КОНЦЕПТ ТОТОЖНОСТІ (ІДЕНТИЧНОСТІ) В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ТА ПАТРИСТИЦІ :



Название:
КОНЦЕПТ ТОТОЖНОСТІ (ІДЕНТИЧНОСТІ) В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ТА ПАТРИСТИЦІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, розкрито його теоретично-методологічні засади, сформульовано одержані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист. Встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, подано форми апробації його результатів.

Розділ перший «Методологія і джерела дослідження концепту тотожності» присвячений вибору історико-філософської методологічної стратегії, яка б відповідала вимогам сучасності та основній меті дослідження. В ньому простежується ступень розробки проблематики ґенези та метафізичних метаморфоз концепту «тотожність» як у здобутках західної філософії, так і напрацюваннях вітчизняних та російських дослідників, оцінюються переваги й означуються проблемні питання, котрі потребують спеціального розгляду. Надається аналіз стану першоджерел та перекладів античних та раннє християнських мислителів з означеної проблематики.

У першому підрозділі «Стан наукового опрацювання проблеми та вибір методологічної стратегії дослідження» розглядаються особливості сучасної історико-філософської ситуації, котрі породили дихотомію сучасної філософії, її поділ на аналітичну та континентальну. Проводиться порівняння цих стратегій та здійснюється вибір на користь етимологічної герменевтики яка є найбільш адекватної предмету нашого дослідження.

У пункті 1.1.1. Аналітична та «континентальна» історико-філософські традиції зокрема зазначається, що проблема розробки історико-філософської методології цікавить аналітичну філософію лише в плані «лінгвістичної критики» попередньої хибної метафізичної традиції та розробки власних «сучасних» концепцій. Щодо континентальної ж філософії вказується, що геґельянство та неокантіанство (особливо у своїй баденській версії) були тим теоретичним каркасом на якому будувалася класична «континентальна» історія філософії. Думки своїх попередників були завжди тим тлом на якому виникають нові доктрини у цьому типі філософської рефлексії. Поряд з академічною історією філософії на Європейському континенті (насамперед у Німеччині) буйно квітне й історико-філософський маргінес, представлений так званою «філософією життя» та згодом феноменологією та екзистенціалізмом. Майже кожного двадцятиріччя ХХ століття народжується новий напрямок у «континентальній» філософії, серед яких екзистенціалізм, структуралізм, постструктуралізм, критична теорія, герменевтика і нарешті, остання філософська мода-забаганка європейських мислителів – постмодернізм.

Найбільш поширеною історико-філософською стратегією, втім, залишається герменевтика, особливості якої розглянуті у пункті 1.1.2. Герменевтика як методологічна стратегія та її онтологізація. В ньому наводиться короткий нарис історії цієї філософської парадигми та аналізуються надбання її «класиків» В. Дільтея, М. Гайдеґґера, Ґ.-Г. Ґадамера та П. Рікера. Робиться висновок про те, що герменевтичною філософією здійснюється спроба зберегти найкращі зразки спадщини класичного філософування, не відмовляючись при цьому від тих результатів, до яких прийшла філософія некласична.

У пункті 1.1.3. Проблеми історико-філософської методології в філософії постмодерну розглядається історико-філософська методологічна стратегія «класиків» постмодерну Ж. Дельоза та Ж. Дерріда. Найбільшу увагу приділено знаменитій процедурі деконструкції. Однак вказується, що деконструкція як певна історико-філософська стратегія призводить до своєрідного методологічного анархізму. Оскільки будь-який текст може бути по-різному інтерпретованим, причому з використанням метафоричної термінології, остільки виникає проблема можливості його адекватного розуміння. В той же час, стверджується, що постмодерн, розширюючи межі сучасного знання й відкриваючи нові його перспективи, де народження ідей або смислів вже не підпорядковане жодній догмі або авторитету, а навпаки, виходить з живого, творчого поринання, деконструкція розкриває великий смислотворчий потенціал філософії, дає новий імпульс (хоча б через критику цього підходу) до її справжнього відродження.

Останній пункт 1.1.4. Етимологічна герменевтика як методологічна стратегія присвячений аналізу впливу етимології на герменевтичні студії. Досліджуються форми використання етимологічних розвідок у герменевтиці М. Гайдеґґера та Ґ.-Г. Ґадамера. Вказується, що сучасна етимологічна герменевтика. базується на методі деструкції М. Гайдеґґера, хоча при цьому має певні обмеженості. Долаючи певні недоліки гайдеґґерівського стилю філософування, сучасна герменевтична деструкція у вигляді більш ґрунтовних етимологічних розвідок значною мірою сприяє розкриттю метафізичного сенсу філософських понять. Насамкінець робиться остаточний вибір на користь етимологічної герменевтики як методологічної стратегії всього дослідження.

У другому підрозділі «Джерельна основа роботи» проаналізовано конкретну джерельну літературу – фрагменти творів філософів-досократиків, елліністичних філософів, твори Платона, Аристотеля та Отців церкви, які мають пряме відношення до постановки та вирішення зазначеної дисертаційної проблеми. Проаналізовані наявність і стан цих праць, їх перекладів та коментарів дозволили стверджувати, що вони є достатньою підставою для історико-філософської експлікації проблеми трансформації концепту тотожності в античній та патристичній філософії.

Розділ другий «Концепт тотожності в античному філософському дискурсі» містить аналіз ґенези концепту тотожності в античній філософії на підставі якого створюється загальна реконструкція еволюції сенсів та значень цього концепту на тлі трансформацій культурно-філософської епістеми античного космоцентричного світосприйняття.

Зокрема у підрозділі 2.1. «Тотожність та ідентичність в античній філософській епістемі» спростовується досить розповсюджений стереотип, що базується на розумінні античності лише як першоджерела європейської раціональності. На підставі наукових розвідок М. Фуко та П. Адо стверджується, що головною метою античної філософії було не вирішення метафізичних та наукових проблем як таких, а «піклування про себе» (М. Фуко), тобто формування власної ідентичності, особливого філософського способу життя на підставі певних знань про Всесвіт-Космос. Саме в контексті такого тлумачення сутності давньогрецької мудрості стає зрозумілим причина появи концепту «ταύτότης (тотожність)» та основі означального займенника «άυτό (сам, саме)». Погоджуючись з тезою О. Ф. Лосєва про позаособистісний космологізм як головну рису античної епістеми, вказується на особливості античного «Я» як осередку трьох видів панування: над собою, над іншими людьми і над хаосом. На підставі цих особливостей античної ідентичності формується антична ідентологія, тобто філософське вчення про тотожність.

Джерела цього вчення досліджуються у підрозділі 2.2. «Експлікації тотожності у досократиків». В ньому стверджується, що відчуття тотожності, єдності всього сущого виникає в давніх греків на основі міфологічних уявлень, для яких є характерною антропоморфізація природи та натуралізація людини. Головним предметом пошуків філософів-досократиків була самототожна первинна реальність, яка є сутнісною, а не феноменальною основою всього сущого. І тут стає у нагоді визначальний займенник άυτό, який використовують Анаксімандр, Геракліт та Парменід, причому у останнього він набуває філософського сенсу «самості». Знаменитий вислів Парменіда «τό γάρ άυτό νοείν τε καί είναι (те ж саме є мислення і буття)» поклав початок європейської метафізичної традиції. Саме за допомогою άυτό Парменід позначає самототожне «те саме», що є підставою і буття, і мислення. Втім, форми філософської категорії концепт «тотожність» ні у Парменіда, ні в інших досократиків так і не приймає, а залишається певним аналогом концепту «Єдине», який відбиває особливості орфічно-піфагорійського світогляду.

У підрозділі 2.3. «Діалектична ідентологія Платона» стверджується, що Великий Афінянин здійснив переворот не тільки у філософії, але й у самій давньогрецькій ідентичності. Платонівський автарктичний (αυταρκές) космос у вигляді живого організму наближений за своєю структурою до піфагорійського, але, на відміну від нього, має єдине начало – тотожність, що є визначною характеристикою світу безсмертних зразків-ейдосів, які є його основою. Зокрема у діалогах «Софіст» та «Парменід», тотожність розглядається як один з вищих родів всього сущого, в діалозі «Тімей» їй надається ще й астрально-космологічного сенсу. Платон розкриває діалектичну сутність тотожності, її зв’язок з категоріями іншості, руху та спокою. Тотожність є категорією, яка відображає незмінну сутність Єдиного, того, що існує саме по собі, протилежності іншості, плинності чуттєвого світу. Ця категорія є розумоосяжною і зрозуміти її можуть люди, що намагаються бути причетними до Світу Тотожності. Таким чином, Платон висуває атрибутивне розуміння тотожності, тобто розглядає її як перманентність у часі, неподільність та нерухомість. Саме таке розуміння забезпечує суголосність Космосу, Полісу та людської душі, філософська незворушність якої повинна відповідати нерухомості зоряних світил на яких мешкають очищені діалектичним катарсисом самототожні блаженні людські душі.

Підрозділ 2.4. «Аристотель і визначення сенсів концепту тотожності» присвячений аналізу філософської спадщини Стагірита щодо категорії тотожності. Піддаючи критиці застарілий стереотип про авторство Аристотеля щодо закону тотожності, вказується, що він надавав цьому поняттю дещо іншого сенсу ніж подальша схоластична традиція. Зокрема стверджується, що Аристотель, на відміну від свого вчителя, розглядає тотожність як граничну форму подібності або єдності, тобто використовує слово ταύτότης як протилежність відмінності. Його можна вважати засновником релятивного тлумачення тотожності, розуміння її як вищої форми подібності. Стагірит виокремлює чотири види тотожністі: акцидентальну (привхідну), нумеричну (числову), видову (ейдетичну) та родову (генеричну), зазначаючи при цьому, що в повному сенсі тотожність може бути лише нумеричною. Але поряд з цими видами Аристотель виділяє процесуальну (ентелехійну) тотожність. Стагірит розглядає світ як втілення закладених у ньому ентелехій, що є відображенням загальноантичної космологічної епістеми тотожності, своєрідним синтезом динамічної (гераклітівської) та сталої (парменідівської) варіацій її тлумачення. Він надає статус абсолютної (нумеричної) тотожності нерухомому першодвигуну єдиному Богові. Саме це у подальшому стало причиною широкого використання аристотелевської термінології у християнській патристиці.

У наступному підрозділі 2.5. «Космологія тотожності у філософії стоїків» розглядаються особливості стоїчної філософії, що панувала у греко-римському світі майже на протязі чотирьох сторіч (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.). Вона переорієнтувала загальноантичну модель тотожності у практичну площину, цілковито відкинувши цінність споглядання. У «Міркуванні про зростаючого» представники цієї школи вперше ставлять проблему особистісної ідентичності. В роботі стверджується, що творці Paх Romana надихалися стоїчними ідеалами громадянсько-екуменічної ідентичності. Саме завдяки стоїцизму, який у Римі набуває етико-практичних форм, антична філософія остаточно позбувається грекомовної монополії. Стоїцизм у його латинському варіанті (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій) , стає підставою для формування пізньоантичної космополітичної ідентичності, проголошуючи ідею загальної рівності людей незалежно від їх соціального стану й етнічної належності. Вселенська космологічна тотожність всього сущого виступає засобом обґрунтування особистої самототожності та самодостатності, автаркії та незворушності. В дослідженні зазначається, що трагічний героїзм стоїків надихав не тільки творців Paх Romana, а й став однією з основ християнського мучеництва та подвижництва.

У підрозділі 2.6. «Ідентологічна криза та особливості гностичного концепту тожсамості» розглядаються ідейно-культурні та філософські джерела гностицизму. Гностичний акосмізм виникає на підставі культурного синкретизму іудаїзму, елліністичного поганства, зороастризму та більш давніх східних традицій майже разом з новонародженим християнством, будучи його своєрідною «тінню». Ця культурна «химера» породжується ідентологічною кризою античного космізму, намаганням винести об’єкт ідентифікації за межі космосу, який вже вдається неприхильним до людини, за межі соціальності, яка стає ворожою до неї. Аналізуються різні форми гностичного світовідчуття, які відбилися в філософсько-містичних пошуках безвісних авторів апокрифічних творів («Апокрифа Йоана», «Євангеліє від Юди» та інших) та відомих гностиків Валентина, Василіда, Маркіона). Вказується на певні принципові відмінності їх постулатів з первісним християнством. В зв’язку з цим, піддається критиці позиція сучасних російських дослідників Д. Алексеєва та Є. Родіна, які вважають гностицизм справжнім християнством кінця І – початку ІІ сторіч, як така, що не відповідає наявній джерельній базі та особливостям світосприйняття первісного християнства.

Завершує другий розділ підрозділ 2.7. «Космологічна тотожність неоплатонічної парадигми». В ньому піддається ретельному аналізу неоплатонічна доктрина тотожності, що розроблялася Плотіном, Порфирієм, Ямвліхом, Проклом та іншими мислителями. Зокрема стверджується, що Плотін безпосередньо використовує категорію тотожності для аналізу процесу пошуків людиною своєї тожсамості, які він розглядає як спроби віднайдення причетності до вищих цінностей, містичне злиття з Єдиним. Порфирій намагається поєднати платонівське та аристотелівське розуміння тотожності, надаючи останньому містичної конотації. У вченнях Ямвліха та Прокла неоплатонізм позбавляється свого споглядального характеру та перетворюється на теоретичне обґрунтування магічної практики. Філософія стає знаряддям досягнення людиною «божественної ідентичності». Вказується на певну спорідненість вчення Прокла й Симплікія з концепцією автора Corpus Areopagiticum при наявності їх принципової відмінності, пов’язанної з належністю останнього до християнської парадигми тлумачення тотожності. Неоплатонічне вчення про тотожність можна вважати завершенням космологічної епістеми ідентичності, що притаманна античній філософії. В ній ідентичність (ταύτότης) розглядається як тотожність Космосу та людської душі, яка свідчить про самототожність Єдиного у самому собі.

У розділі третьому «Християнська екзегеза тотожності у патристиці» аналізуються метаморфози концепту тотожності у філософсько-теологічній спадщині отців церкви від виникнення християнства до завершення класичної грекомовної патристики у VІІІ сторіччі в контексті тринітарних та христологічних суперечок.

Зокрема у підрозділі 3.1. «Філософсько-теологічні засади патристичної ідентології» розкриваються особливості нового типу ідентифікації та нової епістеми тотожності, побудованої на основі християнського одкровення, що в свою чергу ґрунтується на Старому заповіті. Вчення отців церкви розглядається не лише як теологічна доктрина, але й як логічне продовження та подолання античної філософії. Патристика протиставляє античній аґональності ідеал преображення особистості задля досягнення вищого стану обожнення. При цьому зазначається, що вчення отців церкви розвивалося на межі між давнім та середньовічним періодами історичного розвитку, вказується на проблематичність знаходження початку філософії середньовіччя та умовність усталеної в сучасній науці періодизації.

У підрозділі 3.2. «Еллінська та юдейска моделі пізньоантичної ідентичності» розглядаються передумови виникнення християнського світосприйняття на основі взаємодії античного та юдейського світоглядів. Спираючись на дослідження С. С. Аверінцева, стверджується, що антична ідентичність – це самототожність речі, тіла, природи та, зрештою, незмінного чуттєво-матеріального Космосу, який обертається навколо себе; юдейська ідентичність – це збереження богообраним народом своєї самості у потоці незворотних подій в Оламі. На підставі цього розмежування двох ідентифікаційних матриць аналізується вчення Філона Александрійського, яке незважаючи на походження та намагання зберегти свою релігійну ідентичність, цілком належить до античної світоглядної парадигми. Втім, у ньому наявні певні елементи, які не притаманні космологізму давніх греків. Це, насамперед, суворий монотеїзм та його досить своєрідна інтерпретація багатозначного поняття Λόγος. Ця категорія, запозичена Філоном зі стоїчних студій, набуває в нього визначного теологічного значення та своєрідної богословської персоніфікації. Саме це поняття згодом запозичене християнською теологією стає одним з наріжних каменів догматики. Основою християнської ідентичності стає принцип самототожності особистості в історії або, кажучи конкретніше, створення космосу надкосмічною особистістю, загальне гріхопадіння й первородний гріх і порятунок гріховного світу за допомогою, знов-таки, суто особистісного Боголюдства.

У наступному підрозділі 3.3. «Метаморфози філософських категорій в контексті християнської керигми» простежується процес взаємодії первісної християнської керигми та релігійно-філософської думки пізньої античності. Зокрема стверджується, що християнство з самого початку свого існування мало у своєму складі й так звану догму. Вона базувалася на концептах Боговтілення та Воскресіння, культовим відображенням яких було таїнство Євхаристії. Віднайдення справжньої автентичності кожним віруючим відбувається через прийняття Тіла й Крові Христової. Ця догматика використовувала філософську термінологію, яка згодом стане основою тринітарної догматики. Незважаючи на загалом «антифілософський» настрій «отців апостольських» та більшості латиномовних апологетів, у їх творах відбувається своєрідна метаморфоза філософських концептів античності. Особливо важливу роль у цьому процесі відіграло вчення Тертуліана, який фактично започатковує тринітарну догматику.

У підрозділі 3.4. «Проблеми особистісної ідентичності в александрійскій екзегетиці» піддаються аналізу погляди представників александрійської християнської екзегетики на проблеми індивідуальної ідентичності. Ці проблеми виникли навколо тлумачень догмату тілесного воскресіння померлих й різним чином вирішувалися Афінагором, Климентом Александрійським, Оригеном та його опонентом Мефодієм Олімпійським. Найбільш цікаву версію вирішення цієї проблеми пропонує Ориген, який запроваджує нове поняття індивідуального тілесного ейдосу, який забезпечує тотожність земного тіла самому собі та тілу «прославленому», тобто воскреслому. Розробка александрійськими екзегетами цієї проблематики свідчить про широке використання античних філософських концептів, в тому числі й концепту тотожності, при обґрунтуванні християнського віровчення.

Але свого апогею патристична екзегеза тотожності набуває у суперечках навколо тотожності та відмінності Трьох Осіб Трійці про що йде мова у підрозділі 3.5. «Тотожність та єдиносутність у тринітарних суперечках ІV сторіччя». В ньому стверджується, що слово «єдиносутність (όμούσιος)» і його змістовні інтерпретації відіграли визначну роль у формуванні найголовнішого з догматів християнства – догмату Трійці. Його визнання або невизнання (із заміною на όμούσος), його різне тлумачення розкололо церкву, яка щойно здобула державний статус, на декілька ворогуючих угрупувань. Розробляючи несуперечливе вчення про сутність Бога й трьох Його іпостасей, грекомовна патристика (особливо каппадокійські Отці церкви) активно використовувала філософський апарат античності й, зокрема, аристотелівське вчення про тотожність. Особливо велика роль у розробці цього догмату належить Василію Великому, який переосмислює філософську категорію «υπόστασις», запозичену в Аристотеля, і використовує її у розробці діалектики тотожності та відмінності Трьох Осіб Трійці. У каппадокійській екзегезі єдиносутності народжується нова парадигма тотожності, основою якої є діалектика самототожної відмінності. Саме ця парадигма, яка стала підґрунтям і християнської антропології, стала одкровенням не тільки Бога, а й людської Особистості. Втім, каппадокійська доктрина не зразу стала загальновизнаною, а викликала різноманітні суперечки та перетлумачення. У підрозділі аналізуються три епістеми розуміння тотожності: атрибутивна, яка спирається на модель тотожності як перманентності в часі та неподільності й нерухомості; релятивна, що розглядає тотожність як абсолютну подібність, і діалектична, яка намагається знайти тотожність в іншості та іншість у тотожності . Ці епістеми стосувалися найважливішого догмата християнства – догмата Трійці, та набули певного теологічного забарвлення. Слова, що відображають певне розуміння тотожності, використовуються як символи належності до визначеного догматичного напрямку. Слово ταυτούσιον – тотожносутність символізує савеліанське модалістське монархіанство. Слово όμούσος– подібносутність відображає аріанську позицію з різноманітними тенденціями. Й нарешті, знамените όμοούσιος стало символом належності до каппадокійської ортодоксії.

У наступному підрозділі 3.6. «Винайдення концепту «identitas» у теологічних студіях Марія Вікторина та його опонентів» вказується, що саме на підставі цих суперечок у латиномовній патристиці з’являється слово «identitas», що було винайдене під час тринітарних дискусій IV сторіччя у латиномовній патристиці (одним з «авторів» його був Марій Вікторин). На підставі ретельного дослідження першоджерел, доводиться, що цей термін вперше використовується невідомим перекладачем листа Євсевія Нікомедійського до Арія з грецької на латину, однак набуває концептуальної визначеності лише у «граматологічній» теології латинського християнського мислителя Марія Вікторина.

Продовжується аналіз особливостей тлумачення тотожності у латиномовній патристиці в підрозділі 3.7. «Тожсамість в філософії Августина Аврелія». В ньому стверджується, що саме Августин вперше вводить у християнську теологію поняття «особистість», чим створює певний переворот у релігійно-філософській антропології, запроваджуючи ідею пріоритету особистісного спілкування людини з Богом. Аналізуючи філософський спадок Великого Гіппонця стверджується про те, що саме цей мислитель був справжнім винахідником й фундатором західного Self, в основі якого лежить психологічна тожсамість будь-якого конкретно-емпіричного «Я», відкрита в августинівській «Сповіді». В роботі вказується, що головним мотивом філософії Августина є пошук найвищої самототожності, тобто такого всесвіту, який подолав би контрасти часової дійсності, її глибинну подвійність в єдності всезагального миру і спокою. Космологічна ідентичність «вічного повернення» давніх греків знаходить своє остаточне подолання саме в історіософії «De Civitate Dei». Августин здійснює своєрідний синтез юдейського «оламу» з античним «космосом» на підставі оригінальної концепції часу, яка стала визначальною для середньовічної ментальності.

В останньому підрозділі 3.8. «Пізня патристика та візантійський ідентифікаційний проект» піддається розгляду розробка концепту тотожності в емінентних текстах пізньої патристики, які тією чи іншою мірою впливали на формування візантійської ідентифікаційної матриці. Найбільш знаменитими з них є Ареопагітики, авторство яких довгий час приписувалося святому Діонісію. Ці містико-філософські трактати проголошують Тотожність (Ταủτоν) одним з імен Бога, вказують на незворушність як ідеал причетності до «янгольської ієрархії». Автор «Corpus Areopagiticum» та його коментатор Максим Сповідник проголошують обожнення, тобто уподібнення Богові та містичне єднання з Ним, як головну засаду християнської тожсамості. Платонівський ідеальний поліс у поєднанні з концепцією «симфонії» східних отців церкви стають підставою для формування візантійської ідентифікаційної моделі, яку можна розглядати й як певне спотворення первісної християнської ідентичності.

 

Остаточне оформлення візантійської теолого-філософської доктрини відбувається в теологічно-філософському вченні Йоана Дамаскіна, в якій він на підставі аристотелівсько-порфирієвської логічної методології надає їй остаточної визначеності, яка стане в подальшому основою середньовічної схоластики.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины