РЕФОРМИ І КОНТРРЕФОРМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ІСТОРІОГРАФІЯ



Название:
РЕФОРМИ І КОНТРРЕФОРМИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ: ІСТОРІОГРАФІЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У першому розділі «Стан наукової розробки, періодизація, джерельна база дослідження» зазначено, що історіографія реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у Російській імперії висвітлювалася в межах трьох історіографічних періодів: дорадянського (друга половина ХІХ ст. – 1921 рр.), радянського (початок 1920–х – початок 1990–х рр.) й сучасного (з початку 1990–х рр. по нинішній час).

У дорадянський історіографічний період перші спроби історіографічного аналізу селянської реформи зроблені Г. Джаншиєвим та О.К. Дживєлєговим. Погляди російських дослідників на збережену в пореформені роки селянську общину висвітлив В. Пругавін, виступаючи на захист общини та її вікових традицій. Б.Б. Веселовський та О.Ф. Фортунатов подали бібліографічний опис наукової літератури, присвяченої реформам органів самоврядування. У дослідженні П. Гронського висвітлюється тогочасне розуміння сутності самоврядування, що формувалося на сторінках публіцистичної та наукової літератури. Аналізуючи ставлення громадськості до військових реформ, П. Бобровський побіжно виклав історіографію реформ військових навчальних закладів. Загалом, історіографічні праці початкового періоду вирізнялися радше емоційним забарвленням, ніж глибоким аналізом опублікованих видань і особливостей їхнього творення. У дорадянський період інші реформи не знайшли належного висвітлення в історіографічних роботах.

По завершенню доби національно-визвольних змагань розпочався другий історіографічний період. У 1920–1930 рр. історична наука накопичувала історіографічні джерела, але безпосередньо історіографічних праць на цю тему історики не написали. Однак створені в означений час нові історіографічні джерела значно вплинули на подальшу розробку теми, оскільки висвітлювали події з позиції класового підходу, а внутрішньополітичні зрушення в царській Росії під кутом зору постійних криз феодально-кріпосницької системи. У 1960–их рр. з’явилися узагальнюючі радянські історіографічні видання: «Очерки по историографии советского общества», «Очерки истории исторической науки в СССР», «Историография истории СССР» за редакцією В. Іллерицького .

Протягом 1960–1980 рр. дослідники С.О. Шмідт, Б.Г. Могильницький, О.М. Цамуталі, А.М. Сахаров та ін. – підготували праці, в яких обґрунтовувалися предмет, періодизація історіографії, принципи і конкретні методи історіографічного дослідження, аналізувалися процеси, що впливали на нагромадження знань з радянської історії. Водночас історики України В.Я. Дядиченко, Ф.Є. Лось, В.Г. Сарбей, Л.А. Коваленко, А.В. Санцевич та ін. створили праці, в яких виклали узагальнюючі оцінки радянської історичної науки в Україні, охарактеризували стан її розвитку в окремі періоди. Зрозуміло, що дана тема не була предметом дослідження в означених виданнях, проте визначені в них методологічні підходи до історіографії та її періодизації мали безпосередній вплив і на проблемну історіографію, оскільки в радянському суспільстві вирішальна роль належала узагальнюючим виданням.

Історіографічні публікації, присвячені реформам другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії, з’явилися на рубежі 1950–1960 рр. До сторіччя селянської реформи 1861 р. тематичний аналіз історіографії здійснили Б.Г. Литвак та П.А. Зайончковський і, визначивши головні групи історіографічних джерел із означеної проблеми. Історіографію окремих аспектів розробки селянської реформи висвітлила Л.Г.Захарова.
В узагальнюючих виданнях з військової історіографії Л.Г. Безкровного
та за редакцією А. Бабіна, В. Бистрова, П. Жиліна частково приділено
увагу питанням висвітлення реформ сухопутних сил у науковій
та публіцистичній літературі. У дослідженнях О. Погребінського й А. Коняєва вибірково проаналізовано історіографію реформ податкової, бюджетної й державного фінансового контролю. Дорадянську літературу, присвячену земській реформі проаналізував В.В. Гармиза, а радянську – М.М. Шумілов. Регіональні дослідження земської реформи аналізувала Н.С. Новікова. Крізь призму вивчення урядової політики В. Нардова стисло виклала історіографію міської реформи. Історіографія окремих аспектів освітніх реформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. в Росії, протягом 1960–1980 рр., лише фрагментарно висвітлювалася в дисертаційних працях та монографіях. У середині 1980–х рр. з’явилося спеціальне історіографічне дослідження судових реформ Н.М. Корнєвої, яка виклала періодизацію вивчення судових реформ, проаналізувала монографічні та інші дослідження й вказала на прогресивність судових перетворень у Російській імперії. Публіцистику й періодику періоду контрреформ аналізувала у радянський період Л.Г. Мамулова.

У радянську добу, керуючись звуженим підходом, історики закріпили в науковій літературі поняття «воєнна реформа», «фінансова реформа», «судова реформа» та ін., попри те, що реформи становили цілу низку взаємопов’язаних заходів, які обумовлювали один одного й часто виходили за рамки головних нормативних актів та не вписувалися в 1860–1870 роки. Так, у військовій галузі одночасно реформували не лише сухопутні сили, а й військово-морський флот. У фінансовій галузі, в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., було проведено бюджетну реформу, реформи консолідованості касового устрою, державного фінансового контролю, акцизну, податкову й грошову. У судовій галузі – запровадили суди присяжних, провели реформу адвокатури, прокуратури, запровадили окружні суди, внесли зміни до цивільно-процесуальних та кримінально-процесуальних норм, а в регіонах вони втілювалися зі значним запізненням.

У межах радянського (другого) історіографічного періоду можна виділити етапи розвитку історичної науки, що мали особливості, пов’язані з трактуванням реформ: перший етап – 1921 р. (завершення доби національно-визвольних змагань та остаточне утвердження більшовицької влади) – кінець 1920–х рр. Зміст наукових праць свідчить про «власний почерк» дослідників і не абсолютну підпорядкованість комуністичній ідеології. Другим етапом можна вважати кінець 1920–х – першу половину 1950–х рр., коли відбулося утвердження сталінської ідеології, сформувалося негативне ставлення до історії імперської доби, а в історичній науці запанував звужений підхід до «малоактуальних» сторінок минулого, зокрема, до окреслених реформ. Третій етап тривав із середини 1950–х – протягом першої половини 1960–х рр., коли відбувалися зміни політичної атмосфери в країні, посилився інтерес дослідників до реформ. Історики підготували низку вагомих праць до ювілейних дат реформ. Попри певну відлигу в науковому житті, вирішальний вплив на обрання істориками проблематики для вивчення мав затверджений у 1956 р. Президією Академії наук СРСР п’ятирічний план наукових досліджень і результати «Наради з питань історії економічної думки на Україні» 1958 р., в яких визначили пріоритетні напрями досліджень. До них віднесли: кризові явища в імперській економіці, причини економічних негараздів, недоліки капіталістичного способу виробництва тощо. Наступний, четвертий етап другого історіографічного періоду розпочався з середини 1960–х рр. і тривав до першої половини 1980–х рр. На цьому етапі в суспільно-політичному житті відбулося посилення тоталітаризму, а історики заглибилися в трактування подій минулого з погляду «кризовості» різних галузей суспільного життя доби імперії, активізували вивчення доби контрреформ. Завершальний, п’ятий етап припадає на другу половину 1980–х – початок 1990–х рр. Відбувалася часткова лібералізація суспільного життя, історики почали поступово відмовлятися від однотипного трактування минулого, але не відбулося значних якісних змін у методології досліджень, а праці з новими оцінками історичних подій ще не стали закономірністю в історичній науці.

З крахом тоталітаризму почалася переоцінка історичних знань. Значна кількість учених пов’язує початок сучасного історіографічного періоду саме з 1991 роком, незважаючи на те, що до 1993–1995 рр. ще виходили праці на старих методологічних засадах. Звільнення історичної науки від ідеологічних штампів не могло відбутися миттєво. Зокрема, Г.М. Васильчук вказує, що «перша половина 1990–х рр. була своєрідною фазою становлення нової інтелектуальної історії в Україні. Їй були притаманні методологічні підходи минулого, категоричне заперечення наукових здобутків попередників». Тож окреслювати третій історіографічний період чіткою датою немає підстав, його можна визначити початком 1990–х рр. і він триває донині.

У цей період з’явилися історіографічні дослідження, підготовлені на якісно новому рівні, автори яких зробили спробу розкрити механізм кон’юнктурного тиску на радянську історичну науку. Передусім це розвідки В.П. Коцура й С.Г. Водотики та ін. Позитивним надбанням історичної науки на межі ХХ – ХХІ ст. є праці вчених І. Колесник, В. Потульницького, Л. Сидорової, та ін., які висвітлили закономірності розвитку російської й української історіографії, історіософії, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл тощо. Висновки нинішніх науковців стосовно особливостей функціонування радянської та сучасної історичної науки становлять серйозне підґрунтя для розробки обраної теми.

Наразі окремі аспекти історіографії селянських реформ висвітлені в працях Г. Ланского й П.І. Савєльєва . Реалізація селянської реформи в Білорусі проаналізована в історіографічній студії В.П. Панюціч. У дисертаційному дослідженні В.М. Бойка, присвяченому реформі державних селян 1866 р., міститься історіографічний огляд праць з обраної автором теми. Досліджуючи запровадження військових реформ на Уралі, С.С. Коновалов здійснив короткий огляд опублікованих видань. Стислий огляд праць з історії модернізації податкових органів Російської імперії в Україні, подав В.Р. Жвалюк.

Зарубіжний історик Д. Крісчн, також побіжно виклав історіографію реформи винних відкупів. Історіографія окремих аспектів судових контрреформ висвітлена в докторській дисертації Щербака М.Г.

Дорадянську й радянську історіографію земств Лівобережної України аналізує О. Редькіна, акцентуючи увагу на дискусії між прихильниками «громадсько-господарської» та «державної» теорій самоврядування в Російській імперії. Історики В.П. Рябцев та О.М. Обметко стисло охарактеризували праці, у яких розглянуто процес становлення земств, земської одиниці у волості, розвиток земського ліберального руху тощо. Погляди на земську реформу представників ліберальної суспільної думки другої половини ХІХ ст. проаналізував М.В. Зенкін. Наразі історіографія міської реформи і контрреформи побіжно висвітлюється в окремих розділах дисертаційних праць з історії становлення дум та управ Львова, Харкова, Одеси, Самари, Москви, В’ятки та ін. Водночас, вивчаючи перебіг міської реформи в регіонах, зокрема, на Чернігівщині, Волині, Поділлі, Наддніпрянщині, Середньому Поволжі, Середньому Уралі, Симбірській, Курській, Смоленській губерніях історики стисло викладають історіографію питання. Оцінки університетських реформ, висвітлені в російській публіцистиці другої половини ХІХ ст., проаналізував С.І. Посохов. Погляди консервативно налаштованих представників громадської думки до питань просвітництва дослідив О.В. Єрмаков.

Здійснений історіографічний огляд наукової літератури переконує, що, попри безумовне значення досліджень у дорадянський, радянський та сучасний історіографічний періоди, до цих пір не підготовлено узагальнюючої праці з історіографії реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ ст. у Російській імперії.

Джерельна база дослідження охоплює історіографічні джерела, які несуть інформацію про розвиток і збагачення історичних знань. Застосування видового принципу класифікації джерел з обраної теми дає підстави виділити декілька основних груп.

Перша, основна група історіографічних джерел, охоплює монографічні розвідки, присвячені конкретним реформам, їхнім окремим складовим та аспектам, процесам розробки, обговоренню, запровадженню, наслідкам реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії. Дані праці є головним об’єктом історіографічного аналізу. Другу групу історіографічних джерел становлять видання з історіографії СРСР і УРСР, сучасні історіографічні розробки, узагальнюючі праці з історії Росії та України, окремих їхніх періодів, включаючи другу половину ХІХ – початок ХХ ст., регіонів. До третьої групи джерел варто віднести збірники, видрукувані до ювілейних дат окремих реформ. До святкування ювілеїв побачили світ численні збірники з селянських, воєнних, судових, фінансових, освітніх реформ та реформ у галузі самоврядування. Серед авторів таких видань: О. Кізеветтер, О. Попельницький, Д. Корсаков, В. Бернацький, М. Бранденбург, Ф. Гредінгер, М. Коркунов, М. Тимофеєв, М. Кремяновський, І. Озеров, П. Кованько, Г. Львов та І. Полнер, Б. Веселовський, М. Блінов, І. Соловйов, С. Ашевський, Д. Багалєй, М. Владимирський-Буданов та багато інших. До четвертої групи джерел належать: матеріали всеросійських виставок, календарі-довідники, енциклопедії та енциклопедичні словники, біографічні словники, навчальні посібники і підручники. П’яту групу історіографічних джерел становить публіцистика. Найбільша кількість публікацій, присвячених окресленим реформам, належить державним діячам, юристам, суддям, адвокатам, військовим, економістам, фінансистам, викладачам, земським діячам, які безпосередньо брали участь у реалізації реформ.

У роботі також використовувалися історико-історіографічні джерела: мемуари, спогади, щоденники державних діячів, а також суто історичні джерела: газети, часописи, листи деяких державних діячів. Досліджувалися нормативно правові акти, що становили підґрунтя реформам, звіти та постанови різних міністерств, відомств, посадових осіб, оскільки відбивали офіційні погляди, реакцію на реформи правлячої верхівки.

У другому розділі «Історіографія селянських реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії» проаналізовано історіографію розробки, запровадження, наслідків реформ 1861, 1863, 1866 років, їхніх важливих аспектів, регіональних особливостей та ін.

У підрозділі 2.1. «Дорадянська історіографія селянських реформ» зазначається, що більшість очевидців подій під впливом емоційного піднесення, викликаного реформами, визначали головну роль у їхньому здійсненні царю та його оточенню, ігноруючи об’єктивні передумови селянських реформ. На цьому етапі було започатковано вивчення процесу звільнення селян і наділення їх землею за викуп. Переважають праці, в яких обґрунтовується необхідність скасування кріпосного права. Науковці і публіцисти виступили з гострою критикою общини й вважали кругову поруку безперспективною. Водночас у суспільстві існувала думка, що зруйнування общини можливе лише за умови належного майнового забезпечення селян. Питання пореформеного землеволодіння й землекористування були домінуючими в дорадянській історіографії. Було започатковано висвітлення реформи державних селян, серйозний аналіз якої припадає на 1880–1890 роки.

Консерватори ставилися до реформ із пересторогою, пояснюючи, що питання кріпосного права тісно пов’язане із самодержавством і навіть єдинодержавством, оскільки у них єдині історичні витоки. Їх непокоїв факт неодмінного продажу поміщицьких земель та втрати поміщиками робочих рук. В ортодоксальних марксистських працях обґрунтовувалася необхідність революційних змін. У наукових працях ліберально налаштованих авторів, селянські реформи оцінювалися як такі, що створили міцне економічне підґрунтя для успішної внутрішньої політики на майбутнє. Реформа 1863 р. належно в історіографії того часу представлена не була.

У підрозділі 2.2. «Історіографія селянських реформ радянської доби» вказується, що радянські науковці змістили акценти у бік провідної ролі селянства в боротьбі за визволення з-під кріпосної залежності. У 1920–і рр. окремі історики відкидали політичне підґрунтя реформи 1861 р. й наголошували на економічних чинниках. Зміст їхніх праць відображає власну позицію авторів. Наприкінці 1920–х рр. у радянській історіографії закріпилася ленінська теза про те, що результатом незавершеності реформи 1861 р. стала революція 1905 –1907 рр. У 1930–х рр. дворянство, буржуазію та поміщиків історики визначили як клас експлуататорів, а саму реформу 1861 р. та її наслідки для суспільства оцінили негативно. У 1950–1960 рр. розпочався масовий друк узагальнюючих видань з історії класової боротьби та селянських рухів. Історики одностайно стверджували, що саме селянські рухи стали першопричиною реформ і, водночас, через недосконалість реформи 1861 р. – її головним наслідком.

Позитивним надбанням радянської історіографії стало дослідження впливу селянських реформ на різні категорії селян. Якщо дорадянська історіографія приділяла увагу переважно двом категоріям селян: державним (не виокремлюючи їхніх прошарків) та поміщицьким, радянські вчені дослідили наслідки реформ для удільних і гірничозаводських селян та селян з дарчими наділами.

У підрозділі 2.3. «Сучасна історіографія селянських реформ» показано, що публікації характеризуються плюралізмом думок і поглядів. Причини реформ сучасні автори пов’язують з необхідністю модернізації тогочасного суспільства й економіки, зовнішніми впливами, геополітичними зрушеннями європейського масштабу, вказуючи, що реформа 1861 р. стала засобом розв’язання нагальних внутрішньополітичних проблем. Окремі українські історики наголошують, що реформа 1861 р. проводилася не в інтересах правлячих верств, а в інтересах держави.

Сучасній російській історіографії притаманна ідеалізація ролі правлячих кіл Російської імперії у здійсненні селянських реформ. У працях українських істориків-регіоналістів простежуються негативні оцінки наслідків реформ для східних губерній України. Стосовно результатів реформи 1861 р. для суспільства історики демонструють абсолютно полярні погляди. Вчені досліджують зміну світогляду населення внаслідок реформи удільних та державних селян 1863 й 1866 рр. Сучасні російські науковці вказують на помилковість тверджень про те, що подвірне землекористування носило виключно капіталістичний характер, а общинне було докапіталістичним пережитком, обґрунтовуючи, що вони з необхідності існували одночасно.

У третьому розділі «Історіографія фінансових реформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії» зазначається, що ця тема представлена широким колом досліджень західноєвропейських, вітчизняних і російських фінансистів, економістів, істориків. Тривалий у часі процес модернізації фінансової системи Російської імперії, який увійшов в історію під назвою «фінансова реформа 1862 р.», насправді складався з низки реформ, які завершилися аж на початку ХХ ст. Отже, з нашого погляду, доцільніше застосовувати поняття «фінансові реформи», і в тісному взаємозв’язку розглядати: бюджетну, консолідованості («єдності») касового устрою, державного фінансового контролю (разом з реформою попереднього контролю), акцизну (ліквідація винних відкупів), податкову (скасування подушного податку, запровадження податку на прибуток), грошову.

У підрозділі 3.1. «Фінансові реформи в дорадянській історіографії» зазначається, що дослідники дорадянської доби реформу винних відкупів висвітлювали окремо, вважаючи її акцизною реформою. Під податковою розуміли ліквідацію подушного податку та запровадження податку на прибуток. Перші три реформи – бюджетна, єдності каси та державного фінансового контролю – становили серйозне підґрунтя для проведення податкової, акцизної і грошової реформ. Початком реформ можна вважати 1855 р., а завершенням – умовно 1903 рік, оскільки відставка С.Ю. Вітте, революційні події, столипінські реформи зумовили інші підходи до питань фінансової модернізації країни.

Історіографія свідчить, що процес розробки фінансових реформ в Росії відбувався на основі запозичення західноєвропейських ідей та досвіду. У середині – третій чверті ХІХ ст. правлячі кола не враховували поглядів російських фахівців на реформи. Формування російської фінансової школи відбулося в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. й обумовлювалося практичною потребою в наукових дослідженнях. Українські історики схвалювали фінансові реформи, проте їхні праці мали переважно описовий характер.

Історіографія вказує на значний опір реформам з боку консервативно налаштованих чиновницьких кіл, внаслідок чого реформа попереднього контролю, як складова реформи державного фінансового контролю, виявилася однобокою. Недосконалість бюджетної реформи виявилася в порушенні принципу єдності бюджету, що обумовило вкорінення у державі системи надзвичайних бюджетів. Реформа фінансового контролю не викорінила розгалуженість контролюючих органів і внутрішньовідомчий контроль різних відомств. Сильний опір можновладці чинили й запровадженню реформи консолідованості касового устрою («єдності каси»). Під час ліквідації винних відкупів опір відкупщиків вдалося здолати швидше, а наслідки реформи дістали в історіографії схвальні оцінки. Розробка податкової реформи тривала протягом 1860–1870 рр., а втілення у 1880–х рр. Податкова й грошова реформи були проведені з урахуванням рекомендацій російських економістів і фінансистів. Історіографія грошову реформу пов’язує з запровадженням золотого монометалізму. Саме ця реформа не була сприйнята поміщиками й міським населенням, але підтримана зарубіжними фахівцями і представниками промислових кіл. Загалом економічна політика Олександра ІІІ дістала в тогочасній історіографії схвальні оцінки.

Дорадянські автори вважали незавершеними реформи єдності бюджету і грошову, а найуспішнішою – податкову й наголошували, що початком системних фінансових реформ варто вважати 1855–1859 рр. протягом яких відбувалася розробка бюджетної реформи та єдності каси.

У підрозділі 3.2. «Фінансові реформи в історіографії 1920–х – початку 1990–х років» вказується, що вагомим внеском у розвиток історичної науки за радянських часів можна вважати вихід певної кількості досліджень з історії фінансових реформ за авторством викладачів економічної історії й істориків А. Боханова, О. Погребінського, Л. Шепєлєва, що не було властиво дорадянській історіографії, в якій домінували праці фахівців – фінансистів та економістів.

Значний вплив на зміст і висновки досліджень справили праці радянських вождів, затверджені Президією Академії наук СРСР плани наукових досліджень, результати нарад за участі інституту економіки АН УРСР та Міністерства вищої освіти України. В історіографії фінансові реформи висвітлювалися під кутом зору кризових явищ в економіці імперської Росії й недоліків капіталістичного способу виробництва. Спеціальні дослідження здебільшого стосувалися історії бюджетної і грошової реформ. Радянські вчені проаналізували вагомі складники бюджетної реформи, – зокрема, появу Державного банку; грошової реформи – втілення головних законодавчих актів реформи; єдності каси – діяльність і структуру Казначейства; характеризували діяльність імперських органів Державного контролю. Однак вони так і не дійшли згоди як щодо хронологічних рамок цих реформ, так і стосовно змісту поняття «фінансова реформа». Одна група вчених у цій реформі вбачала утворення Державного банку, інша – реформу єдності й публічності бюджету, державного контролю та єдності каси, що заважало точності висвітлення проблеми. Історики акцентували увагу переважно на «грабіжницькому характері імперських бюджетів», існуванні спецбюджетів, незавершеності та недосконалості реформ. Пік наукового інтересу радянських учених до реформ «єдності бюджету 1862 р.» та Державного контролю припадає на 1920–1960 роки. Акцизна реформа практично не знайшла свого висвітлення в науковій літературі. Питання податкової політики імперських урядів висвітлювалися не повно. Грошову реформи визначили як таку, що проводилася виключно в інтересах промислових кіл і крупної буржуазії. На відміну від істориків, окремі економісти позитивно оцінити її наслідки для держави.

У підрозділі 3.3. «Фінансові реформи в наукових працях сучасників» вказується, що сучасні економісти, фінансисти й історики систематизували ключові положення фінансових реформ, висвітлюючи їх комплексно і здебільшого через призму фахової діяльності міністрів фінансів царської доби.

Наразі ініціатива у висвітленні змісту фінансових реформ окресленого періоду належить російським ученим: Б. Ананьїч, Т. Новицькій, В. Пушкарьовій, І. Пушкарьовій І. Рукавішнікову, Є. Сапілову, А. Фурсенко, О. Чистякову й ін. Вагомий внесок у розробку проблеми здійснили й вітчизняні історики: В. Венгерська, В. Гончарук, В. Жвалюк, Б. Лановик й ін., які висвітлюють регіональні особливості проведення фінансових реформ.

Бюджетна реформа, реформа консолідованості касового устрою й реформа державного фінансового контролю знайшли лише часткове висвітлення в сучасній російській і українській історіографії, а найкраще проаналізовані грошова та податкові реформи. Науковці розкрили причини їхнього проведення, обґрунтували хронологічні рамки цих реформ, деталізували вивчення прямих і непрямих податків.

У четвертому розділі «Історіографія реформ сухопутних сил і військово-морського флоту другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії» аналізується розробка, запровадження і наслідки названих реформ. Увага приділена реформам різних родів військ, аналізу реформи 1874 р., ополчення, військово-судовій, військово-освітній, реформі Генерального штабу, модернізації Чорноморського, Балтійського та Тихоокеанського військово-морських флотів.

 

У підрозділі 4.1. «Реформи сухопутних сил і військово-морського флоту в історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ століття» досліджено, що в ХІХ ст. унаслідок виокремлення військової історії як самостійної частини історичної науки дослідники почали створювати праці з історії війн, воєнного мистецтва і військових реформ, а раніше ці питання висвітлювалися в загальноісторичних працях.

Дорадянська історіографія започаткувала вивчення реформ окремих родів військ у 1850–1860 років (артилерії, кавалерії, інженерної й фортифікаційної справи та ін.). Докорінні реформи почалися з середини 1870–х рр. і тривали включно до 1905 року, однак недостатність фінансування, участь Російської імперії у війнах останньої третини ХІХ – початку ХХ ст. перешкоджали якісному реформуванню. Публіцисти розкрили питання доцільності модернізації, фінансових витрат, кадрового забезпечення Балтійського та Чорноморського флотів. Негативно оцінено результати модернізації Тихоокеанського флоту. Дорадянська історіографія висвітлила брак кваліфікованих кадрів з технічною освітою у військовій галузі, проблеми з фаховою підготовкою офіцерського складу, недостатність коштів та відсутність чіткої програми розбудови освітніх закладів для сухопутних і військово-морських сил.

Досліджено формування двох історичних шкіл – «академічної» та «російської», з діаметрально протилежними поглядами на проблеми реформ, які тривалий час змагалися за останнє слово в історії. Під впливом поглядів представників «академічної» школи, урядовці ідеалізували західноєвропейські нововведення, а непродумане їхнє копіювання негативно позначилося на модернізації окремих родів військ, зокрема, на фортифікаційній справі. Реформи Генерального штабу й інтендантської служби в ті часи не знайшли належного висвітлення.

У підрозділі 4.2. «Радянська та зарубіжна історіографія реформ сухопутних сил і військово-морського флоту» показано вплив військово-ідеологічних структур на характер досліджень. Значне обмеження доступу істориків до архівних джерел у 1920–1930 рр. негативно позначилося на розробці теми. Узагальнюючі дослідження реформ армії та військово-морського флоту з’являються на межі 1950–1960 рр. Саме радянські вчені зробили спробу комплексної постановки проблеми, досліджуючи разом реформи сухопутних сил і військово-морського флоту, що помітно вирізняло їхні студії від праць істориків ХІХ ст., але вони перебільшували рівень бойової підготовки російської армії, порівнюючи його із західноєвропейським.

За радянської доби історики так і не дійшли згоди стосовно періодизації військових реформ, окреслюючи їх 1860–1870 рр., що негативно позначилося на характері досліджень. Історіографія свідчить, що реформи окремих частин сухопутних сил почалися в 1850–х рр., ополчення – у 1880–х рр., реформи у галузі військової освіти були досить тривалими у часі, реформа Генерального штабу завершилася в 1903 р., модернізація військово-морського флоту – 1905 р. Як бачимо, реформи завершилися на початку ХХ ст., але зосереджуючись на заходах в 1860–1870 рр. (здебільшого на реформі 1874 р.) значну частину нововведень дослідники обійшли увагою.

У підрозділі 4.3. «Реформи сухопутних сил і військово-морського флоту в сучасній історіографії» встановлено, що українські вчені, є єдиними, хто дослідив реформу морського добровільного ополчення, загальної та часткової мобілізації. Проте ініціатива у висвітленні більшості аспектів військових реформ належить російським історикам та фахівцям. Російські історики вивчають окремо реформи сухопутних та військово-морських сил та значно ідеалізують їхні наслідки. Розпочато висвітлення: реформ центральних і місцевих органів військового управління; військово-судової реформи; становлення військово-навчальних закладів; питання участі державних діячів у розробці й проведенні означених реформ; військових реформ в окремих регіонах імперії, чого бракувало дорадянській і радянській історіографії. Продовжено висвітлення процесу переозброєння різних військових частин, – передусім артилерії. З’ясовано, що реформи проводилися комплексно, становили єдину систему заходів різних урядів, стосувалися всіх родів військ, а тому їх недоцільно обмежувати лише 1860–1870 роками. Нововведення доби Д. Мілютіна обумовили докорінні зрушення у військовій галузі й водночас стали складовою загального тривалого процесу модернізації збройних сил Російської імперії.

П’ятий розділ «Історіографія судових реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії» присвячено реформам: суду присяжних, окружних судів, адвокатури, прокуратури, змінам у цивільно-процесуальній та кримінально-процесуальній сфері та їхнім контрреформам. Встановлено, що реформи тривали з 1857 р. до 1905 р.

У підрозділі 5.1. «Дорадянська історіографія судових реформ і контрреформ» досліджено, що судові реформи у Франції, Німеччині, Англії сприяли проникненню реформаторських ідей в Росію, яка наслідувала, а подекуди – копіювала зарубіжні ідеї, особливо стосовно основ реформування адвокатури та судів присяжних. Тогочасна бюрократія перешкоджала реформам, так як вони суперечили існуючій системі цінностей і ладу, оскільки запроваджувалися механізми, завдяки яким, можна було публічно захистити права будь-якого члена суспільства. Досліджено історіографію діяльності судів присяжних, ставлення до них урядових кіл. Проаналізовано історіографію становлення й діяльності професійної адвокатури (присяжних повірених) та приватної (ходатаїв). Реформа окружних судів представлена працями з історією її запровадження, але оцінки результатів цієї реформи фактично відсутні. Історіографія привертає увагу до недоліків цивільно-процесуальних та кримінально-процесуальних норм. Гострота полеміки між представниками революційно-радикального, ліберального й консервативного напрямів в історіографії вказує, що реформи виявилися недостатньо продуманими, потребували корективів, межі яких тогочасна влада розуміла як необхідність згортання прогресивних ідей, що призвело до контрреформ, які складалися з низки нормативних актів і руйнували попередні норми та принципи судочинства передбачені Статутами 1864 р. Контрреформаційні заходи були одностайно негативно сприйняті тогочасним суспільством. Позитивної оцінки дістала реформа прокуратури, зокрема створення прокуратури при судах. Судові реформи, започатковані 1864 р., не зачепили торгових, духовних та судів національних меншин.

У підрозділі 5.2 «Судові реформи і контрреформи в оцінках радянських та зарубіжних дослідників» доведено, що найповніше висвітлені реформи суду присяжних та адвокатури, зокрема, розгляд справ по державних злочинах та реакцію на них судової галузі. Суттєві зрушення у вивченні судових реформ відбулися в 1950–1960 рр. і стосувалися регіональних досліджень. Проте оперування терміном «судова реформа 1864 р.» стало на заваді всебічному висвітленню проблеми. Як правило, вчені висвітлювали реформи в перші роки їхнього проведення, обмежуючи більшість досліджень 1870–и роками, попри те, що в регіонах реформи запроваджувалися значно пізніше. Доля реформ на межі ХІХ–ХХ століть мало вивчався радянськими авторами. Практично поза увагою залишилася модернізація прокуратури, діяльність судових приставів, окружних судів.

Підрозділ 5.3 «Нинішня історіографія судових реформ і контрреформ» присвячено дослідженню праць російських та українських істориків, юристів, суддів, прокурорів. Російські автори досліджують внесок державних діячів у розробку й реалізацію судових реформ, аналізують структуру судів та їхні функції, процедуру діяльності інституту судових приставів, різноманітні аспекти модернізації прокуратури. Реформа прокуратури наразі досліджена найповніше. Критичні оцінки судів присяжних простежуються в працях прокурорів та суддів, тобто практиків, лояльніше їх оцінюють історики і правознавці. В історіографії високо оцінено принципи змагання сторін, публічності суду, запровадження майнового та освітнього цензу для присяжних, кваліфікаційних іспитів для адвокатів. Дослідники-регіоналісти обґрунтовано доводять, що хронологічно реформи в регіонах не вписувалися у встановлені радянською історичною наукою часові межі (1860–1870 рр.), оскільки відбувалися зі значним запізненням. Водночас російські автори здебільшого виправдовують проведені контрреформи, зокрема, обмеження публічності судочинства та судів присяжних, всезростаючою хвилею протестів та терактів. Окремі історики намагаються не вживати і сам термін «контрреформа», що не є обґрунтованим.

У шостому розділі «Історіографія освітніх реформ і контрреформ другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії» досліджується історіографія реформ вищої, середньої та початкової школи та їхніх контрреформ.

У підрозділі 6.1. «Освітні реформи і контрреформи у дослідженнях другої половини ХІХ – початку ХХ століття» визначені оцінки реформ представників трьох ідейних напрямів: консервативного, ліберального та радикального. Встановлено, що етапи підготовки реформ 1863 р. і 1884 р. висвітлені переважно в дорадянських офіційних виданнях. Проаналізовано історіографію впровадження статуту 1863 р., показано протистояння між владою та професурою, яка виборювала свої права. Провладні кола, копіюючи зарубіжний досвід, наполягали на німецькій моделі реформи вищої та середньої школи, становості вищої школи й просували ідею «університет – заклад для благонадійних». Освітяни наполягли на науковій і навчальній сутності вишів. Переважають праці, що висвітлюють проблеми в загальноросійському контексті й мають відчутний публіцистичний характер. Вимоги автономії, самоврядування, академічних свобод, корпоративних об’єднань студентів, протести проти бюрократичної опіки супроводжували освітні реформи аж до початку ХХ ст. Найкритичніше зміст статутів оцінюється в щоденниках і спогадах учасників подій. Досліджено історіографію освітніх реформ за період 1890–1905 рр.: розробку й прийняття «Тимчасових правил» 1905 р., якими було повернуто окремі попередні демократичні норми.

Процес розробки реформи середньої школи досить повно висвітлений у працях істориків, педагогів, громадських діячів. Дискусія відбувалася між прихильниками й противниками класичної освіти. У публіцистиці й монографіях освітяни засудили бездумне копіювання німецьких порядків та засилля класицизму.

Прогресивні кола суспільства виступили за обов’язкову для обох статей і безкоштовну початкову освіту. Впровадити реформу початкової школи в такому вигляді держава була неготова. Консервативно налаштовані автори не підтримали загальноосвітню школу, висловившись за розвиток ремісничих училищ. Отже, реформа початкової школи була проведена в «дозволених» межах і полягала в запровадженні загальної освіти для обох статей, проте не було проголошено обов’язковості й безоплатності навчання.

У підрозділі 6.2. «Освітні реформи і контрреформи в історіографії 1920–х – початку 1990–х років» досліджено, що радянська влада поставила під жорсткий контроль виробництво знання та його генераторів. Однак, саме радянськими істориками та педагогами створені комплексні праці з історії університетів і гімназій. У нарисах з історії педагогіки відсутня необґрунтована критика діяльності педагогів і натхненників реформ початкової школи. Проте дослідження освітніх реформ здійснювалося крізь призму розвитку студентських і революційних рухів. Регіональні дослідження не були пріоритетними. Освітні контрреформи досить повно представлені в працях радянських істориків, які детально висвітлили обмеження вишів і гімназій за доби Олександра ІІІ.

У підрозділі 6.3. «Освітні реформи і контрреформи в сучасній історіографії» вказується, що нині активно розробляються регіональні аспекти реформ. Якщо в дорадянській та радянській історіографії університетський (1884 р.) і гімназичний (1871 р.) статути цілковито одержали негативні оцінки прогресивної громадськості, то сучасні автори відмовляються від критичних оцінок документів, уникають терміну «реакційні статути», не акцентують на тому, що статути позбавляли виші самоврядування, ректорів, університетські ради і професуру елементарних повноважень. Не пояснюють історики й впливу статутів на права студентства та педагогічних колективів і учнів гімназій.

У сьомому розділі «Історіографія реформ і контрреформ місцевого й міського самоврядування другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Російській імперії» досліджується історіографія міської та земської реформ і їхніх контрреформ.

У підрозділі 7.1. «Реформи і контрреформи місцевого й міського самоврядування в дорадянській історіографії» досліджено, що автори акцентували увагу на питаннях недосконалості базового законодавства, яке спричинило протистояння між органами самоврядування та губернською владою й протиріччя між губернськими та повітовими земствами. Обговорення конфлікту сформувало державницьку та громадівську концепції самоврядування. З відсутністю найнижчої земської одиниці у волості та єдиного координаційного центру пов’язували незавершеність реформи. Дорадянська історіографія достатньо висвітлила всі етапи розробки, втілення й наслідки реформ органів самоврядування. Контрреформаційні урядові заходи громадськість оцінила вкрай негативно, що відбилося в широкій за змістом публіцистиці та спогадах учасників подій.

У підрозділі 7.2. «Радянська історіографія реформ і контрреформ місцевого й міського самоврядування» зазначається, що земствам і міським думам відвели роль «п’ятого колеса» в системі державних органів влади. У 1920–х рр., в довідкових виданнях реформи оцінюються позитивно. У 1930–1940–х рр. радянські вчені обґрунтовували тезу щодо повного несприйняття обох реформ населенням окраїн Російської імперії. На середину ХХ ст. вчені дослідили еволюцію державного ладу, соціальну та станову політику самодержавства. Контрреформи органів самоврядування радянські автори висвітлили всебічно, здебільшого в монографіях.

У підрозділі 7.3. «Сучасна історіографія реформ і контрреформ місцевого й міського самоврядування» вказано, що наразі значне місце у тематиці науковців посіли питання підготовки, запровадження, наслідків обох реформ, взаємодії органів самоврядування з губернською владою, вивчення правового й фінансового підґрунтя реформ, ролі відомих державних діячів у процесі становлення самоврядних інститутів. Нині історики розпочали вивчення історії земств і міських дум України. Якісні зміни у висвітленні обох реформ у науковій літературі відбулися з середини 1990–х рр. Українські автори значно випередили російських колег в опрацюванні історії регіонів та мікроісторії. Вивчення перебігу реформ в окремих містах та регіонах супроводжується аналізом процедури виборів гласних і характеристикою механізмів взаємодії з губернською владою та земствами. Такий підхід сприяє всебічному осмисленню головних складників реформ, що позитивно вирізняє зміст та структуру сучасних дисертаційних праць з поміж досліджень радянської доби.

 



Джаншиев Г. Эпоха великих реформ / Григорий Джаншиев. – СПб., 1907. – 845 с.; Великая реформа. Юбилейное издание [под ред. Алексея Карповича Дживелегова]. – Т. 1 – 5. – М., 1911.

Пругавин В. Русская земельная община в трудах ее местных исследователей / В. Пругавин // Журнал гражданского и уголовного права. – СПб., 1889. – Кн. ІІ. – февраль. – 294 с.

Веселовский Б. История земства за сорок лет / Борис Веселовский: [в 4 т.]. – СПб.: Издание О.Н. Поповой, 1909. – Т. 1 – 724 с.; Т. 2 – 703 с.; Т. 3 – 710 с.; Т. 4. – 831 с.; Фортунатов А.Ф. Издания земств 34 губерний по сельскохозяйственной статистике / Алексей Федорович Фортунатов. – СПб., 1884. – 417 с.

 

Гронский П.П. Теория самоуправления в русской науке / П.П. Гронский // Юбилейный земский сборник. – СПб., 1914.

Бобровский П.О. К истории военно-учебных реформ императора Александра ІІ / П.О. Бобровский // Русская старина. – 1887. – №. 6. – С. 46 – 54.

Очерки по историографии советского общества. – М., 1965. – 599 с.; Очерки истории исторической науки в СССР. – Т. 4. – М.: Наука, 1966. – 854 с.; Историография истории СССР [под ред. В.Е. Иллерицкого]. – М., 1961. – 509 с.

Шмидт С.О. О предмете советской историографии и принципах ее периодизации / С.О. Шмидт // История СССР. – 1962. – № 1. – С. 94 – 104; Могильницкий Б.Г. История исторической мысли как предмет историографического исследования / Б.Г. Могильницкий // Проблемы истории общественной мысли и историографии. К 75-летию академика М.В. Нечкиной. – М., 1976. – 387 с.; Цамутали А.Н. Борьба течений в русской историографии / Алексей Николаевич Цамутали. – Л., 1977. – 256 с.; Сахаров А.М. О предмете историографических исследований / А.М. Сахаров // История СССР. – 1974. – № 3. – С. 90 – 112.

Дядиченко В.А. Розвиток історичної науки в Українській РСР / В.А. Дядиченко, Ф.С. Лось, В.Г. Сарбей. – К., 1970. – 80 с.; Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР. Від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції / Леонід Антонович Коваленко. – К., 1983. – 216 с.; Санцевич А.В. Українська радянська історіографія (1945–1982) / Анатолій Васильович Санцевич. – К., 1984. – 142 с.

Литвак Б.Г. Советская историография реформы 19 февраля 1861 г. / Б.Г. Литвак // История СССР. – 1960. – № 6. – С. 99 – 121; Зайончковский П.А. Советская историография реформы 1861 г. / П.А. Зайончковский // Вопросы истории. – 1961. – № 2. – С. 85 – 105.

Захарова Л.Г. Отечественная историография о подготовке крестьянской реформы 1861 года / Л.Г. Захарова // История СССР. – 1976. – № 4. – С. 54 – 76.

Бескровный Л.Г. Очерки военной историографии России / Любомир Григорьевич Бескровный – М., 1962. – 318 с.; Бабин А. Очерки советской военной историографии / А. Бабин, В.Е. Быстров, П.А. Жилин. – М., 1974. – 413 с.

Погребинский А.П. Очерки истории финансов дореволюционной России (ХІХ–ХХ вв.) / Александр Петрович Погребинский. – М., 1954. – 408 с.

Коняев А.И. Финансовый контроль в дореволюционной России (Очерки истории) / А.И. Коняев. – М., 1959. – 162 с.

Гармиза В.В. Земская реформа и земство в исторической литературе / В.В. Гармиза // История СССР. – М. – 1960. – № 5. – С. 82 – 107.

Шумилов М.М. История земства второй половины ХІХ века в трудах советских историков / М.М. Шумилов // Историография истории СССР: Проблемы преподавания и изучения: сборник научных трудов. – Калинин, 1985. – 165 с.

Новикова Н.С. Региональные исследования истории земства / Н.С. Новикова // Историография истории СССР: Проблемы преподавания и изучения: сборник научных трудов. – Калинин, 1985. – 165 с.

Нардова В.А. Городское самоуправление в России в 60-х – начале 90-х гг. ХІХ в. Правительственная политика [под ред. Ганелина Р.Ш.] / Валерия Антониновна Нардова. – Л., 1984. – 260 с.

Корнева Н.М. Судебные преобразования пореформенной России в советской историографии / Н.М. Корнева // Правоведение. – 1985 – № 4. – С. 94 – 112.

Мамулова Л.Г. Земский вопрос в русской периодической печати эпохи контрреформ / Л.Г. Мамулова // Вестник МГУ. – Сер. 9. – История, 1966. – С. 67 – 79.

Корнійчук Л.Я. Нарада з питань історії економічної думки на Україні / Л.Я. Корнійчук // Вісник АН УРСР. – К. – 1958. – № 3. – С. 63 – 65.

Васильчук Г.М. Радянська Україна 20–30-х рр.: сучасний історіографічний дискурс / Геннадій Миколайович Васильчук. – Запоріжжя, 2008. – С. 9 – 10.

Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об’єктивні оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-х–30-х рр.: історіографія) / Віктор Петрович Коцур – К., 1998. – 505 с.

Водотика С.Г. Нариси історії історичної науки УСРР 1920–х років / Сергій Григорович  Водотика. – Київ. – Херсон, 1998. – 171 с.

Колесник І. Українська історіографія (XVIII–початок ХХ століття) / Ірина Колесник. – К., 2000. – 180 с.; Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII – ХХ століть / Володимир Арнольдович Потульницький. – К., 2002. – 480 с.; Сидорова Л.А. Инновации в отечественной историографии: опыт рубежа 50 – 60-х гг. / Л.А. Сидорова // Проблемы источниковедения и историографии. – Материалы ІІ научных чтений памяти академика И.Д. Ковальченко. – М.: РОССПЭН, 2000. – 432 с.

Ланской Г.Н. Проблема модернизации аграрного сектора России во второй половине ХІХ – начале ХХ века в зарубежной историографии и трудах академика И.Д. Ковальченко 1970–1980-х гг. / Г.Н. Ланской // Проблемы источниковедения и историографии. – Материалы ІІ научных чтений памяти академика И.Д. Ковальченко. – М., 2000. – 432 с.; Савельев П.И. Пути аграрного развития России в дискуссиях российских историков / П.И. Савельев // Россия сельская. ХІХ – начало ХХ века [отв. ред. Корелин А.П.]. – М., 2004. – С. 25 – 53.

Панюцич В.П. Основные аспекты реализации реформы 1861 г. в Беларуси (историография проблемы) / В.П. Панюцич // Вести Национальной академии наук Беларуси. – Минск «Белорусская наука». – 2004. – № 3. – С. 45 – 51.

Бойко В.М. Реформи державних селян другої половини ХІХ ст. в Лівобережній Україні: дис. ... кандидата іст. наук: 07.00.01 / Бойко Вадим Миколайович. – Чернігів, 2001. – 228 с.

Коновалов С.С. Военные реформы 1860 – 1870-х годов на Урале / С.С. Коновалов // Военно-исторический журнал. – 2007. – № 6. – С. 28 – 30.

Жвалюк В.Р. Податкові органи Російської імперії в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Організаційно-правові засади діяльності / В.Р. Жвалюк / [за наук. ред. проф. О.Н. Ярмиша]. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.

Крисчн Д. Забытая реформа: отмены винных откупов в России / Д. Крисчн // Великие реформы в России. – М., 1992. – С. 126 – 138.

Щербак Н.Г. Материалы жандармско-полицейских и судебных органов царизма как источник изучения общественно-политической истории Украины (конец ХІХ века – 1917 год): дисс. … доктора ист. наук: 07.00.02; 07.00.09 / Щербак Николай Григорьевич. – К., 1993. – 338 с.

Редькіна О. Земства Лівобережної України як органи місцевого самоврядування та осередки ліберального руху (історіографія проблеми) / О. Редькіна // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики [Число 5] / Історіографічні дослідження в Україні [Випуск 10]. Об’єднаний випуск збірки наукових праць на пошану академіка В.А. Смолія (З нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження): [у 2 ч.]. – К., 2000. – Ч. 2. – С. 135 – 157.

Рябцев В.П. Земства в Україні (середина ХІХ – початок ХХ ст.): історіографія проблеми / В.П. Рябцев, О.М. Обметко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія «Історія». – К., 1999. – №. 41. – С. 63 – 65.

Зенкин М.В. Проблемы местного самоуправления в либеральной общественной мысли России второй половины ХІХ ст. / М.В. Зенкин // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історіографії. Міжвузівський зб. наук праць [ред. А.Г. Болебрух]. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 22 – 29.

Посохов С.И. Образы университетов в российской публицистике второй пол. ХІХ – нач. ХХ в. / С.И. Посохов // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історіографії. Міжвузівський зб. наук праць: [ред. Болебрух А.Г.]. – Дніпропетровськ. – 2004. – С. 13 – 21.

Ермаков А.В. Консервативное направление общественной мысли по вопросу просвещения России XIX в.: автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. ист. наук: спец. 09.00.03 «История философии» / А.В. Ермаков. – М., 1999. – 19 с.

Санцевич А.В. Предмет та об’єкт дослідження історіографії / А.В. Санцевич // Український історичний журнал. – 1989. – № 5. – С. 32 – 33; Варшавчик М.Я. Джерела історіографічні / М.Я. Варшавчик // Джерелознавство історії України. – К. – 1998. – С. 26.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины