ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ ГЕГЕЛЯ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ВЧЕННЯ ГЕГЕЛЯ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження, охарактеризована методологія дослідження, викладено наукову новизну отриманих результатів, показане практичне і теоретичне значення результатів дослідження, наведені дані про особистий внесок здобувача та апробацію результатів дослідження, окреслюються публікації, подається структура та обсяг дисертації.

У першому розділі «Огляд літератури та методологія дослідження вчення Гегеля про право» надається аналіз літератури з зазначеної проблематики, а також методологія та методика дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1. «Огляд літератури з теми дисертаційного дослідження»  присвячений розгляду філософських робіт Гегеля у яких піднімаються правові питання та проблеми пов’язані з правом і способами його дослідження. Приділяється увага аналізу літератури у якій розглядається філософія Гегеля, особливо його філософсько-правове вчення.

Основними роботами Гегеля, що розглядаються у дисертації є «Філософія права», «Перша програма системи німецького ідеалізму», «Про наукові способи дослідження природного права, його місці у практичній філософії і його відношенні до науки про позитивне право», «Система моральності», «Йенська реальна філософія», «Феноменологія духу», «Філософська пропедевтика», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Лекції з історії філософії», саме в них слід шукати витоки філософсько-правової думи Гегеля, її розвитку і значення.  

Роботи присвячені філософії Гегеля є різноплановими, оскільки сама філософія Гегеля містить у собі багато змістів і має багатьох інтерпретаторів. У радянський період проблемами філософії Гегеля займалися Т. Ойзерман, Н. Мотрошилова, К. Бакрадзе, В. Шинкарук, К. Гуліан, А. Каримський, Г. Кармишев, М. Овсянніков, В. Перерва, В. Погосян та ін. Але ж на особливу увагу заслуговують роботи Б. Маньковського, О. Піонтковського, Д. Керимова, В. Нерсесянца оскільки вони відносяться до тих небагатьох авторів, які у зазначений період розглядають правове вчення Гегеля, хоча і розкривають його скоріше у політичному контексті.  

 Б. Маньковський у своїй роботі «Вчення Гегеля про державу і сучасність» розглядає складні питання відносин між державою і особою, а також між державою і громадянським суспільством, показує особливості співвідношення свободи і відповідальності у свідомості особи. О. Піонтковський у своїй роботі «Вчення Гегеля про право і державу і його кримінально-правова теорія» аналізує філософсько-правову проблематику Гегеля, акцентує свій науковий інтерес на специфічному аспекті його вчення про злочин і покарання, показує важливість усвідомленого відношення злочинця до скоєного. Автор визнає важливу роль діалектики у вирішенні правових питань, але говорить про діалектичний матеріалізм і оцінює погляди Гегеля як «аристократичну реакцію». У монографії «Філософія права Гегеля і сучасність» під ред. Д. Керимова фахівцями Радянського Союзу і НДР розглядаються питання політики і права у філософії Гегеля з позицій марксизму-ленінізму. У роботі окреслені проблеми свободи і права, природного і позитивного права, показаний зв'язок «Науки логіки» із «Філософією права». В. Нерсесянц у своїх роботах «Філософія права Гегеля», «Гегелівська філософія права: історія і сучасність», «Гегель: політичні твори» аналізує гегелівські філософсько-правові погляди. Він робить висновок про те, що конкретно-історичні аспекти вчення Гегеля про право з плином часу відступають на задній план, у той час, як теоретичні моменти, що виражені як ідеї, концепції виходять на передній план і потребують свого аналізу. Але не можна погодитися з думкою В. Нерсесянца, про те, що правова держава Гегеля девальвує індивідуальні права особи, а громадянське суспільство є підпорядкованим державі, навпаки лише у правовій державі, що неодмінно передбачає існування громадянського суспільства право особи взагалі може бути реалізоване. Відносини ж держави і громадянського суспільства у філософії Гегеля носять характер не підпорядкування, а взаємного доповнення.    

Філософсько-правові погляди Гегеля є цікавими сьогодні перш за все як самостійна глибинна сфера, результат, якого прагнула вся гегелівська філософія. Цікавими для сучасного дослідження є роботи у яких автори, як прибічники філософії Гегеля, так і її критики, виражають своє осмислене бачення її суті, значення, ролі. До числа таких авторів можна віднести К. Розенкранца, Ж. Валя, Е. Вейля, Р. Гайма, Ж. Іпполіта, П. Новгородцева, І. Ільїна, С. Перуанського, Є. Солопова, С. Труфанова, В. Пушкіна, А. Кричевського, О. Костенко, А. Пашкова, Ф. Бесера, Г. Бідермана, Ф. Далмаера, Д. Далстрома, В. Бристоу, Р. Вільямса, М. Гайдеґґера, Г. Гадамера, К. Поппера, Ж. Дерріда та ін. Так К. Розенкранц, розглядаючи питання держави і права у філософії Гегеля приходить до висновку, що намагання філософа віднайти їх поняття зумовлене тим, що сучасна йому реальність не відповідала високому духовному уявленню філософа про державу і є спробою її усвідомлення і наукового аналізу. Е. Вейль зазначає, що провідним з наукової точки зору моментом гегелівської філософії є визнання розумності дійсності, що містить у собі не лише існування, а й сутність. Вчення про розвиток об’єктивного духу Гегеля автор показує як можливість збереження права і моралі та їх взаємного розвитку, реалізації свободи, що має практичну цінність і значення. Держава розглядається як розумне утворення, що зберігає свою цілісність і у той же час спрямована на захист права особи, яка їй довіряє.

П. Новгородцев звернув увагу на пантеїстичне значення гегелівської діалектики, яке постає як єдність світу і думки про нього, а оскільки діалектичний процес не є випадковим, а залишає тільки розумні ідеї, то гегелівська ідея права, його поняття, його філософські погляди на державу є гармонійними. І. Ільїн у роботі «Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини» вбачає в діалектиці Гегеля метод об’єкта, що пізнається, а не метод суб’єкта, що пізнає, тому філософ може лише спостерігати процес розвитку змісту права, що полягає у свободі волі. Поняття ж за своєю суттю є єдиною реальністю, божественною за своє суттю. Своєї реалізації поняття права може набути у державі, що виступає як морально-духовна організація.

У процесі аналізу філософії Гегеля Ф. Бесер визначає її значення, виділяє основні її моменти на які звертали увагу критики, наводить перспективи її розвитку, у тому числі і розвитку філософсько-правового вчення Гегеля. Р. Вільямс аналізує основні сучасні філософські напрямки у дослідженні права, зазначає їх проблеми і повертає дослідницьку увагу фахівців до філософсько-правового вчення Гегеля, зазначаючи його важливість і невивченість.

Аналіз літератури показує, що філософсько-правове вчення Гегеля у якому піднімаються питання права, свободи, громадянського суспільства, держави стають все більш актуальними і потребують філософського дослідження. Розгляд філософії Гегеля потребує як використання досвіду дослідників минулого, так і висновків сучасних філософів, а філософія мислителя є важливим інструментом пізнання права у сучасному соціокультурному просторі.

  У підрозділі 1.2. «Методологія та методика дисертаційного дослідження» розкриті методологічні засади, методи та методика дослідження. У роботі використовувалися філософські методи Гегеля, перш за все діалектика, оскільки право у нього виступає об’єктом філософського аналізу, щодо системності, комплексності та глибини його розгляду вони є неперевершеними і сьогодні. Гегелівська методологія може використовуватися і до розгляду сучасних правових проблем, оскільки вона розкриває горизонти розвитку правового знання у світі, що постійно змінюється.

У даній роботі використовувалися окрім гегелівської діалектики наступні методи: феноменологічний, герменевтичний, історико-компаративістський, співпадіння історичного та логічного, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, абстрагування і конкретизації, узагальнення. За допомогою феноменологічного методу можна побачити зміст філософського вчення Гегеля про право без спотворень з боку випадкових суджень, думок, не виважених оцінок та отримати істинне знання про право у філософії Гегеля, а також форми його прояву у світі як досвіду свідомості. Завдяки герменевтичному методу, стає доступним зміст робіт Гегеля і його інтерпретаторів, розкривається сенс права та множина його аспектів, показуються ті моменти його глибинної філософії, час актуалізації яких прийшов зараз, зокрема, що стосується його поглядів на громадянське суспільство. Застосування історико-компаративістського методу дозволило виявити унікальність філософії Гегеля, специфіку його філософсько-правових поглядів, яка є зокрема у тому що онтологія права, тобто проблема самого об’єкту дослідження є тісно переплетеною з гносеологією права, тобто методом дослідження, і у той же час визначити високе місце цієї філософії у процесі розвитку філософського знання. Використання методу співпадіння історичного та логічного дає змогу простежити ґенезу філософсько-правових поглядів Гегеля, а також визначити необхідність їх своєчасної появи у процесі розвитку філософії, свідомості, світу.

Методи аналізу і синтезу, що застосовується у дисертаційній роботі дають змогу детального дослідження окремих елементів права, а також розвитку об’єктивного духу та логіки права, що мають свої визначені етапи і у той же час дають змогу цілісного розгляду права у сукупності його елементів, що дозволяє узагальнити гегелівські уявлення про право та надати його поняття. Завдяки методам індукції і дедукції філософсько-правове вчення Гегеля постає з одного боку як невід’ємна складова частина його філософії, що безпосередньо її формує, а з іншого, як така її частина, що безпосередньо з неї випливає. Завдяки методам абстрагування і конкретизації стає можливим використання загального поняття права, визначення його істотних якостей і зв’язків, а також визначення його видів, специфіки, разом ці методи дозволяють отримати комплексне знання про право. Використання методу узагальнення у даній роботі дозволяє визначити зовнішні і внутрішні якості права, що є стійкими, розглядати його разом із розвитком об’єктивного духу. 

 Дослідження має соціально-філософський характер і саме цим зумовлений вибір комплексної методології дослідження, що дозволяє як найповніше розкрити філософську природу права, його соціальне буття, дійсність.

Другий розділ «Онтологічно-метафізичні підстави філософсько-правового підходу Гегеля» присвячений розкриттю конкретних методів пізнання права у філософії Гегеля та їх специфіки, питанням теорії і практики права, природному і позитивному праву, а також проблемам свободи волі людини та реалізації ідеї права у гегелівській філософії.  

У підрозділі 2.1. «Специфіка філософської методології Гегеля та її застосування до розгляду права» досліджуються роботи Гегеля, зі змісту яких можна визначити теоретико-методологічні принципи і положення, щодо пізнання права і його дійсності.

У роботі «Про наукові способи дослідження природного права, його місця у практичній філософії і його відношення до науки про позитивне право» Гегель здійснює критику існуючих емпіричних і формальних наук про право і розкриває свій абсолютний підхід до його вивчення, що полягає у комплексному розгляді права разом із мораллю у межах цілого – моральності. Якщо ж відбувається абсолютизація права чи моралі або їх повна відокремленість, то це унеможливлює істинне знання про них. Філософ допускає тотожність реального і ідеального права і вважає її розумною, таким чином визначаючи взаємозалежність теорії і практики права. Право розвивається шляхом зняття протилежності одиничної і загальної волі, усвідомлення їх не протиставлення, а взаємообумовленості.

Щодо пізнання права у роботі Гегеля «Йенська реальна філософія» можна виділити принцип інтелектуальності волі і загальності інтелекту, тобто коли інтелект виступає тією загальною підставою, на основі якої особа усвідомлює свою єдність з правом. Цей принципи дозволяє розглядати право як таке, що містить у собі дещо загальне – інтелект, а тому і зрозуміле кожному, хто його має – і людині, і світу, а значить заслуговує на довіру    

Робота «Феноменологія духу» розкриває філософію, предметом якої є й право, як основну науку, мета якої – істина, показує розвиток свідомості, а також приводиться думка Гегеля про те, що буття є мислення, а мислення є буттям. До основних положень щодо права у цій роботі можна віднести зокрема те, що у понятті досягається тотожність суб’єкта і об’єкта пізнання. Істина постає як результат процесу у якому відбувається рефлексія субстанції щодо себе в інобутті, долається її певна роздвоєність і створюється нова єдність. Знання виступає як цілісна дійсність і може бути виражене як наука або система, яка таким же чином, як і дух знаходиться у процесі постійного розвитку. Дух є певною цілісністю, що робить можливим життя окремого індивіда, таким чином реалізація прав та індивідуальних інтересів кожної окремої особи стає можливою у межах цілого, яким виступають громадянське суспільство і держава. Важливим моментом є те, що у даній роботі Гегель відзначає необхідність принципу формальності права.    

Одним з положень, яке можна визначити щодо права у роботі «Філософська пропедевтика» є те, що індивідуальна воля, що реалізує у собі свободу прагне до того, щоб загальна воля, що виражена у праві стала дійсністю. Таким чином свобода волі особи постає у філософії Гегеля, як така, що неодмінно вимагає реалізації права, як волі загальної, тільки у праві може бути реалізована свобода кожної окремої особи. Для того, щоб право реалізувало у собі свою ідею – свободу, необхідним є щоб воно її не обмежувало, а тому Гегель говорить про необхідність дії правила, у відповідності до якого все, що не заборонене правовим законом є дозволеним.   

У роботі «Наука логіки» розглядається гегелівська діалектика, що є одночасно і методом наукового дослідження і об’єктивним процесом, діалектика необхідна філософії як метод, що заснований на розумі, оскільки розум є дух і має діалектичну природу, характерною рисою цього абсолютного методу пізнання є іманентний розвиток поняття. Саморозвиток абсолютного духу проходить етапи буття, сутності і поняття, а в основі діалектики лежить принцип протиріччя, її метод полягає у застосуванні тезису, антитезису і синтезу як нового тезису. Особливістю гегелівської логіки є те, що вона розкриває не лише форму мислення, а й його зміст і є системою чистого розуму, істини. Істиною ж є відповідність мислення предмету, а завданням науки є подолання протилежності свідомості і її предмету, взагалі знання себе постає у Гегеля основним визначенням дійсності духу.        

 Основною роботою Гегеля щодо філософсько-правової проблематики є «Філософія права», у якій розкрите його вчення про право. До основних положень і принципів, що містяться у цій роботі можна віднести наступні: розумність права, істина права міститься у правовій дійсності і є публічно визнаною; щодо пізнання права пріоритет раціонального над чуттєвим; єдність форми і змісту права; єдність розуму, що містить у собі розумну свідомість і розумну дійсність; наявність поділу законів на закони природи і закони права; наявність поділу права на природне і позитивне; істинне знання про право не є вродженим у людини, а досягається шляхом правильного мислення у процесі наукового пізнання; ідею права складають поняття і дійсність права, а суттю ідеї права є свобода; різниця між мисленням і волею – це різниця між теоретичним і практичним відношенням; не протиставлення теоретичного і практичного; наука про право є частиною філософії; розрізнення і протиставлення свободи і свавілля; не протиставлення суб’єктивного і об’єктивного; різними, але взаємопов’язаними етапами розвитку права є абстрактне право, мораль і моральність.

Право постає у філософії Гегеля як предмет філософії, являє собою соціально-духовне явище, що є невід’ємною складовою соціальної дійсності і постає як найвища соціальна цінність. У людини, права і суспільства є дещо загальне – це інтелект, що є їм властивий, на основі якого вони взаємодіють, і це взагалі робить їх частиною Абсолюту, який за своєю природою теж є інтелект.

У підрозділі 2.2. «Теорія і практика права у гегелівській філософії» розкриваються питання теорії і практики права, їх співвідношення у філософії Гегеля. Філософ розмежовує у своїх дослідженнях ідею права і реальне право. Особливістю його філософії є те, що теорія постає не лише як спекулятивне знання, вона є опосередкована практикою. Практика ж права полягає у його реальності, що повинна стати дійсністю, яка теж не виступає тільки як змінна, скороминуча, а містить у собі вічне, ідею, яку слід побачити, виявити. Поєднання теорії і практики права відбувається на основі розумності, яка міститься як в теорії, так і практиці права. Завдання філософії полягає не лише у пізнанні теорії права, пізнання права взагалі є неможливим без практики права, його реальності. Право у Гегеля має одночасно теоретико-практичну, метафізично-онтологічну природу. Роль раціональної складової у процесі пізнання права є величезною, але не принижується і роль емпіричного правового досвіду, який теж не позбавлений раціональності.   

Розгляд теорії і практики права у гегелівській філософії потребує аналізу питань розумності і дійсності, необхідності і свободи. Дійсність виступає у філософії Гегеля як розумна реальність, що містить у собі істину, у зв’язку з чим, філософ не ототожнює дійсність і реальність, оскільки реальність містить у собі випадковості, помилки, у той час як дійсність є повністю розумною. Істинно дійсним у Гегеля виступає лише Бог, ідея. Між свободою і необхідністю існує корелятивний зв’язок. Необхідність Гегель визначає як єдність можливості і дійсності, як реальність, форму існування речей яка ще не відповідає поняттю цієї речі, у той час як свобода відповідає дійсності, поняттю речі. Свобода містить у собі зняту необхідність. Право реалізує свободу, як свою ідею, лише тоді, коли воно набуває форми дійсності, а взаємний розвиток теоретичного і практичного у праві є розвитком свободи. Віднайти істину права стає можливим лише у такому поєднанні теорії і практики. Через зняття своєї протилежності, взаємного змістовного збагачення, теорія і практика права стають єдністю і становлять істинне знання про право.   

Співвідношення теорії і практики у філософії Гегеля постає і в аспекті відношення мислення до волі особи. Мислення і воля у свідомості особи поєднуються і виступають як теоретичне, тобто загальне, що є формою і як практичне, тобто одиничне, що є змістом. Їх кореляція і формує рішення особи, її фактичну діяльність у суспільстві, зокрема її правомірну чи протиправну поведінку.

Відповідність права своєму поняттю відбувається у процесі пізнання і здійснення права, цей процес має дві сторони – теоретичну і практичну, які по суті і становлять його єдність. Теорія і практика у філософії Гегеля гармонійно поєднані, оскільки і перша, і друга містять у собі розумність, а поняття не є лише теоретичним визначенням, а має ще й здійснитися на практиці, стати дійсністю. Теорія і практика права постають як дещо ціле і саме у своїй цілісності вони формують істинне знання про право, його роль і значення у соціумі. Право може реалізувати свою ідею – свободу лише як дійсність, тобто на практиці. Право у процесі діалектичного розвитку об’єктивного духу, здійснює рух, що змінює його форму – від абстрактної до конкретної. Своєї конкретної форми право набуває у реальних соціальних інститутах, коли воно є проявленим, як дійсність. Поєднання теорії і практики права на основі їх розумності робить можливою дійсність права, що практично реалізує правовий ідеал, поняття права.  

У підрозділі 2.3. «Специфіка розуміння природного і позитивного права Гегелем» розглядаються питання моралі, права, закону та їх взаємодії. Не зважаючи на те, що право і мораль розглядаються Гегелем разом у межах моральності, він розділяє правову і моральну сфери. Таке розділення є дуже важливим, оскільки воно встановлює межі правового регулювання і юридичної відповідальності. Особливістю гегелівського розуміння права є те, що він ставить право вище моралі, розуміючи його як необхідний мінімум моральності – легальність, якій є обов’язковим до виконання. Право у Гегеля постає як формальне і негативне, тобто воно вимагає не здійснювати певні неправомірні дії, при чому має значення лише формальна сторона, тобто сама дія, а не внутрішня сторона, тобто переконання особи. У той час, як мораль є абсолютною і позитивною, тобто вона крім вимоги не здійснювати не правових дій, передбачає і дещо більше – здійснювати певні дії у відношенні до інших осіб, що мають моральний характер і є абсолютною, оскільки повинна реалізувати у собі абсолютне добро, яке з необхідністю повинне бути внутрішнім переконанням особи. Проаналізований абсолютний підхід Гегеля, що застосовується до аналізу природного і позитивного права. Гегель зазначає, що для того, щоб віднайти істину права необхідним є синтез моралі і легальності у межах цілого – моральності. Філософія вивчає право як розумне утворення, тобто право у абстрактній і конкретній формі, ідею права, у той час як юриспруденція займається конкретними правовими питаннями, що мають місце у конкретному емпіричному випадку.

 Природне і позитивне право є взаємно необхідними. Природне право не може реалізувати себе безпосередньо, щоб регулювати суспільні відносини, воно повинне бути вираженим у певній формі, доступній і зрозумілій усім, інтерпретоване у відповідності до сучасних умов розвитку суспільства. Позитивне право повинне бути не лише легальним, тобто бути прийнятим у відповідності до встановленої законодавством процедури а й легітимним, тобто відповідати принципам природного права, адекватно регулювати існуючі правовідносини, стати усвідомленим і визнаним як право. Право, коли воно стає законом, набуває форми загальності і істинної визначеності, а коли воно відповідає природному праву,  реалізує і свою ідею, поняття. Законодавство виражає загальнозначущі правила поведінки – це його зовнішнє вираження, а внутрішній його момент проявляється у пізнанні змісту, що виражений у загальності. Не протиставлення природного права позитивному зумовлено у Гегеля тим, що вони мають розумну природу, відносяться до розвитку об’єктивного духу, хоча не завжди в реальності позитивне право відповідає природному. Реалізація природного права відноситься до дійсності у той час, як позитивне право може відноситися до реальності. Лише разом вони складають процес розвитку права – позитивне право виражає його форму, у той час як природне право виражає його зміст, форма і зміст повинні поєднатися у дійсності права, його понятті. Взаємна необхідність природного і позитивного права обумовлена тим, що природне право може стати дійсним лише за умови його об’єктивації у вигляді позитивного права, а позитивне право набуває своєї легітимності лише коли реалізує у собі природне право. Тільки за виконання таких умов стає можливим і дійсним правовий закон.

Закон, який відповідає природному праву, виражає у загальній формі розумну одиничну волю особи і сприймається нею не як дещо стороннє, зовнішнє, а як здобуток її власного розуму і волі, як свобода є правовим законом. У законі, що є істинним, дійсно проявляється сутність права – свобода волі, і перш за все, свобода індивідуальної волі, оскільки у цьому універсальному правилі, кожна особа віднаходить реалізацію своєї власної свободи. Підкорення закону, таким чином, не є примусовим актом, оскільки вона не заперечує свободу волі особи. Фактично Гегель говорить про правовий закон, у якому здійсняється право, а особа бачить у ньому себе саму, свою волю. Залежність особи від закону у цьому випадку є лише у тому, що він містить у собі її власну волю і свободу, виражену в універсалізованій формі, і порушення такого закону особою означає, що вона йде проти власної волі, суперечить сама собі, власному розуму. Правовий закон повинен містити у собі основоположення, що є загальними, вони повинні бути викладеними у відповідності до стану розвитку громадянського суспільства і правосвідомості громадян. Для вірної оцінки позитивного права важливу роль має правосвідомість осіб, яка повинна бути достатньо розвинутою для того, щоб визнати правовий закон не тільки рішенням законотворчих органів державної влади, а й як своє власне рішення. Тільки за умови, що правовий закон знають і визнають, право набуває свого істинного значення, своєї реалізації.

Як ідея, як філософське право, ‒ природне право є загал вічних цінностей, але коли воно втілюється у позитивному праві, то зберігається у ньому, як опосередковане рівнем розвитку суспільства, культурними і правовими особливостями даного народу, його традиціями, та іншими історично і соціально обумовленими об’єктивними факторами.

У підрозділі 2.4. «Свобода волі людини та ідея права у розумінні Гегеля» розглядаються питання свободи, що розуміється Гегелем не як абстрактне поняття, а як філософська категорія. Показано, що він вважає помилковими уявлення, де свобода розуміється як така, що можлива тільки при певних сприятливих, визначених умовах або як відсутність обмежень. Не погоджується він і з Руссо, який зазначав, що людина є вільною за своєю природою, на думку Гегеля, вона є вільною за своєю духовною сутністю. Гегель бачить своїм завданням розкрити проблематику свободи, надати чітке її поняття, оскільки у філософії воно є невизначеним.  Свобода є сутнісною характеристикою особи, визначальною якістю природи людини і цінністю, яку вона захищає. Лише особа, що має розум і свободу може бути активним учасником правових відносин. 

Проблематика свободи розглядається Гегелем як особиста свобода людини, свобода у відношеннях людина – інша людина, людина – суспільство, людина – держава. Свобода особи може бути реалізованою лише якщо вона живе у суспільстві, серед інших осіб, що теж мають свободу. Світ розглядається як простір загального існування людей, у якому свобода проявляє себе у спілкуванні між ними. Спілкування виступає як необхідність, з його допомогою особи можуть реалізувати свою свободу, права, інтереси, у процесі реалізації яких, вони допомагають і іншим реалізувати їх інтереси. Фактично спілкування у суспільстві є не тільки необхідним, а й бажаним, воно призводить до розвитку та реалізації свободи.

Для того, щоб реалізувати свободу, люди повинні повністю усвідомити розумну і відповідно, універсальну природу свого інтелекту. Пізнати свободу людина може лише у єдиному процесі пізнання світу і самої себе. Хода духу світом, що є його інобуттям має на меті усвідомлення, реалізацію свободи, яка є безмежною творчістю і самоусвідомленням. Самоусвідомлення є не лише формою знання, а й основою гегелівської концепції свободи, цей процес розкриває людині природу її розуму. Таким чином свобода людини розглядається мислителем як її вища мета, вище призначення. Свобода у Гегеля постає перш за все як свобода волі окремої особи, у контексті загальної свободи, як прояву ідеальної, духовної, Божественної сутності. Необхідно не перешкоджати розвитку свободи, оскільки вона повинна здійснитися, а навпаки сприяти такому розвитку як у собі, так і у світі.

Свобода є не просто нічим не утиснута свобода волі, а і змістом бажання, те, що воно несе у собі. Для Гегеля важливим є не тільки зміст свободи, а й її форма, особа повинна не лише мислити як вільна особа, а й діяти у відповідності до свободи, проявляти цей зміст у зовні, тому справжня свобода є можливою тільки у поєднанні своєї форми і змісту. Важливим є не тільки момент свободи думки, а й свободи дії, вона включає в себе не тільки свободу бажання, а й свободу розумного самообмеження. Свобода проявляється як у тому, щоб відмовитися від всяких меж, так і у тому, щоб їх встановити. Велике значення має здатність людини розпоряджатися своєю свободою, тому особа несе відповідальність за те, що вона здійсняє, за те, якою вона є.

Через розвиток об’єктивного духу, тобто правову сферу можна простежити і розвиток свободи. Право розуміється Гегелем як наявне буття свободи, і можливим воно може бути завдяки тому, що суспільне життя є певним чином впорядкованим, що унеможливлює свавілля і насилля. Воля як така є загальною і свобода є її визначенням. Суб’єктивна розумна воля людини не виступає як дещо протилежне загальній волі або свободі, вона теж складає її поняття. Таке взаємне визнання суб’єктивної і загальної волі набуває особливого значення щодо найважливіших питань суспільного життя. Ці питання регулює право, тому гармонійне поєднання суб’єктивної і загальної волі має місце і необхідне саме у праві, оскільки у ньому діють самі суворі зобов’язання. Що стосується реалізації суб’єктивної, особливої волі в інших сферах, наприклад творчій самореалізації, то таке поєднання виражається наприклад у тому, що особа виражає свою особливість, творчу свободу, і чим більш вона відповідає розумності, тим більше вона відповідає загальному, бачить себе у ньому.

Свобода у Гегеля виступає як сутність людини, вище її право, а право і є реалізована свобода. Завдяки своїй універсальності, воно відноситься до всіх, хто йому підпорядкований, і у той же час може застосовуватися до кожного окремого випадку. Право у гегелівській концепції постає як розумний, необхідний, усвідомлений прояв свободи волі, але так відбувається лише за умови, коли свобода волі особи не підміняється свавіллям, а одинична воля особи є узгодженою з загальною. Це гармонійне узгодження у своєму універсальному прояві і є право.

Співвідношення свободи і необхідності у філософії Гегеля розглядають як співставлення, що свобода є пізнана необхідність. Правильно зрозуміти таку інтерпретацію їх співвідношення можна лише якщо усвідомлювати, що свобода людини є абсолютною. Необхідність виступає як розумна свобода волі. Таким чином поняття необхідності у Гегеля не протиставляється поняттю свободи, а скоріше співпадає з ним, необхідність може проявляти себе як свобода, і навпаки. Такі поняття як свобода, розумність і необхідність стоять у нього поруч і разом відтворюють процес пізнання.  

Важливим є не тільки поняття свободи, а й те, що саме по собі поняття є свобода, тобто всяке поняття, у тому числі і поняття права містить у собі свободу, а тому є розумним і необхідним. Свобода у філософії Гегеля співпадає з необхідністю, і якщо особа визнає розумність необхідною, для неї стає зрозумілішим світ. Свобода входить до поняття всякої речі, поняття свободи є змістом права, і весь шлях його розвитку – є шляхом розвитку свободи. 

У третьому розділі «Розвиток об’єктивного духу: суб’єктивне і об’єктивне у праві Гегеля» розглядаються такі етапи розвитку об’єктивного духу, як абстрактне право і мораль, аналізуються їх особливості, розкривається логіка права.

Підрозділ 3.1. «Рух об’єктивного духу та логіка права у філософсько-правовій концепції Гегеля» присвячений аналізу основних етапів розвитку об’єктивного духу та змісту логіки права. Розвиток об’єктивного духу постає як рух від одиничної через особливу до загальної волі, мова йде про єдиний онтологічно-метафізичний процес. Одиничне, особливе і загальне не протиставляються одне одному, філософ показує скоріше їх зв'язок, а не розрив, який будується на основах розумності. Поняття права є проявом загальної волі, а етапи розвитку об’єктивного духу є одночасно і етапами розвитку права, у процесі якого воно набуває своєї дійсності, реалізує свою ідею. Поняття права у філософії Гегеля є здатним мислити саме себе і природним для права є прагнути до набуття свого поняття, оскільки тоді розум віднаходить себе і стає тотожним собі.

Особа, свідомість якої є розвинутою, здатна побачити у загальній, універсальній волі, що закріплена у праві, свою власну волю, свободу і інтерес, оскільки вони не є протиставленими, а загальна воля – право, містить у собі визначення і волі кожної одиничної особи, але волі осмисленої, розумної. Якщо ж розвиток свідомості особи та суспільства не є достатньо високим, то може відбуватися помилкове протиставлення власної одиничної волі особи, волі загальній. Для того, щоб отримати справжнє знання про себе, особі необхідно пройти шлях усвідомлення не тільки суб’єктивної, одиничної волі, а й віднайти себе у волі загальній, вписати себе у цей загальний світ, що містить у собі розумність одиничного. Загальне у філософії Гегеля виступає як субстанція, але вона має безліч різноманітних сутностей, проявів, також і поняття взагалі має безліч понять окремих речей. Таким чином, між людиною і світом існує субстанціальний зв'язок, що має багато проявів, зокрема і через право, і усвідомлення цього зв’язку відкриває людині її спорідненість зі світом, що вже саме по собі не допускає її самотності. Коли суб’єктивність волі особи переходить на інший більш високий етап розвитку усвідомлення – об’єктивність, особа набуває й нового знання про себе і світ, вона відкриває свою свідомість і робить можливим розкриття знання у ній.

Абстрактне право, з якого починається розвиток об’єктивного духу не є ще власне правом, не відповідає поняттю права, оскільки реалізує у собі лише одиничну суб’єктивну волю, а тому, особа, що захищає таке своє право припускається помилки, яка полягає у тому, що відбувається захист певної абстракції, хибного уявлення, яке не являє собою право, а є лише його видимістю. Але ж розвиток полягає у тому, що воля людини у абстрактному праві вже зробила перший крок до своєї об’єктивації, вона об’єктивувалася у власності і стала предметною, а людина при цьому стала особою – суб’єктом права. Абстрактне право реалізує у собі свободу одного, оскільки особа усвідомлює як цінність і захищає лише власний інтерес і лише власну свободу. На наступному кроці розвитку об’єктивного духу – моралі, воля особи, що об’єктивувалася у власності доповнюється суб’єктивністю, тобто внутрішніми спонуками і переконаннями особи, стає особливою волею. Страх покарання змінюється у її свідомості на виконання обов’язку, як внутрішнього переконання, особа сприймає його і усвідомлює як власний обов’язок, який вона виконує на основі свободи волі. На даному етапі, свобода виступає як свобода для деяких, оскільки особа вже визнає інших осіб, але відношення до них ще є опосередкованим її власними схильностями і уподобаннями. Синтез абстрактного права і моралі, а також реалізація загальної волі є можливою лише на етапі моральності, коли свобода стає свободою для всіх, оскільки право стає дійсністю, а разом із ним набуває своєї реалізації і свобода.

Особливою, характерною рисою гегелівської філософії, як вже зазначалося, є тотожність суб’єкта і об’єкта мислення, метафізики і онтології. Але це складна тотожність, у ній суб’єкт не втрачається в об’єкті, а об’єкт у суб’єкті, вони зберігаються і створюють дещо нове. Шлях пізнання проходить у взаємозв’язку суб’єкта і об’єкта пізнання, у їх спорідненості. Загальну логічну гегелівську схему можна застосувати і до розгляду права, оскільки вона відноситься до всякого поняття. Залишається постійний зв’язок між субстанцією і її проявами, поняттям і поняттями різних речей. Логіка права складається з буття права, його сутності і його поняття. Право визначає своє буття лише у співвідношенні зі своїм небуттям. На даному етапі можна стверджувати лише одне – право є, однак нічого більш конкретного про нього не можна сказати. Не можна розкрити його зміст, специфіку, але можна стверджувати, що воно існує як певна визначеність. Розкрити зміст права можна лише на етапі сутності, коли форма права набуває ще й своєї матерії. На даному етапі можна виявити структуру права – його зовнішні і внутрішні елементи та зв’язки, а також його специфіку. Право розкриває свій зміст через свої специфічні якості разом із змістом соціальних процесів, до яких воно належить. Поняття права є одночасно і його дійсністю, і його істиною, воно є синтезом його форми і його змісту, його буття і його сутності, його зовнішніх і внутрішніх якостей.  

У підрозділі 3.2. «Об’єктивація волі і праворозуміння на етапі абстрактного права: гегелівська інтерпретація» розкриваються питання особливостей абстрактного права та його місця і значення у процесі розвитку об’єктивного духу. Абстрактне право ще не містить у собі свою ідею – свободу, а є по суті забороною і виконання закону, що містить у собі заборону, відбувається лише з підстави страху перед його караючою санкцією, а не з власних переконань пов’язаних з повагою до права. Абстрактне право у філософії Гегеля виступає як формальне, необ’єктивне, оскільки воля особи носить лише суб’єктивний характер і першим кроком до об’єктивації волі стає власність. Причиною абстрактності волі особи на даному етапі, перш за все є її спрямованість на одиничне. Така воля вже бачить цінність права і бажає його здійснення, готова його захищати, але це право є лише формальним і особа сприймає його як інтерес одиничної конкретної особи. Ще не має місця сутнісне, поняттєве розуміння права, воно по суті скоріше є суб’єктивним інтересом. У абстрактному праві людина стає одночасно і власником, і особою, тобто набуває своєї правосуб’єктності, що передбачає повагу не тільки до своїх прав, а й до прав інших осіб. Володіння у гегелівській філософії виступає як властивість людини, що має розум, свободу, таланти, власність, а бути власником значить усвідомлювати дещо як власне, що належить особі, є її проявом у зовні і  підвладне її волі. Предметом свого розгляду філософ робить лише те, що може бути відділене від особи, бути об’єктивованим, чимось зовнішнім відносно неї. 

У абстрактному праві свобода постає як можливість особи бути власником чогось, на що поширюється його воля, тому вона є лише зовнішньою, проявленою у власності. Гегель з повагою ставиться до приватної власності, оскільки вона знімає абсолютну суб’єктивність особи і об’єктивує її волю. У суспільстві особи повинні мати однакові права на приватну власність, але розмір власності, якою вони володіють звичайно, буде відрізнятися. Реалізувати своє право власності особа може вчиняючи щодо неї певні дії, такі як вступ до володіння, вживання і відчуження. Відчужуватися власність може на основі договору, основою якого є воля власника, оскільки ця воля є суб’єктивною, хоча і узгодженою між сторонами, то можуть виникати проблеми щодо його виконання. Власність покоїться на договорі і на формальностях, що роблять її доказовою і правомірною. Якщо людина володіє чимось як своїм це повинне бути визнаним і закріпленим як власність особи у законодавчому порядку. Тому у суспільстві мають місце формальності у відношенні власності, коли наприклад проводиться її реєстрація, але більша частина власності у громадянському суспільстві покоїться на договорі, формальності якого твердо визначені.  

Правопорушення у філософії Гегеля виступає як відокремленість особи від права, заперечення його як загальної волі, демонстрація свавілля і нерозумності. Правопорушення має три форми: ненавмисне, або громадянське неправо, коли особа не бачить різниці між правом і правопорушенням; обман, коли відбувається підміна права на неправо, яке видається за право; злочин, коли особа бажає неправа і здійсняє його, а невідповідність праву відбувається як за формою так і за змістом, і його невизнання є принциповим. Зняття злочину відбувається через покарання, яке у філософії Гегеля не є помстою, оскільки помста завжди сприймається особою злочинця як дещо зовнішнє, як зло, що на нього спрямоване, у той час як злочинець і після скоєння злочину залишається особою, що має розум і він сам повинен усвідомлювати покарання як необхідний наслідок свого діяння і розуміти його необхідність. Завданням покарання є безпека суспільства і у той же час, воно повертає особу злочинця до самої себе, своєї людської природи, яку складають розумність, свобода, право. Покарання є необхідним для суспільства, особи, визнане право якої порушено і у той же час, воно є необхідним для особи злочинця, оскільки притягнення до відповідальності і є визнання її суб’єктом права.

У підрозділі 3.3. «Суб’єктивність моралі і її відношення до абстрактного права у філософії об’єктивного духу Гегеля» розглядається подальший розвиток об’єктивного духу як моралі, де об’єктивована воля набуває ще й суб’єктивних якостей. У моралі формується таке відношення до вчинку у відповідності до якого він здійснюється із внутрішнього переконання особи і має ще й внутрішню, а не тільки зовнішню природу, однак слід враховувати, що воля особи у моралі характеризується суб’єктивізмом. Мораль виступає як внутрішнє переконання людини, внутрішня воля, внутрішній світ, посилюється роль самосвідомості і особа діє виходячи із своїх внутрішніх спонук, переконань. У моралі об’єктивована воля доповнюється ще й суб’єктивною, і хоча це ще звичайно не гарантує об’єктивного погляду на речі, але все ж таки мораль є ближчою до свободи, ніж абстрактне право, оскільки у абстрактному праві особі дозволено більше, а оскільки воно не відповідає поняттю права, то й перехід до свавілля у ньому є більш вірогідним, ніж у моралі, яка опосередкована не лише зовнішніми заборонами, а й внутрішніми переконаннями. Право виконується особою оскільки усвідомлюється нею як цінне і необхідне.

Абстрактне право і мораль у філософії Гегеля разом створюють розвиток об’єктивного духу – моральності, вони одночасно є різними частинами цього цілого і у той же час лише разом його складають. Предметом моралі є особливе у людині, тобто те, що властиве їй на підставі свободи волі і вибору. Взаємозв’язок моралі і права полягає не тільки у тому, що вони розвиваються у межах єдиного цілого – моральності, вони ще і кожен окремо містить у собі загальне і особливе, тільки у праві існує пріоритет загального, а у моралі – особливого. Свого справжнього значення обов’язок набуває у праві, а у моралі він виступає ще як суб’єктивний.

До основних форм моралі за Гегелем можна віднести умисел і вину, намір і благо, добро і совість. Необхідною підставою, щоб поставити у вину особі її діяння, є умисел, а вина є зовнішнім судженням про здійснене чи не здійснене нею діяння. Намір виражає бажання особи і входить до складу умислу. Добро містить у собі благо і право та виступає як істина особливої волі, яка повинна розвиватися і реалізувати себе. У моралі воля ще є роздвоєною на особливу і загальну, особа усвідомлює свою особливу волю як самостійну, не обумовлену і незалежну від загальної і захищає її. Добро у моралі обирається суб’єктивно, довільно, а тому не може бути гарантованим. Добра воля вчиняє згідно зі своїм поняттям, зла воля є протилежністю загальної волі. Оскільки людина має свободу волі, вона несе  відповідальність за скоєне нею зло. Воля у філософії Гегеля виступає одночасно і доброю і злою, природа ж не є ні доброю ні злою. До моралі відноситься лише формальна совість, оскільки особа довільно обирає що є добро і зло, істинна совість відноситься до моральності. Проблема совісті у моралі полягає у тому, що хоча вона і здатна прагнути до добра, але фактично суб’єктивне його розуміння вона видає за істинне. 

Суб’єктивна, індивідуальна свобода повинна бути вписана у те історичне життя, культуру, цивілізацію, у якій живе особа. Завданням особи, відповідно є не вигадати, створити деяку нову мораль чи свободу, виходячи із своєї суб’єктивності, а розумно вписати себе у загальну канву світового розвитку, узгодити свої суб’єктивні устремління із загальним розвитком світової історії. З іншого боку, з яких підстав особа повинна довіряти цій історичній ситуації, визнавати її і формувати своє моральне життя у відповідності до неї? Це запитання є правомірним, і у Гегеля на нього є цілком конкретна відповідь. Людина має право не визнавати всього того, що не є розумним, а дійсність є розумною, тому заслуговує визнання і довіри. Проблема є лише у тому, щоб за емпіричною реальністю побачити розумну дійсність.              

Четвертий розділ «Моральність як реалізація ідеї права у концепції Гегеля» присвячений розгляду моральності як вищого ступеня розвитку об’єктивного духу, синтезу абстрактного права і моралі. Проводиться аналіз сім’ї, громадянського суспільства та держави.   

  У підрозділі 4.1. «Здійснення моральності у сім’ї. Розуміння сім’ї Гегелем» розкриваються питання моральності і окремого її прояву – сім’ї. Моральність виступає як суспільна сфера дійсності, у якій виражені загальні принципи, правила, звичаї, право, вони мають не лише індивідуальний, а й суспільний характер. У моральності особа набуває високого ступеня свого розвитку, достатнього для того, щоб бути здатною усвідомлювати універсальний характер загальної волі, сприймати її як власну, бачити у загальній волі свій власний інтерес, у той же час суспільство теж постає як достатньо розвинуте, здатне реалізувати цю загальну волю.

Дух розкриває свою істину у моральності, у якій особі розкривається її власна сутність, призначення, а протистояння одиничного, особливого і загального знімаються і розуміються як помилкові, неістинні. Особа, що усвідомлює загальне, як цінне, не втрачає своєї індивідуальності, вона залишається унікальною і неповторною, відмовляється від свавілля і визнає свободу, відбувається процес її самоусвідомлення. Загальне виступає у моральності певною підставою, принципом з яким себе постійно повинне співвідносити одиничне, особливе, відкидаючи при цьому все те, що не відповідає розумності. Особа усвідомлює себе як окрему сутність, вона не є розчиненою у навколишньому світі, але розумним є співвідносити цю свою окрему сутність із загальною субстанцією, загальною волею. Моральність являє собою поєднання особливого і загального, у якому містяться різні аспекти унікального розвитку народу, його історії, культури, традицій, законів, духу. Моральність містить у собі духовну субстанцію народу, суспільства, держави, що включає у себе все вищезазначене. Що ж стосується духу окремої людини, то ця духовна субстанція не суперечить і не протистоїть йому, навпаки, людина виступає як самостійна складова такої духовної субстанції, це доповнює і розширює самобутність особи, її унікальність і неповторність. Істинна моральність можлива лише у пізнанні своєї сутності, а не у безпосередньому своєму бутті, а життя вільного народу як раз і є дійсною моральністю. Коли свідомість особи віднаходить, що дух народу і її самоусвідомлення є єдиними, то є щастям для людини. Оскільки моральність являє собою дух, вона є дійсністю, проявляє себе у суспільстві у конкретних інститутах – це сім’я, громадянське суспільство і держава. Гегель у своїй філософії велику увагу приділяє довірі, яка виступає як суб’єктивне визначення особи, однак формують її як суб’єктивні, так і об’єктивні фактори. На основі довіри будуються відносини у суспільстві і особисті відносини, важливо, щоб довіра носила стійкий характер.  

Сім’я є першою спільнотою, яку розглядає Гегель, вона будується на принципах кохання і довіри. У сім’ї особа набуває своєї повноти, оскільки усвідомлює свою значимість для іншого і значимість іншого для себе. З одного боку у коханні особа втрачає свою відокремленість, а з другого, вона віднаходить себе в іншому і позбавляється самотності. Шлюб є проявом волі двох вільних осіб, у якому особа відмовляється жити лише для себе, вона хоче жити ще й для іншої, значимої для неї особи. За своїм поняттям шлюб є непорушним, але оскільки у нього вступають за власним волевиявленням дві незалежні особи, то він може бути розірваним, якщо кохання, що є суб’єктивним почуттям, зникне. Крім того, ніяка особа не може бути примушеною до вступу у шлюб, і таким же чином, вона не може бути примушеною не розривати його. Кохання між чоловіком і жінкою, виступає суб’єктивним моментом шлюбу, але він має ще й об’єктивний момент, що виражається у взаємних обов’язках, які беруть на себе особи, що складають шлюб і ці обов’язки мають не лише моральний, а й юридичний характер.

У підрозділі 4.2. «Громадянське суспільство, як необхідна сфера реалізації інтересів у філософсько-правових поглядах Гегеля» розглядаються питання місця, ролі та значення громадянського суспільства у гегелівській філософії, а також сучасні проблеми і перспективи його розвитку. У громадянському суспільстві набувають своєї реалізації колективні та приватні цілі і інтереси окремих осіб, тут відбувається взаємозв’язок і взаємообумовленість одиничної, особливої і загальної волі. У суспільних правових відносинах, що відбуваються у громадянському суспільстві особи виступають як суб’єкти права, що реалізують власні цілі і інтереси, і реалізація їх є можливою лише за допомогою і разом з іншими суб’єктами. Суспільне життя особи у громадянському суспільстві є всебічно залежним. Із-за наявності різних цілей, інтересів, потреб у суспільстві відбувається розділення праці, створення соціальних станів.

Проблемні питання права і правосуддя розглядаються Гегелем здебільшого у розділі про громадянське суспільство, а не про державу, що зумовлено тим, що право має у його філософії не стільки політичний, скільки суспільний характер. Позитивне право у громадянському суспільстві виступає як таке, що по-перше, стоїть над усіма, по-друге, є відомим усім, і по-третє, кожен усвідомлює його важливість. Тільки за умови, що виконуються ці три вимоги громадянське суспільство може розвиватися. Завдяки закону, право стає загальнообов’язковим, загально значимим, відомим усім, воно стає моментом свідомості особи. Основним завданням закону є закріпити, внести у життя громадянського суспільства загальне. У позитивному праві – законі, реалізується обов’язковість права, що є проявом загальної волі, право набуває своєї об’єктивації, визначеності. Правова особа має свободу волі і визнає свободу волі інших осіб. Принциповим у Гегеля, у розгляді громадянського суспільства є пріоритет конкретної правової особи, яка визнає право, а значить і воля її відповідає загальній волі, тобто підкреслюється пріоритет не права, як абстрактної категорії, а права конкретної особи. У праві відображається стан суспільства, ступінь його розвитку, і розвитку правосвідомості громадян. Закон, що є втіленням розумного одиничного, особливого і загального співпадає з розумною волею особи і сприймається нею, як її власний закон, закон, що захищає її інтереси і співпадає з її волею. Такий закон не містить у собі протиріччя і не суперечить волі окремих осіб, він втілює у собі свободу і розумність.

Юридичний закон може бути застосований лише до дій, що є об’єктивовані, проявлені особою зовні, а її внутрішні почуття, думки, бажання не підпадають під його дію. Це зауваження є дуже важливим з огляду на те, що таким чином філософ встановлює рамки правового регулювання, відмежовує правову відповідальність від моральної,  затверджуючи таким чином принцип свободи. Притягнути до юридичної відповідальності можна лише таку особу, яка здійснює певну діяльність, що порушує діюче законодавство. Більш бажаним на думку Гегеля є самостійне вирішення сторонами спору шляхом домовленостей, і такий спосіб вирішення спору слід заохочувати, якщо ж самостійно вирішити правовій спір сторонам не вдається, необхідно звертатися до суду. Правосуддя вимагає публічності і наявності суду присяжних, що виключає у прийнятті рішення абсолютну суб’єктивність судді, а рішення, що виносяться судом повинні по-перше відповідати праву, а по-друге враховувати особливості, що властиві кожному окремому випадку.

Не можна погодитися з думкою, що громадянське суспільство, яке розглядається Гегелем є тільки даниною сучасному йому буржуазному суспільству, слово bürger з німецької переводиться не лише, як буржуа, а і як громадянин. Звідси стає зрозумілим, чому філософ розглядає питання права, закону і правосуддя, коли говорить про громадянське суспільство, у ньому особа вже є громадянином, що має права. У громадянському суспільстві людина визнається особою, а саме суспільство і його члени досягли достатньо високого розвитку, фактично Гегель говорить, про те, що поява громадянського суспільства є взагалі можливою з появою буржуазії. Гегель погоджується з Аристотелем у тому, що громадянське суспільство не з’являється разом із державою, а вимагає певного більш високого рівня розвитку, особа повинна узгоджувати власну волю з волею інших, вступати у суспільні відносини за певними правилами, мати права і обов’язки. Не погоджується Гегель з Боденом стосовно того, що у державі фактично немає місця громадянському суспільству, а влада є вищою за закон. На думку Гегеля громадянське суспільство виступає разом з особою і державою як необхідне, без якого він не бачить суспільного життя, а правовий закон є вищий за владу і йому підпорядковані всі без виключення, у той же час, громадянське суспільство виступає як самостійна структура, що має свої завдання і функції і набуває свого розвитку разом з іншими елементами соціального буття.    

Розглядаються питання впливу національних факторів на прийняття законів, які проявляються перш за все у тому, що закони, які реалізують у собі природне право, повинні реалізувати також і дух народу, що є живою душею закону. Значення вчення Гегеля щодо питань впливу національних факторів на прийняття законів не можна переоцінити. Самобутність народу виражається як його дух, саме в цьому виражається субстанціальність народу. Через усвідомлення, осягнення народного духу особа усвідомлює і розуміє власне себе, свою сутність. Народний дух наближає особу до загального, є його проявом. Народний дух є синкретичним утворенням, що містить у собі культуру, традиції, особливості того чи іншого народу, виступає тим критерієм у відповідності до якого особа ідентифікує себе з народом. Позитивне право повинне реалізувати народний дух у собі і коли так відбувається, законодавство не вступає у резонанс з народною культурою і традиціями, а особа не вступає у конфлікт з собою, оскільки її розвинута свідомість сприймає народний дух як свій власний. У поглядах на народний дух і його реалізацію у праві Гегель погоджується з думкою Монтеск’є, також він поділяє його роздуми відносно того, що законодавець не повинен втручатися у сферу моралі, устоїв, звичаїв.

Питання значення громадянського суспільства у побудові правової держави і розвитку права, про які говорив Гегель, є актуальними і сьогодні. Розглядати громадянське суспільство необхідно у контексті розвитку загальної культури людства та конкретного народу. Сьогодні немає єдиного підходу щодо визначення громадянського суспільства. Є дві основні тенденції у його розумінні, воно або ототожнюється взагалі з недержавним, або зводиться до певних соціально-політичних інститутів. У сучасній науці прийнято не протиставляти державу і громадянське суспільство, а становлення і розвиток правової держави розглядається як неможливий без наявності громадянського суспільства. Не протиставляв їх і Гегель, оскільки показував, що людина бере участь у багатьох соціальних відносинах, зв’язках, одночасно існує і в державі, і в громадянському суспільстві, і їх гармонійне співіснування та взаємодія є і бажаними, і необхідними як для окремої особи, так і для суспільства в цілому. Формування і розвиток громадянського суспільства в Україні є необхідним процесом для створення правової держави.

 У підрозділі 4.3. «Держава – здійснення права як загальної волі у філософському підході Гегеля» аналізуються питання держави, що є предметом філософського розгляду Гегеля. Держава не влаштовує філософа лише як механічне утворення, яким вона постає у його ранній роботі «Перша програма системи німецького ідеалізму», а виступає, як втілення свободи, яким вона виступає у «Філософії права». В роботі «Філософія права» держава вже постає як розумна ідея, дух, свобода, держава реалізує всі ті моменти, які він попередньо розглядав – право, мораль, особа, сім’я, громадянське суспільство. Держава постає як субстанція, де всі необхідні елементи соціального буття повинні стати дійсністю, а об’єктивний дух досягнути своєї мети, якою є благо. Держава є дещо єдине, цілісне, субстанціальне, але проявляє вона себе у різноманітних своїх елементах, які не повинні суперечити один одному і поняттю держави взагалі. Таке важливе місце держава посідає у гегелівській філософсько-правовій концепції тому, що вона є субстанцією, постає як такий етап розвитку об’єктивного духу, на якому всі необхідні елементи соціального буття особи стають дійсністю, право реалізує свою ідею – свободу, а сам об’єктивний дух досягає своєї мети – блага. На протязі розвитку історії народу формується зміст його життя, що полягає у моральності і держава повинна реалізувати у собі цей зміст, у той же час Гегель не ідеалізує емпіричне існування окремих держав, оскільки вони існують у реальному світі, що припускає випадковості, свавілля, помилки, тому можуть не відповідати поняттю, ідеї держави.

Сильна держава у Гегеля виступає як захисниця верховенства людської свободи і права, фактично сильною держава є тоді, коли вона реалізує право, що відповідає своєму поняттю. Покарання у Гегеля не виступає суттю права, воно є лише захисною реакцією права на його порушення. По суті право є універсалізованою свободою волі, у якій одиничні, особливі інтереси і свободи особи не зникають, а гармонійно проявляються у загальній волі, що й відбувається у державі. Вони не втрачаються, а універсалізуються. Таким чином, право не є відносно особи чимось іншим, відстороненим, таким, що погрожує, а навпаки, воно є складовою свободи волі особи, її добровільною згодою, усвідомленою необхідністю.  

 

На думку Гегеля взаємодія особи і держави повинна бути взаємно необхідною, взаємно залежною, субстанціональною, направленою на досягнення єдиної мети, якою є благо, а цілі не повинні суперечити одна іншій. Свідомість особи повинна бути достатньо розвинутою для того, щоб вона була здатною усвідомити державу як цінність, виконувати законодавство добровільно і усвідомлено, оскільки таке відношення до держави не носить характеру примусу, а носить характер розумного, вільного усвідомлення. Держава повинна зберегти себе як ціле, а значить і зберегти право взагалі та право кожної окремої особи, яке вона як ціле забезпечує. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины