ГЕНЕЗИС СУБЪЕКТИВНОСТИ В ПОСТСТРУКТУРАЛИСТСКОЙ КОНЦЕПЦИИ М. ФУКО :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

          У вступі обґрунтована актуальність обраної теми, ступінь її розробленості, означені мета й завдання, об’єкт і предмет дисертаційної роботи, розкриті теоретико-методологічні основи дослідження, сформульовані положення наукової новизни, встановлено теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1. «Історико-філософський і теоретико-методологічний контекст проблеми суб’єктивності в постструктуралістській концепції М. Фуко» присвячений розгляду ступеня розробленості проблеми, обґрунтуванню вибору теми, об’єкту і предмету дослідження, встановленню теоретико-методологічних основ роботи.

У підрозділі 1.1. «Огляд джерел і літератури за темою дослідження» здійснено огляд літератури та теоретико-методологічний аналіз за темою дослідження.

Огляд літератури, присвячений проблематиці суб’єктивності в постструктуралістській концепції М. Фуко, може, фактично, стати темою самостійного дослідження. У даному дослідженні варто зупинитися на роботах, що не просто висвітлюють проблему, але й поєднують її з перспективою подальшої розробки ключових понять філософії М. Фуко.

Насамперед необхідно звернути увагу на джерела, що лежать в основі данної дисертації. Найбільш повна бібліографія робіт філософа представлена в дослідженні А. В. Д’якова. Серед жанру біографій варто також зазначити книгу Д. Ерібона. Особливого значення набувають праці Ж. Дельоза, М.Бланшо, Ж. Бодріяра, Р. А. Дікона, присвячені творчості М. Фуко. Серед найбільш ранніх і відомих дослідників творчості М. Фуко необхідно зазначити роботи Н. С. Автономової і В. П. Візгіна, що акцентували увагу на епістемологічних аспектах філософії М. Фуко.

Варто звернути увагу і на ряд недоліків, у цілому, властивих сучасним дослідженням. Творчість філософа уявляється багатьом дуже злободенною, що породило й продовжує породжувати інтерес до його текстів. З’явилося те, що можна було б назвати модою на М. Фуко, що, з одного боку, стимулює дослідження його філософії, з іншого – провокує велику кількість повторів і компіляцій, досліджень некритичного характеру.

Серед дослідників творчості М. Фуко в українській та російській філософській традиції особливо варто виділити роботи, що тією чи іншою мірою пов’язані з темою даної дисертації: Н. С. Автономової, А. Бікбова, В. Вельш, О. Вергун, В. П. Візгіна, О. А. Власової, О. О. Грицанова і В. Л. Абушенко, Б. Губмана, І. Дедяєвої, В. Дехтяр, Р.В. Дробот, О. В. Д’якова, І. П. Ільїна, Г. А. Заїченка, Р. Зимовца, С. Г. Коропової, Т. А. Кліменкової, О. С. Колесникова, С. В. Куцепал, Г. Літічевського, О. Маркова, Б. В. Маркова, В. Мартьянова, Д. В. Міхель, В. Б. Окорокова, В. І. Палагути, В. А. Подорогі, В. І. Пронякіна, М. Рикліна, І. А. Сергєєва, З. А. Сокулер, С. В. Табачникової, А. Л. Творіної, О. Хархордіна, О. І. Хоми, Л.Л. Шкіля, В.С. Шмакова  та ін.

Важливими для розуміння антропології та теорії суб’єктивності М. Фуко в українській та російській філософській традиції є роботи А.К.Бичко, І. В. Бичка, Є. К. Бистрицького, Т. І. Власової, В. С. Возняка, В. І. Воловика, В. Г. Воронкової, Л. М. Газнюк, П. І. Гнатенка, О. Гомілко, О. Гуревича, О. Дугіна, Н. М. Ємель­янової, А. М. Єрмоленка, В.А. Жадько, В. Загороднюка, В.В. Ільїна, О.М. Корха, С.Б. Кримського, М.Д. Култаєвої, В.В. Ляха, В. А. Малахова, Л.А. Маркової, Д.Є. Музи, В.І. Муляра, В.Л. Петрушенко, В.М. Петрушова, Я. Поліщук, М.В. По­повича, С.В. Пролеєва, Є.М. Суліми, Т. Суходуб, В.Г. Табачковского, О.С. То­ковенка, Н. В. Хамітова, А. М. Чорного, С. В. Шевцова, В. І. Ярошовца та ін.

Більшу частину праць, присвячених філософії М. Фуко, можна умовно розділити на три нерівні групи: перша – присвячена відношенню роботи філософа з різними напрямками західноєвропейської філософської думки (тут можна виділити Ю. Ґабермаса, Л. Альтюсера, Ж. Лакана, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі та ін.); друга – стосується головних тем філософії М. Фуко: влади, маргіналізму, патології, сексуальності, «смерті людини» та ін. (дослідження в цій галузі домінують у кількісному відношенні); нарешті, третя, найменш значна за обсягом, – присвячена методологічним новаціям М. Фуко.

Проблематика суб’єктивності має безпосереднє відношення до антропології М. Фуко, його уявлень про сексуальність, маргіналізм та інших тем його творчості. Щодо цього М. Фуко є надзвичайно плідним філософом, думки й ідеї якого задають значний потенціал для подальшої розробки.

У підрозділі 1.2. «Методологія й методика дослідження» розглядається проблема методології дослідження формування філософії суб’єкту й всієї проблематики суб’єктивності М. Фуко. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, оскільки й сам філософ залишив помітний слід у методології науки (насамперед, гуманітарної). Крім того, він далеко не завжди виражав свою позицію однозначно, тим більше, що вона не залишалася незмінною протягом усього його творчого шляху. Нарешті, у роботі М. Фуко сполучалися конструктивні й значеннєві елементи зовсім різних філософських напрямків (структуралізму, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики та ін.), тому залучення методологій цих напрямків фактично є виправданими. Отже, інструментарій подібного дослідження включає методи, що можуть бути використані для вивчення складних системних утворень. Такий підхід дозволяє розглянути філософію суб’єкту М. Фуко, щонайменш, у двох основних аспектах: по-перше, з погляду її відповідності певній філософській традиції; по-друге, як цілісну філософську концепцію. Усе це припускає використання системно-функціонального підходу.

Серед методологічних положень, на яких ґрунтується дисертація, необхідно виділити три головних. Перше з них пов’язане з тим, що у творах М. Фуко його уявлення про суб’єкт ніде не викладені в остаточній редакції. Тому в дисертації буде мати місце паралельна реконструкція поглядів М. Фуко обох періодів (раннього й пізнього). Друге методологічне положення  пов’язане із наявністю в М. Фуко глибинної смислової основи, розгляд якої також є актуальним історико-філософським завданням. Нарешті, третій аспект методології дослідження стосується розуміння М. Фуко самої філософії та її проблем.

У даному дослідженні розглядається формуванням проблематики суб’єкту у філософії М. Фуко, що ґрунтується  за методологією самого філософа, залишаючи все ж таки  певний простір для критики або інтерпретації його положень. Крім названих методологічних установок, існує ще одна – раціональне самовизначення філософії.

У розділі 2. «Смисловий горизонт теорії суб’єктивності М. Фуко в західноєвропейській філософській традиції ХІХ–ХХ ст.» творчість М. Фуко розглядається в контексті впливу на нього багатьох філософсько-антропологічних і психологічних теорій ХХ ст. Французький філософ неодноразово згадував про вплив на його творчість психоаналізу, екзистенціальної філософії М. Ґайдеґґера, переважно раннього періоду, також марксистських теорій, у яких розроблялася проблематика відчуження людини.

У підрозділі 2.1. «Проблема формування теорії суб’єкта М. Фуко» досліджується вплив, з одного боку, психоаналізу на становлення концепції суб’єктивності у творчості М. Фуко, з іншого боку – марксистської традиції.

У дисертації розкривається, що М. Фуко у своїй базовій підготовці й у подальших дослідженнях завжди йшов за деякою психологічною парадигмою, тому його позицію в цілому можна було б визначити як філософію психології. З дослідження стає очевидним, що психоаналіз для М. Фуко був не просто методом або підходом, а одним з об’єктів дослідження, аналіз генеалогії якого дозволив виявити форми суб’єктивації в західній культурі. Мова йде про надзвичайну роль соціальних інститутів у процесі формування людської суб’єктивності. Значною мірою ті ж психоаналітичні підходи, які розробили З. Фрейд і К.-Г. Юнг при аналізі несвідомого, використовує й М. Фуко, реконструюючи їх стосовно до теорії суб’єкта.

