ІНТЕРПРЕТАТИВНО-ПРОСТОРОВИЙ ПІДХІД У ВИВЧЕННІ ЦЕРКОВНОГО РОЗКОЛУ В ПОЛІ РЕЛІГІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь розробленості наукової проблеми, сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано відомості про особистий внесок здобувача, апробацію результатів та публікації за темою дисертації.

У першому розділі «Соціологічні концептуалізації релігійних розколів: класичні та сучасні розробки» проаналізовано підходи до вивчення релігійних розколів (схизм) в класичних та сучасних соціологічних концепціях, окреслено основні теоретичні позиції у дослідженні даної проблематики.

У підрозділі 1.1. «Соціально-економічні та культурні передумови релігійних розколів»  проаналізовано підходи до вивчення схизм в класичній соціології релігії, зокрема в роботах М. Вебера, Е. Трьольча, Р. Нібура. Визначено, що з позиції Р. Нібура розколи відображають незадоволеність потреб нижчих прошарків суспільства, що спричиняє відділення протестно налаштованої групи віруючих, тобто утворення нової секти. Найбільш успішні сектантські рухи перетворюються на деномінації, створюючи таким чином підґрунтя для нового розколу. Подібних висновків дійшли такі послідовники Р. Нібура, як Л. Поуп, Г. Тюбвіль, Р. Доерті, Н. Амерман. На противагу до цього,  Дж. Хантер, Р. Вусноу, Д. Хоґ, Ф. Цукерман, Д. Врга та Ф. Фарей, спираючись на ідеї М. Вебера, визначають саме ціннісні розходження як головний фактор розділення релігійної спільноти на конфліктуючі групи  (концепція «культурних воєн» як конфлікту між «прогресивізмом» та «ортодоксальністю»).

У підрозділі 1.2. «Причини формування розколів з позиції організаційних підходів» проаналізовані концепції, що в поясненні причин схизм приділяють головну увагу організаційним параметрам релігійних структур, що підвищують ризик формування розколу (Дж. Саттон та М. Чавес, Дж. Вілсон). Представники теорії раціонального вибору (Р. Старк, В. Бейнбрідж, Р. Фінкі) вирізняють фактори зовнішнього та внутрішнього середовища, що впливають на цілісність та стабільність організаційної структури релігійних громад. Головним зовнішнім фактором, за Р. Фінкі та Р. Старком, є характер та ступінь регулювання “релігійного ринку” державою. В контексті внутрішніх передумов основна увага приділена боротьбі за владу в релігійних організаціях. За Р. Фінкі виникнення схизм залежить від обсягу “початкових витрат”, потрібних для від’єднання та оформлення нової організації через розкол. Іншими структурними факторами розколу в контексті організаційних підходів постають: гомогенність/гетерогенність організації, міра централізації управління, джерело авторитету (харизматичний лідер/організаційна ідеологія), міра догматизму (відкритість до інновацій), наявність  інституціоналізованих механізмів вирішення протиріч), напруга між груповими цінностями віруючих та організаційними нормами.

В підрозділі 1.3. «Політичні чинники релігійних розколів. Зв’язок церковних розколів та націоналізму» особливу увагу приділено політичному контексту формування розколів та їхньому зв’язку з національними рухами. Релігійні конфлікти мають тенденцію активізуватись під впливом політичних змін та протистоянь (Р. Нібур, Н. Амерман, Д. Врга, Ф. Фарей),  відповідно розкол постає інструментом політичної боротьби, артикулюючи конфлікти сакральною мовою. Важливим є також залучення сучасних концепцій «релігійного націоналізму» (Б.-Е. Ріфер, У. Рам, Дж. Коклі). Зокрема, за Дж. Коклі, розкол постає процесом переходу релігії від універсальної до національної через організаційну фрагментацію. Означені концепції дозволяють здійснити аналіз впливу національних рухів на формування релігійних розколів через тісний зв’язок релігійних та політичних процесів. Цей аспект є особливо важливим для вивчення православних церковних розколів.

Таким чином, аналіз класичних та сучасних концепцій релігійних розколів демонструє як важливі окремі теоретичні напрацювання, так і відсутність розроблених систематичних підходів до вивчення схизм і концептуальних визначень даного феномену, що є теоретико-методологічною проблемою, яка потребує подальшої розробки.

