачають реалізацію тих чи інших її засад, в той час як така модель відповідає ідеології традиційного суспільства із патріархальним типом ґендерних відносин і втрачає нині як свою актуальність, так і популярність. Ті ж соціокультурні особливості встановлюють ще одні рамки: зведення соціальних кіл приватності до родинних, адже тривалий час саме межами розширеної патріархальної сім’ї нормувалася сфера інтимності.

Нуклеаризація сім’ї, розвиток позародинних міжособистісних відносин, особливо у віртуальному просторі (Інтернет), де знайшли своє втілення і найнезвичніші форми вираження самості, ще більше виводять сферу приватного за рамки патріархальної сім’ї, нівелюючи межу між приватним та публічним.

З іншого боку, самота, стриманість та анонімність – характеристики приватного, що асоційовані із формуванням міського способу життя та урбаністичної культури, які мають не меншу традицію, адже пов’язані із занепадом комунальних форм спілкування, вивільненням індивідуальної свідомості за розвою міст з часів пізнього середньовіччя.

Водночас, вслід за розвитком якісних методик набули нового піднесення дослідження повсякдення. Важливість нашого звернення до повсякдення зумовлена в даному разі не лише потребою повноти охоплення соціальної реальності суспільства, яка без нього неможлива (саме в повсякденні закріплюються та транслюються культурні традиції, ті норми, символи, міфи й ритуали, які не набули формалізації та інституціоналізації в суспільстві), а і його особливою роллю у проявленні приватного для соціологічного теоретизування.

Проте, якщо в соціальній чи культурній антропології повсякдення – це реальність, до якої звертаються в дослідженні серед перших, то в соціології включення його до об’єкта досліджень відбулося далеко не одразу, хоч цьому і сприяла феноменологічна традиція, актуалізована в теоретичних дискусіях останніх десятиліть. Немалу роль тут відіграла феміністична увага до проблем приватного, маркованого як жіночого, увага до жіночого як рутинізованого, профанного, а відтак і загалом до повсякденних практик.

З огляду на це, в соціокультурному аналізі актуалізується та набуває подальшого розвитку гендерна антиномія «публічне-приватне». Саме приватне було місцем жінки та усіх інших меншинних, маргіналізованих груп. Таким чином, через цю антиномію уможливлюється аналіз соціальних процесів та тяглості патріархатних традицій сучасного суспільства.

 

Розвиток соціокультурного аналізу переважно в руслі якісної методології і гуманістичної соціології, з одного боку, дозволяє залучити до соціологічного теоретизування здобутки гуманітарних дисциплін, інтегрувати дослідницькі стратегії антропології, етнографії, історії, філології тощо, а з іншого – подолати їхню націленість на унікальність і свідому відмову від загальнотеоретичних претензій (превалювання досліджень типу case study, ad hok гіпотез), які суттєво обмежували евристичний потенціал отриманих висновків, що, зокрема, показано на прикладі соціокультурного аналізу приватності та приватизації у процесах трансформації сучасних міст. Таким чином, демонструється розширення предмета соціологічного пізнання завдяки повноті охоплення приватної та публічної сфери, поглиблення об’єкта та джерел соціологічної інформації, соціокультурний аналіз яких дозволяє оприявнити їхнє інакше тлумачення, нові можливості та обмеження.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины