КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ СУБ’ЄКТНОСТІ В СОЦІОЛОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ ДІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі подається загальна характеристика дисертації в такій послідовності: актуальність теми; зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; мета і завдання дослідження; методи дослідження; наукова новизна одержаних результатів; практичне значення одержаних результатів; особистий внесок здобувача; апробація результатів дисертації; публікації.

У першому розділі – «Зображення суб’єктності в концепціях соціальної дії» – здійснено визначення теоретичних засад концептуалізації суб’єктності в соціологічних концепціях соціальної дії. Для розв’язання даного завдання уточнено зміст і функції поняття «суб’єктність», можливості створення загальної теорії соціальної дії. Соціологічні концепції соціальної дії можуть слугувати теоретичною базою для соціологічного вивчення поняття «суб’єктність», оскільки кожна парадигма соціальної дії по-своєму фіксує певні образи даного поняття. Даний розділ дисертації присвячено визначенню місця та гносеологічного значення проблематики суб’єктності в соціологічних концепціях дії.

Встановлено, що зміст поняття «суб’єктність» (якісна характеристика дії та взаємодії акторів) дещо змінюється від переходу з одного утворення до іншого і набуває інших характеристик. Так, суб’єктність індивіда, як його якісна властивість, визначається суто індивідуальними характеристиками, такими як: абстрактне мислення, цілепокладання, самомотивація, самоусвідомлення, воля, вибір, відповідальність, перетворення себе та оточення тощо. Навіть осягнення актором сенсу буття виявляється тотожним його суб’єктністному конструюванню. Тоді як суб’єктність соціуму буде відображатись у дещо інших показниках: раціональність організації соціальної системи, рівні інноваційності, якості трудових ресурсів, адміністрування тощо.

Встановлено три рівні суб’єктивності індивідів (суб’єктний, безсуб’єктний, псевдосуб’єктний). Так, можемо спостерігати раціонально організованого індивіда, але псевдосуб’єктного; суб’єктного актора із соціуму з низьким рівнем суб’єктності тощо. Тобто, така якість, як суб’єктність може з’являтися на одних рівнях системи (індивід-група-інститут-соціум) і зникати на інших, але тенденція взаємопов’язаності проявів «суб’єктності» на всіх рівнях існує.

Було проведено мозаїчне узагальнення аналогів концепту «суб’єктність», як якісної характеристики цільової здатності акторів соціальної дії. Тобто, виокремивши у кожній концепції якісну характеристику соціальної дії та взаємодії акторів, ми отримали аналогічні, за своєю суттю, аналоги поняття «суб’єктність». Пояснюючи соціальну дію з точки зору цих подібних аналогів, ми можемо говорити про синтез концепцій соціальної дії, тобто пояснення дії з точки зору якісної характеристики, але у різних площинах. У цьому може полягати один із шляхів створення загальної соціологічної теорії соціальної дії.

Основними концепціями соціологічної теорії дії, що розглянуті в дисертації, є:

-                     структурний функціоналізм;

-                     концепція раціональної дії (M. Weber);

-                     концепція комунікативної дії;

-                     феноменологічна концепція;

-                     концепція символічного інтеракціонізму

-                     рольова концепція (драматургії);

-                     етнометодологічна концепція;

-                     концепція нелогічних дій;

-                     концепція соціальної мобільності;

-                     концепція обміну;

-                     концепція конфлікту;

-                     психоаналітична концепція.

Автори цих концепцій розглядають дію індивіда через різні теоретичні призми та на різних рівнях, але не акцентуючи увагу на суб’єктності діючого актора, хоча, щоправда, опосередковано вказують на важливість даного питання. Так, M. Weber розподіляє дію за ступенем раціональності, яка в свою чергу залежить від культурних чинників, що впливають на актора. Саме цілераціональна дія, більшою мірою відповідає критеріям суб’єктності (проте автор не враховує якісну характеристику раціональності). В структурному функціоналізмі Т. Парсонса (T.Parsons) близьким до поняття суб’єктності виступає поняття «дискурсивна свідомість», тобто здатність пояснити причини своїх дій, а раціоналізація тут розуміється як підтримання виконавцем ролі цілісного уявлення щодо мотивів власної дії. За Т. Парсонсом суб’єктна дія є раціональною, у якій актор несе свою відповідальність за наслідки, що сприяє гармонізації міжіндивідуальних відносин.

У функціональному плані, суб’єктність розуміється як свідома й активна участь соціальних одиниць у формуванні соціально-політичної дійсності, перетворенні її у відповідності з власними потребами та інтересами. У будь якому випадку суб’єктність актора залежить від умов його особистісного формування (соціальних, економічних та культурних осередків). Носієм характеристик суб’єктності є комунікативна дія Ю. Габермаса (J.Habermas), адже вона будується на основі морально-нормативних правил, а також на загальноетичному, десакралізованому та деідеологізованому рівнях. У творчості Ф. Знанецького (F.Znaniecki), суб’єктність актора більшою мірою відповідає креативному типу соціального характеру із певною позицією на ситуацію. Внутрішньоособистісний характер суб’єктності, можна вбачати, у напрацюваннях феноменологів, де найголовнішими її рисами слугують інтенційність та рефлективність актора. Більшість соціологів вказують на використання наукового підходу до дійсності, як раціоналізації акторів. Суб’єктність, за інтеракціоністами, визначається рівнем розуміння та освоєння соціальних ролей, свого місця у соціальній системі, намаганням подолати конфлікт між роллю і своїм Я. Згідно з К.Юнгом (C.Jung), суб’єктність є сформованою цілісністю індивіда. За етнометодологами, суб’єктність є адекватним пристосуванням до структурних перетворень на основі наукового підходу. П. Сорокін вказує на високий рівень мобільності у суб’єктного актора. Важливою для розуміння сутності індивідуальної суб’єктності є психоаналітична концепція, за якою індивід діє згідно із своєю біологічною природою і усвідомлення ним цих механізмів, самоаналіз сприяють більш вищому рівню його суб’єктності.

Узагальнивши концептуальні уявлення про суб’єктність в зазначених концепціях, ми можемо говорити про розширення та зміну об’єктивного аналога цього поняття, предметнго поля його вжитку, зростання інтегративного і пізнавального потенціалу.

Другий розділ «Типологізація суб’єктності у смисловому контексті контрастних соціумів та соціальних дій» присвячений визначенню та аналізу типів суб’єктності акторів, які різняться між собою залежно від особливостей суспільної взаємодії. Суб’єктність індивіда виявляється в його ціннісних орієнтаціях, активності, життєвому виборі, які в свою чергу залежать від економічних, соціокультурних умов соціуму і тому можна виділити різні типи вираження суб’єктності.

Встановлено, що суб’єктність акторів, як позначення якісної характеристики їхньої цільової здатності до соціальної дії та взаємодії, виявляється у їхніх цінностях, стратегіях, життєвих позиціях, здатності раціонально вибудовувати життєсвіт.

Основні критерії типологізації суб’єктності:

-                     світоглядні пріоритети акторів (система цінностей, ідеалів, інтересів індивіда);

-                     система потреб, які виступають мотивом дії індивіда;

-                     статус індивіда в системі суспільно-економічних відносин;

-                     сукупність соціальних ролей і відповідно рольові очікування індивіда;

-                     рівень індивідуальної ініціативи, активності індивіда.

-                     визнання цінності індивіда суспільством.

За наведеними критеріями було проаналізовано псевдосуб’єктність актора ринкової системи економічних відносин (як певне відхилення суб’єктністних характеристик актора дії та взаємодії), а також актора радянських (в даному випадку наводиться приклад штучної побудови суб’єктності акторів) та пострадянських часів. Вказано на ті чинники, які не сприяють формуванню високого рівня суб’єктності акторів дії та взаємодії, хоча, зазначено, що в ідеалі обидві системи можуть слугувати формуванню суб’єктного актора.

Аналізуючи світоглядні пріоритети «авторитарної особистості» (систему цінностей, ідеалів, інтересів особи), можна визначити таку домінанту її рис: упередженість і стереотипність, віра у зовнішні детермінанти індивідуальної долі, ригідність мислення, схильність до перенесення відповідальності за свої вчинки на зовнішні непідконтрольні індивіду інстанції, непристосованість до свободи та самовизначення, ворожість до чужинців, залежність від зовнішнього маніпулювання, потреба у лідері, орієнтація на споживацтво, схильність до засудження індивідів з нетрадиційними поглядами тощо. Недоліками радянського індивіда були: індивідуальна пасивність, невмотивованість до дії. В пострадянські часи відбувається деструкція радянського індивіда, а також заміщення пріоритетів, які зорієнтовані на виживання в нових умовах.

Система потреб, які виступають мотивом до дії індивіда, також є різними залежно від умов соціуму. Беручи до уваги потребу в безпеці, зокрема впевненість у тому, що фізіологічні потреби будуть задовольнятися в майбутньому (пошук надійної роботи, пенсія), можна сказати, що в капіталістичних відносинах у індивідів (окрім класу буржуазії) ця потреба є одним з найважливіших мотивів діяльності. Тенденція даної ситуації спостерігається і на пострадянському просторі через поступове зникнення державного сектору зайнятості. Дещо іншою ситуація відбувалась у радянські часи.

Мотивом дії радянського індивіда (в ідеалі) більшою мірою виступала потреба в реалізації своїх потенційних можливостей і зростанні як особистості, оскільки діяли численні способи заохочення, а кожен мав однаковий доступ до матеріальних благ, хоча водночас мала місце матеріальна незацікавленість у власній ініціативі (виняток – переїзд із села в місто, соціалістичне змагання). Головним мотивом діяльності індивіда капіталістичних відносин є матеріальна зацікавленість. Говорячи про авторитарну особистість, то її мотивом можуть слугувати споживацтво, певний релігійний догматизм.

Індивіди радянських часів мали приблизно однакове місце в системі суспільно-економічних відносин, існував рівний доступ до матеріальних і духовних благ. У суспільстві, яке засновано на принципі приватної власності, панує індивідуалізм, де кожен виживає як може.

Рольові очікування «авторитарної особистості» визначаються схильністю до мислення в категоріях «панування-підпорядкування», «сили-слабкості», перебільшенням значимості сили і твердості характеру, ідентифікацією з фігурами влади. Індивід капіталістичних відносин має набір ролей в залежності від класу і статусу, до якого належить, на відміну від індивіда радянських часів ролі якого визначаються місцем в соціальній системі радянського суспільства. З іншого боку, мотивація піднятися у своєму статусі більше активізує індивіда капіталістичних відносин, що сприяє його мобільності; в той же час необхідно вказати на досить великий рівень корупції у радянському суспільстві. Ці характеристики випливають не стільки з економічних умов, скільки у першу чергу з культурних (релігія та історичні умови формування).

Рівень творчої активності індивіда капіталістичних економічних відносин корелюється з його доходом, і тому він напряму зацікавлений в особистісній ініціативі. Говорячи про економічну активність «авторитарної особи» то вона спрямована не тільки на задоволення базових потреб, а також на надмірне споживацтво. Відбувається свого роду раціональна ірраціональність (G.Ritzer). Має місце і не економічна активність авторитарної особи, яка спрямована на несвідому потребу індивіда у власному маніпулюванні. Рівень індивідуальної ініціативи радянського індивіда був знижений у зв’язку з відсутністю винагороди за це, відповідно разом з істинно зацікавленими у результаті своєї праці, переважна більшість була байдужа, пасивна, безініціативна до власних здобутків.

Суспільство західного типу акцентує увагу на індивідуальності та правах кожної людини. Ставлення до індивіда в радянські часи було обумовлено радянською ідеологією. Із зникненням цієї ідеології, ставлення до індивіда в пострадянські часи визначається культурними факторами.

У третьому розділі «Ігрова суб’єктність як особливий спосіб реалізації діяльнісної природи особистості» зображено ігрову дію як фіктивну, що супроводжується специфічною свідомістю вторинної діяльності, або ж ірраціональності, в порівнянні з діяльністю повсякденного життя. У даному розділі гра розглядається, як особлива форма дії, а іграїзація, як ігрове відношення до дії.

Висвітлено характеристики суб’єктності, псевдосуб’єктності, безсуб’єктності у рамках типів дій (agon, alea, mimicry, ilinx), які наводить французький соціолог Р.Кайуа (R.Caillois). У типі гри «аgon» (змагальні ігри), суб’єктним гравцем є той, який вміє зі сторони дивитись на свою невдачу чи перемогу. Якщо цього не відбувається то можливим є насилля, воля до влади, хитрість, демонстрація своєї сили, підкорення. Іншими словами інстинкт не виводиться у рамки інституційного існування. Викривлення ігор «alea» (азартні ігри), носієм котрих є псевдосуб’єктний індивід, призводить до містичних уявлень, забобонів, використанню талісманів, гороскопів, заговорів, які б допомогли б йому перемогти. В іграх типу mimicry (наслідування), суб’єктний актор усвідомлює свою роль, при цьому, не втрачаючи самоусвідомлення свого «Я». Відхиленням, в цьому типі ігр, є неусвідомлення актором своєї ролі. Причому, індивід не грає іншого, він вірить, що являється тим іншим. Спостерігається втрата своєї глибинної особистості (наслідування відомих акторів, музикантів тощо). Суб’єктний гравець в іграх ilinx (головозапаморочення) не є постійним гравцем цього типу гри, окрім представників відповідних професій, які передбачають заняття з наявністю головозапаморочення. Викривлення цього типу гри відбувається без наявності атракціонів. В цій ситуації безсуб’єктний та псевдосуб’єктний індивід досягає головозапаморочення шляхом вживання шкідливих хімічних засобів. Найросповсюдженішими з яких є алкоголь і наркотики.

Гра суб’єктного індивіда принципово важливо визначається моральними межами ігрового конструювання. Адже гратися можна, маніпулюючи іншими. Прикладом такої гри може слугувати політична, в якій індивідові, яким грають, важливо не перетворитися в об’єкта маніпулювання.

Встановлено, що дія у рамках гри, допомагає актору подолати страх зробити щось не так, сприяє більшій його активності. Ігрова суб’єктність являє собою специфічне відношення до дії, коли дія сприймається актором як відносна і в той же час актор є активним у ній.

Ставлення індивіда до життя як до гри лежить у його ментальній реальності та суб’єктивних оцінках. У грі завжди є умовність та відносність. Ігрова суб’єктність як особливий спосіб реалізації діяльнісної природи особистості передбачає нівелювання поглядів, смаків, орієнтації індивіда, адже, входячи у гру, індивід наперед приймає її умови.