У дисертаційній роботі показано, що у своїх оцінках М. Фуко ставить під сумнів гуманістичну сутність психоаналізу. Незважаючи на певні тематичні запозичення з психоаналізу, у цілому М. Фуко налаштований до нього досить критично, схильний розглядати його як репресивну структуру стосовно індивіда та як одну з галузей загальної новоєвропейської медичної науки.

Досить актуальним є питання й про співвідношення теорії М. Фуко з теорією марксизму. Одна з головних відмінностей цих теорій полягає в тому, що М. Фуко наполягає не на соціальному, а на індивідуальному застосуванні практик трансформації суб’єкту. Але в антропології французького філософа суб’єкт ідеалізує себе, і лише в цій ідеалізації він здатний до трансформації себе, без ідеального плану ніяка революційна дія або зміна не є можливою. Марксизм, з погляду М. Фуко, критикуючи капіталізм і всілякі буржуазні дискурси, проте і сам прагне до того, щоб стати владою.

Існують і досить важливі подібності розглянутих концепцій. І для Маркса, і для М. Фуко суб’єкт є продукт певної епохи, вираження певної суспільної практики, тому в широкому сенсі не можна говорити про людину взагалі або про суб’єкта; скоріше, мова йде про того суб’єкта, що виник в індустріальну епоху історії Заходу, в основному збігається із цивілізацією європейської Освіти.

Існує ще один надзвичайно важливий пункт, у якому позиція М. Фуко досить тісно перетинається з марксистською теорією. Мова йде про проблему відчуження людини та наслідків такого відчуження. Якщо для К. Маркса безособові сили, що відчужують людину, сконцентровані в капіталі, то для М. Фуко цей процес виражається більш широкими відносинами структур влади і підпорядкування. Для К. Маркса, так само як і для його численних послідовників, вихід із ситуації відчуження однозначно представляється у вигляді соціальної революції; М. Фуко загострює увагу на соціальному конструюванні наших цінностей, стереотипів, установок. Але на цій же обставині концентрує увагу представник неомарксизму Л. Альтюссер.

І лібералізм, з погляду М. Фуко, хоча й не є ідеальною соціальною системою, але все ж таки може слугувати відправним пунктом для побудови неоліберальної теорії суб’єкта. З урахуванням лібералізму точка зору М. Фуко відносно суб’єкта ширша, ніж у марксистських і неомарксистських концепціях і більш пов’язана із принципом автономії суб’єкта, вільного вибору, пріоритету моральності (або «нової моралі»).

Виходячи із сказаного, можна зробити висновок, що лівий рух, представлений, насамперед, неомарксистськими і анархістськими теоріями та соціальними практиками, є найбільш адекватний ідеям М. Фуко.

В одному М. Фуко залишався вірний собі все життя: уявлення про людину (суб’єкт) є зовсім недостатніми у своєму нинішньому стані і тому підлягають радикальній перебудові. У цьому пункті М. Фуко близький до загальної установки всіх лівих доктрин.

У підрозділі 2.2. «М. Фуко і М. Ґайдеґґер: конституювання форм суб’єктивності в смислових межах питання про буття» аналізується екзистенціально-антропологічна проблематика суб’єктивності М. Фуко і М. Ґайдеґґера в горизонті питання про сенс буття.

Розгляд проблеми формування концепції суб’єкта у філософії М. Фуко неминуче приводить дослідника до того першоджерела, який є загальнозначущим для всієї післявоєнної французької філософії, – це екзистенціальна теорія М. Ґайдеґґера.

М. Фуко, насамперед, звертається до ключової роботи М. Ґайдеґґера «Буття та час». Dasein, за суттю, можна розкрити як трансцендентальний пункт зустрічі людини з буттям, розуміння буття. У цьому питанні позиція М. Фуко відрізняється від точки зору М. Ґайдеґґера, оскільки французький мислитель – принциповий противник як апріоризму, так і трансценденталізму. Вочевидь, на ґрунті розбіжності з німецьким філософом і представниками попередньої антропології М. Фуко і розробляє нову антропологію, що в загальному вигляді можна назвати структуралізмом.

Незважаючи на велике розходження в стилі роботи, процедурах, методології та постановці самого філософського дискурсу, можна виявити збіг деяких базових положень антропологій М. Ґайдеґґера і М. Фуко. М. Фуко розглядає суб’єкта в його конкретно-історичному та соціальному контексті, більш того, як щось похідне від цього контексту, а М. Ґайдеґґер розглядає суб’єкта як апріорного гаранта нашого розуміння сущого й вопрошання про буття. За аналогією до того, як і М. Ґайдеґґер шукав сенс буття, М. Фуко шукав сенс існування людини і розкривав його принципово інакше: за допомогою виявлення фундаментальних структур, що обумовлюють існування людини, тобто  замість уявлень про сенс буття в нього з’являється уявлення про дискурси і практики себе.

Турбота у М. Ґайдеґґера – основний екзистенціал, який не можна ототожнювати з феноменами волі, бажання, потягу і пориву, адже всі вони вкорінені в турботі, тому сама турбота не може бути виведена з них. Саме цей аспект екзистенційної теорії М. Ґайдеґґера розробляє М. Фуко, створюючи на цій основі власну антропологію, у якій знеособлені соціальні відносини, насамперед, відносини влади, є головною перешкодою для самореалізації людської суб’єктивності. При цьому М. Фуко апелює до тілесності та відповідних практик; М. Ґайдеґґер – до самого існування суб’єкта у світі (до Dasein).

На основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що концепція М. Фуко в цілому конгеніальна екзистенційній теорії М. Ґайдеґґера.

Підрозділ 2.3. «Концептуальний вплив теорії суб’єкта М. Фуко на культуру постмодерну» присвячений розгляду впливу концепції суб’єкта і суб’єктивності М. Фуко на формування культури постмодерну. Як показано в дисертації, більшість сучасних представників постмодерну саме М. Фуко вважали тим мислителем, що сформулював базові положення для сучасних соціально-політичних і антропологічних досліджень.

Однак дуже суперечливою і складною є ступінь участі М. Фуко у формуванні постмодернізму та відповідність його філософії цьому напрямку. Зокрема, як розкривається в дисертації, ключові теоретичні новації постмодернізму – критика історизму, недовіра до метанарації – не можуть бути приписані М.Фуко, оскільки він у своїх дослідженнях (історії покарань, історії сексуальності, історії дискурсу) дотримувався правил історичного опису, створюючи не що інше, як власну версію метаоповідання.

Причетність М. Фуко до постмодерністського проекту, як правило, осмислюється через його структуралізм і постструктуралізм, за допомогою порівняння та протиставлення «археологічного» і «генеалогічного» періодів його творчості. Однією з найбільш яскравих тем, що знайшла відображення в усіх зазначених етапах, є тема суб’єкта, точніше, проблема зникнення суб’єкта («смерті суб’єкта») у сучасній культурі.

Із вищезазначеного на підставі компаративного дослідження теорії суб’єкту в антропологічних теоріях М. Фуко та постмодерністів можна зробити досить парадоксальний висновок: критикуючи сучасне капіталістичне суспільство, вони залишають за суспільством право і можливість перетворювати на товар, на предмет купівлі-продажу не тільки суб’єкта, людину, її працю і знання (як це було в марксизмі і психоаналізі), а також найтонші внутрішні аспекти її життєдіяльності – любов, комунікацію, вірування, уявлення про належне – шляхом відповідної інституалізації.

Третій розділ «Виробництво суб’єкту у постструктуралістській концепції М. Фуко» спрямований на аналіз виробництва суб’єкта в контексті основних смислових інтенцій творчості М. Фуко.

У підрозділі 3.1. «Проблематизація суб’єктивності у творчості М. Фуко» розглядаються основні етапи формування проблематики суб’єкта й суб’єктивності М. Фуко.

У дисертації зазначено, що в роботах М. Фуко можна виділити кілька тематичних блоків, інтерес до яких зберігався в нього протягом усього творчого життя. Серед них: психічне захворювання, сексуальність, делінквентність, дослідження влади і дисциплінарних практик, нарешті, широке звернення до фігури маргінала і самої маргінальності, як неминучого продукту функціонування будь-якого суспільства.

Історико-філософський аналіз концепту «турботи про себе» у творчості М. Фуко дозволяє встановити, що, з одного боку, саме він повинен розглядатися як базовий елемент його філософії суб’єкта, з іншого боку – вся проблематика суб’єктивності з погляду філософа може бути представлена лише як цілісна антропологічна концепція.

У результаті дослідження теорії суб’єктивності М. Фуко можна зробити висновок про принципову незгоду філософа будувати власну антропологічну теорію, ґрунтуючись на класичних уявленнях про індивіда. Як зазначено в роботі, саме в пошуку глибини суб’єкта розкривається один з основних теоретичних мотивів філософської антропології М. Фуко – його принциповий антисубстанціоналізм.

Важливо підкреслити, що ні сам суб’єкт, ні суб’єктивність як така у М. Фуко не скасовуються, і що раніше, в іншій культурній традиції, існували інші антропологічні моделі, які більш повно та гармонійно описували людину та її ставлення до себе. Прикладом такої моделі може слугувати «турбота про себе» як визначальний тип ставлення.

Узагальнюючи вищезазначене, можна зробити висновок, що зовнішнє заперечення або неприйняття М. Фуко суб’єкта насправді обертається його спробою більш тонкого та більш точного уявлення про дійсні властивості суб’єкта, не відсторонені від внутрішнього, інтимного життя індивіда, а іманентні йому. Тільки таке розуміння суб’єктивності, на думку філософа, може бути справжньою основою нової філософської антропологічної теорії.

У підрозділі 3.2. «Конфлікт суб’єкта і дисциплінарних практик влади в постструктуралістській концепції М. Фуко» аналізуються основні поняття творчості М. Фуко – суб’єкт і влада, проводиться дослідження методологічних новацій, використовуваних філософом для їхньої критики.

Якщо суб’єкт як такий не є властивістю, яка споконвічно притаманна людині, а соціально-психологічною конструкцією, що історично сформувалася та з’явилася в певну епоху, то, на думку М. Фуко, у ХХ ст. наступає час так званої «смерті суб’єкта». При цьому і суб’єкт, і влада підлягають радикальній і несиметричній критиці: суб’єкт піддається запереченню і деструкції в якості штучного історико-культурного й методологічного конструкта, влада ж, навпаки, підлягає проясненню і наступній трансформації.

З порівняльного аналізу творчості М. Фуко і численних сучасних авторів, що працюють в галузі ґендерних досліджень, можна сформулювати основну інтенцію М. Фуко, на яку вони спираються: «походження» статі, сексуальності, бажання і самої сутності суб’єктності історично обумовлено, а тому підлягає більш-менш радикальній трансформації.

Розглядаючи суб’єктивність, М. Фуко показує, що в його концепції можна виділити не дві частини опозиції: суб’єкт і влада, а три, які становлять специфічну тріаду – суб’єкт-влада-соціум – зі своєю специфічною системою відносин. При цьому важливою для наступної культури є думка М. Фуко про те, що існують «три істини» або процедури її виявлення. Істина збігається із процедурою встановлення істини.

Із загального дослідження проблем влади і суб’єктивності в антропології М. Фуко можна зробити висновок, що поняття влади і суб’єкта в нього перебувають у більш складних і нерівномірних відносинах, ніж це прийнято вважати. Ці відносини, з одного боку, опосередковані всією системою соціальності та її дискурсивних практик, які, в остаточному підсумку і створюють самого суб’єкта, з іншого боку – вони не носять характеру прямого та постійного антагонізму, а функціонують у дискурсивному (смисловому, семантичному) просторі, обумовленому істиною або, більш точно, численними практиками істини. Саме розходження і варіативність цих практик визначають загальний критичний і ліберальний тон концепції суб’єкта М. Фуко.

У підрозділі 3.3. «Інституціоналізація маргінальності в концепції суб’єкта М. Фуко» досліджується маргінальна зона теорії суб’єкта М. Фуко.

Особливе місце концепції суб’єкта М. Фуко обумовлено, насамперед, активним введенням у філософію принципово нових значеннєвих координат, що описують суб’єкта і його специфікації в європейській культурі.

Із загального смислового аналізу творчості М. Фуко можна зробити висновок, що маргінальність і фігура маргінала в західній культурі (поряд з концептом «турботи про себе») – одна з ключових тем антропології французького мислителя. Точніше кажучи, наскрізною темою творчості М. Фуко є інституціоналізація маргінала й відповідних форм поведінки, що відбулася в європейській культурі в XIX–XX ст.

Сама маргінальність, на думку М. Фуко, є в значній мірі соціальним конструктом. Отже, спираючись на творчість М. Фуко, можна визначити  такий критичний погляд на сучасну антропологію, відповідно до якого у суб’єкті немає жодної властивості, жодної характеристики або стану, які не могли б бути маргіналізовані.

Однак маргінал, як інституціоналізований соціальний тип, не міг би з’явитися без подібної інституціоналізації «нормальності». Саме заклопотаність останньої продукує маргінальність як таку. У такій моделі певною мірою відкривається «таємниця» антропології М. Фуко так само, як і мислителів, що солідаризуються з ним. Сутність впливу соціуму, його інститутів (влада, релігія, наука, медицина та ін.) зовсім не в тому, що маргінальність є особливим конструктом, конвенційним набором дискурсивних практик, а в тому, що й «нормальні» практики (наприклад, гетеросексуальність) – це також соціальний конструкт. Виходячи з такого ракурсу проблеми суб’єктивності, можна зробити висновок і про те, що наскрізною темою і принциповою теоретичною новацією М. Фуко є не тільки і не стільки інституціоналізація маргінальності, а більшою мірою – інституціоналізація самого суб’єкта як маргінальності.

У підрозділі 3.4. «Істина статі в постструктуралізмі М. Фуко» розкривається, що тільки людина, яка використовує практику себе та трансформує і перебудовує себе саму, є здатною до парресії як говоріння істини.

Аналіз теорії суб’єктивності М. Фуко показує, що концепція істини відносно суб’єкта не може бути сформульована винятково в термінах конструювання або виробництва. М. Фуко пропонує трохи інший підхід до розуміння істини, зв’язуючи її із грецьким терміном парресія – відверте мовлення, дерзання. Саму ж парресію М. Фуко пов’язує зі своїм поняттям «турботи про себе», показуючи, що тільки людина, яка використає практику себе, є здатною до парресії як говоріння істини. Цей підхід до істини М. Фуко застосовує до розгляду конструктивних елементів своєї теорії суб’єкта: маргінальності, сексуальності, злочинності, насильства, влади. Серед них, безумовно, виділяється сексуальність із її специфічним дискурсом. Але поняття «істина статі» не варто розуміти у відриві від інших біологічних та соціально-культурних характеристик людини.

Відповідно до теорії М. Фуко, процедури та практики маргіналізації можуть бути зовсім різними, але результат завжди один – поява деякої неприродної істоти, що підпадає під дію тих або інших дисциплінарних практик: клініки, в’язниці, ізолятора, гетто та ін.

Як показує дисертаційна робота, М. Фуко був одним з перших мислителів, що наважився «розпакувати» бінарні опозиції сексуальності, хоча, на думку багатьох філософів, він скоріше відкрив ящик Пандори, здійснивши перетворення стійких і, здавалося б, раз і назавжди закріплених понять у конгломерат термінологічних конструкцій, що мають значення лише в обмежених історико-культурних рамках.

Із проведеного аналізу видно, що М. Фуко будує своє уявлення про суб’єкта як такого лише шляхом залучення його до істини, у тому числі й до істини статі, за допомогою деякого особистого зусилля, зміни, трансформації. Саме в цій трансформації ми тільки й можемо виявити дійсного суб’єкта, а не ту штучну істоту, що стала підсумком соціально-культурних змін, які відбулися в епоху Просвітництва та в деяких напрямках культури  і одержали назву «модерн».

У підрозділі 3.5. «Подія істини в антропології М. Фуко і А. Бадью» проводиться аналіз антропології М. Фуко в контексті теорії істини А. Бадью, для якого проблеми істини, суб’єкта та буття являють собою тріаду, що дозволяє здійснити повернення до класичного розуміння суб’єкта.

Між концепціями обох мислителів є багато спільного в розумінні суб’єкта та його істини, але є й серйозні розбіжності.

Якщо М. Фуко у своїх дослідженнях сексуальності та її приватних проявів знаходить, в остаточному підсумку, свій базовий концепт «турботи про себе», що є частиною сучасної культури себе, тобто культури нової людини, або нової суб’єктивності, то А. Бадью звертається до античності і знаходить там джерела суб’єктивності, свої знамениті родові процедури.

М. Фуко стверджує, що суб’єкт у новоєвропейській філософії не що інше, як достатньо пізня інтелектуальна і соціально-політична конструкція і тому в такій якості вже вичерпав себе. А. Бадью вважає, що сучасний період філософії не завершений і що категорія суб’єкта продовжує грати й у цей час ключову роль, тобто він відсуває фукольдіянську проблему «смерті суб’єкта» на більш пізніший час. У цьому питанні А. Бадью, скоріше, солідарний з Ж. Лаканом, протиставляючи себе М. Фуко, Ж. Дельозу, Ж. Дерріда, Лаку-Лабарту й Ж.-Л. Нансі, які вважали, що в нашу епоху суб’єктивність підійшла до свого завершення.

Але між М. Фуко і А. Бадью є багато спільного. Відносно істини М. Фуко цілком солідарний з позицією А. Бадью, оскільки, з одного боку, обидва відмовляються визнати істину лише чисто епістемологічною процедурою, а з іншого боку – обидва думають, що вона, за суттю, не може бути вилучена і піддана деконструкції й повинна бути збережена при будь-якому розгляді суб’єкта та його характеристик.

Суб’єкт в А. Бадью, і в цьому вгадується подібність із «Герменевтикою суб’єкта» М. Фуко, – це щось досить відмінне від людини в його традиційному змісті. Суб’єкт – це людина, що видозмінюється істиною, яку він проголошує; скоріше, навіть не самою істиною, а  ситуацією (подією) буття істини в людині. Щодо цього суб’єкт ніколи не гарантований, він повинен постійно підтверджувати свою власну присутність, перевіряти її істиною, що одночасно стає істиною самого суб’єкта. Саме в цьому вбачається подібність базових положень концепцій формування суб’єкта М. Фуко та А. Бадью.

У підрозділі 3.6. «Концепт «турботи про себе» як основа герменевтики суб’єкта М. Фуко» розкривається, що соціально-психологічні та дискурсивні практики, закладені в період еллінізму, є в концепції М. Фуко ключовим елементом формування пропонованої їм нової «етики суб’єкту».

Досліджуючи (за рецептом М. Ґайдеґґера) тілесні практики античності, М. Фуко розробляє одну з фундаментальних новацій, що, на його думку, є вихідним і принципово важливим поняттям нової європейської антропології, – «турботою про себе». Аналіз становлення цього концепту у творчості М. Фуко дає можливість простежити пов’язані з ним зміни сенсу: у його поступовому сходженні від приземлено-матеріального й фізіологічного сенсу, через соціально-політичний сенс до якихось вищих характеристик людини, які, хоча і не цілком визначені, проте, є головною метою розвитку людини.

Техніки заняття собою надзвичайно різноманітні. Як відзначає М. Фуко, турбота про себе поступово стає суспільною практикою й, у відомому сенсі, соціальним інститутом. Вища мета всіх практик себе зводиться, в остаточному підсумку, до єдиного принципу звернення до себе.

Практика турботи про себе в його концепції стає принциповим поняттям-відношенням, у порівнянні з яким усі інші характеристики людини Нового часу є вторинними. Таким чином, маргіналізація будь-якого індивіда виражається у М. Фуко концептом «турботи про себе» або навіть концептуалізацією самого суб’єкта.

З’ясовується, що саме на підставі такого підходу М. Фуко розгортає свою програму герменевтики суб’єкта, у рамках якої концепт «турботи про себе», що розуміється гранично широкий, виглядає як якийсь ключовий елемент наукової програми, що стимулює дослідників в галузі ґендерної проблематики аж до теперішнього часу.

Виходячи із цього, виявляється надзвичайно важливим дистанціювати роботу М. Фуко і його теоретичні новації від приписуваного мислителеві якогось конфліктно-радикального типу філософування, прагнення розглядати систему відносин «суб’єкт-соціум» винятково в термінах протистояння, насильства, деструкції, маргіналізації.