СТАНОВЛЕННЯ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дисертаційного дослідження, а також визначено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, ступінь їхньої апробації.

У першому розділі – «ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ» – розглянуто концепції життєвого шляху особистості в широкому контексті її соціально-культурної життєдіяльності. Зазначається, що відсутність загальновизнаної теорії життєвого шляху і життєтворчості гальмує створення цілісної і несуперечливої картини життєвого шляху загалом.

Життєтворчість як «творення життя» – це творчість у трьох іпостасях: продуктивній (результатах активності особистості), суб’єктивній (в розвитку суб’єктивного світу особистості), і соціальній (відбиття в життєвих світах інших людей). Саме інтеграція трьох цих іпостасей закладає цілісність творчості особистості, перетворює її на життєтворчість.

Ідея життєтворчості є провідною у сучасній філософії, психології, педагогічній теорії. Розкриваючи сутність життєтворчості у пізнанні та практиці людських стосунків зазначимо, що життєтворчість – це не тільки шлях до саморозвитку через цілепокладання, самопрограмування та конструювання певної системи соціальних статусів. Вона не зводиться до прагнення всебічного аналізу та синтезу, системного відображення дійсності її перетворення. Принцип життєтворчості передбачає, що предметом творчості стає не тільки зовнішній, а й внутрішній світ людини, коли вона будує власне життя відповідно до певного позитивно морального задуму, що має особистісний зміст, який, в кінцевому підсумку, збігається із загальнолюдським. При цьому загальнолюдське не є нормативним взірцем, еталоном , ідеалом. Навпаки, воно виростає із індивідуально-своєрідного як результат творчих зусиль, креативної активності конкретних людей.

Можемо констатувати, що категорія життєтворчості має окреслене методологічне та теоретичне підґрунтя. Наявні спроби наближення до з’ясування сутності та особливостей даного концепту з позицій соціальної філософії, загальної та соціальної психології, педагогіки, рефлексивно-гуманістичної психології співтворчості. Водночас необхідно відзначити фрагментарність напрямів окремих досліджень, слабкий зв’язок між теоретичною розробкою та практичним втіленням технологій життєтворчості. Вочевидь, сучасний етап розробки проблеми може бути кваліфікований як описовий, на якому розв’язується завдання накопичення інформації про особливості феномену, визначення його основних властивостей та закономірностей.

Аналіз сучасних досліджень проблеми життєтворчості українськими вченими (Н.Ануфрієва, І.Бех, О.Донченко, Г.Несен, Л.Сохань, Т.Титаренко, В.Шинкарук, М.Шульга та ін.) засвідчує соціально-психологічну спрямованість у побудові концепції життєтворчості, яка реалізується у відповідній технології творення власного життя. Скласти уявлення про особливості анонсованого підходу дозволяє таке визначення: життєтворчість – це духовно-практична діяльність особистості, що спрямована на проектування, планування, програмування та творче здійснення нею свого індивідуального життя. Особистість у цьому процесі виступає як розвинена індивідуальність, суб’єкт свого індивідуального життя, а об’єктом творчих діянь особистості виступає її власне життя.

У межах соціально-філософської концепції життєтворчості відповідно використовуються такі категорії, як: картина життя, життєвий шлях, життєвий світ, життєвий простір, життєві стратегії, стиль життя, якість життя, рівень життя, життєвий проект тощо. Важливе місце в означеній концепції посідає концепт життєтворчого потенціалу.

В умовах трансформації українського суспільства здійснюються пошуки форм і сфер самореалізації сутнісних сил індивідів, які зорієнтовані на особистий вибір, особисту відповідальність. Ці нові ціннісні орієнтації активніше засвоюються молодими людьми. Але психологія патерналізму, прояви соціальної апатії, схильність до досягнення успіху за допомогою соціально несхвалюваних методів – все це становить зворотній бік сучасної молодіжної свідомості, демонструє її амбівалентність.

Такий стан, за якого люди втрачають орієнтири життя і страждають від почуття втрати сенсу життя та спустошеності, В.Франкл назвав екзистенційним вакуумом.

Все це зумовлює необхідність глибокого вивчення гуманітарними та філософськими науками – соціальна філософія та філософія освіти тут не виняток – причин та шляхів подолання екзистенційної кризи, кризи життєвих цінностей, осмислення існуючих моделей  соціально-економічної поведінки і – відповідно до них – життєвих стратегій.

Аналіз феномену життєтворчості дозволяє констатувати, що більшість підходів до визначення змісту цього поняття ґрунтуються на діяльнісній парадигмі. Життєтворчість, наприклад, деякими дослідниками (В.Калін, Є.Колесников) визначається як сукупність діяльнісних характеристик життя; як діяльність, що спрямована на проектування, планування, програмування та творче здійснення індивідом свого індивідуального життя (Л.Сохань). Причому ця діяльність спрямовується у двох напрямках: на пошук та подолання проблемних ситуацій (Н.Пов’якель, Н.Чепелєва), суперечностей життя (Л.Сохань), внутрішньо-особистісних конфліктних ситуацій (Л.Іванцев); на творче здійснення власного життя, віднайдення чогось неповторного в собі і його реалізацію у власному житті. І.Семенов та С.Степанов пропонують розглядати життєтворчість як життєву стратегію, як особливий вид життєдіяльності, за яким кожна мить життя є творчим актом, інновацією в кожній сфері людського життя.

Більшістю дослідниками виокремлюється і така невід’ємна характеристика життєтворчості, як суб’єктивність: особистість у цьому процесі виступає як розвинена індивідуальність, суб’єкт свого індивідуального життя.

Усі дослідники наголошують на цілісності прояву процесу життєтворчості за вектором «внутрішній-зовнішній світ», що забезпечується такими особистісними характеристиками, як «здатність до життєтворчості», «спрямованість розвитку», «життєтворчий потенціал». Основною серед таких характеристик на рівні зовнішніх проявів автори вважають життєву компетентність (знання, уміння, набутий досвід) – знання життя та його законів, уміння орієнтуватися в «нештатних», нестандартних життєвих обставинах, реалістично їх оцінювати, обирати зважені рішення в складних життєвих ситуаціях, знаходити шляхи виходу із кризових ситуацій життєвих колізій; вміти будувати свої стосунки з іншими людьми, а також планувати, регулювати та аналізувати свої вчинки відповідно власним життєвим цілям. 

Адекватність зовнішніх проявів життєтворчості забезпечується внутрішніми властивостями особистості, а саме: розвиненою свідомістю і самосвідомістю (саморефлексією), інтернальністю, ціннісно-смисловими орієнтирами, зокрема орієнтацією на духовні цінності, саморозвиток, самоактуалізацію; розвиненим емоційно-вольовим потенціалом, креативністю і т. д.

Переведення аналізу життєтворчості в площину розгляду мотиваційно-потребнісної сфери засвідчує, що творчість як реалізація потреб особистості стає можливою лише за умови задоволення матеріальних та соціальних потреб (А.Маслоу). Іншими словами, життєтворча особистість як активний творець – це передусім особистість соціально успішна та максимально активна, самоактуалізована, а отже – адаптована.

У другому розділі – «ЖИТТЄТВОРЧІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ ОСВІТИ» – розглядаються підходи до осмислення життєтворчості, що сформульовані світовою педагогічною думкою і сучасною філософією освіти та пов’язані зі становленням інформаційного суспільства, глобальними проблемами та інтеграційними тенденціями в освіті.

Показано, що сьогодні майбутнє стає все більш залежним від ставлення суспільства до освіти, від того, як трактується не тільки статус освіти, а й сам її зміст і функції. Сучасному українському суспільству необхідне переосмислення освіти як явища, соціального інституту і соціальної сфери. Це переосмислення обумовлене постановкою питання про те, чим повинна бути освіта, яка заповнює все дитинство і молодість людини, - тільки підготовкою до життя чи власне життям. Це питання не просте й не риторичне, оскільки від його розв’язання залежить функціональний розгляд тієї чи іншої освітньої підсистеми. Або вона готує до якогось подальшого етапу навчання, до якоїсь конкретної діяльності (побутової, трудової, сімейної тощо), і тоді треба виходити з потреб подальшого етапу освіти та життя. Або кожна освітня підсистема вирішує насамперед власні завдання, пов’язані з розвитком особистості, її соціалізацією, створенням умов для самореалізації людини на певному життєвому етапі, - зрозуміло, принагідно не забуваючи і про подальший її життєвий шлях.

У розділі обґрунтовується, що одним з головних аспектів трансформації освітньої сфери є становлення освіти, спрямоване на вирішення евристичних завдань, на навчання методам евристики, творчості, на пошуки нового. На думку С.Кримського, не менш важливе завдання держави перед майбутньою системою освіти полягає в розумінні того, що ніколи, за жодних обставин, не можна позбавляти освіту певного базисного фонду фактів. Йдеться про особливий відбір, особливу селекцію цих фактів – вони дійсно мають бути базисними. Іншими словами – креативними, такими, з яких витікали б інші факти. Це, наприклад, знання архетипів. Відомо, що крізь весь масив людської історії проходять певні теми. Наприклад – істина, добро, краса. Або, скажімо, 12 базисних сюжетів, на поєднаннях яких створюється вся світова література. Це також фундаментальні ідеї, на яких ґрунтується наука – скажімо, атомізм, еволюціонізм, детермінізм, хаос і порядок. Тобто, існують певні наскрізні фундаментальні теми. Кожна епоха інтерпретує їх по-своєму, наприклад, по-своєму розуміє істину, добро і красу, але тематично вони присутні завжди. Немає такої цивілізаційної епохи, яка б обходилася без них. Сюди ще можна додати Десять Заповідей – вони також «наскрізні», хоч у різних культурах і вірах розуміються дещо по-різному.

Підкреслюється, що позитивне майбутнє України можливе за трьох умов: якщо в країні зусилля і увага будуть зосереджені на особистості, потребах людини в освіті; якщо держава сприятиме утвердженню нових суспільних відносин через свідомість людей; якщо практика виходитиме з потреб адаптації до нової системи соціально-економічних відносин. Право на освіту є одним із головних прав людини в цивілізованому суспільстві. Без належної освіти особа не спроможна сприймати себе як частину суспільства, як вільну постать, навіть не спроможна зрозуміти сутність тих прав і свобод, які гарантує Конституція.

Мета будь-якого навчання – навчити людину щось робити, відтак система освіти має озброїти тих, хто навчається не лише певною сумою знань. Вона мусить навчити їх діяти «зі знанням справи», - тобто навчити застосовувати знання в дії – практичній і теоретичній, пізнавальній і професійній, фізичній і розумовій – будь-якій такій, яка потрібна суспільству і самій особистості. Тобто, завжди потрібна компетентність у справах, і цьому треба вчити. З огляду на це наріжні засади освіти ХХI століття, які сформулювала ЮНЕСКО, - учитися знати, учитися працювати, учитися жити разом, учитися бути.

Наступною темою даного розділу є питання про поняття життєтворчість, що складається з двох субстанційних для визначення його суті понять: життя та творчості. Життя в цьому сенсі розглядається не як біологічна, а як філософська категорія, яка втілює весь онтологічний зміст поняття буття у світі. Творчість – це процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні і духовні цінності. Перетинання життя та творчості, вияв головуючої ролі творчості у житті людини спрямували дослідження такого феномену, як життєтворчість.

Життєтворчість, як будь-який складний соціальний прояв, має вираження у декількох іпостасях. Тобто розглядати життєтворчість можна як соціальний феномен, як процес, як цінність, як спосіб життя. Розгляд життєтворчості як соціального феномену полягає у визначенні поняття феномену, як прояву речей, що з’являються людині, за визначенням І.Канта апостеріорне. Людина, приходячи у світ стикається із різноманіттям досвіду, який опановує через практику. Конструкти, що містяться у навколишньому світі об’єктивні стосовно індивіда, який виступає суб’єктом пізнання цих феноменів.

Життєтворчість являє собою особливий прояв активності особистості, що залежить від суб’єктної організації, від здатності до самодетермінації. Це і дозволяє визначити здатність до життєтворчості як духовну здатність особистості, найважливішою особливістю якої є високий рівень організації активності. Демократичне суспільство надає безліч можливостей для самовизначення та життєтворчості, але, у свою чергу накладає вищу відповідальність на особу. Життєтворчість – це не лише дорога до саморозвитку, не лише зовнішній предмет творчості, але і внутрішній, коли людина вибудовує власне життя відповідно до певного морального позитивного задуму, що зрештою збігається із загальнолюдським.

Життєтворчість – це мистецтво жити. Тому завдання школи і суспільства полягає в тому, аби впровадити життєтворчу стратегію виховання, яка забезпечила б набуття особою позитивної складової життєвої компетентності. Життєтворчість – особливий тип життєдіяльності, за яким кожна мить життя є творчим актом, потенційною інновацією в будь-якій сфері життя людини і культури, що забезпечується і одночасно підтверджується унікальністю людини. Проблема життєтворчості зосереджується на проблемі творіння себе, побудові власного життя, виходячи з особи її духовного світу, світогляду, цілей, устремлінь, зрештою – з розуміння сенсу життя.

Сказане вище дає підставу сформулювати ключову особливість в зміні парадигми відносин «освіта – життєтворчість» в демократично-орієнтованому суспільстві. Вона полягає в тому, що освіта, перетворюючись завдяки новітнім інноваційно-гуманістичним і особистісно-орієнтованим педагогічним методикам, технологіям і світоглядним принципам на простір життєтворчості особистості, перетворюється на буттєво-необхідний елемент людського життя.

Виходячи з цього і спираючись на праці дослідників з проблем життя та творчості людини, можна стверджувати, що основними чинниками процесу життєтворчості стають соціальне середовище, культура, виховання та самовиховання, освіта. Детальному розгляду цих факторів і присвячено третій розділ – «ОСНОВНІ ЧИННИКИ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ: ПРОБЛЕМА ВЗАЄМОДІЇ» – головне завдання якого полягає в теоретичному обґрунтуванні важливості впливу зовнішніх чинників формування життєтворчих потенцій особистості, а також їх нерозривний взаємозв’язок з її внутрішнім духовним світом.

Життєтворчість – це не якийсь відокремлений ареал людського життя, вона здійснюється природним чином в усіх життєвих контекстах – родинних відносинах, спілкуванні, особливо зі значущими для особистості людьми, у професійній діяльності, у спілкуванні з природою, мистецтвом, у процесі освіти, у громадській і політичній діяльності тощо.

Становлення, розвиток і реалізація життєтворчості людини – це складний процес, який відбувається у ході системної взаємодії як внутрішніх механізмів творчої активності людини, так і зовнішніх обставин, факторів. Важливого значення набувають соціальні фактори життєтворчості, які охоплюють систему соціальних зв’язків і відносин, сфер життєдіяльності суспільства. Активізація життєтворчості людини тільки і можлива у процесі мислення, діяльності, спілкування з іншими людьми, переробки наявних досягнень у сфері культури, у процесі здійснення виробничо-трудових функцій тощо.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої в її свідомості системи цінностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним фільтром, який пропускає імпульси соціального середовища. Звичайно, сама індивідуальність, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, її потреби та інтереси, спрямованість її соціальної активності – виступають важливими складовими її життєтворчості.

Життєтворчість охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким особистість засвоює та реалізує певні знання, норми, цінності, що дозволяють їй функціонувати як повноцінному і повноправному члену суспільства.

Існування людини в соціальному середовищі обумовлює її інтеграцію в різні соціальні спільності, соціальні групи, соціальні інститути і соціальні організації. В результаті людина виявляється залученою одночасно до багатьох соціальних спільностей, але ступінь інтегрованості в кожну з них є різноманітною.

Життєтворчість особистості обумовлюється культурою, людина знаходиться у колі культури, але до того ж є носієм потенційних можливостей для здійснення динамічних процесів у культурі, які полягають як у трансляції і ретрансляції наявних цінностей, так і у творчості щодо створення інноваційних культурних матриць. У свою чергу, культура, як системне явище, має свою інерцію руху, динаміку, яка характеризується певними ритмами і амплітудами коливання, подібно до того, як здійснюється ритмічне функціонування творчого потенціалу людини та його складових.

Культура і життєтворчість взаємодоповнюють одна одну. Культура забезпечує для життєтворчого процесу вихідний матеріал, акумулює отримані результати, створює умови для здійснення творчих актів, продукує стимули, цінності, норми, що забезпечують ту чи іншу міру для життєтворчості особистості. Життєтворчість особистості у свою чергу, впливає на саморозвиток культури, оскільки саме творчість виступає рушійною силою культурного процесу.

Культура – це потенціал суспільства, необхідна умова, без якої неможливе  було б існування життєтворчого потенціалу людини. Останній, у свою чергу, сприяє творчому розвитку культурного потенціалу суспільства.

Взаємодія соціального середовища та культури проявляється в розвитку соціальної культури особистості, що постає важливою складовою життєтворчості.

Останнім часом поняття «виховання» здобуває значення життєтворчості. Зразки і норми культурного, гідного життя втілені в цінностях виховання. Базовими цінностями є людина, культура, соціум. Це означає реалізацію у виховному процесі таких ідей: виховання безпечної особистості, тобто такої, яка нездатна заподіювати шкоди ні людям, ні природі, ні собі; виховання мовної особистості, що володіє різною мовою і мовами світу, здатної до діалогу, дбайливого, трепетного ставлення до слова, яка любить і зберігає рідну мову, поважає інші; виховання громадянина і «державної людини», тобто людини. здатної бути учасником і організатором складних соціальних, економічних, політичних, духовних процесів.

Таким чином, виховання – це діяльність щодо розвитку духовного світу особистості, спрямована на надання їй педагогічної підтримки у самоформуванні свого морального образу. Виховання може бути розглянуте і як процес самоорганізації особистості засобами своїх внутрішніх ресурсів, що потребують певної зовнішньої ініціації. Отже, виховання – це насамперед навчання принципам життя.

Самовиховання – це якісно новий рівень розвитку особистості. Самовиховання пов’язане з активністю та прагненням людини до мети.

Процеси виховання та самовиховання тісно пов’язані між собою, є єдиним шляхом формування особистості. Проте, чим вище оцінка людиною своїх якостей, чим реалістичніше ставлення до своєї особистості, тим краще виховання переходить у самовиховання. Головним мотивом до самовиховання є пізнання людиною протиріч між власними інтересами, потребами, цілями та рівнем розвитку особистісних, що не сприяють їх задоволенню. Людина, крім підпорядкування зовнішнім вимогам, починає свідомо підходити до своїх дій, давати їм якісну характеристику, враховуючи свої можливості. Чим вищий рівень свідомого ставлення людини до вдосконалення власної поведінки, тим помітнішою є роль самовиховання у формуванні особистості.

Самовиховання здійснюється в режимі самоуправління й саморегуляції, який передбачає формулювання людиною розгорнутої системи цілей та програми дій, здійснювання контролю виконання програми, оцінки одержаних результатів і при необхідності – їхньої подальшої самокорекції.

Визначення кожної особистості як суб’єкта життєтворчості в процесі цілеспрямованого, організованого виховання та самовиховання означає, що через власну активну діяльність людина може самореалізуватись, самоактуалізуватись, самовизначитись. За цією моделлю виховання та самовиховання виходять за межі традиційного виховання і взаємодіють з такими чинниками як соціальне середовище, культура, освіта.

Виховання та самовиховання як чинники життєтворчості невіддільні від освіти. Саме освіта відіграє значну роль у підготовці людини до праці, й до життя взагалі, освіта є механізмом навчання та виховання індивідів. Визначення ролі освіти у формуванні мистецтва жити має розглядатися і у взаємозв’язку із соціальним середовищем та культурою суспільства.

Соціальне середовище формує освітній простір. У сучасній літературі освітній простір визначається як сукупність матеріальних, духовних і емоційно-психологічних умов, у яких проходить навчально-виховний процес, і факторів, що сприяють або перешкоджають його ефективності. Зрозуміло, що освітній простір є ще й засобом не тільки формування відносин у процесі набуття знань, а й виховання, формування культури особистості. Освітній простір – це підсистема соціокультурного середовища, сукупність історично сформованих факторів, обставин, ситуацій, тобто цілісність спеціально організованих педагогічних умов розвитку особистості.

У широкому розумінні освітній простір можна уявити як структуру, що складається з декількох взаємозалежних рівнів: до глобального рівня відносять загальносвітові тенденції розвитку витку соціальних інституцій економіки, політики, освіти, а також культурних та інформаційно-комунікаційних систем; до регіонального – освітню політику, культуру, систему освіти, життєдіяльність відповідно до соціальних і національних норм, звичаїв, традицій, засобів масової комунікації та ін.; до локального – мікроклімат і мікрокультуру навчального закладу, найближче оточення, родину. На всіх цих рівнях іде виховання й формування особистості.

Виховання – важлива частина освітнього процесу, що має істотну специфіку. Освіта традиційно розглядається як цілеспрямований процес виховання і навчання особистості в інтересах суспільства і держави. Причому навчання в цьому визначенні не випадково постає на другому місці, тому то якість освіти багато в чому визначається саме якістю виховання. З іншого боку, в культурному та соціальному контексті освіта виступає як механізм соціалізації особистості.

Необхідною вимогою до нового образу людини як еталона освітньої продукції, зазначають дослідники, є духовна орієнтація в її розвитку. Освічена людина – це людина культури, вихована, здатна зберігати і зміцнювати культурний потенціал. Освічена людина – не просто фахівець, а саме людина, підготовлена до випробувань, зміни образу життя, до життєтворчості. Процес навчання все більше ґрунтується на соціокультурних засадах, тобто на соціальних та культурних знаннях, які визначають відношення між людьми, людиною та світом.

Взаємодія соціального середовища, культури і виховання з освітою в контексті формування життєтворчості також породжує певні протиріччя. Зокрема, в сучасних умовах в соціальне середовище, систему виховання, в культуру під впливом глобалізаційних процесів починають проникати закони ринку, викликаючи втрату навчально-виховним процесом широкої освітньої місії та переорієнтацію на потреби ринка. Дослідники вказують на патологічні прояви так званої «ринкової орієнтації характеру особистості».

Таким чином, для того, щоб створити досконалу систему формування життєтворчості особистості необхідно гармонізувати дію основних чинників цього процесу, подолати протиріччя між ними. В цьому контексті актуалізується питання пошуку нових шляхів розвитку системи навчання, системи освіти, культури в поєднанні з детермінацією соціального середовища. В такому випадку сутність дії основних життєтворчих чинників буде полягати в забезпеченні розвитку особистості в контексті її унікальних індивідуально-неповторних здібностей.

Головним дослідницьким завданням четвертого розділу – «ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ТА ІНФОРМАЦІЙНІ ВИКЛИКИ ЖИТТЄТВОРЧІЙ ФУНКЦІЇ ОСВІТИ» – є обґрунтування і формулювання комплексу проблем, пов’язаних зі змінами в освіті, що розгортаються під впливом глобалізації та інформатизації.

Сьогодні глобалізація й інші планетарні явища є наслідком того, що нові здобутки людства, насамперед інформаційно-високотехнологічні, прискорили найбільш широкі і різнопланові зміни в суспільстві. Приймаючи вже поширену характеристику сучасного суспільства через поняття «доба глобалізації», маємо враховувати й наступне. Якщо ми визнаємо, що глобалізація є такий етап суспільного поступу, на якому відбувається формування єдиного всесвітнього ринкового господарства, тоді треба брати до уваги, що адекватна присутність у цьому господарстві забезпечується ексклюзивністю пропозицій бо кожному, хто здатен запропонувати унікальний продукт у глобалізованому суспільному господарстві не потрібне споживання другорядних копій, оскільки джерело пропозицій глобально доступне. Іншими словами оригінальність, неповторність, унікальність, новаторство стають нормою існування в добу глобалізації.

Соціально глобалізацію також пов’язують із тим, що процес формування людства визнається історично незавершеним. Процес утворення об’єднання істот, які визначаються здатністю мислити однаковим чином та розуміти одне одного супроводжується різноманітними просторово наявними конфліктами (економічними, військовими, расовими, політичними, релігійними, етнічними). Тобто це конфлікти, які відбуваються між людьми, що заселяють різні території як групи просторово відокремлені від інших груп. З появою транснаціонального виробництва, яке сьогодні охоплює більше четвертої частини світового валового продукту, лібералізацією фінансових ринків, що стало причиною збільшення приватного транснаціонального фінансового капіталу в порівнянні з державним, почала знижуватися політична роль просторової (державної) організації суспільства в економічній сфері загалом: виробництві, розподілі праці, обміні, розподілі виробленого продукту, прибутків. Тому починає визнаватися, що глобалізація – це подолання і навіть ліквідація традиційних кордонів між державами шляхом формування єдиного технологічного, торгівельного, економічного та інформаційного простору. Завдячуючи глобалізації почалася реалізація неможливих для бюджету однієї країни проектів з багатомільярдними інвестиціями.

Тобто враховуючи зазначене можна погодитися (принаймні гіпотетично) з вказаною пропозицією розглядати поступ глобалізації в зв’язку з завершенням формування людства у реально існуюче суспільне об’єднання. Серед філософів є поширеним досить вагоме обґрунтування того, що функціонування будь-якого суспільства пов’язане з нормативним упорядкуванням соціальних дій, соціальної взаємодії багатьох людей, тобто соціалізацією. Соціалізація є процес, під час якого засвоюються соціальні норми і культурні цінності, зразки поведінки необхідні для ефективної інтеграції індивідів у соціумі.

У суспільстві, яке трансформується, соціалізація супроводжується втратою ряду визначальних суспільних ідеалів, відмовою від усталених критеріїв прогресу, переглядом нормативів суспільної життєдіяльності людей, зміною соціальних інститутів тощо, що виявляє специфічну соціальну проблему. Зміст проблеми полягає в наступному. Руйнація відносно «традиційної» соціальності супроводжується відсутністю сформованості уявлень про належний тип соціальності, що негативно впливає на діяльність суспільних інститутів соціалізації.

Глобалізація та інформатизація суспільства як визначальна подія виявляє, що інноваційна діяльність (доведення до технологічного впровадження) в сучасному суспільстві стає визнаною цінністю. Це відрізняє дану добу від історично передуючих, які вбачали консервативність звичаїв, традицій, культур їх захист від новацій за головні чесноти суспільства.

Кожній історичній добі властиві свої проблеми та завдання. Наприкінці XX століття в Україні розпочалася нова історична доба – доба здобуття незалежності, справжньої незалежності, не лише де-юре, а й де-факто. За цих вимог особливо важливі завдання постають у галузі освіти, яка найперше покликана сформувати нову людину – компетентну, освічену, виховану – патріота, фахівця своєї справи.

Ми спробували узагальнити ці завдання, надати їм конкретного звучання в сучасному історичному контексті. Існує необхідність забезпечити високу функціональність людини в умовах, коли зміна ідей, знань і технологій відбувається набагато швидше, ніж зміна покоління людей; потреба у віднайденні раціональних схем співвідношення між лавиноподібним розвитком знань, високих технологій і людською здатністю їх творчо засвоювати. Необхідне забезпечення оптимального балансу між локальним і глобальним з тим, щоб людина, формуючись як патріот своєї країни, усвідомлювала реалії глобалізованого світу, була здатною жити і діяти в ньому, нести свою частку відповідальності за нього, бути не тільки громадянином країни, а й громадянином світу. Повинно бути сформульоване на загальносуспільному й індивідуальному рівнях розуміння найвищої цінності – людини, її права стати і залишатися собою відповідно до своїх природних здібностей, що лише й зможе забезпечити високий демократизм суспільства. Повинен бути продовжений процес формування в людини здатності до свідомого й ефективного функціонування в умовах небувалого ускладнення відносин у глобалізованому, інформаційному суспільстві, зростання комунікативності життя та інформаційної насиченості середовища життєдіяльності. Мінімізація асиметрії між матеріальністю і духовністю, культивування у кожної особистості піднесеної думки та духу відповідно до національних традицій і переконань, формування конструктивізму як основи життєвої позиції, утвердження культури толерантності.

Вказаний контекст дозволяє визнати, що Болонський процес і законодавчо-демократичні реформи в Україні мають бути взаємопов’язаними. Не підміняючи демократично-законодавчу модель реалізації системних освітніх реформ, Болонський процес створив певні умови для здійснення нововведень, які ніби скеровані переважно на узгодження освітніх систем країн – учасниць цього процесу, на полегшені ними при залучення на свій ринок праці кращих випускників з інших європейських країн.

При цьому треба враховувати й наступне. Унаслідок змін соціального статусу освіти, технологічного базису суспільства, мети соціального та освітнього розвитку, змін у самому характері освітнього процесу традиційний підхід до освіти є неспроможним зняти потреби сучасного суспільства.

Формування нового філософського бачення ролі освіти відбувається в рамках процесу інституалізації філософської освіти як самостійної сфери знань. Різні підходи до розуміння останньої визначають і різні способи тлумачення парадигмальних основ сучасної освіти. Всі вони є різновидами дифузного та системного розуміння природи цієї науки.

Ретельний аналіз дозволяє побудувати «двоповерхову модель» сучасної освіти. Першою складовою є сукупність світоглядно-методологічних аспектів міждисциплінарних педагогічних теорій і практик, які вбудовані в різні проекти з метою розробки метафізичних та аксіологічних проблем освітньої діяльності в широких рамках соціокультурного контексту розвитку людини. Другою складовою є осмислення із загальнофілософських позицій розвитку освіти, як особливої галузі наукового знання та педагогічної теорії, що має своїм результатом синтез загально-філософських та власне педагогічних знань про освіту і людину як центр освітньої діяльності.

П’ятий розділ – «ДУХОВНА СУТНІСТЬ ОСВІТИ ТА ЇЇ ПОТЕНЦІАЛ У СТАНОВЛЕННІ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ» – присвячений проблемі розвитку духовності суспільства та окремої особистості. На сучасному етапі розвитку суспільство зіткнулось з такою великою проблемою як бездуховність. Сьогодні, мабуть, ні в кого не має сумнівів, що без духовного відродження, духовного оновлення, повернення духовності у душі людей неможливо говорити про відродження нашого суспільства, його відповідності нормам цивілізованого існування, законодавчих та реальних гарантій прав та свобод особистості, які є пріоритетними у всьому цивілізованому світі. Актуальність нашого дослідження полягає саме у віднайдені шляхів подолання негативних тенденцій в духовному житті українського суспільства через способи освіти та виховання.

Аналіз визначення науковцями різних галузей науки поняття «духовність» дозволив нам виділити такі його суттєві ознаки: духовність як якість особистості, її основи, потяг до досконалості, переваги у неї духовних, моральних, інтелектуальних цінностей над матеріальними; духовність як орієнтацію особистості на діяльність для інших, пошук нею моральних абсолютів; духовність як постійну духовно-практичну діяльність особистості, направлену на зміну та удосконалення існуючого оточення (світу, людства, себе); духовність як потребу в пізнанні, знаннях, прагненні до добра, співпереживання, вміння розбиратись у соціумі, житті, світі, собі; духовність як прагнення особистості діяти у відповідності з вищими релігійними цінностями, смислами, Богом, присутність духу Божого в людині; духовність як самореалізацію особистості на основі вищих соціальних та людських цінностей.

Нами з’ясовано, що серед науковців немає єдиної думки щодо тлумачення цього терміну. Під духовністю ми будемо розуміти якісну характеристику особистості, яка відображає перевагу у неї духовних, моральних, інтелектуальних цінностей над матеріальними. З практичної точки зору (з метою оцінки рівня духовності особистості) можна вважати духовною таку особистість, у якої яскраво виражені наступні характеристики (що можуть виступати показниками її духовного рівня): високі естетичні уявлення та почуття, наукові знання, прогресивні політичні ідеї, доброта, обов’язок, відповідальність, справедливість, честь, гідність, совість, вірність, правдивість, щирість, повага до старших, взаємодопомога, здібності до пізнання, усвідомлене ставлення до знань, засобам їхнього досягнення, постійне прагнення до удосконалення та накопичення знань, якісного їхнього засвоєння, розвитку та застосування у повсякденне життя превалюють над матеріальними цінностями, прагматичним ставленням до життя та егоцентричністю.

Термін «духовність» застосовується для характеристики внутрішнього, суб’єктивного світу людини. Ми кажемо: «духовний світ особистості». Однак закономірно постає запитання: що належить до цього світу, за якими критеріями визначається його наявність, а тим більше розвиток? Чи вичерпується культурою мислення, рівнем і якістю знань, глибиною освіти, розумністю і раціональністю зміст поняття «духовність», а освітою – шлях її набуття? Мабуть, ні. Втім, без усього переліченого духовність не існує. Не формується вона і через «попредметне» вивчення основ наук. Це зовсім не означає заниження їхнього значення. У культурно-антропологічному контексті введення поняття духовності необхідне для визначення не тих утилітарно-прагматичних цінностей, котрі мотивують поведінку людини та її внутрішнє життя, а цінностей, на основі яких вирішуються смисложиттєві проблеми, що звично виражаються для кожної людини (різного рівня і типу освіченості) в системі «вічних питань» людського буття. Хто я, навіщо прийшов у цей світ, яке моє місце в ньому, який смисл мого існування, на основі яких цінностей я повинен зробити вибір власного життєвого шляху, визначити мету і смисл діяльності, за якими критеріями та яким чином можна вдосконалювати мою особистість? Перелік цих питань можна продовжити, у тій чи іншій формі вони постають перед кожним. Складність пошуку відповідей на них полягає в тому, що, хоча вони мають «загальнолюдську» основу, щоразу, в історичному часі та просторі, кожна людина відкриває їх заново для себе і вирішує по-своєму. На цьому шляху здійснюється духовне зростання особистості, набуття нею духовної культури.

Поняття «духовність» необхідно розглядати в контексті тих цінностей, на основі яких вирішуються життєві проблеми. Кожна людина повинна зробити вибір свого життєвого шляху, визначити мету й зміст своєї діяльності в перетворенні духовної культури, в чому їй, безперечно, повинна допомагати освіта. Ця культура має безліч функцій і настільки багатофакторна, що не піддається одномірному визначенню.

Система виховання є серцевиною системи освіти і розглядається як цілеспрямована, систематична дія на духовний і фізичний розвиток особистості, зумовлена законами розвитку суспільства, людини та об’єктивними і суб’єктивними умовами. Її складовими є як система самовиховання особистості, так і спеціально організований безпосередній і опосередкований вплив сім’ї, закладів освіти, педагогів, інформаційного простору та соціально-економічних умов. Система виховання зумовлює формування навичок поведінки в сім’ї, під час навчання, на виробництві, культурно-освітній, професійній та політичній діяльності. Зміст виховання визначається пріоритетністю вимог часу, потребами соціально-економічного розвитку і зумовлюється суспільними відносинами, станом науки, технологій, культури, родинно-сімейними стосунками, традиціями та рівнем системи освіти. Дані аспекти є взаємозалежними, динамічними, тобто система виховує особистість, а особистість виховує систему. Для народів України завжди було характерним утвердження і дотримання засад гуманізму, зв’язку з природою та прагнення до освіти, освіченості та професіоналізму. Представники «нових» ціннісних орієнтацій відхиляють принципи гуманізму і спрямовують вектор розвалу, руйнування проти матері-жінки, сьогодення дітей і культури взагалі.

Формування духовного світу особистості – це велике і складне питання, що потребує комплексного й багаторівневого розв’язання. Сьогодні в Україні по-різному тлумачиться поняття духовності, розроблено різні підходи до її формування, які часто суперечать й заперечують один одного, що можна побачити, виходячи з аналізу цих дефініцій, поданій на початку цієї роботи. Бажання допомогти дитині спонукає шукати спільні точки зіткнення між різними формами суспільної свідомості, вести діалог, звертатися до витоків духовності, що лежать у багатстві людської історії, культури, науки, філософії релігії. В останнє десятиліття дедалі більше політичних і культурних діячів, учителів, батьків звертаються до християнських моральних цінностей як найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній і ідеологічній кон’юнктурі. Це означає, що сучасне українське суспільство поступово підходить до визнання й освоєння етичних основ християнських цінностей, від яких воно було штучно відлучено протягом багатьох десятиліть, а в більшості людей навіть було сформовано різко негативне ставлення до них. У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій християнські моральні цінності, які є основою гуманістичних цінностей, відіграють дедалі вагомішу роль у сучасному вихованні дітей і молоді. Отже, виникає гостра потреба в залученні християнських цінностей до процесу виховання дітей, визначенні основних засад, цілей, напрямів, змісту, форм і методів формування духовності на їх основі, які разом з іншими складовими сприятимуть розвитку й формуванню духовної високоморальної особистості, майбутнього громадянина України.

У шостому розділі – «ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ОСВІТИ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЇЇ ЖИТТЄТВОРЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ» – йдеться про те, що розвиток демократичних процесів в освіті спричинений не лише необхідністю її інтеграції у світовий освітній простір, але й загальною тенденцією демократизації суспільного життя в Україні і світі, що є вагомим чинником, який забезпечую цю інтеграцію.

Інтеграція і демократизація освіти виступають як важливі чинники, як сучасні інструменти розвитку системи освіти в Україні. Обидва ці чинники є взаємообумовленими, спираються, передбачають і взаємодоповнюють один-одного.

Демократизація – одне з ключових понять нового часу, область рішення багатьох проблем, що постали перед українським суспільством. Проблеми демократизації освіти охоплюють всі без виключення сторони життя навчальних закладів.

Розглядаючи демократизацію як багатоаспектний і багатопроблемний процес вітчизняні і зарубіжні учені відзначають два підходи в розумінні демократизації освіти: егалітаристський підхід, що панував до кінця 80-х р. в шкільній політиці СРСР і Японії, заснований на зрівняльному принципі (орієнтація на «усередненого учня») і принципі одноманітної освіти, що не може позначитися негативним чином на процесі особового зростання, проміжними результатами якого є досягнення особи; антиегалітаристський підхід в розумінні демократизму шкільної системи, яка набуває все більше прихильників, заснований на принципах спадкоємності і безперервності освіти, ідеях варіативності, диференціації, диверсифікації освіти та ін.

Розглядаючи демократизацію освіти як фундаментальну ідею її подальшого розвитку, необхідно орієнтуватися на сутнісні ознаки системи утворення демократичного типу: рівність членів суспільства перед освітою, тобто його доступність незалежно від соціального положення, статі, національної, релігійної, расової приналежності; децентралізація шкільної системи, що означає, зокрема, право місцевих органів розпоряджатися фінансами і відбирати педагогічні кадри; відвертість системи, що трактується як спадкоємність всіх її ступенів; право батьків і учнів на вибір навчального закладу; організація навчального процесу, при якій формується людина, здатна вільно, творчо мислити і працювати.

Пріоритетами державної політики в розвитку демократизації освіти є: особистісна орієнтація освіти; створення рівних можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти; удосконалення системи неперервної освіти та освіти впродовж життя; розвиток україномовного освітнього і культурного простору; забезпечення освітніх запитів національних меншин; формування національних та загальнолюдських цінностей; формування через освіту здорового способу життя; забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників; упровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури; створення індустрії навчальних закладів; створення ринку освітніх послуг; інтеграція української освіти в європейський та світовий освітній простір; гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу; використання наукових результатів як бази і змісту навчання.

Демократія сьогодні визнана найкращою формою співіснування людей. Однак і вона має обмежену сферу застосування. Так, в умовах кризи більш ефективним є авторитарний одноосібний стиль управління. Демократичні рішення мінімізуються в умовах, коли немає часу на демократичні обговорення проблеми або коли треба чітко визначити конкретну особу, яка несе управлінську або фінансову відповідальність. Зокрема, це стосується економічної сфери. Складно вимагати демократичності й відкритості банківської діяльності. Сучасне виробництво у більшості випадків також побудоване як жорстка ієрархія, де віддаються однозначні накази згори донизу і передбачається чітке їх виконання. Хоча пересічні робітники можуть залучатися до обговорення тих чи інших питань поліпшення процесу виробництва (і це практично завжди сприяє вдосконаленню роботи), економіка за своєю природою є авторитарною системою, в якій принципи рівності і довіри не можуть не бути різко обмеженими.

Нічим не обмежена демократія перестає бути справжньою демократією і перетворюється на суспільний безлад, що тягне за собою злочинність, руйнацію та інші небезпеки. Демократія не може існувати поза законом і над законом. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними в своїх правах і свободах. Але без твердої і ефективної державної влади суспільство не може забезпечити правопорядок, добитись виконання законів усіма без винятку громадянами. Водночас певні елементи демократії можуть застосуватися, даючи плідні наслідки, в усіх сферах суспільства.

Як вказує В.Андрущенко ідеологія законотворчості освітянської галузі формується як відлуння трьох головних відносно автономних соціокультурних потоків: 1) об’єктивно-історично обумовленого потоку українського державотворення (яке на всіх етапах: і в Давній Русі, і  в Козацькій республіці, і в УНР – мало демократичний устрій); 2) загальноцивілізаційного повороту людства до демократії, ринкових відносин і фундаментальних цінностей; 3) традиційної української національної культури і національної педагогіки (на які повсякчас чинить природний вплив демократизм як важлива риса українського менталітету).

Ці три духовні потоки, синтезовані в єдине ціле, створюють унікальне ідеологічне підґрунтя для формування нормативно-правового поля освіти як демократичної, інтегрованої в європейський і світовий освітній простір, відкритої і толерантної системи.

Тому демократизація нормативно-правового поля освіти є найпершою передумовою для ефективного впровадження демократії на всіх рівнях: на рівні управління національною системою освіти; на рівні управління окремим навчальним закладом; на рівні провадження навчально-виховного процесу. Демократизм законів і підзаконних актів та інших нормативних документів, що регулюють ці процеси, повинен забезпечувати демонополізацію освіти і участь громадськості в першому випадку, плюралізм, виборність і врахування пропозицій від колективу – в другому, творчість, вільний вибір методів і форм навчання – в третьому.

Виходячи з позицій впровадження демократизації у всі сфери громадського життя, треба зазначити, що на сьогодні ми маємо покоління, яке вже не знайоме із тоталітарним устроєм, але ще не розуміє якою саме повинна бути демократія. Тому освіта, як головне інформаційне джерело, повинна забезпечити розуміння та усвідомлення демократичних процесів у всіх галузях суспільного буття. Демократизація освіти – найважливіша складова процесу демократизації світової спільноти. Вона стосується й управління освітою, й реалізації навчального процесу. Демократизація проникає й у сам зміст освіти, що все більше орієнтується на реалізацію в її системі невід’ємних прав людини.

Держава в демократичному суспільстві не має права нав’язувати тому, хто навчається, будь-які світоглядні цінності. Але вона зобов’язана зробити все, аби вільне самовизначення особистості здійснювалося усвідомлено, на основі фундаментальних знань.

Таким чином, головною метою демократичної освіти є виховання громадянина сучасного суспільства та його підготовка до життя та діяльності в демократичному суспільстві.

Демократична освіта повинна сформувати людину інноваційного мислення, інноваційного типу культури, здатну до інноваційного типу діяльності, – лише така людина буде конкурентоспроможна, такі люди можуть скласти мобільне суспільство, мобільну націю.

Другий напрямок змін, зумовлений і цивілізаційними процесами, і суто українськими: слід формувати людину самодостатню, людину вільну. У сучасному світі, у демократичній структурі та відкритості суттєво розширюється комунікативне середовище, в якому проживає людина, зростає міжособистісне спілкування. Безумовно, інформаційні, контактні впливи суперечливі, і для того, щоб людина залишалася сама собою, а тим більше, щоб була ефективною у будь якому виді діяльності або громадському співіснуванні, вона має аналізувати впливи і діяти свідомо, відповідно реагуючи на інформаційні контакти. Це значить, що ми маємо за допомогою демократичної освіти, яка особистісне спрямована, формувати людину як розвиненішу особу.

У «Висновках» підсумовано результати дослідження, серед яких найбільш істотні, такі:

1.      Аналіз освіти з позицій життєтворчості вивів нас на увесь спектр соціальних зв’язків людини – від детермінаційних взаємозв’язків з культурою до демократизації освіти. Життєтворчість особистості завжди соціальна і у сфері освіти ця соціальність завжди здобуває своє людське обличчя – обличчя наших вчителів і наше власне обличчя. Освіта виховує людину бути життєтворчою передусім морально, відповідати за свої вчинки у тому сенсі, щоб ними могла пишатися не лише сама людина, але й нащадки – пишатися і вчитися на цих вчинках.

Таким чином, освіта – це завжди крок уперед: від незнання до знання, від ціннісної невизначеності до ціннісно обґрунтованих принципів життя, від набуття попереднього досвіду людства до збагачення цього досвіду власними звершеннями. Тому освіта протягом усього життя – це внутрішня потреба людини, якій суспільство дає більші чи менші можливості реалізуватися. Чим більш суспільство розвинене, тим більше людина присвячує себе освіті – і у множині можливостей, і у часі свого життя. Потенціал розвитку суспільства у цьому напрямі невичерпний – людина вчиться легко, охоче, і чим більше вчиться, тим більше знаходить можливостей для нової освіти. У цьому – один з вічних пріоритетів життєтворчості людини.

2.      Зазначається, що відсутність загальновизнаної теорії життєвого шляху і життєтворчості гальмує створення цілісної і несуперечливої картини життєвого шляху загалом. Без такої картини важко виявляти і застосовувати у вихованні молоді ті ефективні технології життєтворчості, тобто методи життєвого проектування та життєдіяльності, які здатні зробити людину творцем власного життя.

Життєтворчість як «творення життя» – це творчість у трьох іпостасях: продуктивній (результатах активності особистості), суб’єктивній (в розвитку суб’єктивного світу особистості), і соціальній (відбиття в життєвих світах інших людей ).

Саме інтеграція трьох цих іпостасей закладає цілісність творчості особистості, перетворює її на життєтворчість.

3.      В основі життєтворчості лежать творчі здібності. Розгляд етапів творчого процесу дозволив співвіднести різні рівні психологічної регуляції з етапами творчості, і, таким чином, уявити здатність до життєтворчості  як цілісну творчу здатність особистості. У самому найширшому сенсі поняття «життєтворчі здатності» може бути розглянуте як таке якісно своєрідне сполучення здатностей особистості, що дозволяє їй не тільки досягати певних успіхів в окремих видах діяльності або широкому класі діяльностей, але й змінювати якість свого життя в цілому. У дослідженні дається таке визначення здатності до життєтворчості: здатність до життєтворчості – це інтегративна, духовна здатність суб’єкта організовувати умови свого життя, перетворювати і розширювати свій життєвий світ, змінювати систему відношень до світу, інших людей і до себе в процесі розвитку індивідуальності.

4.      Розглянувши основні чинники формування життєтворчості особистості, такі, як соціокультурне середовище, сім’я, освіта, засоби масової інформації, виховання і самовиховання, ми можемо зробити висновок про те, що всі ці явища здатні впливати на формування особистості саме в тій мірі, в якій вона сама докладає творчих, морально-вольових зусиль щодо активного сприйняття і перетворення їх впливів. Загальною особливістю різних чинників, які впливають на формування і розвиток особистості, є те, що всі вони спрямовані на вироблення в людині активно-діяльнісної позиції щодо універсальних, світоглядно-ціннісних орієнтирів і творчо-гармонізаційного ставлення до об’єктивного середовища. Іншими словами, будучи факторами зовнішнього впливу, вони змушують людину творчо реагувати на себе самих, тим самим змінюючи і вдосконалюючи їх.

5.      Виклики природи, суспільні, економічні, технологічні ті інші запити сучасного світу, інформаційна революція та поява суспільства, побудованого на знаннях, диктують нові вимоги до методологічної, світоглядної, системної  підготовки сучасних фахівців. Сукупності цих вимог відповідає практично-прагматична спрямованість освіти, яка останнім часом стає важливішою основою її подальшого розвитку.

6.      Глобалізація освіти припускає не тільки критику традиційно існуючої освітньої системи, яка далеко не завжди враховує насущні потреби майбутнього, але і створення нової концепції мета-освіти, яка обґрунтовує радикальні зміни в системі освіти. Уточнення основних змістовних моментів мета-освіти виявляє її як новий якісний етап глобалізаційного процесу, що передбачає гармонізацію сучасних і традиційних форм культури в єдиному універсальному процесі безперервної освіти.

7.      На засадах формування духовності через феномен освіти і має бути зорієнтована підготовка людини до життя в сучасному відкритому суспільстві, оскільки освіта найактивніше збирає й аналізує інформацію. У широкому призначенні освіта є «наповненням» індивіда інформацією і зразками кращого практичного досвіду. Саме освіта є гарантом індивідуального розвитку і водночас плекає інтелектуальний та духовний потенціал нації, а сьогодні ще й формує громадян відкритого демократичного суспільства, яке становить ідеал для значної частини людства.

Відповідно особливостями розвитку українського суспільства й системи освіти, які в сукупності впливають на формування духовності сучасної особистості, зокрема, є: 1) культурно-освітні, історичні зміни у суспільстві, які зумовлюють також зміни у формуванні духовності особистості, її світоглядних інтенцій; 2) інтенсифікація науки або виробництва у контексті інтенсифікації духовного життя, піднесення ролі ініціативи, активності, творчих зусиль кожної особистості; 3) проблема людини і суспільства, яка зберігає своє одвічне й неперехідне значення для безупинного просування людини в майбутнє; 4) перебування українського суспільства ще на стадії пошуку можливих варіантів становлення, з неухильною тенденцією до виявлення своєї унікальності, самостійності, і насамперед у свідомості своїх громадян; 5) визначення стану розвитку суспільства рівнями освіти, духовності, буття (побуту), життя кожної особистості й усіх представників суспільства; 6) необхідність осмисленого підходу до розуміння теоретичних і практичних проблем буття й освіти, що сприятиме обміркуванню шляхів і способів їх оптимального вирішення.

Одним із практичних виявів духовності є здоровий інтелект, набутий через освіту, в основі якої лежить культура етносу. Завданням освіти і духовних чинників є те, щоб ураховуючи запити особистості й соціальні фактори, знайти оптимальні умови гармонізації взаємовідносин особистості й суспільства, людини і природного середовища, які забезпечуватимуть життєдіяльність і розвиток усіх фізичних і духовних сил людини.

8.      Демократизація освіти – це процес, який охоплює усі без винятку сторони життя навчальних закладів. За змістом він включає в себе весь комплекс перетворень в системі освіти з метою нормалізації відносин між суспільством, державою і навчальними закладами, між керівництвом усіх рангів і педагогами, між педагогами і учнями та студентами, між самими учнями та студентами, між школою і батьками, школою і громадськістю.

Демократизація здійснюється на основі таких принципів, як принцип людиноцентризму, рівних можливостей, співробітництва, різноманітності, відкритості, регіоналізації, громадсько-державного управління, принцип самоорганізації. Суспільство має забезпечити повагу до особистості, яка навчається і навчає, ставлення одне до одного за типом – «рівний-рівному», створювати якомога більш справедливі і рівні умови для одержання освіти кожному своєму членові. 

Своєрідну серцевину демократизації становить принцип людиноцентризму та рівних можливостей у доступі до якісної освіти. Це означає, що в демократичному суспільстві кожен громадянин, не залежно від його майнового стану, етно-національного походження, типу віросповідання чи конфесійної належності, повинен мати можливість одержання як загальної, так і професійної освіти на будь-якому доступному для нього рівні. Демократизація освіти потребує індивідуальної підтримки незаможних сімей з дітьми і самих дітей та молоді з таких сімей, які продовжують навчання за рахунок державних стипендій, надання гуртожитків тощо. Підбір учнів до навчання в елітарних закладах має здійснюватись не за ознакою соціального походження учнів та студентів, а елітарних в розумінні формування інтелектуальної і професійної еліти суспільства, яка задає зразки, орієнтується на вищі рівні діяльності. Демократизація означає, далі, створення гуманістичної парадигми освіти, реалізацію загальнолюдських моральних і духовних цінностей. Особлива увага має бути приділена дітям з особливими потребами, зокрема, тим, хто не може навчатися у звичайних умовах, тобто для інвалідів.