ЗМІНА ФІЛОСОФСЬКОЇ ПАРАДИГМИ УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИМ ПРОЦЕСОМ ІНТЕРНАТНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дисертаційного дослідження, а також визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, ступінь їхньої апробації.

У першому розділі дисертації - «ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ діяльності інтернатних закладів освіти» розглядаючи сутність і місце інтернатної освіти в структурі освітнього процесу, маємо можливість поглибитись в її загальну філософію. У першому наближеному вигляді ця освіта постає як вияв гуманізму, гуманного ставлення до людини, гуманістичної філософії, опрацьовану людством впродовж історії.

Гуманістична традиція передбачає визначення найвищої цінності людського буття та забезпечення гідних умов існування будь-якої особистості. Відповідальність держави й суспільства зростає, коли мова йде про освіту соціально незахищених дітей. Багатогранність і складність завдань, що стоять сьогодні перед суспільством (зубожіння народу, збільшення захворювань серед дітей, соціальне сирітство, безпритульність, дитяча злочинність), вимагають від органів освіти, педагогічної науки нових, нестандартних підходів до розв’язання проблем навчання, виховання, оздоровлення, соціального захисту й матеріального забезпечення цієї категорії дітей і підлітків. У цих умовах потребує розвитку й удосконалення матеріально-технічна база, навчально-виховний процес, лікувально-реабілітаційна робота, соціальний захист в інтернатних закладах освіти, що є важливою складовою частиною системи суспільного виховання дітей.

На різних етапах суспільного розвитку в Україні існували групи дітей і підлітків, які потребували державної допомоги та підтримки. У зв’язку з цим, державою створювалися особливі заклади суспільного виховання дітей (дитячі притулки, дитячі будинки, дитячі колонії, комуни, загальноосвітні школи-інтернати, санаторні школи-інтернати, школи соціальної реабілітації, гімназії-інтернати, ліцеї-інтернати, навчально-реабілітаційні центри, тощо).

Слово інтернат походить від латинського слова «inte
us», що в перекладі означає внутрішній. Школа-інтернат за педагогічним словником визначається «як загальноосвітня школа, в якій діти навчаються і живуть». Саме в такому розумінні «школи - інтернату», починаючи з 1956 року в Україні приступили до створення загальноосвітніх шкіл-інтернатів, як навчально-виховних закладів нового типу. Сьогодні у системі освіти України досить скромне місце за чисельністю і дуже важливе за значенням займають загальноосвітні школи-інтернати різних типів, вихованцями яких є діти і підлітки з певними соціально-психологічними проблемами у житті і такі, які мають вади фізичного та розумового розвитку.

Діти, що навчаються в інтернатних закладах - найбільш вразлива частина нашого суспільства, вони потребують постійного захисту, допомоги та підтримки. Особливо, якщо мова йде про інтернатні заклади для дітей з особливими потребами, тобто таких, які мають невиліковні вади здоров’я. Головне завдання таких інтернатних закладів - допомогти кожній дитині отримати знання, уміння, навички та інтегруватися у соціум у відповідності з психофізичними можливостями, зумовленими структурою дефекту.

Наразі всі існуючі системи інтернатної освіти за останні десятиріччя ХХ століття відчули необхідність принципових змін і реформацій. Країни Східної Європи, в тому числі держави колишнього СРСР, вийшли на етап модернізації систем інтернатної освіти в другій половині 90-х років ХХ століття. Ми є свідками, а разом і учасниками формування нового типу відношення держави і суспільства до інтернатних закладів; формується принципово інша система освіти.

Суть нинішнього періоду полягає в тому, що він носить перехідний характер. Його часова тривалість залежить від багатьох факторів і сьогодні система інтернатних закладів переживає один із найскладніших періодів в своїй історії. Чітко накреслена часом необхідність побудови нового типу інтернатної освіти, яка б відповідала вимогам і літері міжнародних конвенцій. Можна назвати основні характерологічні ознаки системи інтернатних закладів нового типу: охоплення освітою всіх без винятку дітей (в тому числі з будь-якими порушеннями у розвитку); вільний вибір форми організації освіти, типу навчального закладу; рання діагностика і своєчасне визначення соціальних освітніх потреб дитини і сім’ї; спеціалізований освітній стандарт, який повинен передбачати відповідний освітній рівень дитини і його досягнення в області освітньої компетенції; створення освітніх закладів комбінованого типу, а звідси професіональний супровід дитини-інваліда, консультації для батьків, вчителів масових шкіл; підготовка спеціалістів, які сприймуть нову систему інклюзивної освіти.

Освіта завжди була і є рушійною силою соціального прогресу, джерелом добробуту кожної людини, і тому великого значення набуває забезпечення можливості доступу до якісної і сучасної освіти усіх прошарків населення України. З метою приведення системи освіти у відповідність до особливостей ринкової економіки та вимог демократичного суспільства природно й закономірно відбувається її сучасна реформація на засадах демократизації й національної спрямованості, принципах єдності навчання, виховання й розвитку особистості і передбачає розгалужену мережу загальноосвітніх навчальних закладів. Всі трансформації, що відбуваються у системі освіти повинні поширюватися на інтернатні заклади освіти, для забезпечення формування та виховання повноцінної особистості для будь-якої дитини. Функціонування таких навчальних закладів має задовільнити потреби замовників освіти (учнів та їх батьків) і суспільства у допрофесійній підготовці учнівської молоді; забезпечити вільний вибір змісту, форм і методів навчання відповідно до профілю закладу, реалізацію їх інтелектуальних і творчих здібностей, життєвих перспектив.

Головною соціальною відмінністю повинен також стати дитиноцентризм інтернатної освіти. Забезпечення вирішення соціальних проблем дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, гарантовано перш за все, Конституцією України (стаття 51 та 52), яка визначає, що всі діти рівні у своїх правах незалежно від походження, утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу.

В Україні утвердилася розвинена національна модель освіти, в основі якої лежить принцип дитиноцентризму, гуманного ставлення до дитини. Не має значення, де навчається дитина в школі, в інтернатному закладі або вдома - держава, а отже органи управління освітою мають забезпечити необхідні умови для навчання всім без виключення.

Інтернатна освіта, як складна соціальна система, де дитиноцентризм та гуманізм є головними принципами її існування. Ці універсальні умови стосуються не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Крім того, система має виробити певний процес соціалізації людей, даючи їм змогу сформувати або суб’єктивні мотивації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності та інституційні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І нарешті, суспільні інститути мають бути відносно сумісні один з одним. У кожному суспільстві, крім соціальних норм, існують властиві тільки йому цінності. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно використати потреби підпорядкування нормам. Фундаментальні цінності мають стати частиною особистості.

Таким чином, вивчення та аналіз практики становлення і розвитку інтернатних закладів освіти в Україні дає можливість зробити висновок, що цей процес відбувається з урахуванням тенденції соціально-економічного й науково-технічного поступу регіонів і держави в цілому. У країні ведеться пошук нових підходів до формування змісту освіти, форм і методів навчання та виховання молоді, управління навчальними закладами інтернатного типу, де в центрі уваги - творча особистість. Значну частину дослідження присвячено проблемам сучасного суспільства та життя дітей у ньому, особистості й спілкуванню, проблемам виховання в дитячих будинках сімейного типу, вчителям, вихователям, батькам, інноваційному менеджменту, правовому вихованню учнів школи-інтернату, соціальному сирітству в Україні.

У другому розділі дисертації «ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ ІНТЕРНАТНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ» розкрито соціально-економічні, суспільно-політичні й соціально-педагогічні передумови виникнення інтернатних закладів освіти.

Історія виникнення інтернатних закладів сягає давніх часів. Як свідчать історичні дані, одні з перших притулків створили священнослужителі для осиротілих та підкинутих дітей у Константинополі 335 року. У середньовічнiй Європі церква організовує притулки, борючись з сирітством. Перший такий заклад виник у Мілані 787 року, а в 1212 р. з’являються шпиталі у містах Сан-Спіріто і Римі. Згодом такі установи відкрилися у інших містах Італії, а найбільше їх було створено у Флоренції наприкінці XIII - початку XIV століть.

Поступово італійський досвід боротьби з безпритульністю поширився до Франції, звідки його перейняла Росія. У Російській імперії влаштуванням дітей-сиріт уперше перейнялися за царя Михайла Федоровича (XVII ст.). Архімандрит Нікон відкрив сирітський дім у Новгороді. У 1706 році був заснований перший притулок для незаконнонароджених, або «соромних», малюків у Холмово-Успенському монастирі. 1715-го Петро І видав указ про відкриття нових шпиталів для дітей, у Москві - кам’яних, в інших містах - дерев’яних.

У першій половині XVIII ст. Феофан Прокопович створив першу школу для дітей-сиріт та бідних дітей при заміському архієрейському домі.

У другій половині XVIII ст., за часів Катерини II реформатор Іван Бецький збудував два притулки для підкинутих дітей у Москві 1764 року та в Санкт-Петербурзі 1770-го. У цих закладах були школи, які давали початкову освіту дітям, виховували у них просвітницьку мораль, робітничу етику та повагу до конституційних осіб.

З 1797 року ці виховні будинки мали назву притулків Відомства імператриці Марії, яка надавала їм значну матеріальну допомогу та здійснювала контроль за їх діяльністю.

У період розвитку капіталізму в Росії та Україні значно зросла кількість дітей, народжених поза шлюбом, від яких відмовлялися матері. Через тривалі війни та епідемії, збільшувалась кількість дітей-сиріт та закладів для них.

Важливим чинником розвитку інтернатних закладів XIX - на початку ХХ ст. стає суспільно-педагогічний рух. Відомі громадські діячі та педагоги того часу В. Бєлінський, О. Герцен, П. Каптерев, Д. Писарев, К.Ушинський, М. Шелгунов, М. Чернишевський розробляють ідею про суспільний характер виховання.

Широко використовувалась у Російській імперії система інтернатних закладів для дітей дворян. Протягом ХІХ ст. відкривалися пажеські та кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат та приватні пансіони.

Після Жовтневого перевороту 1917 року з приходом до влади більшовиків ситуація змінюється. Ідеологія більшовиків ґрунтувалася на філософії Фрідріха Енгельса, про взаємозв’язок між власністю, товаровиробництвом, гендером і класом.

Слід зазначити, що на певному етапі інтернатні заклади відіграли особливу роль у підтримці значної кількості дітей-сиріт, дітей вулиці, які страждали від наслідків Першої світової війни, громадянської війни, епідемій та голодомору. Неабиякої популярності у 1920-ті набули ідеї відомого педагога Антона Макаренка. Він вірив у колективні форми виховання і створював колонії, комуни для безпритульних дітей, де вони навчалися, проходили трудове виховання та практикували дитяче самоврядування.

Наступні хвилі сирітства з’явилися внаслідок сталінських репресій, голодоморів та після Другої світової війни. Тут знову в нагоді стала система інтернатних закладів, яка допомагала виживати дітям. Незважаючи на всі перипетії тих буремних часів, інститут сім’ї усе-таки зберігся, але в свідомості багатьох людей залишилося відчуття, що інституційна опіка є прийнятною, а подекуди й ідеальною формою влаштування дітей, які позбавлені батьківського піклування.

Цікаво, що ідея розбудови системи інтернатних закладів в СРСР відродилася у 1950-х, коли на міжнародній арені тривали дебати про права дітей і була прийнята Декларація ООН про права дітей. У відповідь на це 1956 року на XX з’їзді КПРС було прийнято рішення про створення в Радянському Союзі шкіл-інтернатів нового типу.

У дисертації доведено, що на всіх етапах розвитку суспільства основною причиною виникнення інтернатних закладів для соціально незахищених дітей були соціально-економічні умови. Економічна криза, безробіття, війни, голод, стихії зумовлювали необхідність забезпечення соціального захисту дітей-сиріт, дітей-інвалідів, хворих, безпритульних.

Значне місце у розділі присвячено аналізу безпосередніх та опосередкованих змін в інтернатних закладах освіти, що розгортаються під впливом ринкових перетворень.

Пріоритетними завданнями виховання дітей у інтернатних закладах є ті завдання, що здатні забезпечити повноцінну участь дитини в подальшому житті в усіх сферах соціальних відносин: економічної, політичної, духовної. Такими завданнями в першу чергу є: 1) формування соціальної грамотності, тобто комплексу політичних, економічних, правових, психологічних знань та вмінь, які забезпечують адекватне включення в систему соціальних відносин та реалізацію функції соціального самозахисту; 2) виховання сім’янина. Формування необхідних здібностей для побудови власної родини, в якої реалізується зріле сприйняття шлюбних відносин, на основі усвідомленої материнської та батьківської позиції; 3) виховання готовності до трудової діяльності: розвиток різноманітних здібностей вихованців, підготовка їх до вибору професії; економічна підготовка, яка дозволяє самостійно реалізувати свої життєві плани; 4) формування конкурентоздатної особистості, тобто оволодіння молодою людиною певними засобами поведінки реалізації своїх намірів на право зайняти більш значуще для нього місце у суспільстві; 5) громадянське виховання, яке формує у вихованців усвідомлення громадянської відповідальності, патріотичних  відчуттів, готовності до участі в управлінні суспільством та державою; 6) формування моральних цінностей і гуманістичної позиції у взаємодії з людьми, готовності до надання допомоги людям та інших моральних вчинків; 7) виховання готовності до здорового способу життя, який включає раціональне харчування, регулярні заняття фізичною культурою і спортом, культуру сімейних стосунків, стійке негативне ставлення до шкідливих звичок.

В умовах розвитку ринкових відносин, різних форм власності зростатиме рух недержавних організацій, благодійних фондів, спроможних розділити з державою відповідальність за створення умов для рівного доступу до якісної освіти всіх дітей, незалежно від рівня психофізичного розвитку. Через це необхідно розробити на рівні уряду програму заходів щодо координації діяльності недержавних громадських організацій і регіональних владних структур, визначити механізми стимулювання і підтримки всіх суб’єктів спеціальної освіти (податкові, інформаційні, рекламні послуги, надання переваги на державне замовлення та ін.), що стимулюватиме їхню діяльність в реалізації державних програм у галузі інтернатної освіти.

Характерною особливістю сьогодення є реконструювання системи інтернатної освіти на демократичних, гуманістичних засадах, створення в країні альтернативних моделей психолого-педагогічної підтримки, механізмів для вільного вибору форм навчання дітей, рівня і діапазону освітніх потреб.

У третьому розділі дисертації «СУЧАСНІ виклики СИСТЕМІ інтернатної освіти та їх подолання» проаналізовано проблеми та суперечності розвитку сучасної освіти під впливом ринкових відносин, що утверджуються в Україні.

Процеси сучасних ринкових трансформацій, які охопили всі аспекти життєдіяльності людства, виявляються в загостренні конкуренції і інституціональних змін та є пов’язаними з потребою переосмислення ролі державного сектору в економіці. У новому суспільному контексті система освіти і її функції не можуть залишатися незмінними і потребують відповідної трансформації. У сучасному суспільстві набувають нового змісту призначення освіти, її масштаби, форми й методи організації та управління освітньою галуззю. Ринок в системі детермінант розвитку освіти посідає на сучасному етапі одне з провідних місць.

Досліджуючи процес впливу трансформації економіки України на систему інтернатної освіти, можна зазначити, що сучасні умови її розвитку і реформування є надзвичайно складними, конфліктогенними й суперечливими. З одного боку, відбувається значний тиск внутрішніх умов системної трансформації українського суспільства, а з другого - зовнішніх інтеграційних та глобалізаційних процесів.

Інноваційний розвиток економіки та соціальної сфери вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального і духовного потенціалу суспільства, підготовки нової генерації людей, здатних створювати найновітнішу техніку й технології, активно втручатися і здійснювати реформування та піднесення економіки, розвиток духовності й культури населення. На жаль, незалежна Україна успадкувала розвинену і пристосовану до потреб тоталітарної держави систему освіти, масштаби і недосконалість якої виявились додатковою перешкодою на шляху її перетворення на демократичну, гуманну і національну.

Основний вектор формування нової моделі функціонування освіти в різних країнах (хоча всі вони визначаються різними стратегіями) полягає у спільному фінансуванні професійної освіти з боку держави, приватних організацій, сімей, осіб, які навчаються, спонсорів, донорських і благодійних організацій, за участі некомерційних структур. Ця модель віддає перевагу механізмам фінансування, які б підвищували ефективність гнучкої, динамічної та спрямованої на результат системи відкритого навчання, оскільки вона заснована на високому ступені вимірності результатів діяльності індивідумів і навчальних закладів, що є керівним положенням суспільства знань. Суть полягає у зміні механізмів фінансування через більше залучення споживачів освітніх послуг у процес взаємодії між державою та освітнім закладом. Таку ж економічну модель з деякими поправками можна застосувати й до інтернатних закладів, які до цього часу знаходяться виключно у відомстві держави. Дійсно, держава повинна здійснювати соціальний контроль, бо мова йде про найбільш вразливі верстви населення, а інтернатні заклади не можуть бути комерційними чи прибутковими установами. Але модель залучення недержавного та некомерційного сектору до інтернатної освіти може надати варіативності у виборі освітньої моделі та гнучкості у задоволенні індивідуальних освітніх потреб вихованців інтернатних закладів.

Безумовно, інтернатний навчальний заклад є сьогодні найпоширенішою формою державного забезпечення дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування та дітей, що потребують особливої уваги. Чому ж тоді виникла необхідність пошуку нових моделей загальноосвітніх шкіл-інтернатів і навіть постало питання про доцільність їх функціонування взагалі?

По-перше, кардинальні політичні та соціально-економічні зміни в українському суспільстві активізували проблеми дитинства: кількість хворих дітей, неблагополучні сім’ї, наркоманія, схильність дітей і підлітків до правопорушень, зростання числа соціальних сиріт, тощо. Гостро постала проблема екології розвитку дітей і підлітків в Україні. По-друге, демократизація і гуманізація усіх сфер життя сприяли суттєвим змінам в системі освіти України: з’являються заклади освіти нового типу (гімназії, ліцеї, колежі тощо), які спричинили розшарування населення щодо можливостей здобувати освіту. Загальноосвітні школи-інтернати зі своєю закритою авторитарною педагогікою не входять до сучасних освітянських проектів. По-третє, виникла проблема рентабельності загальноосвітніх шкіл-інтернатів. Не секрет, що загальноосвітня школа-інтернат на 300-400 вихованців коштує витратам загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів на 1500 учнів. Це означає, що школи-інтернати сьогодні економічно невигідні для держави. По-четверте, організація навчально-виховного процесу в загальноосвітніх школах-інтернатах не зорієнтована на здійснення соціалізації вихованців з урахуванням реалій сучасного динамічного життя суспільства. Методи виховання педагоги цих закладів в основному використовують як засіб подолання негативних тенденцій, як засіб перевиховання дитини, а не формування позитивних властивостей і якостей. Це сприяє поширенню споживацької психології у дітей та підлітків загальноосвітніх шкіл-інтернатів, яка породжує бездіяльну філософію життя.

Дослідження впливу внутрішніх умов соціально-економічної трансформації щодо реформування системи освіти дало можливість визначити такі основні проблеми інтернатної освіти: незадовільний рівень фінансування, брак капітальних видатків для оновлення матеріально-технічної бази навчальних закладів, брак фахівців за певними спеціальностями та зниження якості навчання, безробіття серед випускників інтернатних навчальних закладів, низька професійна підготовка та емоційно-психологічна спустошеність тощо.

Звідси виникає потреба раціонального збалансування інтересів держави, інтернатних навчальних закладів та споживачів освітніх послуг у таких закладах. Суперечливість цих інтересів зумовлена, з одного боку, обмеженими ресурсами державного бюджету для задоволення потреб суспільства у освітній підтримці вихованців інтернатних закладів, а з другого - суб’єктивними інтересами інтернатних навчальних закладів, зацікавлених в зростанні фінансових надходжень з різних джерел, а також зростаючими потребами споживачів в освітніх послугах.

Одним з важливіших завдань виховання та освіти учнів інтернатного закладу є формування соціальної зрілості. Цей процес охоплює формування, розвиток та становлення соціальних якостей особистості під впливом навчання, виховання та засвоєння елементів культури, норм, цінностей та соціальних ролей, які є значущими для суспільства та певних соціальних груп. Багаторічна педагогічна практика свідчить, що соціалізація та виховання учнів інтернатних закладів здійснюється в умовах ціннісно-нормативної невизначеності, загальної нестабільності та соціального нігілізму. За часів тоталітарної системи, коли держава була єдиним особливим суб’єктом функціонування усіх соціальних систем, інтернатні заклади автоматично підлягали державному керуванню. Держава, яка бере на себе винятковий пріоритет у вихованні та освіті дітей-сиріт, дітей, що залишились без батьківського піклування та дітей, що потребують особливих умов виховання та освіти не може забезпечити адекватного формування соціальної зрілості і соціальної адаптованості у вихованців інтернатних закладів, в силу їх ізольованості від соціуму. Тому повноваження держави повинні бути поширені й на недержавні, громадські та інші організації, що значно поширять соціалізаційний вплив на особистість. Громадські установи, в свою чергу, відображають роль громадянського суспільства у інтернатній освіті та вихованні.

Вкрай важливо децентралізувати політику опіки соціально-вразливих груп населення, максимально наблизивши її до адресатів допомоги. Для цього треба передати відповідні функції, принаймні на рівень муніципальних округів, закріпивши за ними стабільні джерела бюджетних доходів. Подібний маневр благотворно позначиться на думці населення про боротьбу, що проводиться, з соціальним неблагополуччям, дозволить залучити до даного процесу представників громадськості. Крім того, залучення різноманітних громадських установ, благодійних організацій дозволить розвантажити державний тягар.

У світлі сьогодення важливим є створення та участь вихованців закладів державного влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в дитячих та релігійних організаціях за інтересами. Крім того, у зв’язку зі спрямованістю державної політики на полікультурне виховання громадян України, актуальною є проблема задоволення релігійних потреб дітей, залежно від їх походження та прагнень.

У четвертому розділі дисертації «ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ТА ЛІКУВАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В ІНТЕРНАТНИХ ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ» проаналізовано особливості організації навчально-виховного процесу, лікувально-реабілітаційної роботи й соціального захисту дітей в інтернатних закладах освіти. Дано характеристику сучасного стану інтернатних закладів освіти й намічено шляхи їхнього подальшого розвитку.

Ми дійшли висновку, що вже в 20-х - 30-х роках у дитячих будинках значна увага приділялася навчально-виховній роботі. Проте, на початку 20-х років система освіти перебувала в глибокій кризі, яка охопила не тільки матеріальну базу, кадровий склад педагогічних працівників, організацію управління школами, але й зміст і якість навчання. У цей період напівголодного існування дитячих будинків не могло бути й мови про поглиблену програмно-методичну роботу.

Але вже на початку 30-х років були створені належні умови для того, щоб діти здобували освіту й готувалися до трудової діяльності. Шкільне навчання будувалося на базі у зв’язку з трудовою підготовкою вихованців до самостійного життя. Трудова підготовка здійснювалася за двома напрямками: у майстернях і в сільському господарстві. Майстерні були погано обладнані, працювали без плану й програми. У галузі сільського господарства трудова діяльність зводилася до використання хлопців як робочої сили без будь-якого керівництва й теоретичної підготовки. Приділялася увага суспільно-політичному вихованню. У дітей розвивали нахил до військово-технічних галузей знань: авто, радіо, хімія, військова справа і т. ін.

В усіх дитячих будинках діяли гуртки самодіяльності: балетні, хорові, музичні та ін. Діти займалися різними видами спорту, організовували туристичні походи. Велика увага приділялася фізичному вихованню.

Навчально-виховний процес у дошкільних дитячих будинках був спрямований на здійснення завдання всебічного розвитку дітей дошкільного віку. Проводилася велика робота з виховання культурно-гігієнічних навичок і самостійності в обслуговуванні. Спеціальні інтернатні заклади проводили навчання й виховання на основі тісного зв’язку з життям і працею, адміністрація дбала про подальше працевлаштування вихованців.

У другій половині 50-х та у 60-ті роки велика увага приділялася удосконаленню навчально-виховного процесу в школах-інтернатах загального типу. Якісно змінювався педагогічний склад, розроблялися нові підходи до питань навчання, виховання дітей, практикувались нові форми, методи й засоби навчання, змінювалися зміст і структура навчального процесу. Значна увага приділялася в цей час всеобучу. Адміністрація шкіл-інтернатів, вчителі й вихователі проводили ряд заходів щодо залучення дітей із сільської місцевості для отримання середньої освіти. Особливе значення в інтернатному закладі мала навчальна діяльність, яка містила навчальні заняття під керівництвом учителя і позакласні заняття під керівництвом вихователя.

У школах-інтернатах приділялася увага й трудовому вихованню учнів. Воно здійснювалося такими шляхами: 1) самообслуговування; 2) будівництво й ремонт; 3) робота на полях колгоспів і радгоспів. Особливо ефективно трудове виховання здійснювалося в процесі виробничого навчання.

З 90-х років в інтернатних закладах освіти почали впроваджуватися нові інформаційні технології, використання яких дало можливість значно поліпшити засвоєння матеріалу різноманітних навчальних дисциплін, підвищити ефективність навчання, внести елементи творчості, урізноманітити види діяльності, позитивно впливати на психологічний та інтелектуальний розвиток дітей.

У розділі дисертації розглянуто проблеми лікувально-оздоровчої роботи та соціального захисту дітей в інтернатних закладах. Лікувально-реабілітаційний виховний процес - це процес індивідуального розвитку хворої дитини, організований на основі оптимального поєднання лікувально-оздоровчого й навчально-виховного процесів у санаторних і спеціальних інтернатних закладах.

Дослідження показало, що в довоєнний період в інтернатних закладах питання лікувально-реабілітаційної роботи перебували на другому плані й увага приділялася лише санітарно-гігієнічній роботі, оскільки пріоритетне значення мало завдання зібрати безпритульних дітей з вулиць у дитячі заклади. У цей період усі зусилля були спрямовані на створення належних матеріально-побутових умов. У різноманітних звітах, доповідних записках за 20-і - 40-і роки відбивалися лише такі напрями в роботі інтернатних закладів, як навчально-виховна робота й трудова підготовка дітей. При цьому проблеми лікувально-оздоровчої й реабілітаційної роботи практично не зачіпалися. Заклади не були укомплектовані медичним персоналом.

Систематична лікувально-реабілітаційна робота в інтернатних закладах стала проводиться з початку 50-х років. У другій половині 50-х років у всіх інтернатних закладах діти двічі на рік почали проходити повний медичний огляд. Проводилися профілактичні заходи: щеплення проти дифтерії, черевного тифу.

Складним питанням залишалася організація оздоровлення вихованців інтернатних закладів, у т. ч. особливо нужденної категорії - дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. Становище трохи поліпшилося, після прийняття ВЦСПС у 1969 році постанови, яка дозволила регіональним радам і комітетам профспілок видавати вихованцям інтернатних закладів - дітям-сиротам і дітям, які позбулися піклування батьків - безкоштовні путівки в заміські піонерські табори, піонерські табори санаторного типу й оздоровчі табори для старших школярів.

У повоєнні роки стали ширше розглядатися питання соціальної підтримки вихованців дитячих будинків. Вони влаштовувалися в технікуми й училища. Постановою Ради Міністрів СРСР від 15.09.1956 р. у школи-інтернати стали приймати перш за все дітей самотніх матерів, інвалідів війни й праці, дітей-сиріт. Цим документом уперше були позначені питання соціального захисту дітей, що потребують підтримки з боку держави. Починаючи з 1984 року, діти-сироти, випускники інтернатних закладів, стали прийматися в середні спеціальні та вищі навчальні заклади поза конкурсом, а також користувалися переважним правом при зарахуванні до професійно-технічних училищ. При цьому, в період навчання вони перебували на повному державному забезпеченні за нормами, встановленими для дитячих будинків та шкіл-інтернатів.

За останнє десятиліття XX ст. значно зросла кількість хворих дітей. У цьому зв’язку важливою формою диференційованого навчання, виховання й реабілітації дітей стають загальноосвітні санаторні та спеціальні школи-інтернати, головне завдання яких - забезпечити поєднання загальноосвітньої підготовки в обсязі державних вимог до освіти з необхідним лікуванням, оздоровленням і реабілітацією дітей.

Є підстави стверджувати, що знання й урахування економічних, політичних і соціально-педагогічних чинників становлення й розвитку інтернатних закладів має принципове значення для їх подальшого удосконалення. Виявлення закономірностей, тенденцій і особливостей функціонування закладів інтернатного типу допоможе уникнути помилок при розробці сучасних інноваційних технологій навчання й виховання соціально незахищених дітей.

У п’ятому розділі дисертації «КАДРОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Інтернатних закладів ЯК ДЕРЖАВНА ПРОБЛЕМА» підкреслюється, що на сучасному етапі оптимізація системи інтернатної освіти потребує ретельного вивчення діяльності керівних і педагогічних кадрів освітньо-виховних закладів цього типу. Її дослідження допомогло простежити, якою мірою одержують практичне розв’язання актуальні проблеми навчання, виховання, організації дозвілля й побуту соціально незахищених дітей.

Певних трансформацій потребує не лише організація, але й загальна концепція діяльності інтернатної освіти, що має ґрунтуватися на гуманістичній парадигмі виховання. Нині вкрай необхідна нова філософія суспільного виховання дітей та молоді з особливими потребами. Для вирішення цієї проблеми потрібно переходити від «філософії утриманців» до «філософії життєтворчості». Інтернатна освіта повинна бути для її працівників не тільки професією, але й покликанням душі, яке допоможе забезпечити цю мотивацію.

Успішно реалізувати комплексний підхід у вихованні можна за умов дотримання таких головних принципів: цілеспрямованості всього процесу виховання, системності і безперервності, свідомого акценту на зв’язок із життям країни, збагачення дітей практичним соціальним досвідом, який у складних ситуаціях допоможе їм зайняти активну позицію, педагогічної доцільності виховних впливів, диференційованого підходу до вихованців, урахування вікових особливостей.

Вищезгадані принципи вимагають системної реалізації. Працівники інтернатних закладів освіти мають неухильно втілювати їх у життя як під час проведення занять, так і в позаурочний час.

Кожен педагог повинен прагнути допомогти розвитку здібностей, реалізації індивідуальних якостей, переорієнтації мислення дитини з репродуктивного на творче, конструктивне, утвердженню стосунків співробітництва й партнерства, творчої співпраці педагога та вихованця. Для цього працівники інтернатних закладів освіти наповнюють заняття пошуком, фантазією, моделюють проблемні ситуації у навчанні, підштовхують до пошуку власних шляхів вирішення проблем, створюють ситуацію успіху. Все це відбувається в атмосфері добровільності, особистої зацікавленості, індивідуальної роботи з кожним вихованцем та учнем. Таким чином, усі учасники навчально-виховного процесу стають колективом однодумців.

Реалізація принципів комплексного підходу до виховання потребує від держави розробки і вдосконалення концептуальної моделі фахівця, який здійснює соціально-педагогічну діяльність у системі інтернатної освіти. Тому важливим завданням у державній системі підбору, підготовки та використання кадрів інтернатної освіти є визначення головних якостей суб’єкта, що забезпечують успішне виконання цієї діяльності. У процесі визначення складових моделей підготовки кадрів інтернатної освіти необхідно також враховувати суспільні зміни, які впливають на сутність соціально-педагогічної діяльності і на систему вимог, що пред’являються до професійних працівників цієї сфери.

Соціальному педагогу інтернатного закладу доводиться розв’язувати завдання дещо відмінні від тих, які стоять перед його колегою, у звичайному загальноосвітньому навчальному закладі. Це пов’язано з тим, що у школах-інтернатах формується специфічний тип особистості, для соціалізації якої необхідне своєчасне подолання кризових ситуацій та розв’язання проблем вихованця на основі самоусвідомлення ним ставлення до самого себе, оточення, навколишнього середовища. Наставнику необхідно вчити дітей, які, будучи позбавленими батьківського тепла та ласки, нерідко встигли зневіритися і втратити будь-яку надію у своєму житті, здатність сприймати життя оптимістично. У центрі уваги соціального педагога постійно має перебувати соціалізація вихованця інтернату, інтеграція його у суспільство як альтернатива відособлення, випадання із унормованих соціальних стосунків. Наслідком такого виховання повинна стати впевненість вихованця у майбутньому, його здатність виявляти повагу та довіру не лише до самого себе, а й до всього світу.

Професійна діяльність соціального педагога загальноосвітньої школи-інтернату, підпорядкована такій меті, є багатофункціональною. Він організовує спілкування дітей, їх взаємовідносини, особисто впливає на їх діяльність, поведінку, розвиток; координує вплив інших педагогів, взаємодіє з батьками та опікунами вихованців, бере участь у процесі навчання, виконує адміністративні функції (керує групою дітей, відповідає за виконання ними правил внутрішнього розпорядку, координує їх діяльність); забезпечує їх безпеку і охороняє здоров’я. У цій роботі він постійно співпрацює з адміністрацією школи-інтернату, іншими вчителями, обслуговуючим персоналом. Таким чином, здійснюється процес соціального адаптування й соціальної інтеграції вихованців. Особливо зростає роль соціального педагога на етапі вибору професії, закінчення випускниками школи і переходу в позашкільний період.

Організаційне та науково-методичне забезпечення навчального процесу у системі післядипломної освіти має бути спрямоване на підвищення якості підготовки фахівців. Це здійснюється шляхом організації навчальної й методичної діяльності на основі принципів гуманізму, демократизму, свободи, відповідальності, законності, пріоритетності загальнолюдських цінностей, органічного зв’язку з національною історією; задоволення потреб особистості  інтелектуального, культурного, духовного розвитку; забезпечення розвиваючого характеру навчання, гармонійного поєднання інтегративності, варіативності та індивідуалізації змісту, форм освіти; формування нормативної, навчально-методичної, документальної бази; подальшого реформування структурних і організаційних елементів професійної підготовки у системі післядипломної освіти. Головними шляхом удосконалення управлінської компетентності керівників інтернатних закладів освіти є підвищення кваліфікації на курсах у інститутах післядипломної освіти, а також участь у всеукраїнських, обласних науково-практичних конференціях та семінарах.

Шостий розділ дисертації «УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИМ ПРОЦЕСОМ В ІНТЕРНАТНИХ ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ» присвячено процесу управління школою-інтернатом, який слід розглядати на рівні вироблених і прийнятих науково обґрунтованих рішень. Управління школою-інтернатом - це науково обґрунтований вплив на колектив учителів, учнів, опікунів і громадськості, що здійснюється через планування, організацію, контроль і координацію їх діяльності.

Управління школою-інтернатом визначають як цілеспрямовану дію на колектив у цілому, на окремих співробітників, дітей-сиріт для організації і узгодження їх діяльності, правильного використання сил і засобів закладу з метою підготовки і виховання високоосвічених, інтелігентних членів нашого суспільства, висококваліфікованих й інтелектуально розвинених працівників.

Управління навчально-виховною системою - це складний процес, який складається із двох взаємопов’язаних процесів: отримання інформації про систему (її стан, фактори) і вплив на неї. Інформація, що циркулює в навчально-виховній системі управління загальноосвітньою школою-інтернатом, поділяється на організаційно-педагогічну, соціально-педагогічну, психолого-педагогічну, відповідно до трьох однойменних рівнів управління.

Останнім часом набули поширення концепції, що відображають «комп’ютерний підхід» до управління, за яким процес управління зводиться до обміну інформацією і керуючими системами. Однак зазначимо, що при цьому не враховуються психологічні особливості керівника, переоцінюються його можливості у здійсненні управлінської діяльності. Вивчення літератури про мережеві методи планування і управління свідчить, що вони дозволяють педагогам логічно пов’язувати традиційний і кібернетичний підходи в управлінні навчально-виховним процесом.

Процес управління навчальними закладами висвітлено у працях вчених по-різному, залежно від мети дослідження і рівня його узагальнення. Найбільш широко представлено в науковій літературі підхід, за яким функції управління викладено в повному обсязі, відповідно до послідовності та назв етапів, так званого, універсального управлінського циклу, змісту конкретних функцій: прогнозування, моделювання, планування, організації, зворотного зв’язку, інформаційного забезпечення, аналізу корекції тощо, або певних аспектів управління: соціально-психологічних, економічних, юридичних.

В сучасних умовах вирішальної ролі набуває кооперативна форма управління, за якої поряд з адміністративною не менше значення мають інші функції: діагностична, прогностична, координаційна, науково-методична, контрольна. Якщо в директивній моделі управління, як правило, одна людина виробляє програму, приймає рішення і здійснює контроль, то при кооперативній суб’єктами управління стають дорадчі структури: ради (педагогічна, батьківська, учнівська), благодійні, громадські організації, керівні органи закладу, самоврядування.

Управління школою-інтернатом розглядається у розділі як науково-обґрунтований вплив на колектив учителів, вихователів, учнів, опікунів і громадськості, що здійснюється за допомогою планування, організовування, моніторингу та координації їхньої діяльності. Згідно з загальною теорією менеджменту інтернатних закладів, основні функції управління залежать від установленої кількості об’єктів підпорядкування, тому носіями конкретної функції є відповідні елементи системи управління.

У розділі показано, що основна увага науковців (В. Анафанасьєва,           З. Береговського, Е. Березняка, В. Богачова, М. Дарманського, Л. Даниленко, М. Кириченка, Б. Кобзаря, В. Пікельної, Г. Юркевича) сконцентрована на проблемі створення управлінських моделей навчально-виховного процесу, засобах моделювання, особливостях створення ієрархічно-динамічних систем освітнього менеджменту. Водночас у психолого-педагогічних дослідженнях     О. Голуб, О. Гошовського, Л. Євграфова, З. Зайцева, Л. Здачивеч, Г. Коссак,    С. Коношенко, Е. Петухова, Т. Шатохіної висвітлено особливості виховання самостійності, образу «Я» у вихованців школи-інтернату, педагогічні основи попередження відхилень у розвитку та поведінці школярів, забезпечення родинних взаємовідносин у колективі дітей-сиріт.

Висвітлено сутність підходів О. Ельбрехт, Г. Єльникової, Г. Полякової до з’ясування змісту, форм і методів адаптивного управління, його ознак в залежності від умов функціонування навчального закладу та його специфіки.

Вивчення наукової літератури з проблеми дослідження стало підґрунтям розробки авторського підходу до забезпечення управління навчально-виховним процесом у загальноосвітніх школах-інтернатах. У розділі дослідження визначено сутність управління загальноосвітніми школами-інтернатами як виду адаптивного управління, що реалізується через таку організацію навчально-виховного процесу, яка забезпечує адаптацію випускників до життєвих реалій. Підкреслюється, що організаційно-адаптивне управління школою-інтернатом як середнім загальноосвітнім навчальним закладом, здійснюється через цілеспрямовану дію на колектив, окремих співробітників, вихованців, оптимальне використання ресурсів і засобів інтернатного закладу з метою формування та розвитку в учнів навичок адаптації в сучасному суспільстві.