НАЦІОТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, виявлено ступінь наукового опрацювання проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, сформульовано положення наукової новизни та практичне значення отриманих результатів, надані відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження освіти як соціокультурного феномену» узагальнено теоретичні погляди провідних представників наукової думки на еволюцію проблем розвитку освіти в умовах глобалізації та інформаційної революції, які супроводжуються інтенсивною зміною традиційних уявлень про світ та місце людини в ньому. Аналізується освітній потенціал суспільства як визначальний чинник розвитку всіх сфер життєдіяльності суспільства і особистості.

У підрозділі 1.1. «Ґенеза дослідження феномену освіти» зазначається, що

освіта завжди була осереддям суспільних та індивідуальних інтересів.  Аналіз  поняття «освіта» показав, що у вітчизняному педагогічному контексті воно вживалося як синонім виховання аж до середини ХІХ ст. і усталилося у визначенні «цілеспрямованого процесу виховання і навчання в інтересах людини, суспільства держави», яке викладене в Законі України «Про освіту».

Філософією поняття «освіта» інтерпретується в значенні загального процесу формування людини й результату цього процесу – освіченої людини. Освіта досліджується як культурно-історичне явище, засіб збереження, передачі й примноження духовної культури людства, народів, націй. Організована освіта як підсистема суспільства склалася історично. Щодо передумов її виникнення існують різні думки. Одні вчені визначальними вважають соціально-економічні чинники, матеріальне виробництво, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. Враховуючи різні погляди, можна вважати, що система освіти сформувалася внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності.

Різноманітність визначень поняття освіти та поліпарадигмальність її дослідження пов’язані з тим, що вона є об’єктом вивчення та осмислення багатьох галузей соціогуманітарного знання – педагогіки, психології, соціології, філософії і філософії освіти. Саме філософія освіти, не оминаючи питання взаємозв’язку людини, суспільства та освіти, ґрунтовно оперує експлікацією аксіологічних, епістемологічних та онтологічно-світоглядних аспектів останньої, її роллю у цивілізаційному розвитку, культуро- та націогенезі, у творенні людини. Розглядаючи визначення освіти у філософсько-педагогічному дискурсі, взаємодію системи освіти як соціального інституту із духовною сферою суспільства, філософія освіти виходить на проблеми процесу соціалізації особистості, місця освіти в системі її культурних цінностей та соціальних орієнтацій. В її поле зору потрапляє аналіз процесів збереження і передачі знань, формування соціальних норм, засвоєння духовних цінностей, вплив рівня освіти на спосіб життя індивіда. Значне місце в гуманітарних галузях знання посідає проблема поведінки людини в системі освіти, її відношення до інститутів освіти, наміри, запити, мотиви та стимули освіти, орієнтації на одержання знань, вибір відповідних навчальних закладів.

Класичні праці, присвячені аналізу нової ролі освіти у суспільстві, були створені американськими аналітиками Е. Тоффлером, Дж. Нейсбітом та Д. Беллом. Саме ці дослідники охарактеризували нове суспільство як «суспільство знань», а новим мегатрендом світового розвитку визначили поєднання технологічних досягнень з новою якістю людського життя.

Таким чином, освіта у гносеологічному розумінні постає багатовимірним та поліфункціональним соціокультурним феноменом і супроводжується великою кількістю концепцій, які різняться між собою визначеннями пріоритетів у рамках окреслених поглядів на соціальне значення освіти, аргументацією та побудовою логіки взаємозв’язку освіти з іншими підсистемами і висвітленням феномену освіти в різних аспектах: діяльнісному, культурологічному, інституціональному, технологічному, соціологічному, інформаційному.

У підрозділі 1.2. «Освітній потенціал: сутність, контексти і дискурси» досліджується освітній потенціал суспільства, багатоманітність поглядів на його сутність і перспективу випереджаючого розвитку.

Розвиток сучасного суспільства значною мірою ґрунтується на розвитку  освітнього потенціалу нації, головними принципами якого вважаються: єдність освіти і виховання; доступність освіти; безперервність освіти на основі саморозвитку; гуманізація освіти; творче навчання; демократизація освіти; інформатизація освіти; інтеграція в освітній сфері; полікультурність; фундаменталізація освіти та міждисциплінарність.

Євроінтеграційний курс України актуалізує проблеми потенціалу нації в  аспекті формування особистості – людини ХХІ століття. Економічна, педагогічна, філософська науки за останній час розглядають педагогічний, інтелектуальний, науковий, творчий, духовний, людський потенціал суспільства у призмі своїх галузевих напрямів. Наприклад, економісти вважають освітній потенціал центральним елементом ринкової системи, який визначає успішність і перспективи розвитку всіх сфер життєдіяльності суспільства, тому серед економічних досліджень сьогодні актуальний аналіз ролі та місця освітнього потенціалу в економічному розвитку держави. Такі науково-методичні підходи до оцінки освітнього потенціалу суспільства ґрунтуються на визначенні його сутності як сукупності освітнього потенціалу населення та потенціалу системи освіти, що визначають можливості підвищення продуктивності праці та економічного зростання держави на цій основі.

Педагогічна наука розвиває концепцію людського капіталу в аспекті усвідомлення освіти як комплексу пізнання, виховання і навчання, котрі виступають підґрунтям для розвитку, реалізації людського потенціалу нації. Використання міждисциплінарного підходу у категоріальному визначенні педагогічного потенціалу розвинуло його традиційні характеристики і виявило інтегральні основи прогностичного напрямку та можливості трансляції культурного досвіду. Розвиток та утвердження в українському суспільстві концепції навчання людини впродовж усього життя, концепції неперервної освіти звернули увагу науковців і на потенціал освіти дорослих, який має величезне значення як засіб внесення змін у всі сфери життя суспільства та  забезпечує поступовий розвиток творчого потенціалу особистості й усестороннє збагачення її духовного світу.

Філософія освіти розглядає освітній потенціал у соціокультурному аспекті, синтезуючи онтологічну, праксеологічну, аксіологічну складову. Сучасні процеси у світі вимагають змін в усталених соціально-педагогічних механізмах систем освіти, які безпосередньо пов’язані з формуванням і розвитком освітнього потенціалу. Подвійна роль освіти як консерватора та каталізатора суспільного розвитку передбачає діалектичний зв’язок між формуванням особистості, культурою та знаннями суспільства. Виховання світогляду і ціннісних орієнтацій, когерентних вимогам глобалізації та інформаційної революції, актуалізує тезу про те, що освіта повинна змінюватися сама і змінювати соціум у майбутньому.

Проведений аналіз з’ясував, що проблема освітнього потенціалу знаходить своє відображення і в законодавчому полі держави. Втім, поліакспектний концепт освітнього потенціалу, зберігаючи свою соціокультурну функцію, на сучасному етапі переміщується у сферу відтворення його якісних складових як джерело науково-технічного, інноваційного та економічного розвитку,  інструмент оцінки дієздатності економіки.

Філософські парадигми мають відігравати особливу роль у становленні освітнього потенціалу. Людиноцентричний принцип освіти, що формувався протягом всієї історії формування традицій української національно-народної освіти, сьогодні повинен стати головним принципом національної системи освіти, що надасть можливість їй якнайповніше виявляти потенціал українського народу, а також виводити рівень самої освіти на змістовно-методичні рівні, адекватні європейському освітньому просторові.

Другий розділ «Соціокультурні виклики до сучасної освіти» присвячений дослідженню проблем становлення глобального суспільства і аналізу основних чинників розвитку європейської та української освіти.

У підрозділі 2.1. «Освіта в глобалізованому світі» обстоюється теза, згідно з якою модернізація національної системи освіти відбувається в умовах світових трансформаційних процесів в системі освіти, науки й інформаційних технологій. В роботі глобалізація розглядається як складна, поліаспектна проблема, що породжує численні наукові дискусії. Феномен глобалізації розглядається в різних аспектах, але особливими є вимоги глобалізації до системи освіти як основного механізму і засобу навчання й виховання особистості та її підготовки до життя.

Глобалізація освіти – одна з фундаментальних тенденцій розвитку освіти, яка відображає формування єдиного соціального інформаційного й освітнього простору. Для відображання основних світових освітніх процесів у науці все більш утверджується поняття «глобальна освіта», яке було визнано за ініціативи «The American Forum for Global Education» та під егідою ЮНЕСКО одним із найважливіших напрямів розвитку сучасної педагогічної науки та практики, мета якого полягає в підготовці людини до життя у складному, мінливому світі, до розв’язання глобальних проблем. Дослідники глобальної освіти вважають конкурентоспроможною в майбутньому таку людину, яка орієнтується в основах наук, володіє новітніми засобами сприйняття і передання інформації, є освіченою і практично підготовленою – насамперед у професійному, мовному і світоглядному сенсі.

У підвалинах цивілізаційної функції освіти лежать філософсько-педагогічні ідеї Ю. Габермаса, Й. Фіхте, К.-О. Апеля, В. Дільтея, яких об’єднала проблема світового розвитку через поліпшення системи освіти, зростання освіченості та планетарної макроетики, а водночас і духовності особистості. Питання глобалістики, реформування й удосконалення системи освіти знайшли широке відображення і в працях вітчизняних та російських авторів В. Андрущенка, В. Біблера, А. Бойко, С. Гессена, В. Давидова, В. Данильченко, М. Євтуха, І. Зязюна, В. Кременя, М. Лукашевича, М. Михальченка, В. Молодиченка, А. Панаріна, Є. Суліми, М. Шепелєва та ін. Узагальнення наукового доробку філософсько-педагогічних досліджень дає змогу визначити ключові аспекти глобалізації освіти: політичний, економічний та культурний. У свою чергу, це підтверджує тезу про те, що глобалізація освіти є вимогою часу, під якою ми розуміємо об’єктивний процес модернізації вітчизняної освітньої системи до вимог світового простору на засадах загальноцивілізаційних цінностей та збереження національної ідентичності.

За підсумками звіту «Карта перекроюється: глобалізація й мінливий світ», підготовленого компанією «Ернст енд Янг» разом з Economist Intelligence Unit (EIU), було розраховано Globalization Index, що охоплює період з 1995 по 2013 рік. Місце в рейтингу визначалося на основі п’яти критеріїв: відкритість у сфері торгівлі, рух капіталу, обмін технологіями й думками, переміщення робочої сили й культурна інтеграція. Перше місце посів Сінгапур, останнє         – Іран, 55 місце – Росія. Україна знаходиться на 41 місці в рейтингу глобалізації, що свідчить про її активне долучення до вирішення глобальних питань людства і хороші перспективи стати гідним членом світового співтовариства.

У підрозділі 2.2. «Болонський процес як стратегічний чинник розвитку європейської освіти» досліджуються сучасні модернізаційні процеси в освіті, які передбачають зміну освітніх програм і проведення необхідних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах, ініційовані Болонськими деклараціями, котрі, в свою чергу, не тільки посилюють об’єднання Європи, а й формують спільний європейський освітній і науковий простір у спосіб розробки єдиних критеріїв і стандартів в освіті. У багатьох документах Болонського процесу зазначається, що він не передбачає уніфікації змісту освіти, натомість кожна країна-учасниця має зберегти національну палітру, самобутність та надбання у змісті освіти й підготовці фахівців з вищою освітою, а далі – запровадити інноваційні прогресивні підходи до організації вищої освіти.

Європейські вищі навчальні заклади, які приєдналися до Болонського процесу, взяли на себе завдання та головну роль у створенні Європейського простору вищої освіти для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи освіти у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях. В роботі проаналізовано різні підходи до розуміння Болонського процесу. Показано, що багаторічна практика впровадження Болонських перетворень довела, що уніфікації не відбулося, а освітні системи європейських країн  і України розвиваються і набувають нових якісних ознак, зберігаючи кращі традиції і підвищуючи національні стандарти якості.

Проаналізовано законодавча та наукова джерельна база Болонських вимог, що дало змогу систематизувати інноваційні напрями, які об’єднують європейську співдружність. Це – інтеграція  науки і освіти, модернізація змісту педагогічної освіти, демократизація освітньої політики, рання профорієнтація, підвищення мобільності викладачів і студентів, підвищення визначальної ролі університетів у розвитку національних і європейських культурних цінностей тощо. Триває процес узгодження, взаєморозуміння, формування правил, норм і механізмів дотичного, сумірного, толерантного розвитку освіти в європейському просторі.

У підрозділі 2.3. «Мета, засоби та механізми впровадження європейських стандартів в українську систему освіти» досліджено основні положення державної освітньої політики щодо впровадження європейських стандартів в систему української освіти. Визначено, що курс на загальноєвропейський рівень розвитку освітньої галузі був узятий Україною з моменту отримання незалежності. Це підтверджується низкою прогресивних реформ, результатом яких стало вдосконалення нормативно-правового та методичного забезпечення підготовки фахівців, а саме: Закони «Про освіту» (23 березня 1996 р.), «Про загальну середню освіту» (13 травня 1999 р.), «Про позашкільну освіту» (22 червня 2000 р.), «Про професійно-технічну освіту» (10 лютого 1998 р.), «Про вищу освіту» (17 січня 2002 р.). Розвиток освітнього потенціалу нації та спрямування вітчизняної системи освіти до європейського освітнього простору забезпечують: Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») (листопад 1993 р.), «Про заходи щодо державної підтримки освіти в Україні» (червень 1994 р.), «Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку освіти в Україні» (жовтень 2001 р.), «Про Національну доктрину розвитку освіти» (квітень 2002 р.), «Про заходи щодо вдосконалення системи вищої освіти України» (лютий 2004 р.), «Державна програма розвитку вищої освіти на 2005 – 2007 роки» (вересень 2004 р.), «Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні» (липень 2005 р.), «Концепція державної програми розвитку освіти на 2006 – 2010 роки» (липень 2006 р.), «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» (березень 2008 р.), «Про забезпечення подальшого розвитку вищої освіти в Україні» (вересень 2008 р.), «Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» (вересень 2010 р.), Проект національної стратегії розвитку освіти України на 2012 – 2021 роки тощо.

Приєднання України до Болонського процесу стало поштовхом для прискореного впровадження європейських стандартів у вітчизняну систему освіти. Серед ключових засобів можна відзначити: запровадження оновленої системи дипломів, ступенів, академічних кваліфікацій, введення двоциклового навчання у системі вищої освіти, запровадження кредитної системи, організацію контролю якості навчання через механізми акредитації із застосуванням сучасних порівняльних критеріїв, розширення мобільності студентів і викладачів, підвищення привабливості європейської системи освіти.

У наукових дослідженнях освітні стандарти сприймаються неоднозначно. Існує застереження щодо нав’язування не найкращих норм-вимог і догм авторитарної педагогіки, пропозиції стосовно їх пом’якшення для запобігання стагнації галузі. Ці технократичні погляди зруйнує сама практика, яка вже засвідчує позитивні результати введення двоступеневої системи бакалавр – магістр, впровадження кредитної системи та усунення перешкод на шляху мобільності. Багаторічні зусилля по створенню системи стандартів вищої освіти України призвели до формування більшості складових галузевих стандартів і встановлення логічної вимоги відповідності освітнього процесу європейським стандартам.

Гарантії якості вищої освіти, передбачені європейськими стандартами, можуть стати дійсністю лише за умови створення механізмів управління освітньою діяльністю, які запропонувала Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти у 2006 році. До таких механізмів належить: забезпечення якості викладачів, підтримка студентів, моніторинг навчальних програм, публічність інформації, розширення інформаційних систем і технологій, функціонування науково-методичних управлінь у вишах, європейська система забезпечення відповідальності та якості освіти, складовою якої неодмінно є Національна система якості вищої освіти з державно-громадським механізмом управління як основний важіль упровадження стандартів освіти та забезпечення єдності освітнього простору.

У третьому розділі «Національні системи освіти: загальне і особливе» досліджується ґенеза української національної системи освіти у системотворчому контексті. З’ясовуються національні особливості розвитку національних систем освіти розвинених країн світу. Аналізується аксіологічна складова освітньої діяльності.

У підрозділі 3.1. «Національний характер освіти (компаративний аналіз)» порівнюються національні системи освіти розвинених країн світу. Визначено, що освіта кожного народу, і українського зокрема, володіє національними рисами, які виявляються в її змісті, технологіях і методиках навчання і виховання, в практичній підготовці фахівців, відображає географічну (територіально-регіональну) і національно-етнічну специфіку країни з урахуванням культурно-історичних традицій, світових надбань освітньої теорії і практики.

Типологізація національних систем освіти надала можливість систематизації основних характеристик освітніх систем і виокремлення трьох освітніх моделей: модель «конвеєру», «проектну модель», «мережеву модель», які є домінуючими в сучасному світовому просторі. Одночасно зі збереженням національних та історико-культурних особливостей системи освіти мають спільну тенденцією поширення інтеграційних процесів, інтернаціоналізації освіти, інтенсифікації обміну досвідом, педагогічними ідеями та технологіями, що сприяє взаємному наближенню національних систем освіти провідних країн світу до створення глобального єдиного освітнього простору.

Компаративний аналіз показав, що національний характер освіти виявляється в її змісті, технологіях і методиках навчання і виховання, в практичній підготовці фахівців та вихованні. Кожна національна система освіти відображає історичні, соціально-економічні, етно-національні та інші особливості свого функціонування. Через освіту утверджується національна ідея, національна самоідентифікація, розвивається культура та формуються національні й загальнолюдські цінності.

У підрозділі 3.2. «Особливості становлення української освіти в контексті націотворчих процесів» проаналізовані витоки, історична ґенеза, характерні особливості національної системи освіти у системотворчому, націоформуючому аспекті. Дослідження довело, що, починаючи з часів утворення в середині минулого тисячоліття братських шкіл, українська національної система освіти чітко визначила свою змістовно-ціннісну орієнтацію на прийняття навчальних та дослідницьких орієнтирів тогочасної європейської системи навчальних закладів.

Найпрогресивніші здобутки середньовічних та новочасових європейських університетських спільнот були покладені в основу Києво-Могилянської академії, яка стала розвиненим, просвітницьким центром вищої освіти України і користувалася великим впливом у європейському просторі. Приєднання більшості українських земель до Російської імперії наприкінці XVІII ст. виявилось важливою передумовою утворення у першій половині ХІХ ст. класичних університетів у Наддніпрянській Україні – Харківського і Київського, діяльність яких відзначається освітньою новацією порівняно з діяльністю православних колегіумів XVІII ст. Університети запрошували на викладацьку роботу провідних професорів європейських країн, ставали центрами наукової думки і підготовки вчених, піднімали суспільний престиж науки і популярність наукових знань у колах інтелігенції. Українські навчальні заклади активно використовували кращі набутки європейської освіти у змісті, методиці й організації викладання, водночас зберігаючи власну самобутність, плекаючи духовність і патріотизм учнів, розвиваючи їх національну культурну свідомість.

Окрім інституційно-організаційного та методологічного рівнів розвитку національної української освіти протягом декількох століть важливою її складовою, системотворчим та змістовно визначальним чинником були особистості справжніх духовних провідників нації, народних педагогів, самовідданих просвітників: Г. Сковороди, А. Макаренка, В.  Сухомлинського та ін.

Починаючи з перших років незалежності, українська освіта встала на шлях модернізації національної системи освіти для забезпечення саморозвитку, досягнення цивілізаційної конкурентоспроможності й утвердження національної самоідентичності. Протягом двох десятиріч створено і розвинено законодавчу базу національної системи освіти, яка забезпечує перспективи розвитку української освіти у європейському освітньому просторі, визначаючи її засадничі позиції: народність, орієнтованість на людину, патріотизм, єдність освіти, культури та мови, гармонійна єдність навчання і виховання. Враховуючи європейський характер розвитку та особливості українського освітнього простору, можна стверджувати про його інтернаціоналізацію та глобалізацію, про величезний освітній потенціал і створення можливостей для розбудови національної системи освіти, формування освіченої конкурентоспроможної особистості на основі пріоритетності суспільних і духовних цінностей.

У підрозділі 3.3. «Єдність національного та загальнолюдського в практиці освітньої діяльності» підкреслюється, що освіта в сучасному суспільстві несе основне навантаження в трансляції та засвоєнні цінностей особистістю. Воно починається з дошкільної підготовки і проходить через усі етапи освітнього зростання індивіда, використовуючи величезну кількість педагогічних засобів і технологій. Система цінностей в українській освіті містить загальнолюдський і національний виміри, які діалектично взаємодіють, утворюючи виховний ідеал та національний характер. Ціннісні орієнтації сучасного українського суспільства мають у своїй основі культуру, що склалася протягом багатовікової української історії. Вони передбачають збереження її складових: мови, традицій, звичаїв, обрядів, фольклору, мистецтва, етикету, побуту, національних символів. Ціннісні орієнтації є механізмом формування національного самоусвідомлення та самосвідомості, національного характеру та духовності народу.

Формування цінностей – багатогранний, складний процес, який ґрунтується на усвідомленні, що людина є абсолютною цінністю. Ця вихідна теза сьогодні є основою аксіологічного пріоритету вітчизняної освіти для формування таких загальнолюдських цінностей, як людська гідність, свобода, здоров’я, мир, знання, щастя, гуманізм, повага до життя, духовність, моральність, доброзичливість, чесність, любов, краса, гармонія, толерантність, культура тощо. Загальнолюдські цінності уособлюють усі цінності й досягнення світової цивілізації у процесі історичного розвитку народів.

Упровадження педагогічних технологій у систему освіти, які спрямовані на формування уявлення про цінності людини в різних сферах життя, є не лише основним завданням сучасної педагогічної аксіології, а і засобом надання нового змісту процесу виховання. У роботі проаналізований досвід української педагогічної практики, яка оперує величезною кількістю засобів використання потенціалу національних цінностей у формуванні особистості.

Акцентується увага на спричиненій модернізаційними процесами тенденції відходу від традиційних цінностей і поширення нових ціннісних орієнтацій. Мультикультуризація, глобалізація, інтеграція, раціоналізація та інформатизація, які мають безперечно позитивний вплив на демократизацію всієї системи цінностей одночасно загострили проблему конфліктів цінностей. Загроза домінування інформаційних та інших техногенних цінностей над загальнолюдськими та національними є надзвичайною проблемою сучасності й усього світового освітнього простору.

У четвертому розділі «Націотворчий потенціал української освіти» розкриваються основні чинники та складові націотворчого потенціалу. На підставі дослідження історії української філософсько-педагогічної думки зроблено системний аналіз становлення й розвитку національної педагогічної матриці. Окреслено основні інформаційні, педагогічні технології в реалізації націотворчого освітнього потенціалу

У підрозділі 4.1. «Національна матриця української освіти, її епістемологічний зміст» простежено ґенезу національних українських історико-освітніх традицій, які стали філософсько-педагогічними підвалинами сучасної освітньої парадигми. В умовах входження національної системи освіти у спільний європейський простір істотними є питання збереження ідентичності національної матриці освіти, котра визначає ефективність освіти і особливості її подальшого розвитку. Поняття «педагогічна матриця» відносно нове у науково-категоріальному апараті філософської і педагогічної галузі. У педагогічній теорії поняття «педагогічна матриця» охоплює собою сформований на основі національної культурно-освітньої традиції, відносно стійкий, внутрішньо збалансований базовий пласт педагогічної думки і досвіду, на основі якого відповідно до духу епохи вибудовується історично мінливий каркас сучасної освіти.

Дослідження української філософсько-педагогічної спадщини свідчить про те, що педагогічну матрицю розвивали Києво-Могилянська академія, Чернігівський та Харківський колегіуми, Переяславська і Глухівська семінарії. Кристалізація національної педагогічної матриці в ці часи однозначно пов’язується з іменем  філософа-просвітника Г. Сковороди, який спрямовував притаманний його творчості діалогізм на філософсько-освітнє твердження (антропологеми), на філософію серця, на природне прагнення людини до діалогічності, толерантності, шляхетності й інтелігентності, «сродної праці», гармонізації відносин із природою.

Кордоцентричні традиції вітчизняного типу філософування у ХІХ ст. були перейняті й творчо розвинені П. Юркевичем, який визначив формування педагогічної матриці низкою вимог до педагога. Суттєво збагатили вітчизняну педагогічну матрицю ідеї народності та суспільного характеру освіти К. Ушинського. У концепції педагогічного антропологізму він наголошує на вдосконаленні педагогічної майстерності вчителя і на вивченні педагогічної практики, історії різних педагогічних заходів, на виробленні на їх основі чіткої позитивної мети виховання.

Розвиток національної педагогічної матриці в Україні тісно пов’язаний з реалізацією програми загальнолюдської освіти М. Пирогова, патріотичним забарвленням ідей демократичної педагогіки М. Драгоманова, С. Русової, Г. Ващенко. Нового звучання теорія і практика легітимації педагогічної матриці української освіти набувають у педагогічній творчості В. Сухомлинського. Саме він у найбільш узагальненому вигляді й випукло представив педагогічну матрицю української освіти у ХХ ст. Його легендарне кредо «Серце віддаю дітям» є узагальненим і розгорнутим педагогічно-світоглядним продовженням української філософії серця, реалізацією цієї ідеї в царині педагогічної теорії і практики.

Характеристика педагогічної матриці вітчизняної освіти буде однобічною без визначення надбань української радянської педагогіки. Її головні досягнення і нині залишаються значущими. Зокрема, зберігає актуальність досвід виховання, закладений у 20-30-ті рр. ХХ ст. педагогічною системою А. Макаренка.

Новітні освітні екзистенції української освіти розробляються українською науковою спільнотою у вигляді антропоцентричних філософських і педагогічних концепцій. Ідеї видатних вітчизняних педагогів залишаються системоутворюючим ядром національної матриці української освіти і збагачують освітній простір новітніми європейськими та світовими підходами, на принципах науки, народної педагогіки, культурної традиції, які мають значення на кожному новому етапі історичного поступу людства.

У підрозділі 4.2. «Становлення національної свідомості як освітній орієнтир: аксіологічні, моральні, соціокультурні пріоритети націотворчого потенціалу освіти» констатується, що необхідним елементом націотворення є формування за допомогою освіти національної свідомості на ґрунті соціокультурної ідентичності та громадської відповідальності. В сучасних наукових джерелах зазначені чотири основні детермінанти оптимізації національної самосвідомості як чинника націотворення: формування повноцінної і консолідованої еліти як генератора національної самосвідомості; популяризація консолідуючої національної ідеї; впровадження у свідомості й самосвідомості нації легітимаційних процесів та настанов; відтворення мовної єдності нації.

Дослідивши різноманітні класифікації функцій української освіти, можна сказати, що майже всі акцентують увагу на розвитку особистості та суспільства, а також сприянні розвитку держави, нації. Головною функцією освіти є людинотворча. Вона розглядається з позицій націотворчого потенціалу освіти і спирається на найважливішу умову існування суспільства – наступність поколінь. Ще одна функція притаманна сучасній освіті, – технологічна. Головна її складова – забезпечення технологіями процес навчання і можливість набуття знань самостійно, формування вмінь до самоосвіти впродовж життя. Нині набула поширення теза про те, що поняття «освічена людина» набуло розбіжностей з поняттям «культурна людина», ставши синонімом «інформована людина». Важливу роль у процесі підготовки конкурентоспроможного фахівця відіграє комунікативна функція, яка дає змогу відтворювати культуру і формувати світогляд наступних поколінь, зберігаючи соціальну і культурну ідентичність. Зі збереженням соціокультурної ідентичності пов’язана ще одна функція освіти – гуманістична, яка визнає цінність людини як особистості, її право на свободу, щастя, розвиток і повноцінне виявлення своїх здібностей.

В сучасних умовах глобалізації визначальною функцією освіти стає націотворча, яка передбачає потребу національних цінностей і форм суспільного буття, які сприяють спадкоємності культури та збереженню суспільства. Центральною ланкою націотворчої функції є національна ідея. Сьогодні розгортання руху за конкурентоспроможність має стати національною ідеєю всього українського співтовариства. Значна роль у цьому процесі належить інтелігенції, спроможній формулювати та акумулювати національну ідею в суспільній думці.

Істотним чинником народження й зміцнення націотворчого потенціалу є національна ідентифікація. Емотивно-когнітивна характеристика національної ідентифікації надає їй особливий статус і забезпечує невідривний зв’язок з особистісними, родинним, громадянськими, національними та загальнолюдськими цінностями, стає ледве не визначальним в оцінці українських освітніх процесів.

Становлення національної самосвідомості в умовах глобалізації переживає не кращі часи. Значну роль у подоланні низки проблем може вирішити політична складова націотворчого потенціалу освіти, яка складається із розуміння перш за все сутності політичної освіти та її змісту. Політична освіта відіграє істотну роль у формуванні світогляду громадян. При цьому вона залишається малодослідженою ділянкою освітянської діяльності. Перший крок у справі націотворення – це формування культури політичної нації через налагодження системи якраз політичної освіти, яка стане однією з найважливіших умов перетворення нашого суспільства на колективний суб’єкт політики.

Із політичним тісно перетинається соціокультурний контекст націотворчого потенціалу освіти, який полягає в тому, що освіта як суспільний феномен є відтворенням, трансляцією і освоєнням в життєдіяльності нових поколінь усталених конструктів культури – традицій і досвіду.

У підрозділі 4.3. «Інформаційні, педагогічні технології в реалізації націотворчого потенціалу освіти» визначено роль інформаційних, педагогічних технологій в реалізації націотворчого потенціалу освіти. Як  інструмент навчання і виховання термін «педагогічна технологія» достатньо дискусійний у науковій літературі. Він визначається, з одного боку, як творчий процес, з іншого, – інструментальний характер. Більш поширене визначення педагогічної технології відрекомендовує її сукупністю психолого-педагогічних установок, що визначають спеціальний набір і компонування форм, методів, способів, прийомів навчання та виховних засобів. Підвалинами націотворчих технології є виховні технології, які ґрунтуються на засадах національної педагогіки – тим більше, що вчитель у слов’янській психокультурі традиційно сприймається як духовний наставник, носій певних суспільних вартостей. Формування націотворчих цінностей за рахунок такої технології йде від вчителя до учня невимушено, як передача і засвоєння соціального досвіду.

Проблема впровадження націотворчих освітніх технологій має також глобалізаційний ракурс. Жодна нація сьогодні не може замикатися у власних межах, оскільки без діалогу немає розвитку. З огляду на це, невідкладною проблемою є формування в освітньому середовищі нових цінностей, які відповідали б європейському вибору України і водночас перебували б у межах глибинних культурних констант української ментальності.

З погляду визначення основних засобів та механізмів, за допомогою яких процес формування націотворчих рис має здійснюватися, провідна роль належить системі соціалізації людини. Повноцінне членство кожної особи в суспільстві залежить переважно від її соціалізації у відповідному соціокультурному середовищі. В Україні, попри офіційні декларації у перші роки незалежності про те, що всі ланки національної школи розвиваються на ґрунті українознавства з використанням педагогічних традицій, мов і культур усіх національних меншин та з урахуванням специфіки регіонів, система освіти й досі потерпає від диспропорцій, а сам потенціал цієї системи не повністю використовується для консолідації етнонаціональних сегментів. Таким чином, створення єдиної системи педагогічних та виховних технологій націотворення – головна умова консолідації нації, але процес цей повинен формуватися свідомо на рівні кожної особистості, а не вимушено зверху.

Стратегічною метою освіти, родинного і суспільного виховання має стати формування активного, гуманістичне спрямованого громадянина демократичного суспільства, життєдіяльність якого заснована на національно-культурних і загальнолюдських цінностях. Реалізація ж засобами освіти означеної мети, особливо актуальної за умов переходу до сталого розвитку, демократії та ринку, передбачає передусім виявлення індивідуальності дитини, збалансованість її фізичного, психічного, соціального та духовного розвитку; формування компетентної особистості, «запитаної» соціумом; виховання громадянськості як інтегральної характеристики особистості, що зумовлює характер її взаємодії з державою, суспільством загалом. Виконання освітою цих завдань, формування у молоді відчуття межі між демократією та анархією, між особистою свободою та правилами громадянського життя, розуміння цінності людської свободи можливе лише на основі загальнолюдських гуманістичних, демократичних цінностей.

Належну увагу необхідно приділити світоглядно-методологічним засадам освіти як дієвої форми впровадження системи знань про людину й суспільство, де ідеї націотворчості та демократії мають бути основними і наскрізними. У навчальних закладах вона може здійснюватись у таких формах, як: навчальний предмет; міжпредметна форма діяльності в межах освітнього простору; організація позакласної та позашкільної діяльності (виховання); організація шкільного життя, що сприяє націотворчій поведінці. При формуванні змісту націотворчих складових освіти та запровадженні їх у навчальний процес у межах предметно-тематичної моделі слід дотримуватись принципу послідовності та безперервності. За віковою вертикаллю зміст громадянської та націотворчої освіти може реалізовуватися як: пропедевтичні курси в початковій та основній школі; спеціалізовані тематичні курси в основній та старшій школі, професійно-технічних і вищих навчальних закладах. Необхідно створити демократичну атмосферу в самому навчальному закладі, яка теж є частиною навчання і виховання. Оптимальною ж є навчально-виховна модель, в якій взаємодіють усі складові процесу виховання національно-свідомого громадянина: родина, навчальні заклади всіх рівнів і типів, соціальні партнери, громадські об’єднання, засоби масової інформації. Громадянська та націотворча освіта потребує відповідного культурного контексту, причетності всього суспільства до справи утвердження демократії, формування національної ідеї, визнання освіти однією з основних соціальних цінностей.

Особливий наголос у реалізації націотворчого потенціалу освіти робиться на нові форми освіти, які змогли виникнути тільки за допомогою нових інформаційних технологій. Застосування нових інформаційних технологій для розвитку нових форм дистанційного навчання на базі Інтернету призводить до нового розуміння реального значення міжнародного рівня в освіті. Обмін ідеями, пошук нових, удосконалених, більш рентабельних засобів надання освіти та навчання зростає в усьому світі. Нові інформаційні технології породили принципово нові відносини в національних системах освіти, які вимагають зміни педагогічних способів передавання та освоєння знань. Інтернет володіє необмеженим потенціалом і величезною силою, однак не в змозі стати єдиним джерелом трансляції знань, умінь, національної ідеї і виховання особистості в майбутньому. На сьогодні залишаються доволі гострими і відкритими питання регулювання і забезпечення якості онлайнової освіти.