КУЛЬТУРНО - АНТРОПОЛОГІЧНІ СМИСЛИ ІСТОРИЧНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» дисертаційного дослідження обґрунтовано актуальність та необхідність звернення до обраної теми, визначено мету та основні завдання,  предмет та об’єкт дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів,  методологічні засади та джерельну базу дослідження, окреслено можливості теоретичного і практичного застосування, наведено дані про апробацію результатів, публікації, структуру та обсяг роботи.

У першому розділі «Становлення історичної компаративістики та її методологічні програми» розкрито специфіку предмета теоретичного аналізу, простежено становлення історичної компаративістики у її рефлексованих та нерефлексованих варіантах та визначено методологічні засади дослідження феномену історичної компаративістики.

У підрозділі 1.1. «Історичне порівняння як фундамент історичної антропології: феноменологічні розвідки» здійснено  аналіз порівняння в історичній антропології з позицій феноменології та герменевтики. Показано, що інтерпретація  історичних, культурних та соціальних аналогій з позицій інструментального розуму перетворює їх на допоміжні знаряддя пізнання, усуваючи таким чином, з поля зору їхню людиновимірність. Історичне порівняння і на рівні буденної свідомості, і на рівні теоретичної рефлексії є проявом творчої сутності людини як трансцендентної істоти, принципово здатної до самоперевершення. Обгрунтовано, що історичні деконструкції і реконструкції неможливо здійснювати без розгляду їхніх антропологічних засад, тобто без виведення порівняння, особливо його базису, у площину метатеоретичної антропології. Якщо методологічною програмою філософської антропології є «розгляд людини у цілісності усього того, що  існує» (О. Ф. Больнов), то такий її підрозділ, як історична антропологія, тематизуючи проблемне коло «людина  й історія», передбачає визначення  не тільки методологічного, а й світоглядного та екзистенціального значення історичного порівняння, а також виявлення його практичних імплікацій.

Щоб щось порівнювати, особливо історичні факти, людина має бути здатною до самоспостереження, критичного оцінювання себе і свого оточення, тобто мати життєвий досвід або ж бути певною мірою освіченою. Якщо ці вимоги поширити на особистість історика, то його професійний етос має визначатися етикою відповідальності. Це обумовлено передусім тим, що екзистенціально орієнтовані порівняння через апеляцію до «справжнього буття» людини є провокативними, мають потужну силу ініціативи, що може  викликати збентеження,  внутрішній неспокій, спонукати до радикальних  перетворень у житті людини та суспільства, реалізуючись у парадигмі «бути». Порівняння на рівні буденної свідомості або здорового глузду в залежності від ситуації можуть виступати  або дестабілізаторами людського існування, або ж небезпечним засобом самозадоволення і самозвеличування у парадигмі «мати» (за методологією Е. Фрома). Феноменологія історичного порівняння, виявляючи його антропологічну складову, вказує на його амбівалентну інтенційність. Зловживання історичним порівнянням  може перетворитися на дезорієнтацію суспільного й особистісного розвитку, стати джерелом історичної та соціальної міфотворчості.  Звертаючись до постаті того, хто може компетентно виконувати історичні порівняння, тобто до  історика, також  слід враховувати, що він  за різними обставинами, далеко не завжди дотримується етики відповідальності.

У підрозділі 1.2. «Історична компаративістика як методологія і антропологічна епістемологія»  проаналізовано можливості застосування порівняльного методу в історії культур та у крос-культурних дослідженнях (Б. Малиновський, К. Леві-Строс). Доведено, що у  розвитку сучасних  культурно-антропологічних студій  компаративний підхід стає  своєрідним стимулятором пізнавальної активності,  а також засобом  виходу на міждисциплінарний теоретико-методологічний рівень.  У даному випадку історична компаративістика  виступає як антропологічна епістемологія, що робить внесок до осягнення  людства в його еволюційній  та коекзистенціальній єдності. Простежено  перехід від вивчення конкретних об'єктів  до нового якісного рівня – розуміння універсалій, інтерпретації структурних властивостей об'єктів, через які ці універсалії виводяться у комунікативну площину. Як методологічна  процедура історична компаративістика дозволяє виявити діалектику «Свого-Чужого», збереженого    і     відірваного  у     різних      соціокультурних    контекстах 

(О. Довгополова).   За  допомогою цієї процедури можна здійснити виділення спільного та відмінного  у порівнюваних фактах та явищах.  В історичній компаративістиці  порівняння здійснюється на макро-  та мікрорівнях. Макрокомпаративістика  спирається на  цивілізаційний або формаційний підходи,  на мікрорівні  ж домінує краєзнавчий підхід та зберігається природна настанова – у її феноменологічному розумінні – у дослідженні побутової історії.

Антропологізація історичних порівнянь на рівні мікроісторії дозволяє проводити аналіз переважно змін у культурі та місце людини в  соціумі, розширює простір для вивчення  «окремих особистостей» або «людини з натовпу». Нерідко в порівняльних дослідженнях прослідковується аналітичний еклектизм. Історична компаративістика, що  розвивається як антропологічна епістемологія, розкриває передусім людиновимірність історичного знання. Історичне знання -  це не тільки знання про людський дух (В. Дільтей),  а  й про  його  об’єктивації та    культурні   репрезентації

(Е. Касірер).  Антропологічна епістемологія дозволяє уникнути зосередження на атомарних фактах історії через спрямування своєї теоретичної рефлексії на комунікативну репрезентацію історичної свідомості, де виникають нові семантики та  породжуються  нові культурно-антропологічні смисли, наприклад, семантика і відповідні смисли нової і старої Європи (Н. Луман). Показано, що історичній компаративістиці притаманно взаємопроникнення антропологічної епістемології та смислів культурної, соціальної і політичної антропології.

У підрозділі 1.3. «Еволюція  історичного  порівняння у домодерній культурі» простежено процес становлення антропологічно орієнтованої історичної компаративістики, починаючи з античності. Порівняння сприяли не тільки формуванню основ античної науки, а  й новому розумінню людини, яка постає мірою усіх речей (Протагор), щоправда лише  у комунікативних практиках софістів.   Як логічний засіб, порівняння в історії людства було одним із перших проявів аналітичного мислення, оскільки серед усіх предметів дійсності, насамперед, намічаються схожість і відмінність. Історичне ж порівняння у добу античності підпорядковано канонам міфологічного мислення. Смисли такого порівняння розкриваються через нагадування про міфологізоване минуле, сподівання на повернення якого надає сенс життю пересічної людини, зебезпечуючи культурну спадкоємність та безперервність культурної традиції у нестабільних умовах існування античних полісів. Таке вертикальне історичне порівняння можна назвати лише умовно історичним, бо циклічне розуміння історичного процесу, притаманне античним мислителям (Платон, Аристотель, Фукідид та ін.), віддає перевагу схожості, повторюваності, закріплених у стереотипах міфологічної свідомості,  яка постійно актуалізує минуле. Горизонтальні ж порівняння, які також застосовують античні історики та філософи, розгортаються на тлі вертикальних міфологізованих порівнянь, наголошуючи на ролі фатуму чи долі, які рухають колесо історії.

Показано, що основною формою осмислення історії в середньовічній Європі стала християнська інтерпретація історичних фактів та радикальний поворот у розумінні історичного процесу, який розуміють як цілеспрямований лінійний процес (Августін). Розуміння людського життя як підготовчого етапу до «справжньої самореалізації людини»  визначає основні культурно-антропологічні смисли історичного порівняння у цю добу. Воно є екстатичним, випростовуючись за межі «несправжнього» земного буття до справжнього у «граді небесному».  Секуляризація людської історії, що починається у добу Ренесансу, дозволяє здійснювати історичні порівняння, маючи за базис порівняння людину та культуру, що дозволяє поєднати історичність людського буття з універсальною історією світу. В межах порівняльної методології середньовічні мислителі розробляють ідею єдиного біблійного лінійного есхатологічного та телеологічного часу. Неповторність подій «священної» історії надавала певний зміст «світській» історії. Протиставлення земного буття та небесного стала характерною рисою порівняння за часи Середньовіччя.

Образ  людини-титана як ідеалу ренесансної культури стає базисом історичних порівнянь, сприяючи їх секуляризації у модерній культурі.

У підрозділі 1.4. «Антропологічні інтенції   історичного порівняння в методологічних програмах класичної та посткласичної філософії» простежено еволюцію змісту історичних порівнянь  у парадигмі модерної культури у її ранньомодерному і пізньомодерному варіантах. У ранньомодерній культурі активізується інтерес до історичого порівняння, яке щоправда, інтерпретується за схемою аналогій у природознавстві. Але вже у добу  Просвітництва саме через наголошення культурно-антропологічних смислів в історичному порівнянні закладаються підвалини  для   «порівняльних» студій в гуманітарних  науках, які спирались на широкий емпіричний матеріал. Порівняльні дослідження сприяли і розвитку історичної свідомості у цілому, розумінню людиною свого сутнісного зв’язку зі своїм хронотопом та культурною традицією, обгрунтували перспективність та культурну й соціальну ефективність наслідування великих особистостей історії у моделях індивідуальної життєтворчості. 

Німецька класична філософія (І. Кант, І. Фіхте, Г. Гегель) та її трансформації у марксизмі  відкривають можливості для історичних порівнянь на макрорівні,  де нівелюються національні культурні відмінності. Тут вперше базисом порівняння стає людство, історичне порівняння через таку оптику набуває можливості поєднання вертикального та горизонтального вимірів. Тут контрфактично порівнюються «історичні» та «неісторичні» народи, культурні народи і варвари, пролетаріат і буржуазія тощо. Критеріями ж таких порівнянь є абстрактні філософські конструкти. Водночас у німецькому неогуманізмі (Й. Гердер, В.фон Гумбольдт) пропонуються горизонтальні історичні порівняння.

У посткласичній філософській думці відбувається радикальний поворот від абстрактних схем філософії історії до її філософсько-антропологічної та культурно-антропологічної інтепретацій. Це простежується вже у філософії життя, де ставиться питання про «користь і шкідливість історії для життя» (Ф. Ніцше), про переживання історії, про її суб’єктивні прояви (В. Дільтей). Ці настанови поширюються також на історичну науку,  у якій акцентуються її культурно-антропологічні смисли. На думку В. Дільтея, при порівняльному аналізі суспільних подій і процесів, дослідник повинен сам занурюватися в потік історії. У культурі пізнього Модерну історична компаративістика зосереджується на змінах  у суспільній свідомості (представники школи «Анналів»), на «змінюваних константах» цивілізаційного процесу (Н.Еліас).

 Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. починає стверджуватися постмодерна культура. На зміну традиційним цінностям приходять якісно нові, які структуруються не ієрархічно, а поліцентрично, висуваючи домагання на визнання. Рефлексія цих зрушень спричинила у гуманітарних науках критичне переосмислення класичної методології осягнення процесу культурного розвитку людства та його здобутків. Новими методами осягнення порівняльної історії стають інтертекстуальність та «генеалогія історії» М. Фуко. Дифузний Постмодерн (В. Вельш) дозволяє порівнювати непорівнюване, розширювати межі історичного порівняння із  застосуванням біографічного методу, який зазнає змін у сучасній історичній компаративістиці.

У підрозділі 1.5.  «Біографічний метод та сфера його застосування в антропологічних варіантах історичної компаративістики» розкрито суттєві зміни у   застосуванні біографічного методу в історичній компаративістиці доби пізнього Модерну і становлення постмодерної культури. Суттєвою складовою сучасних культурно-антропологічних досліджень є біографічні студії, покликані сприяти відродженню історії і куль­тури  на зразках життя і діяльності її видатних діячів. Але дотепер не визначено концептуальні засади  та методологічні принципи філософської біографістики, відсутня єдина класифікація біографічних джерел,  що зумовлено складністю та міждисциплінарністю джерельної бази біографічного аналізу та  відсутністю у поліцентричній моделі культурного розвитку  комплексних критеріїв того, що саме у життєтворчості певних особистостей є видатним, – соціальний статус, культурні та суспільні досягнення, роль  історії чи людські якості, передусім її моральність.  Якщо у домодерній культурі  та культурі пізнього Модерну майже не приділялось значення людським якостям взірців для наслідування, то у культурі пізнього Модерну і Постмодерну,  навпаки,  саме вони починають відігравати провідну роль, стимулюючи появу життєтворчих порівнянь, які спонукають людину до самоконтролю та культурного й морального розвитку у часи розпаду «класичної публічної цілісності людини» (М. Бахтін). Розширення меж  біографічного дослідження дозволяє людині усвідомити свою історичність, порівнюючи  себе колишню і себе як іншу, можливу. Історичне порівняння тут дозволяє здійснити експлікацію трансцендентної сутності людини. Це має зворотний вплив на відрефлексовану історичну компаративістику, предметом якої стає поріняння біографій «незначних людей», можливості їхньої самореалізації у різні історичні епохи.

У підрозділі 1.6. «Порівняння в історичних типологіях і класифікаціях» обґрунтовано можливість за допомогою порівняльно- історичного методу з’ясувати загальні та специфічні риси у культурному та суспільному розвитку. Проаналізовано можливості наповнення культурно-історичними смислами таких видів історичних порівнянь: історико-генетичного, історико- типологічного, історико-дифузного порівняння. Історико-типологічне порівняння вивчає спільність конвергентних явищ, тобто  спільних або однакових, але незалежних одна від одної ознак, що виникли в культурі різних народів. У центрі уваги історико-типологічного порівняння перебуває встановлення закономірностей розвитку ознак, що порівнюються. Історико-типологічне порівняння,  на відміну від «локальних» типологічних понять, завжди спирається на «загальні історико-типологічні поняття». В історії культури антропологізація типологічного порівняння, дозволяє виділити певні спільні особливості культури у націй та народів, зафіксувати ареали розповсюдження типологічно спільних форм, культур, що вивчались,  на синхронному та діахронному рівнях, або, навпаки, типологічно різних, але генетично об’єднаних компонентах. Наслідком антропологізації історії  є підвищена увага до її культурної контекстуальності, яка дозволяє відходити від хронологічних порівнянь до стадіальних як більш наповнених культурно-антропологічними смислами, бо хронологічно старі явища можуть виявитися стадіально більш ранніми. Показано, що урахування антропологічної складової відкриває нові перспективи для історичної компаративістики, у предметному полі якої здійснюється синтез історичної, культурної, соціальної та політичної антропології. Одним із  головних завдань історичної компаративістики стає дослідження  людини як історичної істоти, здатної до трансцедентування.

У другому розділі «Багатоманітність культурно-антропологічних репрезентацій історичного порівняння» визначено теоретичні й методологічні можливості культурно-антропологічної смислотворчості історичної компаративістики.

У підрозділі 2.1. «Історичне порівняння  як саморепрезентація культури» проаналізовано евристичний потенціал історичної компаративістики у розкритті особливостей багатовимірного і нелінійного характеру розвитку людства. Важливу роль тут відіграє антропо-метрономний принцип, покладений в основу  антропологічної епістемології, де базисом порівняння стає людина як носій знання. Саморепрезентація культури в історичних порівняннях розкривається через селекцію порівнюваного фактологічного матеріалу. Віддаючи  перевагу соціально-політичним або культурним подіям, рефлексія над абстрактними рушійними силами історії або над пересічними людьми здійснюється у певних соціокультурних контекстах, які впливають на вибір історика або іншої особи, що здійснює селекцію матеріалу для порівняння. Доводиться необхідність визнання  антропологічно зумовленої множинності культурних, соціальних та епістемних репрезентацій. У свою чергу це вимагає встановлення певних ступенів свободи у приписуванні значень, у порівняльних самоописах, у визначенні ідентичності, самості, самосвідомості (Г.  Зандкюлер). Саморепрезентація культури найбільш чітко виявляється як у горизонтальних, так і у вертикальних історичних порівняннях, побудованих за принципом «Свій»  – «Чужий» – «Інший». Співставлення саморепрезентацій культур поглиблює їх розуміння.

У підрозділі 2.2. «Філософсько-антропологічний вимір порівняння  в політичній історії» простежено тенденцію інструменталізації антропологічної епістемології у політичних ідеологіях, які впливають на порівняльні політичні конструкти. Порівняння, що здійснюються у контекстах тоталітарних та демократичних політичних конструктах, наповнені різним культурно-антропологічним смислом. Комплекс вини, спокутування за минуле можливо лише за умов визнання людини принципово вільною істотою, що має право на життя і самореалізацію. Визначено, що антропологічно орієнтовані історичні порівняння   розкривають людиновимірність та культурну визначеність політики. Такі порівняння за своїм змістом є різноманітними і часто виходять у площину культури. Онтоантропологія таких порівнянь характеризується ускладненою просторовою і темпоральною структурою. Це можуть бути геополітичні порівняння  різних держав, міст і спільнот, а також становища та поведінки людини у політичному універсумі на  рівні синхронії та діахронії. За формальними ознаками вони бувають екстенсивними та інтенсивними, змістовно ущільненими. Прикладом перших є порівняння різних державних устроїв і репрезентацій в них людини як homo politicus. Так, поняття «радянська людина», «демократ», «тиран», «консерватор», «ліберал», «радикал» тощо для з’ясування  та уточнення свого обсягу потребують співставлення не тільки зі своїми антиподами, а й у різних соціокультурних ситуаціях та контекстах, у   тому числі в історичних. Особливої  уваги заслуговують історичні порівняння у площині політики, базисом яких є певні культурні і духовні епохи. Вони поглиблюють як розуміння базису порівняння, так і предметів співставлення. Інтенсифікація культурно-антропологічних смислів історичного  порівняння ущільнюють свій зміст до рівня політичних символів, наприклад, Європа як політичний та культурний символ. Можливі також поєднання цих двох типів співставлення політичних просторів у різних темпоральних та культурних вимірах. Як приклад такого порівняння Е. Кріпендорф наводить компаративний аналіз таких політичних символів, як Санкт-Петербург та Ленінград у контексті  історії культури містобудівництва. На мікрорівні такі порівняння можуть бути парадоксальними. Зокрема, Е. Кріпендорф, розглядаючи проблему свободи у сучасній політичній культурі, пропонує порівняти політичні позиції Ф. Шіллера – носія європейської культури свободи, та Дж. Буша, який у часи свого президентства вважав своїм основним завданням нести факел свободи  в усі частини світу. Підстави для такого порівняння дає спроба монополізації ідеї політичної свободи з боку Дж. Буша.

У підрозділі 2.3. «Антропологічно орієнтована історична компаративістика в суспільних науках» розкрито методологічну перспективу  застосування антропологічно орієнтованої історичної компаративістики  в різних модифікаціях (порівняльно-етнографічний метод, порівняльно-генетичний метод, порівняльно-типологічний метод тощо) у сучасному дисциплінарно диференційованому суспільствознавсті та гуманітаристиці. Але, незважаючи на деяке «спеціалізоване» забарвлення порівняльний  метод  в різних  суспільних науках  завжди  зберігає  однакову логічну структуру та виконує схожі завдання, а саме: визначає нові дослідницькі поля, у яких людина, культура та історія постають у вигляді соціокультурних синтезів. Залучення антропологічно орієнтованої історичної компаративістики до предметного поля інших дисциплін сприяє створенню міждисциплінарних синтезів з новою «культурою знання» (Г. Зандкюлер). Так, антропологізація сучасної соціології дозволила вийти за межі теорії «одного суспільства» (американського, європейського тощо) у площину розгляду суспільств на основі антропо-технологічних та культурно-антропологічних характеристик (наприклад, теорії  активного  суспільства розваг, ризику  тощо). Це стосується також і гендерних досліджень, предметне поле яких структурується через латентне порівняння соціобіологічної даності та культурно-історичної заданості, не говорячи вже про порівняльно-історичний аналіз сексуальності, та інших аспектів маніфестації людської природи, тілесності тощо. Порівняльні студії  сучасної історичної соціології свідчать про те, що контроль над афектами є цивілізаційним досягненням людини, результатом її соціального навчання, яке здійснювалось не в останню чергу через самоспостереження і спостереження над іншими, включаючи горизонтальне і вертикальне порівняння за власними психічними станами. В свою чергу це спричинило «індивідуальні зсуви  у суспільстві» (Н. Еліас) і, як наслідок, – розширення простору вільної самореалізації людини.

У третьому розділі «Історичне порівняння як засіб національної ідентифікації» розглянуто функціональний потенціал історичної компаративістики за умов прискорення культурної глобалізації та у ситуаціях соціокультурної невизначеності.

У підрозділі 3.1. «Ментальні смисли історичної компаративістики»  розкрито  захисну і стабілізаційну функції  ментальності, яка приводиться в дію через активізацію культурно-антропологічних смислів історичного порівняння. Усвідомлення і переживання національної ідентичності має процесуальний характер і починається з виявлення опозиції «Ми-Вони» на основі  історичного порівняння, насиченого культурно-антропологічними смислами. Розвиваючи     ідеї  представників   школи    «Анналів»   (Ле Февр,

М. Блок), за якими ментальність можна розуміти як своєрідний «історико- культурний ефір», в якому знаходяться всі члени суспільства, показано, що в порівнянні «Свого»  та «Чужого» саме ментальність відстоює своє, не даючи йому остаточно розчинитись в іншій культурі або в іншому соціумі. Культурний консерватизм ментальності спрямовується на посиленні у порівняльних історичних конструктах  значущості «Свого» через трансформацію «Чужого» у «Своє – Чуже». За певних обставин, наприклад, наявності у суспільній свідомості та соціальній психології комплексу меншовартості, ментальні смисли задають історичній компаративістиці опції бажаного. Особливо це стосується вертикальних соціокультурних історичних порівнянь, коли експлікація втрачених можливостей у вигляді міфотворчо реанімованого минулого відсуває горизонти  реально можливого майбутнього (Р. Козеллек).   Разом з цим ментальні смисли у прагматизованому історичному порівнянні сприяють структуруванню у соціальному і культурному просторі зон свідомого уповільнення потоку інновацій з метою відтворення людиною своєї буттєвої укоріненості в національній культурі.

У підрозділі 3.2. «Історичне порівняння як ототожнення і розрізнення: пошуки буттєвої укоріненості людини у реаліях мультикультурного суспільства» встановлено, що за умов прискорення культурної глобалізації та перетворення сучасних соціумів на мультикультурні  ускладнюється структура антропологічно орієнтованих історичних порівнянь, які  артикулюють домагання культур національних меншин на визнання. Історичні порівняння, вплетені до розгалуженої комунікативної мережі мультикультурного суспільства, репрезентуються водночас у двох вимірах – горизонтальному і вертикальному. Горизонтальні історичні порівняння є необхідним моментом  для  введення різних культур зі своїми системами цінностей у спільний простір інтеркультурної комунікації. Прагматизація таких порівнянь відбувається за логікою раціонального вибору, покликаного мінімізувати ризики від зіткнення між культурами через акцентування тотожних моментів у площині історичного порівняння. Як приклад тут можна навести наявні у відхиленому проекті  Конституції ЄС (який ще зберігає своє апелятивне значення) інтегруючі культурно-ціннісні і політико-правові засади об’єднаної Європи, а саме «античну філософію, римське  право та християнську етику. Водночас горизонтальне культурно-антропологічне співставлення  правової культури та правових регулятивів країн, що входять до складу ЄС  або прагнуть увійти до європейської спільноти, демонструє відмінності в юридичній і  культурній інтерпретації навіть основних прав людини, бо в основу такого порівняння покладені різні образи людини» (В. Кренбергер).

       Окрім апеляції до ментальних смислів, пошуки буттєвої укоріненості людини у мультикультурному суспільстві відбуваються через актуалізацію екзистенціальних смислів вертикального історичного порівняння, яке через ототожнення цієї людини з героїзованим минулим своєї культури та історії дозволяє пробудити в ній творчу енергію і мобілізувати її духовний потенціал на культурне оновлення. Ідея толерантності як європейська культурна  універсалія і культурна цінність є тим орієнтиром, який  дозволяє поєднати  стратегії пошуків тотожності і встановлення відмінностей через продуктивне ( у луманівському сенсі) опрацювання культурних розрізнень у мультикультурному суспільстві. При цьому необхідно розрізнювати пошуки уявної буттєвої укоріненості в атопічних координатах мультикультурного суспільства (Г. Вільке) від реконструкції грунту реально існуючої культурної традиції, яка за певних обставин може призупинятися або відсуватися за обрії теоретичної рефлексії та життєвого світу.                                                                            

У підрозділі 3.3. «Культурні традиції та інновації у площині історичного порівняння» простежено особливості національної ідентифікації  на підставі розрізнення між Старим і Новим та їх співставлення.  Розкривається роль національних культурних традицій в умовах прискорення темпів соціальної і культурної творчості, коли надмір різного роду інновацій ускладнює орієнтацію людини у нових соціокультурних контекстах, проблематизуючи процес національної ідентифікації. Культурні традиції створюють «колективну пам’ять» спільноти або соціальних груп. Людина як створіння і творець культури завжди залишається явно або латентно у речищі своєї національної, регіональної та локальної культурної традиції. Традиції розвантажують людину від прийняття доленосних рішень, намагаються контролювати життєвий шлях людини через мінімізацію ризиків при зіткненні з інноваціями. Існує  тісний зв’язок між традицією та стереотипом. Традиції приписують людині однакові моделі поведінки у чітко визначених ситуаціях. З цією метою вони застосовують механізм жорсткого домінування стереотипу над індивідуальним волевиявленням, особливостями та бажаннями людини. Традиції є певною формою соціальної пам’яті, що накопичується століттями, передається від покоління до покоління та закріплюється в ході навчання, в історичних пам’ятниках та символах.   Людинотворча і культурозберігаюча роль національної традиції залежить від темпів введення у її поле культурних інновацій, нових семантик, цінностей, культурних технік. Національна ідентифікація на основі традиції здійснюється через засвоєння і актуалізацію збережених смислів національної культури, через мову, національне вбрання тощо. Порівняння габітусу представників різних культур є простою процедурою саме у традиційних суспільствах. У культурі пізнього Модерну та у Постмодерні, навпаки Нове починає домінувати над Старим, сприяючи музеїзації традиційної культури, започатковуються нові традиції. Але, як свідчить аналіз можливостей співіснування Старого і Нового, вони здатні утворювати синтези та гібриди у транскультурному просторі. Ретроспективні і перспективні історичні порівняння не нейтралізують один одного а, навпаки,  створюють умови для культурного оновлення зі збереженням основних традиційних смислів.

У четвертому розділі «Терапевтичний і виховний потенціал історичного порівняння в добу  глобалізації»  розкривається практичний вимір історичного порівняння, аналізується його здатність відповідати на виклики глобалізації, обгрунтовується соціальна і культурна релевантність історичної компаративістики.

У підрозділі 4.1. «Історична компаративістика і виклики культурної глобалізації» проаналізовано внесок історичної компаративістики щодо розуміння  культурного блоку глобальних проблем сучасності, передусім зникнення мов і культур національних меншин, зростання неписемності у добу становлення суспільства знань. Духовна деградація, яка супроводжує становлення  глобалізованої культури світового суспільства, феномен духовного  варварства, спокуси космополітизму є проявами глобалізаційного тиску на сучасну людину, яка відчуває себе «безпритульною та розчавленою» у глобалізованих соціокультурних контекстах (П. Слотердайк,  Р. Зафранскі). Культурно-антропологічні смисли історичної компаративістики у їх різних комбінаціях сприяють перетворенню глобальних викликів у глокальні, коли принципом життєтворчості  стає гасло «міркуй глобально, дій локально». Історична компаративістика постає як теорія і практика онтоантропологічних та антропоепістемологічних порівнянь, які дозволяють виявити ризики і небезпеки неадекватних відповідей на виклики глобалізації.

У підрозділі 4.2. «Терапія історією: історична компаративістика та пропозиції альтернативної історії» досліджено терапевтичний вплив історичної компаративістики на соціальні і культурні патології. Через культурно-антропологічно орієнтовані історичні порівняння може здійснюватися діагностика станів суспільства, культури і людини, виявлятися його патології. Зокрема за умов глобалізації відірвані від своєї буттєвої укоріненості люди все частіше переживають культурний шок збентеження у нових соціокультурних ситуаціях, особливо коли змінюється міжпоколінна констеляція і знецінюється культурний досвід попередніх поколінь, а культурні традиції стають дисфункціональними. Курс на модернізацію у поєднанні з ностальгічним прагненням повернути стару культурну традицію у добу радикальних культурних зрушень є симптомами роздвоєння суспільної свідомості, стагнації суспільного і культурного життя, дезорієнтації особистості. Терапевтичний потенціал історичного порівняння дозволяє мінімізувати ці тенденції через критичне переосмислення попереднього досвіду багатовимірної людської історії, засвоїти  її уроки, порівнюючи себе з різними репрезентаціями Іншого. Екзистеціальні зустрічі з історичним минулим є передумовою самореалізації сучасної людини. Значний  терапевтичний потенціал мають проекти альтернативної історії, що виникають через активізацію посибілістського мислення і пропонуються у вигляді історичного фікціоналізму, можливої або бажаної історії, яку переживає людина у віртуальній реальності. В альтернативній історії порівняльно-історичний метод займає найважливіше місце. Науковий підхід щодо альтернативного моделювання історичного чи культурного розвитку надає не тільки повний перелік можливих шляхів розвитку певних історичних подій, але й порівняльну оцінку вірогідності реалізації.

У підрозділі 4.3. «Педагогічно-антропологічний вимір історичної компаративістики»  простежено подальше розширення предметного поля історичної компаративістики через її освітні й виховні імплікації. Обгрунтовується  необхідність посилення компаративістської складової в історичних та інших гуманітарних науках як передумови формування у молоді критичного мислення через інтерпретацію історичних порівнянь. Історична компаративістика забезпечує сходження від абстрактного до конкретного у викладанні гуманітарних дисциплін, сприяє виявленню ризиків та небезпек, що виникають внаслідок освітньої євроінтеграції. Зокрема вертикальне і горизонтальне порівняння європейських та українських університетів, а також відповідних академічних традицій виявляє їх внутрішній зв’язок з національною традицією.

В Україні однією з головних цілей  історії як навчальної дисципліни є формування історичної свідомості, яка відіграє вирішальну роль у соціалізації молодого покоління, його залучення до вирішення головних проблем суспільного розвитку, виховання активної життєвої позиції. Процес переходу від авторитарної організації політичної життєдіяльності та відповідного менталітету до  демократичного суспільства в Україні та його ціннісних орієнтирів потребує орієнтаційної компетентності, вміння  здійснювати відповідальний вибір у мінливих ситуаціях і контекстах сьогодення. На історичні дисципліни традиційно покладається відповідальність за формування історичної пам’яті, що є основою історичної свідомості і однією з найважливіших складових національної самосвідомості. Вивчення історії дозволяє забезпечити особистісно-емоційне розуміння молоддю взаємодії людей в сучасному та минулому, сформувати розуміння цінностей демократичного суспільства, важливих якостей особистості: толерантності, громадянської позиції та патріотизму. А виховання історією є важливим фактором стабільності, єдності, національної консолідації, утвердження державності.

У підрозділі 4.4. «Козацька педагогіка як стратегія пригадування і виживання» проаналізовано на широкому емпіричному матеріалі культурний смисл української традиції національно-патріотичного виховання, експлікований через  багатовимірні історичні порівняння. Одним із  здобутків історичного розвитку українського національного життя, культури, державотворення і духовності є козацько-лицарські традиції, сучасні театралізації яких можна вважати оживленим історичним порівнянням, що залучає молодь до співучасті та до наслідування. Козацька педагогіка в останні роки посідає вагоме місце в системі української освіти, де творчо відроджуються культурно-освітні  і виховні традиції  козацтва.

Українське козацтво виробило власну духовність, різноманітні компоненти якої – козацька ідеологія, козацька філософія, козацька мораль і етика, козацький характер, козацький світогляд сприятливо впливали на молодше покоління. Ідеї козацької педагогіки втілюються в навчально-виховний та науковий процес  навчальних закладів.  Модель  педагогіки, започаткована  за часи  козацтва, вирішальним чином вплинула на духовність українського етносу, ставши своєрідним синтезатором усього попередньо набутого досвіду української спільноти у певній сфері та каталізатором нових якісних зрушень в її суспільній свідомості, зачепивши при цьому всі її рівні – від побутового до теоретичного, та існуючого формовиявлення.