У другому розділі, що має назву «Інтерпретативно-просторовий підхід у вивченні поля релігії», представлено загальні аспекти  аналізу процесів структурування соціального простору в неомарксистських та постструктуралістських теоріях, на основі яких розвинуто інтерпретативно-просторовий підхід до дослідження церковного розколу в полі релігії.

У підрозділі 2.1. «Виробництво соціального простору: інтерпретація на засадах неомарксистського підходу» проаналізовано основні виміри соціального простору та принципи його виробництва, представлені в неомарксистській теорії А. Лефевра. Центральним положенням цієї теорії є ідея виробництва соціального простору як способу контролю та домінування в суспільстві; це положення дозволяє дослідити процес відтворення старих і конструювання нових соціальних відносин та їхню фіксацію через вплив влади та ідеології. А. Лефевр «розмиває» жорстке протиставлення базису та надбудови, виявляючи процес виробництва на матеріальному, дискурсивному та соціальному рівнях простору. Ці рівні виявляються як відносно автономними, так і взаємообумовленими; саме зв'язок між ними формує цілісну систему соціального простору.

Відповідно, аналіз виробництва соціального простору спрямовується на дослідження процесу конструювання соціальних відносин та структур на кожному з рівнів простору, а саме: на рівні ідей та ментальних картин (репрезентацій) простору, на рівні соціальних відносин з їх символічними значеннями та структурними наслідками та на рівні матеріальних об’єктів й просторових практик.

У підрозділі 2.2. «Постструктуралістська методологія дослідження структурування поля релігії» здійснено аналіз концептуальних ідей М. Фуко та П. Бурдьє щодо процесів структурування соціального простору через дискурси та соціальні стратегії конкуренції. Зокрема, Фуко вводить важливий для даної роботи контекст дискурсивної боротьби за визначення істини та надання певним версіям реальності ефектів істинності. Це дозволяє інтерпретувати релігійний розкол як процес «ігор істини» та боротьбу релігійних лідерів за монопольну роль в фіксації базових значень, пов’язаних зі структурою поля релігії. Ідеї М. Фуко також лягли в основу теорії дискурс-аналізу, що є ефективним методом виявлення характеру і спрямованості виробництва дискурсивних інтерпретацій розколу.

Загальне розуміння логіки функціонування поля релігії як виміру соціального простору базується на теорії П. Бурдьє. З точки зору цієї теорії в основі процесу структурування поля релігії лежить конкуренція релігійних агентів (колективних чи індивідуальних) за монопольні позиції в полі релігії, що надають їхній символічній продукції виключного значення. Відповідно до цього церковний розкол постає результатом боротьби за перерозподіл релігійного капіталу між агентами поля релігії. Так само Бурдьє звертає особливу увагу на процес переходу церковного розколу від клерикального конфлікту (боротьби релігійних «фахівців») до масової схизми, що дозволяє дослідити соціальні наслідки розколу. Окрім того, він наголошує, що, оскільки церква історично виконує функції підтримки символічного порядку та збереження політичного устрою, існує необхідність виявлення зв’язку між полем політики та полем релігії, а також ролі  впливових агентів поля політики у виникненні розколів.

Отже, ідеї М. Фуко та П. Бурдьє мають важливе значення для аналізу релігійних розколів, що включає виявлення дискурсивних та соціально-політичних механізмів формування схизм в структурі поля релігії.

В підрозділі 2.3. «Перспективи застосування інтерпретативно-просторового підходу в дослідженні релігійних розколів» здійснено аналіз існуючих досліджень,  що базуються на ідеях А. Лефевра, М. Фуко та П. Бурдьє, а також узагальнено основні елементи вивчення релігійного (церковного) розколу в межах розробленої методології. Проаналізовані роботи В. Діла, В. Метьюза, Т. Кіонг, Л. Конг та Т. Рея дозволяють зробити висновок про важливість просторової методології для вивчення релігійних відносин.

Визначено, що інтерпретативно-просторовий підхід спрямовує на дослідження релігійного розколу як процесу структурування поля релігії на трьох взаємопов’язаних рівнях – матеріальному, дискурсивному та соціоструктурному, а також дозволяє виявити його механізми та зв'язок із суспільно-політичними  змінами. З одного боку, в контексті вивчення відносин влади, розкол постає одним з аспектів «виробництва соціального простору», тому особлива увага приділяється стратегіям конкуренції агентів в полі релігії за релігійні капітали і ресурси (соціоструктурний рівень). З іншого боку, адаптуючи ідеї Лефевра та Фуко, інтерпретативно-просторовий підхід розглядає дискурсивні практики та стратегії боротьби (конструювання репрезентацій простору) як один з важливих механізмів розколу. Окрім того, наслідуючи ідеї Лефевра, даний підхід стверджує значимість матеріального рівня в аналізі виробництва простору, оскільки релігійний розкол відбувається також через боротьбу за сакральні об’єкти.

Таким чином, інтерпретативно-просторовий підхід пропонує комплексний аналіз ґенези, механізмів та наслідків релігійних розколів на різних рівнях виробництва соціального простору, що дозволяє сформувати концептуальну та методологічну основу для дослідження конкретного прояву релігійного (церковного) розколу в Україні.

У третьому розділі «Церковний розкол між УПЦ (МП) і УПЦ КП та його вплив на структурування поля релігії українського суспільства» представлено результати емпіричного дослідження механізмів розколу Української Православної Церкви 1992 р. з позицій інтерпретативно-просторового підходу.

В підрозділі 3.1. «Стратегії конкуренції православних церков в період соціальних трансформацій кінця 1980-х - початку 1990-х років» увага зосереджена на змінах поля релігії під впливом політичних змін та демократичних перетворень часів «перебудови». Визначено, що відродження українського національного руху в кінці 1980-х років сприяло активізації прагнень православного кліру та віруючих до здобуття автокефалії, що сформувало умови для потенційних релігійних конфліктів.

Під впливом нової політичної ситуації після проголошення незалежності України у 1991 році перед УПЦ постала проблема переформатування своєї позиції з метою збереження присутності в усіх регіонах України. Однак, стратегія відокремлення від РПЦ створила для певних груп віруючих та кліру «структурну напругу» між політичними поглядами, з одного боку, та церковними нормами, з іншого, що призвело до офіційного оформлення церковного розколу на Харківському (27-28 травня 1992 р.) та Київському соборах (25-26 червня 1992 р.).

Таким чином, соціальними передумовами церковного розколу УПЦ 1992 року стали, з одного боку, зміна конфігурації поля релігії, яка відбулась під впливом політичних процесів в Україні, а, з іншого, – поява політичних та соціальних груп з вираженим запитом щодо диверсифікації релігійної продукції в напрямку ідеї національної церкви.

В підрозділі 3.2. «Соціальні та політичні виміри церковного розколу як фактори структурування поля релігії» досліджено характер участі політичних агентів в оформленні православних розколів в Україні, а також в постсоціалістичних Болгарії та Молдові. На основі аналізу публікацій преси, державних документів та аналітичних статей виявлено подібні стратегії політичного впливу представників державних структур на релігійні розколи в цих країнах.

Визначено, що загальною стратегією зміни конфігурації поля релігії в Україні, Молдові та Болгарії стала кооперація релігійних та політичних агентів («релігійно-політичні альянси»). У випадках новостворених церков політичне лобі виявилось у наданні офіційної реєстрації, а також символічної легітимації (представництво на офіційних державних подіях). Утворені в результаті розколів нові церковні структури виступали з активною підтримкою проектів національного відродження, демократизації суспільства та протидії наслідкам радянського впливу. Зокрема, створення та організаційне оформлення УПЦ КП відбувалося за сприяння національно-орієнтованих владних сил, що втілилось в її швидкій реєстрації, наданні матеріальних ресурсів та символічної підтримки. В свою чергу, на боці традиційних церковних структур виступили консервативно (Болгарія) чи проросійськи (Молдова, Україна) орієнтовані політичні сили.  

Таким чином, аналіз виявив виразну участь політичних агентів у виникненні церковних розколів на постсоціалістичному просторі, що пояснюється потребою в символічній підтримці та легітимації нових політичних перетворень з боку таких традиційних суспільних інститутів, як церква; в цьому аспекті релігійно-політичні альянси стали важливими механізмами церковного розколу та структурування поля релігії.

В підрозділі 3.3. «Дискурсивні механізми структурування поля релігії в контексті церковного розколу» здійснено аналіз репрезентацій церковного розколу в інтерв’ю предстоятелів УПЦ (МП) та УПЦ КП за період з 2004 по 2011 рік. 

Головні причини існуючого церковного розколу обидва українські першоієрархи пов’язують з факторами політичного впливу. Однак, якщо для лідера УПЦ КП – це деструктивна діяльність зовнішнього «ворога» («Москви», РПЦ), то в інтерпретаціях предстоятеля УПЦ (МП) причиною розколу є втручання політики у внутрішні справи церкви.

Відповідно до цього, висловлювання першоієрархів виявляють принципові відмінності в їхньому баченні суспільно-політичної ролі церкви в контексті державотворчих процесів. Так, якщо для патріарха Філарета церква виступає активним учасником процесу розбудови «національної держави» та одним із ключових факторів соціальної інтеграції («симфонія держави та церкви»), то для митрополита Володимира церква постає наднаціональним феноменом, а, отже, не має брати участь у політичних процесах, обмежуючи свою роль соціальним служінням. У цьому аспекті характер дискурсивного виробництва інтерпретацій розколу предстоятелем УПЦ КП спрямований на формування національно-патріотичного образу церкви, а також інтерпретації церковного розколу як акту політичного та національного самовизначення народу.

Окрім того, аналіз висловлювань президентів України у період 2005-2011років щодо питань церковної ситуації, виявив певну «дискурсивну симетрію» між позиціями політиків та предстоятелів церков.

Таким чином, аналіз репрезентацій розколу предстоятелями УПЦ (МП) та УПЦ КП показує, що в його основі лежить різниця у підходах до визначення характеру взаємодії церкви та держави. Ці відмінності в репрезентаціях образу церков визначають дискурсивні механізми церковного розколу, а також характер конкуренції за право монопольної репрезентації образу православ’я в Україні.

Підрозділ 3.4. «Масовий контекст церковного розколу» містить аналіз процесу конфесійного самовизначення, ставлення населення до питань церковного розколу в Україні, а також аналіз конфліктного потенціалу існуючої церковної схизми на прикладі боротьби за храми (вимір матеріального простору).

За даними дослідження центру ім. О. Разумкова з 2000 до 2010 року динаміка конфесійної приналежності виявляється у збільшенні кількості вірян як УПЦ (МП), так і УПЦ-КП за рахунок групи «православні без конфесійної приналежності». Разом із тим, ідея національної орієнтації церкви так само, як і формування помісної церкви, не актуалізована достатньою мірою для більшості населення. Це виявляється як у висловленні респондентами негативного ставлення чи невпевненості щодо цих ідей, так і в значній частці необізнаних з даною тематикою. Достатньо низьку підтримку знаходить, зокрема, ідея створення «єдиної помісної православної церкви» зусиллями представників державної влади, а також впровадження інституту «державної церкви» в Україні.

Дані соціологічних опитувань фіксують відносно невеликий конфліктний потенціал існуючого православного розколу в масовій свідомості, який найбільше виявляє себе у боротьбі за сакральні споруди між групами віруючих УПЦ (МП) та УПЦ КП. Основа цих конфліктів полягає у претензіях церковних структур на храми та інші об’єкти церковної власності, а також у конкуренції за можливість здійснювати богослужіння в церквах-об’єктах історичної спадщини, отриманні майнових прав на землю, тощо. В соціальному контексті суперечки за храми часто вирізняються високим ступенем напруги та супроводжуються відкритими протистояннями між віруючими, що особливо характерно для невеликих населених пунктів.

Таким чином, попри досить повільний процес конфесійного самовизначення населення України, гострота конфліктів за храми свідчить про значимість проблеми конфесійної приналежності, що є одним з важливих аспектів впливу церковного розколу 1992 року на соціальні відносини в сучасному українському суспільстві.