КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ГЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.

У розділі 1 – Теоретико-методологічні засади досліджень гендерузроблено висновок про те, що однією з фундаментальних особливостей сучасної епохи є перехід від патріархальної системи соціостатевих відносин до егалітарної, визначений Е. Гідденсом як гендерна трансфігурація (набуття носіями базових біологічних статей ознак різних гендерів та гендерних груп). Соціологія гендеру вводить відмінність між поняттям sex’у (біологічною статтю) і gender’у (соціально-рольовою статтю). Дослідники аналітично розмежовують три головні поняття: біологічна стать (sex), приписування статі (категоризація за статтю) і гендер.

Біологічна стать – це сукупність біологічних ознак, які є лише передумовою віднесення індивіда до тієї чи іншої біологічної статі. Категоризація за статтю або приписування статі щодо індивіда має соціальне походження. Наявність або відсутність відповідних первинних статевих ознак не гарантує того, що індивіда будуть відносити до певної категорії за статтю. Відмінність статі, категоризації за ознакою статі та гендера дають дослідникам змогу вийти за межі інтерпретації статі як біологічної даності, як константи, як аскриптивного статусу, протиставленого гендеру – досяжному статусу. Гендер рефлексується як результат повсякденних взаємодій, що вимагають постійного виконання й підтвердження, він не досягається раз і назавжди як незмінний статус, а постійно виробляється та відтворюється в комунікативних ситуаціях. Одночасно це “культурне виробництво” ховається й видається суспільством за прояв якоїсь біологічної сутності. Однак у ситуаціях комунікативних збоїв самий факт “виробництва” і його механізми стають очевидними.

Соціологія гендеру диференціюється щодо гендерології як науки, що досліджує відносини жінок і чоловіків у соціальному аспекті, спираючись не лише на соціологічні, а й на міждисциплінарні дослідження. З погляду суб’єктно-предметної наповненості, соціологія гендеру охоплює дослідження соціальних відносин усіх гендерних груп у соціальній системі. При цьому в предметне поле їх дослідження потрапляють носії чистих, змішаних, розщеплених, інвертних і первертних гендерів. Поки що дослідження сконцентровані на вивченні чистих гендерів – маскулінного та фемінного, у зв’язку із чим у гендерології започатковано два напрями: фемінологію й андрологію.

Фемінологія є відносно молодим розділом гендерології, що сформувався випереджальним чином щодо гендерології в цілому в країнах Західної Європи й Америки. Через переважання в гендерній тематиці жіночого питання в гендерології бракує андрологічних досліджень. У перспективі увага гендерології неминуче не тільки пошириться на андрологічні проблеми, а й включатиме проблеми відновлення андрогінності в суспільстві – ліквідації антагонізму статей при збереженні відмінностей між ними, а також дослідження маргінальних гендерних груп: бісексуалів, геїв та лесбіянок, зоофілів, вегетофілів, некрофілів та інших девіантних гендерів.

Характерним є те, що в межах класичної та посткласичної соціології приблизно до середини 70-х рр. ХХ ст. терміни “гендер” і “гендерні відносини” практично не вживались, а гендерна сфера соціальної реальності проаналізована в термінах відносин між статями. Але, обговорюючи відносини між статями, соціологи нерідко виходили за межі професійного канону, а розуміння статі в кінцевому підсумку зводилось до постулату про базову біологічну дихотомію між чоловіком та жінкою. Таку позицію прийнято називати біологічним детермінізмом чи есенціалізмом, на позиціях якого стояла більшість представників класичної соціології. Гендер виступає диференційною категорією, що дає змогу визначати суб’єктивно-психологічну та соціально-рольову самоідентичність представників двох біологічних статей. При цьому в дослідженні доведено, що соціально-рольова самоідентичність визначає суб’єктивно-психологічну, а суб’єктивно-психологічна, у свою чергу, непрямим чином впливає на носія тієї чи іншої біологічної статі в контексті його прескриптивних соціально-рольових характеристик. При цьому доведено та встановлено, що не біологічна стать визначає гендерні особливості, а навпаки, гендерні особливості в суспільстві визначають статус чоловічої або жіночої біологічної статі. Гендерна дискримінація є, передусім, процесом розрізнення статей як носіїв різних гендерних ідентичностей, що відбувається на основі гендерної категоризації, стереотипізації, диференціації та укладання гендерного контракту. Усі вищеперелічені явища мають місце в процесі гендерної соціалізації, що означає соціотипологічне програмування особливостей соціальної поведінки та свідомості носіїв біологічних статей.

Отже, предмет гендерології та соціології гендеру включає теоретико-методологічний і соціотехнологічний блоки. Предметом у теоретико-методологічному блоці є вивчення соціальних факторів, що зумовлюють загальне й особливе в життєдіяльності чистих, змішаних, розщеплених інвертних і первертних гендерних груп, специфічних умов, що впливають на їх формування та становище в суспільстві. Предметом соціотехнологічного блоку є реалізація основних напрямів державної соціальної політики, заснованої на принципах міжнародних концепцій ООН, інших нормативних актів, орієнтованих на підвищення гендерної рівності в суспільстві; вивчення соціальних технологій діяльності державних і громадських організацій з надання підтримки та допомоги різним гендерним групам; вивчення комплексу форм і методів соціальної роботи з різними гендерними групами.

У розділі 2 –Поняттєво-категоріальний апарат соціології гендеру в контексті проблеми гендерної нерівності – зроблено висновок про те, що гендер з соціологічної точки зору – це стратифікаційний концепт, який часто випливає з анатомічної статі, але не обов’язково збігається з нею. У соціологічному дискурсі гендер повинен застосовуватися тоді, коли йдеться про соціально створений поділ суспільства на тих, хто належить до чоловіків, і тих, хто належить до жінок. “Чоловік” і “жінка” є термінами, що відображають біологічні відмінності, тоді як “чоловіче” та “жіноче” стосуються сформованих культурою рис поведінки і є соціально-кореспондованими із відповідною біологічною статтю. Ці риси вивчаються за допомогою складного і тривалого процесу соціалізації.

Констатовано, що гендерні дослідження – міждисциплінарна галузь знання в соціальних науках, в яких предмет дослідження змістився від пошуку єдиної всеохопної причини жіночого гноблення до пошуку й опису множинності стратегій визнання маргінальних гендерних груп і множинності шляхів соціальних перетворень у конкретних соціальних та культурних середовищах. На практиці це означає появу великої кількості досліджень, присвячених проблемам трансляції гендерних стереотипів у процесі соціалізації і їх проявів у всіх сферах життя суспільства.

У соціальній науці одне з провідних місць посідає альтернативна інтерпретація соціальної реальності, запропонована постмодернізмом і трансформована у фемінізм. Постмодернізм – сукупність соціальних концепцій, які сформувалися в кінці ХХ ст. і стверджують непридатність класичних теорій для аналізу сучасного суспільства. До основних ознак постмодернізму можна віднести: критику модерну в розумінні гендерних відмінностей та стереотипів; заперечення класичної логіки й класичної теорії знака; герменевтизацію світу та культури, сприйняття світу як глобального тексту; відсутність суворої систематично викладеної концепції навіть у працях окремих теоретиків постмодернізму (з принципових міркувань); пошук нового методу пізнання соціальної реальності, в основному в герменевтиці або психоаналізі; побудова нової концепції суб’єкта, згідно з якою він позбавляється своєї субстанційної сутності й постає як сукупність різного роду детермінант; сприйняття світу – соціального і природного – як “фрагментарної” реальності, що не має єдиної підстави та закономірної причинності; “симулятизацію” реальності: розуміння соціуму як сукупності, яка не має зв’язку з дійсністю знаків.

Фемінізм зацікавився, насамперед, новими інтерпретаціями психоаналізу, запропонованими “новими філософами”. Класична версія психоаналізу активно критикувалася, адже за допомогою фрейдистської концепції обґрунтувати перевагу чоловіків зовсім не важко: жінка постає від початку “хибною” через “комплекс кастрації”. Ця ідея викликає інтелектуальний опір представниць феміністичної соціології, і доказ її неспроможності, так само як і інтерпретація інших найважливіших ідей З. Фрейда в принципово новому ключі, сприйнята постмодернізмом, не могла не задовольнити прихильниць жіночої рівності. Це призводить до створення психоаналітичної версії самого фемінізму, яка є дуже близькою до постмодернізму, особливо до тих його ідей, які, так само як і фемінізм, використовують психоаналіз як методологічну основу.

Іншою найважливішою методологічною перевагою, яку дає постмодернізм для гендерних досліджень, є “герменевтична експансія” – постмодернізм обґрунтовує якісну пріоритетність мови щодо всіх соціальних явищ та виступає засобом доступу (у постмодерністському тлумаченні – чи не єдиним) для нелінгвістичних феноменів. У такому випадку літературні образи перестають сприйматися тільки як результат суб’єктивної діяльності художника і просто суб’єктивна інтерпретація типових характерів, що мали місце в реальному суспільстві, але стають носіями дійсних гендерних стереотипів. У фемінізмі активно дебатуються відносини з постмодернізмом із розв’язанням питання про те, чи має фемінізм об’єднуватися з теорією, культурою й політиками постмодерну.

Одне з основних джерел гендерної асиметрії – дискримінація на гендерному ґрунті, що є соціальним механізмом, за допомогою якого як жінок, так і чоловіків змушують займати підлегле становище в різних сферах життя. Ще зовсім недавно про нього не прийнято було говорити відкрито. Дискримінація є багатоликою й означає будь-який акт, як у суспільному, так і в особистому житті, який передбачає заподіяння або здатність заподіяння шкоди чоловікові або жінці (залежно від того, має дослідник справу з матріархатом чи з патріархатом). Характер дискримінації може варіювати від морально-образливих дій, правопорушень, що потрапляють під дію адміністративного права, до кримінальних злочинів. Послуговуючись схемою норвезького соціолога Й. Галтунга, можна поділити гендерну дискримінацію на три категорії: а) дискримінацію, що стосується духовної сфери, релігійних уподобань, інформації щодо існуючих у суспільстві стереотипів і норм, які заохочують підпорядкування носіїв одного гендеру іншому; б) дискримінацію, що пов’язана з нехтуванням правами, вбудованим у державні та соціальні структури; в) дискримінацію, яка спрямована на наругу над основними потребами особистості. Мова йде фактично про соціокультурну, інституційну та індивідуально-особистісну дискримінацію. Перші дві з них поширюються на всю соціогендерну групу в цілому, третя – на окрему особистість. При цьому в дослідженні констатовано, що соціокультурне насильство щодо жінок з’явилося в суспільстві на дуже ранній стадії становлення патріархальної державності й найважче піддається ліквідації. Якщо в кінцевому підсумку інституційна дискримінація виправляється за допомогою прийняття справедливих законів, розвитку інститутів, що забезпечують спостереження за виконанням таких законів, індивідуально-особистісна є караною в більшості цивілізованих країн, то соціокультурна дискримінація зачіпає глибинні шари соцієтальної психіки і спочатку формується в замкненому осередку суспільства (сім’ї), яка є найбільш консервативним елементом соціальної організації. Інституційна дискримінація виникла з появою держави, яка оформилася в рамках патріархату або матріархату. Вона є порушенням основних прав і свобод, таких як право на життя, на рівність, на свободу та особисту недоторканність, на рівний захист відповідно до закону, на збереження здоров’я, на справедливі і сприятливі умови праці, право не піддаватися дискримінації в якій би то не було формі і право не бути об’єктом тортур, а також жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність людини, поводження. Індивідуально-особистісна дискримінація набуває різних форм: від словесних образ і погроз до важких фізичних побоїв та примусу до вступу в сексуальний зв’язок, а в них є спільна мета – це бажання влади й контролю над іншою людиною. Під цією категорією дискримінаційних практик зараз прийнято розуміти не тільки фізичне та сексуальне насильство, а й психологічне, емоційне та економічне. Від інших категорій насильства воно відрізняється тим, що спрямоване проти особистості, є протизаконним і караним.

У розділі 3Обґрунтування детермінант гендерної нерівності в Україні – встановлено, що, за визначенням відомого англійського соціолога Е. Гідденса, стереотипи – це “засновані на забобонах, упереджені уявлення й думки”. Щодо гендерних стереотипів, то ними є “упереджені уявлення й думки” про жінок і чоловіків. Небезпечність стереотипного мислення в гендерній сфері полягає в тому, що дуже часто воно стає керівництвом до дій. А гендерні стереотипи, втілені в реальні справи, відображають нерівність та дискримінацію за ознакою статі. Це підтверджується думкою Е. Гідденса: “Стереотипне мислення, як правило, ґрунтується на забобонах, тобто упереджених уявленнях і думках, які члени однієї соціальної групи висловлюють стосовно інших; тоді як дискримінація – це фактична поведінка щодо них”. У результаті такого переходу від думок до фактичних дій гендерний стереотип “політика – не жіноча справа” перетворюється на легітимацію нерівності та дискримінації жінок у сфері політики й прийняття рішень; стереотип “чоловік – годувальник, а жінка – берегиня вогнища” обертається нерівністю та дискримінацією на ринку праці й у сім’ї, коли вся важка та безкоштовна домашня робота стає прерогативою жінок. Таким чином, взаємозв’язок між гендерними стереотипами й гендерною нерівністю та дискримінацією є прямим і досить тісним.

Сучасні українські жінки та чоловіки використовують і застосовують у своїх діях ті культурно-ціннісні моделі поведінки, які були сформовані й утверджені попередніми поколіннями. Так, з досвіду поколінь нам ще змалку нав’язувались уявлення про такі поняття, як “ідеальна жінка” (мається на увазі обидва значення – як стать і як дружина), “ідеальний чоловік” (також у двох цих значеннях), “ідеальне подружжя”, “ідеальні стосунки”, “правильна поведінка” (її гендерний аспект) тощо. Дуже часто такі моделі або ж їх певні риси ми приймаємо як істини, які не потребують доведення, стереотипізуючи гендерні відносини. І тому явне або ж приховане пригнічення в стосунках ми сприймаємо як даність культурним ідеалам і не розмірковуємо щодо правильності та доцільності їх застосування.

Гендер в українському суспільстві є системою диференціації соціальних ролей чоловіків і жінок, вибудуваною на основі владного дисбалансу, у якій духовно- і соціокультурно-домінантна група – жінки є водночас дискримінованою в соціально-економічній сфері на основі поширених стереотипів. Водночас чоловіки, що є домінантами в соціоекономічній та політичній сферах, є дискримінованими на ментально-духовному й соціокультурному рівні (через периферизування та релігійне, соціалізаційне й культурне табуїзування маскулінності). Саме тому суспільний лад, в якому ми досі перебуваємо, є підстави називати квазіпатріархатом, який маскує фактичний матріархат. Говорити про “античоловічий сексизм” за умов цього життєустрою неправильно, оскільки послідовного й жорсткого патріархату, який би був культурно-автентичним, в історії України не існувало (виняток становлять історичні періоди домінування європейських країн та Росії). Існують достатні підстави для того, щоб говорити про негативні ефекти квазіпатріархату як щодо чоловіків, так і щодо жінок при переважанні негативних дискримінаційних наслідків щодо чоловіків у межах їх привілейованої групи. Зрештою, квазіпатріархат, як і будь-яка система дискримінації, іде на користь лише незначній кількості представників обох статей.

На відміну від ідеології патріархату, де закладена дискримінація в межах привілейованої групи, адже вона вибудувана як ієрархія, де “переможців” одиниці, усі інші отримуватимуть фрустрацію від статусу “слабаків” і “лузерів” – в ідеологічно невизначеному квазіпатріархаті відбувається формування нерівності та дискримінація за ознаками як чоловічої, так і жіночої статі. При цьому дискримінація чоловіцтва жіноцтвом як екстремальний вияв нерівності відбувається по лінії ірраціонального тиску пред’явлення надвимог щодо соціально-економічного облаштовування сім’ї при соціально-політичній невизначеності ситуації в країні (коли надмірні вимоги до чоловіків спонукають занедбувати власне здоров’я (хвороба – ознака слабкості, її потрібно по можливості приховувати, а не лікувати), спричиняють стреси від постійного змагання і відповідальності, яку патріархальна культура забороняє ділити із жінками, а дискримінація жіноцтва – по лінії соціально-рольового перевантаження та нав’язування чоловікам і жінкам трансфігураційних практик, вимушеного застосування ними морально й законодавчо недобросовісних поведінкових тактик, що призводять до перегравання чоловіків на рівні соціокультурному та морально-духовному. При цьому чоловіки як компенсаторну й захисну щодо жінок ідеологію змушені використовувати сексизм і мачизм, у якому немає місця емоційності, чуйності, а з іншого боку, жінки, у випадку поразки чоловіків у специфічно-чоловічих різновидах соціальної конкуренції використовують жіночий матерналістський сексизм, який дає можливість знецінювати будь-які соціальні досягнення чоловіків як недостатні. Традиційний гендерний симбіоз, який репрезентований на рівні буденної свідомості як соціальна “норма” – нуклеарна гетеросексуальна сім’я з дітьми, де чоловік “заробляє гроші”, а жінка “дбає про домашнє вогнище” – не відповідає гендерному позиціюванню, що склалося в українському суспільстві. Така модель відповідала б йому, якби в Україні був розвинений патріархат, який означає не лише соціально-економічне, але і соціокультурне, і ментально-духовне домінування чоловіка в сім’ї. В українських соціальних реаліях така соціальна норма не представлена, оскільки існує розрив між соціально-економічним домінуванням чоловіцтва та його дискримінованістю по лінії духовно-ментальній (морально-релігійні і настановницькі ролі чоловіків щодо жінок) і соціокультурній (соціалізаційній та владно-сімейній). Саме тому українська жінка, будучи духовно- і соціокультурно-емансипованою, потрапляє в залежне економічне становище, яке утруднює вихід з насильницьких чи незадовільних стосунків, її модель рольового перевантаження в соціокультурній та ментально-духовній сферах гальмує її професійну діяльність і кар’єрне зростання (як через матеріальну необхідність виконувати величезний обсяг неоплачуваної домашньої праці, так і через стереотипи роботодавців). Чоловік отримує стреси й соціальні фрустрації через втрату духовно-наставницького авторитету, а також обмеженість виконання ним соціалізаційно-виховних функцій.

Подібні впливи особливостей соціогендерної структурації є можливими й у сфері політики, де переважання сімейних цінностей над соцієтально-публічними, приватного над державним, емоційного над раціональним у соціальній поведінці призводить до дисфункційних наслідків у вигляді корупції. У дослідженні уточнено, що саме фемінне начало, а не жінки (як на цьому наголошують представниці феміністичної соціології й гендерних студій, звинувачуючи представників нефеміністичних напрямів у сексизмі) може виступати джерелом корупційних практик. Фемінність на рівні соціальної поведінки включає набір якостей, що виражаються в емоційності, мінливості дій та намірів, плюралістичності мислення, які в цілому негативно впливають на систему соціонормативної регуляції. Розбалансовування останньої стає передумовою для зниження рівня соціалізованості особи в українському суспільстві, а отже, до проявів таких форм соціальної аномії, які негативно позначаються на солідарності, консолідованості та інтегрованості соціальної спільноти.

Якщо ж подібні процеси відбуваються в масштабах суспільства, то можна вибудувати такий логічний ланцюжок у розумінні моделі гендерної дискримінації в українському суспільстві. При цьому використано подану в працях Ю. Романенка та В. Крячка модель фрактального соціоаналізу, методологічним базисом якого слугують неофункціоналізм, теорія соціальної драматургії та психоаналіз. Суспільство в розумінні вищезазначених авторів являє собою ієрархію підсистем, між якими відтворюються ієрархічні відносини супідрядності. При цьому ієрархія ця виглядає таким чином: “релігія – філософія – ідеологія – політика – право – наука – система соціалізації (освіта) – економіка – сім’я”. При наявній в українському суспільстві релігійній дифузності (метасистемний атрактор) спостерігається невизначеність макроідентичності суспільства на рівні філософсько-ідеологічного пізнання. Невизначеність макроідентичності суспільства на рівні філософсько-ідеологічного пізнання стає основою для невизначеності системи спільних справ (політики), що стає засадою її перетворення на “приватику” (зазначені автори вважають, і в дослідженні підтримується ця думка, що політика в Україні як така відсутня, оскільки має місце не розгортання системи спільних справ, а радше набору приватних ініціатив, замаскованих під спільні справи). “Приватика”, у свою чергу, знаходить своє вираження в анархізмі, замаскованому під авторитаризм та охлократію (авторитарно-вольове начало політичної влади в Україні було традиційно слабким). Послабленість централізованої політичної влади, безумовно, позначається на міцності патріархату (останнього історія України практично не знала, за винятком різноманітних соціально-історичних імплементацій у періоди чужоземного панування; з іншого боку, постійно колоніальний статус України, безумовно, підривав основи для становлення чоловіцтва як соціогендерної групи). Основою функціонування правової системи України виступає звичаєве матріархальне право, замасковане під європейську (континентальну) законність (закон за умов матріархату виступає не як норма прямої дії, але радше як набір декларацій про наміри з вираженим ухилом щодо дискримінації чоловіків). При переході від ціннісного (регулятивного) рівня соціально-підсистемної організації до науки має місце розрив, що знаходить своє вираження в нехтуванні соціальною раціональністю та розвитком капіталістичних відносин в Україні (про слабке просування ринкових реформ свідчать і макропроцеси, що відбуваються в українській економіці у вигляді олігархізації власності, придушення дрібного та середнього бізнесу). Найістотнішою в такому розвитку виступає суперечність між необхідністю здійснювати накопичення капіталу та консьюмеризмом правлячої еліти, що діє в логіці матріархального надспоживання сьогодні всупереч буржуазному капіталонакопиченню на перспективу.

Соціогендерні відносини в українській сім’ї структуруються в моделі сучасного психодинамічного підходу. В останньому не підтримується фрейдівське уявлення про те, що маскулінність і фемінінність є вродженими матрицями поведінки особистості. Ці характеристики особистості розглядаються як похідні від системи соціальних відносин, що заохочує або забороняє засвоєння індивідами розрізнюваних статево-типових зразків поведінки. При цьому в дослідженні використано найбільш популярний лаканівський варіант сучасного психоаналізу, в якому маскулінність і фемінність виступають як символічні категорії, представляють відносини влади у зв’язку з наявністю/відсутністю інструментів влади. Влада жінки в українській сім’ї виступає передусім як влада рефері в питаннях морально-етичної оцінки життєвих ситуацій, тобто її фалічність (наявність пеніса не як анатомічного органу, а як інструментів владної потенції вторгнення й контролю) є пов’язаною з можливістю виявляти цензурну владу над різноманітними типами відносин, пов’язаних насамперед із вихованням дітей, визначенням світу в категоріях “правильне/неправильне”, “добре/зле”, “прекрасне/потворне” тощо. Доведено, що жінка в українській сім’ї може часто виступати авторитетом в оцінюванні міжлюдських взаємин, тоді як роль чоловіка є пасивно-рецептивною (фемінною) через його знеціненість у сфері моралі та релігії. Оскільки маскулінність, за Ж. Лаканом, завжди пов’язана з наявністю (реальною або уявною) пеніса, то маскулінність і фемінність – поняття взаємовиключні, оскільки не можуть бути представлені одночасно в ролях одного й того самого суб’єкта. Фалічність і маскулінність української жінки символізує її владу та домінування в релігійній і морально-етичній сфері. Відсутність такого домінування в чоловіків символізує їх фемінінність і підпорядкованість.

Взаємозалежність маскулінності й фемінінності в лаканівському психоаналізі виникає з того, що перша не може бути визначена без другої. Маскулінність у її послідовному вираженні є поведінкою зі встановлення контролю над жінками, іншими чоловіками, власним тілом, машинами, технологіями. Така маскулінність підтримується міфом, в якому вона постає як самодостатня сутність. На основі екстраполяції структурно-психоаналітичних концептів маскулінності/фемінності на українську культуру та соціальність у дослідженні доведено, що маскулінність українського жіноцтва є непослідовною й розщепленою (інвертованою), оскільки передбачає соціально-рольову кастрацію чоловіцтва на користь фемінним цінностям. Кастраційні практики концептуалізуються як пов’язані з духовно-релігійним і морально-етичним знеціненням маскулінного фалоцентризму та ідеалізацією жіночої емоційності в чоловічих образах, що мають місце в релігійних, морально-етичних, педагогічних та інших уявленнях буденної свідомості. На основі наведених у роботі матеріалів етнологічних та соціологічних досліджень щодо образів української літератури доведено, що останні виступають або периферійними, або негативними, або тандемними (у кластерах “чоловік-дружина”, “мати-син” тощо). Така периферизованість не є випадковою й для соціальності. Остання створює ряд соціальних наслідків у вигляді духовно-релігійної невизначеності (дифузності) та синкретизму (релігія); позаідеологічності й аполітичності, поширення корупційних практик (політика, право); консьюмеризму, відірваного від виробничої продуктивності, тінізації ринку та криміналізації бізнесу (економіка); однобічної системи соціалізації, яка утруднює формування стійких гендерних ідентичностей і сприяє гендерній дифузії; сім’ї, в якій переважають атомізованість та фрагментованість комунікацій, що призводить до узвичаєння самотності як нормального життєвого стану дорослої людини і в підсумку до послаблення комунікативності в українському суспільстві.

 

Отже, комунікація в суспільстві відбувалася переважно по лінії жіноцтва, що унеможливлювало, внаслідок особливостей останнього, колективістську інтеграцію суспільства. Гендерна дискримінація продовжувалася на соціально-політичному рівні, оскільки українське чоловіцтво не могло виступати як єдина спільнота супротив інших спільнот, що спричинялося його матерналістською й фемінною деагресивізованістю та встановленням фемінної цензури над чоловічою поведінкою й комунікацією. Переважно фемінні способи стихійного бунту проти різноманітних експансорів та колонізаторів не призводили до встановлення державності, що, власне, є очевидним і понині. Жіноцтво, як і чоловіцтво, зазнає обопільної дискримінації, яка синонімічна ексклюзії українців як титульного етносу з власного життєвого простору.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины